Отже, навіть етимологічні особистісні характеристики людини несуть різне змістове навантаження в залежності від тієї чи іншої культури і цивілізації. 4 страница

Вітчизняний соціолог дореволюційної доби М. Ковалевський виокремлює суспільні і політичні інститути (установи), порівняльна історія яких, на його думку, власне, і є предметом соціології.

Видатний російсько-американський соціолог П. Сорокін, ви-
вчаючи соціальні інститути, класифікував їх, аналізував їхні функції в системі соціальної взаємодії суспільства і розглядав ці інститути як механізми соціального тестування, селекції і розподілу індивідів у суспільстві.

Соціальні інститути стають центральним поняттям соціології для сучасного американського соціолога Р. Парсонса, а саму соціологію він визначає як науку про інститути. У його тлумаченні інститути є зразками, що окреслюють фундаментальний зміст поведінки, якої ми маємо право очікувати від осіб, що виконують важливі стосовно структури ролі в системі суспільства.

Як свідчить дослідження сучасного вітчизняного соціолога С. Войтовича, у свій час у радянській соціології не виробився конкретний підхід до визначення соціальних інститутів. Вони розглядалися як сукупності елементів різного рівня і порядку, як суб’єкти діяльності, як предмет діяльності чи функції тощо. Унаслідок такого тлумачення соціальних інститутів до їх складу потрапляє наука, матеріальне виробництво, мистецтво тощо. З іншого боку, соціальним інститутом уважаються тільки якісь компоненти або суттєві властивості, що трансформують певне соціальне явище в соціальний інститут. Отже, соціальний інститут визначається як певна форма соціальності, стабільне утворення, організована група людей, функціонально єдина система установ, політична організація.

Досить поширеним у радянській і зарубіжній соціології було визначення соціальних інститутів за сферами життя. Відповідно до цього інститути поділялися на економічні, духовні, політичні тощо (див. рис.). Інакше кажучи, усі соціальні утворення в різних сферах суспільного життя приписували до соціальних інститутів.

Майже всі перелічені підходи до визначення соціальних інститутів, як свідчить аналіз С. Войтовича, визнають їх функціональну здатність налагоджувати суспільне життя і соціальний порядок через узгодження, об’єднання, організацію та інтеграцію намірів і поведінки соціальних суб’єктів, структурних і функціональних компонентів соціальної системи.

Більшість соціологів пояснюють соціальні інститути насамперед як сукупність норм і цінностей, в яких втілено значущість (як для кожного індивіда, так і для суспільної системи) певних зразків поведінки.

Російський соціолог С. Фролов стверджує, що соціальний інс­титут — це організаційна система соціальних зв’язків і норм, яка об’єднує значущі суспільні цінності і процедури, що задовольняють основні потреби суспільства. Під суспільними цінностями він розуміє стандартизовані взірці поведінки в групових процесах, а під системою соціальних зв’язків — переплетіння ролей і статусів, за допомогою яких ця поведінка здійснюється й утримується в пев­них межах. Наприклад, в інституті родини сукупністю суспільних цінностей є кохання, сімейне життя, турбота про дітей, повага до батьків; суспільними процедурами є виховання дітей, допомога старшим, ведення домашнього господарства; виконуються ролі чоловіка, дружини, дітей, сина, брата тощо. Будь-який соціальний інститут виникає і функціонує, задовольняючи певну потребу. Якщо потреба стає незначною або взагалі зникає, то існування інституту втрачає сенс.

43. Соціальні конфлікти як стан соціальних відносин.

Соціальні конфлікти отримують своєрідний прояв у сучасній українській дійсності. Зміни у суспільних відносинах супроводжуються небаченим розширенням сфери прояву соціальних конфліктів. У них втягуються не тільки великі соціальні групи, а й нерідко цілі регіони, як однорідні у національному відношенні, так і населені різними етнічними спільнотами. Конфліктами, як показує аналіз, охоплені майже всі сфери життя українського суспільства—соціальна, економічна, політична, духовна, конфесійна тощо.

Ці конфлікти породжені реальними соціальними протиріччями, що виникли в ході поглиблення кризового стану суспільства. їх можна поділити на два основні види. З одного боку це протиріччя, породжені соціально-економічним станом значної частки членів нашого суспільства. Ці протиріччя виявляються насамперед у непомірних контрастах багатства і бідності, процвітання деяких осіб і зубожіння більшості населення. З іншого боку, це політичні протиріччя, зумовлені неприйняттям політики влади. Сьогодні це протидія багатьох суспільних сил курсу уряду, орієнтована на зміну суспільно-політичного ладу.

Головне, що характеризує соціальні процеси в Україні в останні роки, — це дезінтеграція сформованих раніше соціальних структур і зв´язків, процес переходу до інтеграції та диференціації іншого типу, зміна соціальної структури. Утворюються нові соціальні групи, які можна розглядати як клас власників і підприємців; буржуазія заявила про себе створенням власних політичних організацій і кардинальною зміною відносин власності. Існують і такі групи, як номенклатурна бюрократія, "тіньовики", формуються нові маргінальні групи. Відбувається масштабна "декомпози-ція" соціальної структури. її елементам притаманна все більша розбіжність у характері праці, розмірах доходів, рівні освіти, доступу до влади і т. ін. Поширюється соціальна нерівність, яка фактично й породжує основні конфлікти.

Основну конфліктогенну роль відіграють протиріччя між трьома основними структурами суспільства й усередині них. Ідеться про владу (законодавчу, виконавчу, судову), підприємництво (державне, колективне, приватне, українсько-іноземне, компрадорське, спекулятивне, мафіозне) і виробників (різних груп інтелігенції, службовців, робітників, селян, фермерів, студентства, ветеранів праці тощо).

Динаміка соціальних процесів у сучасному українському суспільстві зумовлена загостренням докорінних протиріч, породжених ще у період перебудови: між декларованим відновленням і подальшим руйнуванням суспільного організму; між прагненням увійти до цивілізованого науково-технічного прогресу і катастрофічно поглинаючою кризою економіки, науки, культури, освіти; між обіцяною свободою, демократією і посилюючим відчуженням народу від власності, від управління державою.

Деякі з протиріч набрали форми соціальних антагонізмів. Антагоністичне протиріччя виявилося насамперед у конфронтації прихильників соціалістичного і капіталістичного шляхів розвитку, що спричиняє нерідко жорсткі і непримиренні конфлікти. Більшість людей, відчувши на собі тягар становлення ринкових відносин, вступають у відкриті конфлікти з адміністрацією. Очевидний конфлікт усередині інтелігенції. Частина інтелігенції, яка брала участь у зміні соціально-політичного курсу, ввійшовши до урядових структур і посівши там позицію лідера, допомагає утвердитися при владі новим класам. По суті, утворився альянс частини інтелігенції із номенклатурною елітою. Варто сказати і про вітчизняну буржуазію. Вона тільки формується як клас, але її конфлікт з іншими класами і соціальними групами вже розгортається навколо розподілу кредитів, механізмів приватизації, податкового законодавства тощо. Сьогодні кожна група промисловців і підприємців на всіх рівнях (у центрі й регіонах) прагне реалізувати свої інтереси, використовуючи лобістський тиск на виконавчу і законодавчу гілки влади.

Можна погодитися з думкою окремих дослідників про те, що Україна перетворилася на поле дії соціальних конфліктів, починаючи з міжетнічних, міжконфесійних і закінчуючи соціально-масовими конфліктами, що виявляються в багатьох страйках. Це підтверджують насамперед могутні страйки шахтарів, працівників науки, учителів тощо.

Починаючи з 1992 р. багато конфліктів стало виникати і в регіонах країни. Вони були зумовлені не протистоянням рядових працівників і адміністрації, а протистоянням населення і трудових колективів центральним органам влади і управління. Основна спрямованість страйкового руху останнього періоду — це боротьба за підвищення рівня життя. Переважають вимоги про підвищення заробітної плати, ліквідації заборгованості по зарплаті й виплаті пенсій. Водночас усе голосніше лунають вимоги, пов´язані із відстоюванням працюючими свого права власності на майно підприємств.

Майже завжди поряд з економічними вимогами висуваються й політичні вимоги. Не можна не враховувати, що у робітничому русі взаємодіють різні сили, які дотримуються різних політичних орієнтацій. Усе це політизує дії трудових колективів. Трудові конфлікти часто є реакцією на перекоси в економічній і соціальній політиці уряду, на його невміння усвідомити наслідки прийнятих рішень. Основний зміст конфліктів у соціально-економічній сфері пов´язаний із перерозподілом власності і становленням ринкових відносин, що неминуче призводять до поляризації соціальних груп.

Численні конфлікти в економічній сфері пов´язані ще й з тим, що у країні дотепер відсутня чітка законодавча база розв´язання трудових суперечок. Комісії примирення та арбітражі не виконують свої функції, а адміністративні органи в окремих випадках не виконують досягнутих угод. Усе це не сприяє розв´язанню трудових конфліктів, а тому постає завдання створити більш продуману законодавчу систему для їх врегулювання.

Конфлікти у соціально-політичній сфері — це конфлікти з приводу перерозподілу влади, домінування, впливу, авторитету, зокрема такі:

1. Конфлікти між основними гілками влади (законодавчої, виконавчої і судової) у країні, в Автономній Республіці Крим і в областях. На вищому рівні цей конфлікт проходить по лінії протистояння, з одного боку, президента й уряду, а з іншого — Верховної Ради і рад народних депутатів усіх рівнів.
2. Внутрішньопарламентські конфлікти між фракціями та іншими політичними формуваннями Верховної Ради і всередині них.
3. Конфлікти між політичними партіями з різною ідеологічною і політичною спрямованістю.
4. Конфлікти між різними ланками і "кланами" всередині управлінського апарату.

Саме державна влада, політичні інститути України є ареною гострої політичної боротьби.

Протиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади переходять у конфлікт лише при певному стиканні об´єктивних і суб´єктивних чинників. При цьому боротьба носить нерідко "верхівковий", елітарний характер. Конфлікти у верхніх ешелонах виконавчої і законодавчої влади розв´язуються переважно силовими прийомами, тиском, погрозами, обвинуваченнями тощо. Сучасна соціально-економічна й політична ситуація в Україні значною мірою сприяє конфліктному сценарію розвитку подій. Важливо розуміти обставини, що спричинили конфлікт, і прагнути до пом´якшення умов його протікання, не допускати, щоб він викликав насильницькі дії з боку тієї чи іншої сторони.

Помітне місце в сучасному суспільному житті посідають міжнаціональні, міжетнічні та міжконфесійні конфлікти. У їх основі лежить боротьба за права й інтереси етнічних, національних і релігійних громад. Часто ці конфлікти пов´язані зі статусними, територіальними і майновими претензіями, підвалини яких було закладено в попередніх історичних періодах.

Зазначимо, що конфлікти в Україні, хоча вони і відбуваються в різних сферах суспільного життя та іменуються політичними, економічними, національними і т. ін., у широкому сенсі належать до соціальних конфліктів. Це значить, що йдеться про протиборство між соціальними спільнотами і соціальними групами, тобто соціальними силами, що переслідують свої цілі та інтереси.

Найбільш відкритою формою вираження соціального конфлікту можуть бути різні масові дії: висування вимог до влади з боку незадоволе-них соціальних груп; використання суспільної думки в підтримку своїх вимог чи альтернативних програм; прямі акції соціального протесту. Масовий протест — це активна форма конфліктної поведінки. Він може бути організованим або стихійним, прямим або непрямим, набувати характеру насильства чи ненасильства. Організаторами таких масових протестів виступають, як правило, політичні організації і так звані групи тиску.

Формами вираження протесту можуть бути мітинги, демонстрації, пікетування, кампанії цивільної непокори, страйки, голодування, прогули і т. ін. Кожна з цих форм використовується у певних цілях. Організатори акцій соціального протесту повинні чітко усвідомлювати, які конкретні завдання можна вирішити за допомогою тієї чи іншої акції і на яку суспільну підтримку вони можуть розраховувати. Так, гасло, що є достатнім для організації пікетування, навряд чи можна використати для організації кампанії цивільної непокори.

Отже, як показує проведений аналіз, соціальні конфлікти все більше стають нормою соціальних відносин. В Україні відбувається процес формування деякого проміжного типу економіки, де буржуазний тип відносин, заснованих на приватній власності, поєднується із відносинами державної власності і державною монополією на певні засоби виробництва. Створюється суспільство з новим співвідношенням класів і соціальних груп, де все більше зростатимуть розбіжності в доходах, статусі, культурі, освіті і т. ін. А оскільки конфлікти в нашому житті неминучі, то вкрай необхідно навчитися ефективно управляти ними, а також прагнути до розв´язання їх з найменшими втратами для суспільства.

44. Соціальні статуси та ролі.

Соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов´язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.

Він охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв´язки). Усе це Р. Мертон називає «статусним набором». Соціальні статуси поділяються на привласнені, або одержані незалежно від суб´єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, професійно-кваліфікаційний рівень тощо). Серед статусів вирізняють інтегральний та допоміжні. Іноді їх взаємодія може спричиняти внутріособистісні конфлікти.

Соціальна роль — типова поведінка людини, пов´язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.

Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, «рольовий набір». Соціальні ролі можуть закріплюватися формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або мати неформальний характер (моральні норми поведінки в певному суспільстві).

Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т. Парсонсу, на думку якого їх характеризують:

— емоційність (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша — цілковитої розкутості);

— спосіб одержання (одні ролі притаманні особистості органічно, інші виборюються нею);

— масштабність (сформульовані й суворо обмежені або нечіткі й розмиті);

— ступінь формалізації (дія за жорстко встановленими правилами і приписами або довільна дія);

— характер і скерованість мотивів (орієнтовані на особисте або загальне благо).

Про соціальну роль йдеться тоді, коли за тривалої соціальної взаємодії регулярно відтворюються певні стереотипи поведінки. Тобто роль є окремим аспектом цілісної поведінки. Конкретні індивіди виступають у багатьох ролях. Суперечності між окремими соціальними ролями породжують рольові конфлікти, як внутрі-, так і міжособистісні. Вони часто виступають як боротьба мотивів діяльності, що свідчить не тільки про існування ієрархії соціальних статусів, а й про ієрархію соціальних ролей. Вільний вибір особою першочерговості реалізації певних мотивів є відносним, оскільки людина перебуває під тиском соціальних функцій, статусів і ролей, завдяки чому стає частиною суспільства, соціальної спільноти. Сукупність соціальних ролей особистості відображає соціальні відносини в суспільстві. Соціальний статус і соціальна роль є основними поняттями рольових теорій особистості.

Рольові теорії особистості. Їх автори Д. Мід, Р. Мертон та інші визнають залежність соціальної ролі людини як істоти соціальної від очікувань інших людей, пов´язаних з їх розумінням соціального статусу конкретної особистості. Розбіжність між уявленнями про соціальну роль тієї чи іншої особистості та її реальною поведінкою є основою соціальних конфліктів, що мають міжособистісний характер. Внаслідок виконання людиною кількох соціальних ролей, несумісних між собою, може виникнути внутрішній конфлікт особистості. Його наслідком, як правило, є стрес. Саме у виявленні передконфліктних і передстресових ситуацій або підстав для цього, а також у пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей і полягає роль соціології.

Теорії соціальної установки. Вони розглядають особистість як результат дії настанов, впливів, тиску. Акумуляція людиною протягом життя різноманітних установок приводить до того, що вона звикає бути особистістю; у неї складається принципова установка на те, щоб бути особистістю.

Диспозиційна теорія саморегуляції соціальної поведінки особистості. У ній знаходять подальший розвиток вихідні положення теорії соціальної установки. Базовим у ній є поняття «диспозиції особистості».

Диспозиція особистості — схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та певної поведінки в цих умовах.

Диспозиції поділяються на вищі, середнього типу та нижчі. Вищі диспозиції регулюють загальну поведінку особистості, визначають її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об´єкти і ситуації, а також ситуативні соціальні установки (схильність особистості до конкретного типу поведінки у певній ситуації, у конкретному предметному і соціальному середовищі). Диспозиції середнього типу диференціюють сприйняття та реакцію особистості на різні групи і сукупність об´єктів та явищ соціальної дійсності. Нижчі диспозиції — це схильність до певної поведінки у конкретних сферах діяльності, скерованість дій та вчинків у типових ситуаціях.

Структурно диспозиції містять три компоненти: когнітивний (усвідомлення особистістю об´єкта установки на абстрактно-теоретичному рівні); афективний (емоційна оцінка об´єкта); конативний, поведінковий (воля і прагнення до дії, скерована на об´єкт переддія).

Теорії референтної групи. На думку їх прихильників, надширокі соціальні утворення нездатні забезпечити комфортне самопочуття та існування особистості, тому референтні групи більше відповідають її прагненням, інтересам і потребам, оскільки вона сама обирає їх, належить до них з власної волі.

Референтна група — соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав у минулому, належить у конкретний час, прагне належати в майбутньому.

Референтними групами можуть бути різні соціальні спільноти: сім´я, клас, релігійні громади, виробничі кооперативи, політичні партії тощо.

У регуляції життєдіяльності особистості важливу роль відіграють норми (правило, взірець) як засоби соціальної регуляції та контролю діяльності суб´єктів. Вони безпосередньо впливають на процеси мислення і характер дій особистості, визначають зміст установок, диспозицій, впливають на процес соціалізації особистості.

На різноманітних проблемах розвитку особистості зосереджуються концепції системного підходу, управління, теорії «людських стосунків» та ін. Однак фрагментарність її методології не дає змоги розкривати всю повноту механізмів життєдіяльності особистості.

Ще один напрям пов´язаний з вивченням феномену активності особистості, тобто з аналізом особистості як суб´єкта власної життєдіяльності, життєдіяльності соціальних груп і суспільства в цілому. Чільне місце в ньому посідає дослідження життєвої позиції особистості. Наприклад, Ж. Піаже та Р. Мертон, аналізуючи соціальну адаптацію особистості, дійшли висновку, що це — двосторонній процес, результат зустрічної активності суб´єкта і соціального середовища. Включаючись у суспільне життя, особистість зберігає свободу вибору соціальних ролей, соціальних спільнот, цінностей, форм і видів діяльності. Рівень свободи соціальної активності людини залежить від типу суспільства, кожен з яких по-різному обмежує свободу вибору. Але навіть за тоталітарних, авторитарних режимів людина намагається виявляти активність у реалізації мети.

Соціальна активність особистості — системна соціальна якість, у якій виражається та реалізується глибина і повнота зв´язків особистості із соціумом, рівень перетворення її на суб´єкт суспільних відносин.

Основними критеріями активності особистості є спрямованість на певні інтереси, потреби, цінності; особливості їх прийняття і реалізації. Загалом життєва позиція особистості є багатомірною. Вона інтегрує всю особистісну структуру, забезпечує людині певний рівень включеності в життєдіяльність соціального середовища та її самовизначення як суб´єкта власного життєвого шляху та способу життя. Об´єктом позиції особистості є соціальний стан особистості, її життєвий шлях у суспільстві.

Показником активності особистості є життєвий контроль. Він є характеристикою особистості як суб´єкта діяльності, її ролі у вирішенні власних справ, проблем навколишнього світу.

Життєва позиція особистості як соціальний феномен характеризує людину як суб´єкта певного способу життя, дає змогу зафіксувати специфічні особливості й спрямованість діяльності окремої людини, певної спільноти у різноманітних сферах життя — у сім´ї, на роботі, в громадській діяльності, щодо використання вільного часу.

Життєвий шлях особистості є детермінованим суспільством і вільним вибором людини, процесом поетапного залучення її до суспільних відносин, послідовної зміни способів життєдіяльності, пов´язаних із самореалізацією та самоутвердженням.

Проблематика людини є центральною у соціогуманітарних науках. У соціології антропологічні проблеми тісно пов´язані з соціальною практикою людини.

45. Соціологічна думка в Україні.

перший етап – протосоціологічний, найтриваліший в часі. Він розпочинається з княжої доби (ІХ-ХІІІ ст.) і завершується в кінці ХVІст. Це етап поступового виникнення соціального знання та ідей, елементів наукових поглядів на суспільство, державу, людину, релігію. На мою думку цей етап був одним з найважливіших, адже він заклав в наш народ ознаки народності, основи єдності, державності, релігійну основу буття народу;

- другий етап – розпочинається з кінця ХVІ ст. і продовжується практично до початку ХІХ ст. Він пов’язаний з посиленням самосвідомості народу, початком наукового ґрунтування державності нашого народу, протистояння іноземним загарбникам, боротьби проти знищення народу як такого у кріпацькому ярмі, Активний розвиток наукової діяльності.

- третій етап пов‘язується з введенням живої української мови в літературу, появою суспільно-політичних рухів проти існуючого ладу. Із виникненням на Заході соціології як окремої науки, ознайомлення з якого породжує в українських мислителів цього періоду певні способи бачення й моделі пізнавальної соціальної реальності, нові підходи і способи аналізу соціальних явищ і процесів. На цьому етапі відбувається становлення вітчизняної академічної соціології, її інституціоналізація;

- четвертий етап охоплює період з 20-х до 60-х р. ХХ ст. Він характеризується, з одного боку, майже безплідністю соціологічних студій в межах марксисткою теорії, а з другого значним поневоленням в 20-30-х р. наукової педагогічної діяльності українських соціологів, які опинились не за своєю волею в еміграції, знаходились під впливом західної соціології;

- п‘ятий етап, сучасний розвитку української соціології бере початок з 60-х р. ХХ ст. – періоду політичної відлиги, коли соціологія починає відроджуватись, спочатку у вигляді конкретно-соціологічних досліджень, з кінця 80-х р. як самостійна наука.

Отже, формування української соціологічної думки відбувалось поступово дуже повільно і дуже сильно відрізняється від формування соціологічної думки народів Європи. Усвідомлення своєї національності зростало на теренах неволі, кріпацтва, приниження народу. Шлях до розвитку на сучасному етапі продовжувався ще з часів Київської Русі і политий кров’ю наших пращурів.

46. Соціологічні дослідження - інструмент пізнання соціальної реальності.

Ефективна організація соціального управління передбачає наявність певної, об’єктивної, диференційованої щодо окремих груп індивідів інформації про ті процеси, які відбуваються навколо. Така соціальна інформація є в різних джерелах: документах, матеріалах зборів, нарад, у пам’яті людей, але вона не відбиває всієї сукупності соціальних фактів, не завжди є репрезентативною й об’єктивною. Тому для всебічного вивчення певного об’єкта слід провести соціологічне дослідження.

Соціологічні дослідження спрямовані на вивчення поведінки людей, груп, відносин, процесів соціальної взаємодії у різних сферах життєдіяльності суспільства та отримання нової інформації, виявлення закономірностей соціальних змін на основі соціологічних теорій, методів і процедур.

Соціологічне дослідження — це вид систематичної пізна­вальної діяльності, що складається з логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур, спрямованих на глибоке вивчення, аналіз і систематизацію соціальних фактів, виявлення зв’язків, залежностей між соціальними явищами і процесами, формування на основі зібраної інформації нових знань та розробку заходів щодо управління досліджуваним об’єктом, забезпечення його прогресивного розвитку.

Процедура — це послідовність пізнавальних та організаційних дій з метою розв’язання завдання дослідження.

Соціологічні дослідження проводять з метою розв’язання перш за все таких завдань:

• опис певної соціальної реальності;
• пояснення суперечностей чи особливостей функціонування окремих соціальних спільнот чи процесів (соціальних конфліктів, безробіття, напруженості відносин у трудовому колек­тиві тощо);
• прогнозування тенденцій розвитку соціальних процесів (зміни у ставленні до праці, у виробничих стосунках, динаміці безробіття тощо);
• практичне перетворення соціальної реальності (запровадження соціальних технологій, проектів, планів тощо).

Одиницями вивчення при цьому стають люди, їх дії, речі, думки, тексти, властивості яких потрібно зафіксувати, обчислити й проаналізувати.

Інструментом виявлення стійких властивостей є закон великих чисел, який застосовується в усіх статистичних розрахунках. Він гласить, що сукупна дія великої кількості випадкових фактів (причин, умов) приводить до результату, що майже не залежить від випадку.

На законі великих чисел будується процедура вибіркового обстеження (її принцип — про багатьох судити на підставі знання про небагатьох).

Спеціально організоване масове обстеження дає типові зведені числові характеристики соціального явища. Їх називають статистичними фактами. Соціологія описує окремі фрагменти реальності соціальними фактами — поодинокими чи сукупними суспільно значимими подіями, що є типовими для тої чи тої сфери соціального життя або притаманними для певних соціальних процесів. Це опис подій, що мають числові характеристики, лише в термінах соціологічної теорії з відтворенням специфіки соціальної ситуації, в якій вони відбуваються. Слід наголосити, що для соціології соціальним фактом є не тільки конкретний учинок, а й певні думки, оцінки, судження. Вони є вихідними моментами соціологічного аналізу і можуть характеризувати поведінку індивіда чи соціальної групи, стан їх свідомості, їхні настрої або прагнення. Такими фактами є також характеристики стану предметно-речового середовища (брак транспортних засобів, екологічні негаразди, нерозвиненість сфери обслуговування тощо).

У соціологічній роботі факти є переконливими лише тоді, коли їх використовують комплексно, у взаємозв’язку, а не «висми­кують» тільки те, що підтверджує думку дослідника, як це часто буває на практиці. Це — неодмінна умова методології соціологіч­них досліджень.

Методологією називають систему принципів дослідження, які використовуються в даній науці. У соціології вони визначені діалектичним підходом до об’єкта, що вивчається. А діалектика передбачає розгляд властивостей і характеристик об’єкта в їх різноманітних зв’язках і відносинах з іншими об’єктами, у розвитку та змінах. Принципи методології реалізуються за допомогою конкретних методик соціологічних досліджень.

Методика — сукупність технічних заходів, зв’язаних з методами дослідження, у тім числі система (сукупність, послідовність, взаємозв’язок) операцій, процедур, прийомів уста­новлення соціальних фактів, їх систематизації й аналізу. Сюди входять: