Експлуатація починається там, де є підлеглий і начальник — де один призначений керувати а інший зобов'язаний виконувати. А закінчується, там де працюють одні, а розпоряджаються плодами їхньої праці зовсім інші — тобто чиновники, що до виробництва вироблених цінностей не мають ніякого відношення. Радянське керівництво ніщо не стримувало тринькати національні богатсва на всі боки. (На війни, на підтримку ком-режимів інших країн, на божевільні і безперспективні проекти в себе). Національні багатства були спільніми і одночасно бесхозними. Чим більше влада в державі демократична - тим більше можливостей у виробника матеріальних цінностей брати участь у розпорядженні ними. І чим більше держава тоталітарна — тим більше все навпаки.
Експлуатація і різниця у соціальному статусі між людьми була, є і не зникне (не залежно від соціального устрою суспільства) до тих пір, допоки народжуватимуться люди з вродженим потягом до лідерства, і бажанням керувати іншими і допоки народжуватимуться люди з вродженим нахилом до праці фізичної. А ще — допоки народжуватимуться такі, хто без лідера, не здатен сам себе організувати — тобто, кому потрібно, щоб ним керували.
А тому не зникне ніколи.
6. Емпіричні школи в соціології.
Емпірична соціологія, яка виникла в межах західної соціології в XX ст., сформувала в своєму руслі дві основні течії - академічну І прикладну. Завдання першої вбачається у створенні систем наукового знання про окремі галузі і явища суспільного життя (наприклад, соціологія праці, соціологія міста, соціологія засобів масової комунікації і т. д.), які використовуються в якості методологічної основи конкретних соціологічних досліджень. Завдання другої — організація цих, націлених на розв'язання чітко визначених практичних завдань і безпосередньо пов'язаних з виконанням функцій соціальної інженерії, досліджень.
Історичні корені емпіричної соціології знаходимо у ранніх емпіричних дослідженнях XIX ст. соціального і морального здоров'я (Е. Чадуік, Л. Віллерне, Р.Вірхов, Дж.Кей-Шаттлуор, А. Геррі, А. Ватер та іи.). З 1920 по 1950 рік емпіричні дослідження стають пріоритетним напрямом в американській соціології.
Початок цьому процесу поклали представники Чіказької школи (Р. Парк, Е. Берджесс, У. Томас, А. Смолл та ін) Займаючи домінуюче становище в американській соціологи протягом 20 — 40-х рр, Чіказька школа здійснила значний вплив на формування світової емпіричної соціології.
Основними чи відмінними рисами Чіказької школи були:
• органічне поєднання емпіричних досліджень із теоретичними узагальненнями,
• висування гіпотез в межах єдиної організованої і направленої на конкретні практичні цілі програми,
• широта теоретичної орієнтації,
• поєднання різних підходів і методів, серед яких не було яскраво виражених Першою працею Чіказької школи в галузі емпіричної соціологи була книга
У. Томаса і Ф. Знанецького "Польський селянин в Європі і Америці" (1918 -1920 рр) В ній викладені і апробовані на практиці основні Ідеї соціологічної теорії Томаса, ядро якої - поняття соціальної ситуації, яке включає в себе три взаємопов'язаних елемента
• об'єктивні умови (соціальні норми і цінності),
• установки індивіда і групи,
• визначення ситуації діючою особою
Виходячи з цього, Томас і Знавецький розробили таку типологію особистостей за характером їх пристосованості до соціального оточення
• міщанський тип (для нього характерні традиційні установки і стереотипи),
• богемний (нестійкі і слабо зв'язані між собою установки),
• творчий (логічно взаємозв'язані між собою установки і творчі потенції, які обумовлюють оптимальне визначення ситуації)
Томас стверджував, що розвиток суспільного життя і культури визначається творчими особистостями, здатними до економічних, політичних і технологічних інновацій. В розвитку техніки соціологічного дослідження велику роль відіграло використання Томасом і Знанецьким особистих документів (біограм) їх праця знаменувала перехід американської, а потім І європейської соціологи до емпіричних досліджень.
Одним із засновників Чіказької школи вважають автора "класичної" соціально-екологічної теорії Роберта Е. Парка. Соціальна еволюція, за Парком, проходить чотири стадії, і будь-який соціальний організм переживає чотири відповідних уклади екологічний (просторова, фізична взаємодія), економічний, політичний і культурний. В міру просування до культурного укладу посилюються соціальні зв'язки (просторові, економічні, політичні і, на кінець, моральні) і суспільство досягає оптимальної “змагальної кооперації” і “згоди", в дію вступає формула “суспільство як взаємодія”.
Використовуючи соціально-економічну теорію при вивченні локальних співтовариств в рамках міського агломерате, Е. Берджес на початку 20-х рр. висунув гіпотезу про існування "концентричних зон". Для визначення таких "зон" в емпіричному дослідженні ним був використаний метод картографування Оскільки кожна "зона" належала певній соціальній групі, то, досліджуючи життєдіяльність окремих соціальних груп в місті Чікаго і їх взаємозв'язок між собою, Е Берджес зумів виділити 75 таких "зон" При аналізі "концентричних зон" і локальних співтовариств здійснювалось інтерв'юрування респондентів, включенне спостереження, залучались різні документи, була складена "Карта соціальних досліджень в м Чікаго"
За результатами емпіричних досліджень, Е Берджес дійшов висновку, що Із зміною співвідношення сил між соціальними групами відбувається перерозподіл міської території Утворення нових соціально-економічних спільностей викликало необхідність утвердження нових норм взаємовідносин між людьми.
Соціально-екологічна теорія Парка-Берджеса відіграла значну роль в дослідженнях Чіказької школи і вплинула на подальший розвиток як екологічного теоретизування, так І пов'язаної з ним емпіричної практики Вплив Чіказької школи на розвиток емпіричної соціологи відчувався протягом 30-40-х рр., після чого Ініціатива перейшла до Гарвардського і Колумбійського університетів.
Суттєвою була і та обставина, що в цьому університеті в 40-х рр активно займався прикладними соціологічними дослідженнями Р. Мертон Його діяльність на посаді співдиректора університетського Бюро прикладних досліджень багато в чому сприяла підвищенню авторитета емпіричної соціологи, уособлюючи собою “єдність теорії і метода” в межах американської соціологи.
Методологію емпіричних соціологічних досліджень активно розробляв соратник Мертона Поль Лазарсфельд. Останній вважав, що методологія є перш за все діяльність, пов'язана з критичним аналізом і оцінкою методів і процедур соціологічного дослідження, виявом суті і значень понять, що використовуються, визначенням наукового змісту соціологічних теорій. Основним принципом Істинності наукового знання виступає принцип верифікації. Велику увагу надавав Лазарсфельд розробці і основам застосування кількісних методів в соціологічних дослідженнях. Лазарсфельд вперше ввів у методику соціологічних досліджень ряд нових методів — панельний метод, який він вперше використав при обробці результатів виборчої кампанії 1940 р в США, а також розробив логічні і математичні засади латентно-структурного аналізу.
Значний вклад у розвиток емпіричної соціології внесли соціологи Гарвардського університету. Тут зусиллями професора Е. Мейо і його колег розроблялась індустріальна соціологія і доктрина людських відносин, а також соціологія управління. Працями Мейо і його колег був закладений теоретичний фундамент сучасного менеджменту - нової галузі техніко-організаційних і соціальних аспектів управління виробництвом, яка одержала інтенсивний розвиток як в американській, так і в європейській емпіричній соціології.
Під впливом американської соціології (на прикладі структурно-функціональних підходів до соціальної реальності) в 60-70-і рр. активно формувалась німецька соціологічна школа з багатьма галузевими соціологіями. Одним із її засновників став Р. Кенії, видавець "Кельнського журнала з соціології і соціальної психології" (з 1949 р.), словників з соціології і керівництв з емпіричних соціологічних досліджень. Його колега X. Шельський в 1966 р. організував, у Білефельде університет з кафедрою соціології, який став нині найбільшим, соціологічним центром у Німеччині. В 80 - 90-і рр. сферою особливого і постійного інтересу в німецькій емпіричній соціології стає розвиток соціології праці, а в її межах - індустріальної соціології (Ф. Адлер, Г. Бернард, Ф. Мюллер, Р.Штольберг та ін.).
7. Закони та категорії соціології.
Закони соціології. У процесі функціонування спільнот формується безлічрізних соціальних зв'язків. Нерідко вони сприймаються як щось тимчасове,випадкове. Та насправді всі вони зумовлені суспільними зв'язками,відносинами, що характеризуються загальністю, необхідністю таповторюваністю. Ці зв'язки називають законами. Соціальний закон — об'єктивний і повторюваний причинний зв'язок міжсоціальними явищами та процесами, які виникають внаслідок масовоїдіяльності людей або їх дій. Соціальні закони визначають відносини між різними індивідами таспільнотами, виявляючись в їх -діяльності. Це — відносини між народами,націями, класами, соціально-демографічними і соціально-професійнимигрупами, містом і селом, суспільством і соціальною організацією,суспільством і трудовим колективом, суспільством і родиною, суспільствомта особистістю. Як і закони природи, соціальні закони перебувають у природному плиніподій, є результатом цілеспрямованих послідовних дій більшості індивідіву соціальних ситуаціях та об'єктивних зв'язках (причинних,функціональних та ін.). Об'єктивність соціального закону полягає в тому,що нові покоління успадковують готові відносини, зв'язки, тенденції,сформовані без їх участі. За масштабом реалізації соціальні закони поділяються на загальні йспецифічні. Загальні закони діють в усіх суспільних системах (наприклад,закон товарно-грошових відносин). Дія специфічних законів обмеженаоднією чи кількома суспільними системами (наприклад, закони, пов'язані зпереходом від одного типу суспільства до іншого; закон первинногонагромадження капіталу). За ступенем, спільності соціальні закони або характеризують розвитоксоціальної сфери в цілому, або визначають розвиток окремих її елементів— класів, груп, націй тощо. За способом вияву соціальні закони поділяють на динамічні й статичні(стохастичні). Динамічні визначають напрям, чинники і форми соціальнихзмін, фіксують жорсткий, однозначний зв'язок між послідовністю подій уконкретних умовах. Статичні закони не детермінують соціальні явища, авідображають головні напрями змін, їх тенденцію до збереженнястабільності соціального цілого. Вони зумовлюють зв'язок явищ і процесівсоціальної дійсності не жорстко, а з певним ступенем вірогідності. Динамічні закони поділяють на причинні та функціональні. Причиннідинамічні закони фіксують суворо детерміновані (причинно-наслідкові)зв'язки розвитку соціальних явищ (наприклад, роль способу виробництвапри переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої).Функціональні динамічні закони відображають емпірично спостережувані йсуворо повторювані взаємні залежності між соціальними явищами. Різновидами статичних законів можуть бути як закони соціального розвитку(наприклад, задоволення зростаючих матеріальних і культурних потребнаселення, розвиток самоврядування), так і закони функціонування(єдність формальної і неформальної структур трудового колективу,неформальної структур трудового колективу,розподіл рольових функцій у сім'ї). Взявши за основу форми зв'язку, можна виокремити такі типи соціальнихзаконів: 1. Закони, які відображають інваріантне (незмінне) співіснуваннясоціальних явищ. Наприклад, якщо існує явище «А», обов'язково повинноіснувати і явище «Б». 2. Закони, які відображають тенденції розвитку. Такими тенденціямиможуть бути зміна структури соціального об'єкта, перехід від одногопорядку взаємовідносин до іншого. 3. Закони, які встановлюють функціональну залежність між соціальнимиявищами. За такої залежності зміни елементів системи не зумовлюютьсуттєвих змін її структури. 4. Закони, які фіксують причинний зв'язок між соціальними явищами, лишез функціональної (необов'язкової) точки зору. 5. Закони, які встановлюють імовірність зв'язку між соціальними явищами. Закони соціального розвитку виявляються як умови, що спричинюють змінипроцесів, ситуацій, а закони функціонування — як наслідок явищ, щосприяють збереженню соціальної системи, в якій ці явища відбуваються.Наприклад, підготовка кадрів вищої кваліфікації є наслідкомфункціонування системи освіти. Соціологічні дослідження відносин між класами, соціальними верствами,групами, особами дають змогу не тільки з'ясувати форми вияву соціальнихзаконів у різних сферах, а й суттєво впливати на життєдіяльністьсуспільства. Категорії соціології. Поняття «категорія» виражає універсальніособливості дійсності, загальні закономірності розвитку матеріальних,природних і духовних явищ. Як родове поняття, воно означає розряд, групупредметів, явищ тощо. Категорії та поняття в соціології відображають передусім особливостіоб'єктивної реальності, виокремленої практикою людей, яка стала об'єктомданої науки. У категоріях соціології втілюються якісна конкретність іцілісність, суттєві риси і характеристики, вузлові моменти, станзрілості, а також можливості розвитку та вдосконалення досліджуваногооб'єкта. Розрізняють дві основні групи категорій соціології: 1. Категорії, що пояснюють статику суспільства, його структуру звиокремленням її основних підсистем та елементів. Серед них такікатегорії, як «соціальна спільність», «соціалізація», «особистість»,«соціальна група», «соціальна верства», «соціальна стратифікація»,«соціальний контроль», «соціальна поведінка» та ін. 2. Категорії, що характеризують динаміку суспільства, його основні зміни— причини, характер, етапи тощо. Ці категорії вказують, як змінюєтьсясоціальний об'єкт, якими є особливості його розвитку. Серед них такікатегорії, як «соціальний розвиток», «соціальний протест», «соціальнатрансформація», «соціальний рух», «соціальна мобільність» та ін. Більш поширеним є підхід, за яким виділяють три групи категорій: 1. Загальнонаукові категорії у соціологічному заломленні («суспільство»,«соціальна система», «соціальний розвиток» тощо). 2. Безпосередні соціологічні категорії («соціальний статус»,«стратифікаціяо, «соціальний інститут», «соціальна мобільність» тощо). 3. Категорії дисциплін, суміжних із соціологією («особистість», «сім'я»,«соціологія політики», «економічна соціологія» тощо). Однією з особливих і найуживаніших у соціології є категорія «соціальне». Соціальне (лат. socialis — товариський, громадський) — сукупність певнихрис та особливостей суспільних відносин, інтегрована індивідами чиспільнотами у процесі спільної діяльності в конкретних умовах, якавиявляється в їх стосунках, ставленні до свого місця в суспільстві, явищі процесів суспільного життя. Будь-яка система суспільних відносин (економічна, політична тощо)характеризується стосунками між людьми, а також відносинами особи тасуспільства. Тому кожна з цих систем завжди має свій чітко визначенийаспект. Специфіку соціального характеризують такі основні риси: — загальна якість, притаманна різним групам індивідів, яка є результатомінтеграції груп індивідів, соціальних верств, спільнот із суспільнимивідносинами; — вираження спричиненого суспільними відносинами (економічними,політичними та ін.) певного стану індивідів; — з'ясування стосунків різних індивідів і груп між собою, ставлення досвого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя; — соціальне є наслідком спільної діяльності різних індивідів, якийвиявляється в їх спілкуванні та взаємодії. Соціальне явище чи процес виникають тоді, коли поведінка індивідазумовлюється поведінкою іншого індивіда або групи (спільноти), незалежновід їх фізичної присутності. Саме в процесі взаємодії індивіди,спільноти впливають один на одного, сприяють інтегруванню певних риссуспільних відносин. Категорія «соціальне» тісно взаємодіє з категорією «соціальнівідносини». Соціальні відносини — самостійний, специфічний вид суспільних відносин,які виражають діяльність соціальних суб'єктів, зумовлену їх неоднаковимстановищем у суспільстві та роллю в суспільному житті. Поняття «соціальні відносини» і «суспільні відносини» часто ототожнюють.Але це правомірно лише тоді, коли соціальні відносини розглядають уширокому значенні, протиставляючи їх природним. Труднощі у вивченнісоціальних відносин зумовлені тим, що вони не є статичними, закоренілимиформами соціальної взаємодії, завжди взаємозв'язані з іншими видамивідносин, які взаємоінтегруються, виявляються через них. Соціальні відносини органічно пов'язані з усіма іншими видами суспільнихвідносин, формами і способами соціальної діяльності людей, спільнот,соціальними інтересами, соціальними потребами, соціальною справедливістюабо несправедливістю, соціальною рівністю чи нерівністю, соціальноюоднорідністю або неоднорідністю, соціальною активністю чи пасивністютощо. Багатоманітність соціальних відносин є своєрідним відображеннямсуспільного життя, наслідком впливу на них конкретної суспільноїдіяльності, що надає їм специфічних відтінків. Розвиток соціальнихвідносин у кожній конкретній сфері породжує відповідні суперечності,вирішення яких і становить сутність процесу соціального розвитку. Вивчення соціальних відносин повинно здійснюватись у контексті всьогоовинно здійснюватись у контексті всьогоспособу життя. Це дає змогу побачити, з одного боку, взаємозв'язоксуспільних змін, породжених змінами змісту, форм і умов життєдіяльностісоціальних спільнот, а з іншого — визначити, як вони впливають наспільноти, соціальний склад людей, їх поведінку та діяльність. Як і будь-яка інша наука, соціологія розробляє і такі поняття, яківідображають сутність науки, її функціонування та розвиток. Це категоріїтеоретичної соціології, метасоціології, поняття методологічногозначення.
8. Закономірності культурного життя.
Ми живемо в суспільстві, де кожен з нас займається якимось, переважно одним, видом діяльності, а значить, відтворює себе як односторонньо розвинутого, часткового індивіда. Для того, щоб подолати свою нерозвиненість, суспільство змушене культивувати якісь додаткові види діяльності, закріплювати за ними людей і здійснювати обмін діяльностями, послугами, продуктами між різними людьми. Іншими словами, сучасна культура заснована на дії закону суспільного поділу праці. Це призводить до того, що і культура ділиться, вона розділена на дві сфери, щодо відособлені, закріплені за своїми областями. Це галузі матеріальної і духовної культур. Далі, кожна з областей в свою чергу поділяється на більш диференційовані сфери: наприклад, духовна культура ділиться на політичну, філософську, художню, релігійну та інші області. Кожна з областей поділяється в свою чергу на більш дробові сфери культури. Таким чином, до цивілізаційним закономірностям культури належать:
Поділ культури на відносно незалежні області.
Спеціалізація працівників культури за конкретними видами діяльності.
Закріплення працівників за цими видами діяльності за допомогою економічних, політичних, правових заходів.
Вимушений обмін духовних і матеріальних продуктів між працівниками культури.
Однобічність, частковість розвитку і, як необхідна міра його подолання, розвиток компенсаторних, додаткових форм культури та їх освоєння населенням.
Зберігається відчуження працівників від продуктів їхньої культури, а значить, і відтворення відчуженої культури.
Слід зазначити, що цивілізація - це історично виникло, а значить, і історично минуще стан культури. Історії відомі форми культури, в яких не діяв закон суспільного поділу праці, отже, не діяли і цивілізаційні закономірності в культурних формах. Для них характерний був культурний синкретизм, тобто цілісність, складність культурного життя, її нерозчленованість на матеріальну і духовні сфери. В цих умовах сама духовна культура органічно вписувалася в матеріальне виробництво, тісно була з ним пов'язана і безпосередньо визначалася ім. Такий стан культури характерно було для її ранніх, нерозвинених форм.
9. Засоби аналізу даних, одержання емпірично-обгрунтованих узагальнень,
Диференціація соціологічних методів дозволяє розглянути кожен з них окремо, підкреслюючи його специфіку. У такій диференціації є різні рівні, серед яких наймасштабнішим є виділення таких методів:
1) аналіз документів; 2) опитування, 3) спостереження; 4) експеримент. Кожний з цих методів диференціюється за певними ознака
ми, характеризується своєю внутрішньою структурою. У даному ви
падку йдеться саме про таку структуру. Далі постає потреба інтегрувати соціологічні методи в єдину систему і цілісність.
Отже, аналіз документів, тобто спеціально створених предметів, призначених для передавання чи зберігання інформації. Залежно від засобів фіксації даних їх розподіляють передусім на такі: 1) текстові;
2) статистичні; 3) іконографічні, кожен з яких містить різноманітні
форми документальних повідомлень. Аналіз документів має два варі
анти, чи дві сторони — зовнішню та внутрішню. Зовнішній аналіз документів пов'язаний з появою документа, його загальною характеристикою, видом, формою, обставинами формування, автором, метою
створення, надійністю і вірогідністю. Внутрішній аналіз документів —
це дослідження їхнього змісту, сутності інформації, що в них містить
ся, у контексті завдань дослідження за відповідною схемою, визначенням текстових індикаторів ключових понять концепції дослідження.
Значно підвищують об'єктивність у розумінні документів спеціалізовані наукові методи аналізу: логіко-семантичні, методи юридичного тлумачення закону тощо. Це один з проявів подальшої диференціації соціологічних методів, зокрема методу аналізу документів. Крім традиційного (класичного, якісного) аналізу документів застосовують контент-аналіз (формалізований, кількісний). Перший передбачає все розмаїття розумових операцій, спрямованих на Інтерпретацію змісту документа, а другий з'ясовує змістові одиниці, які можна однозначно фіксувати та переводити у кількісні показники за допомогою одиниць рахування. [8,cт.23-24]
Важливо наголосити, що контент-аналіз використовує змістові одиниці відповідно до концепції дослідження, провідної ідеї тексту документа. Індикаторами одиниць тут можуть бути окремі поняття, теми, події, імена. За допомогою одиниць рахування здійснюється кількісна оцінка об'єкта, частота появи ознак його у полі зору дослідника, що фіксується з математичною точністю. Саме високий ступінь точності, коли є великий обсяг несистематизованого матеріалу, — перевага контент-аналізу. Обмеженість його полягає в тому, що не всю різноманітність змісту документа можна виміряти за допомогою кількісних показників. Традиційний і формалізований аналізи документів взаємодоповнюються, компенсуючи недоліки один одного.
Ще один соціологічний метод — найпоширеніший, багато в чому універсальний — метод опитування. Його основу становить сукупність запитань респондентові, відповіді якого є необхідною для дослідника інформацією. Опитування — це метод одержання первинної соціологічної інформації, що ґрунтується на усному або письмовому зверненні до людей, наслідки якого важливі на емпіричному й теоретичному рівнях.
Запитання, які соціолог адресує респондентові, поділяються на такі: 1) результативні (змістові) — щодо змісту об'єкта; 2) функціональні, за допомогою яких упорядковується сам процес опитування. Функціональні запитання, у свою чергу, диференціюються на такі: а) функціонально-психологічні (для усунення напруженості); б) запитання-фільтри (для визначення того, чи належить респондент до вказаної групи); 3) контрольні запитання (для перевірки вірогідності даних).
Крім того, залежно від наявності можливих відповідей запитання диференціюються на такі: 1) відкриті (можливі відповіді не пропонуються); 2) закриті (пропонуються можливі відповіді). Існує кілька закритих запитань: а) «так — ні»; б) альтернативні; в) запитання-меню. Альтернативні відрізняються від варіанту «так — ні» врівноваженістю формулювання, тобто вони містять обидві можливі відповіді. Різновидом альтернативного є шкальне запитання, коли респондент відзначає інтенсивність одного з варіантів. Запитання-меню не виключає один з варіантів, а навпаки, пропонує (меню) кілька варіантів відповідей. [9,cт.285-289]
Опитування передбачає чіткість формулювань, їх зрозумілість для респондента, звернення до нього щодо мети, змісту, механізму відповідей, диференціацію опитування за місцем проживання та роботи.
За характером взаємодії виділяють такі види опитування: 1) анкетування; 2) інтерв'ювання. Кожен з цих видів анкетування також позначений певною внутрішньою структурою. Так, анкетування поділяється на пресове (анкети друкуються засобами масової інформації з проханням надіслати їм відповіді); поштове (анкети розсилаються поштою); роздаткове (анкети роздаються групою осіб, зосереджених у певному місці).
Інтерв'ю (тобто бесіда, що проводиться за планом) може бути особистим, телефонним, клінічним (глибоким, довгочасним) і фокусованим (короткочасним).
До аналізу документів та опитування близький ще один із соціологічних методів — спостереження. Спостереження — це цілеспрямоване сприйняття явищ об'єктивної дійсності, у процесі якого одержуються знання щодо зовнішніх сторін, властивостей та відносин об'єктів, що вивчаються. Іншими словами, спостереження — це пряма реєстрація подій (що відбуваються) з боку очевидця, тобто того, хто спостерігає.
На відміну від буденного спостереження у науковому спостереженні наперед планується його організація, розробляється методика реєстрації, опрацювання та інтерпретації даних, що дозволяє забезпечити відносну надійність інформації. Головним об'єктом при цьому є поведінка окремих людей і соціальних груп, а також умови їх діяльності. Використовуючи метод спостереження, можна вивчати реальні стосунки у дії, аналізувати реальне життя людей, конкретну поведінку суб'єктів різноманітної діяльності. [10,cт.105-107]
Диференціація методу спостереження означає його поділ на структуроване і неструктуроване. Перше є таким, що контролюється, при цьому соціолог визначає цільову установку і структуру дослідження; друге — не контролюється, тут відсутні параметри спостереження, крім визначення безпосереднього об'єкта дослідження, коли воно перебуває на початковому етапі і має пошуковий характер.
Залежно від ступеня участі спостерігача в ситуації, що досліджується, розрізняють: 1) включене спостереження (за участю спостерігача); 2) невключене (без участі дослідника, який перебуває поза об'єктом, лише фіксуючи те, що відбувається). Тим часом як при включеному спостереженні соціолог бере безпосередню участь у досліджуваному процесі, перебуває в контакті з людьми, за якими веде спостереження, діє спільно з ними.
Продовжуючи тему диференціації соціологічних методів, слід зауважити, що за місцем проведення та умовами організації спостереження поділяють на такі: 1) польові (які проводяться в природних умовах, у реальній життєвій ситуації, за безпосереднього контакту з об'єктом); 2) лабораторні (за яких умови навколишнього середовища та ситуація, що спостерігається, визначаються дослідником).
За регулярністю проведення розрізняють: 1) систематичне спостереження, яке характеризується регулярністю фіксації дії, процесу, ситуації упродовж визначеного періоду часу і дозволяє виявити динаміку процесу; 2) випадкове, яке проводиться в незапланованій ситуації.
Спостереження може проводитись як відносно самостійно, так і у зв'язку з експериментом. Диференціація між ними полягає в тому, що в експерименті дослідник активно втручається в перебіг процесу, що вивчається, з метою набуття потрібних знань. Специфіка експерименту — у відсутності відомостей про нього у тих, хто досліджується, щоб не деформувати очікувані результати. У свою чергу, експеримент проводиться у спеціально створених і контрольованих умовах, які дозволяють щоразу поновлювати хід явища при повторенні умов.
Розрізняють дві основні функції соціального експерименту як одного з методів соціологічних досліджень: 1) досягнення ефекту в практично-перетворювальній діяльності; 2) перевірка наукових гіпотез, тобто визначення ефективності функціонування об'єкта.
Виходячи з того, що соціальний експеримент є способом одержання інформації про кількісні та якісні зміни показників об'єкта внаслідок впливу на нього керованих і контрольованих факторів, розрізняють два типи експерименту: натурний і уявний. Перший передбачає втручання експериментатора у природний хід подій, а другий — коли замість маніпуляцій з реальними об'єктами дослідник оперує інформацією про об'єкт. [11, cт.75-78]
Щодо сфер суспільного життя соціальний експеримент (соціальний як синонім суспільного — широке розуміння соціального) розрізняється за сферами суспільства: економічний, правовий, педагогічний, естетичний, психологічний, культурологічний тощо.
Необхідно також зазначити, що в соціології часто-густо використовується і такий метод збирання первинної інформації, як соціометрія, особливо при вимірі стосунків між членами малих соціальних груп. Як вважає його засновник Дж. Морено, соціометрія — це певний набір прикладних методик вивчення структури й динаміки «неформальних» взаємовідносин між індивідами, а саме: структури соціальних груп та соціальної дистанції між їх членами з погляду на їх особисті переваги.
При проведенні соціологічних досліджень соціологічні методи використовують, як правило, в комплексі, тобто в інтегрованому вигляді, що характеризується певними обмеженнями кожного з них стосовно повноти, об'єктивності, якості та швидкості отримання соціологічної інформації. [12,cт.213-214]
10. Малі соціальні групи і їхні види.
Виділяються великі, середні та малі соціальні групи. У великі соціальні групи (крім класів) входять сукупності людей, що існують в масштабі всього суспільства в цілому: це соціальні верстви, професійні групи, етнічні спільноти (нації, народності), вікові групи (молодь, пенсіонери) і т. д. Усвідомлення приналежності до соціальної групи і відповідно її інтересів як своїх відбувається поступово, по мірі формування організацій, що захищають інтереси групи (наприклад боротьба робітників за свої права та інтереси через організації робітників).
До середніх соціальних груп відносяться виробничі об'єднання працівників підприємств, територіальні спільності (мешканці одного села, міста, району та ін.)
До різноманітним малим груп відносяться такі групи, як сім'я, дружні компанії, сусідські спільності. Їх відрізняє наявність міжособистісних відносин і особистих контактів один з одним.
Будь-яка організація (велика або невелика, комерційна або некомерційна, приватна чи державна) складається з безлічі різноманітних груп, які можна класифікувати по різних підставах:
- За принципом формальності:
а) формальні;
б) неформальні;
- За розміром:
а) діада (2 особи);
б) тріада (3 особи);
в) мала група (до 30 осіб);
г) велика група (понад 30 осіб);
- За тривалістю існування:
а) тимчасові;
б) постійні;
- По регулярності і частоті взаємодії:
а) первинні;
б) вторинні;
- За ступенем згуртованості:
а) група;
б) команда;
- По провідної діяльності:
а) навчальні;
б) спортивні;
в) сімейні;
г) управлінські;
д) виробничі і т. д.
- За фактом існування:
а) номінальні;
б) реальні;
- За ознакою мети:
а) цільові;
б) функціональні;
в) за інтересами;
г) дружні;
д) референтні (носії зразків поведінки).
11. Метод вивчення документів у соціологічному дослідженні.
Використовується, коли необхідно зібрати результати роботи програми не перериваючи сам процес дії програми. Проводиться методом перегляду заяв, фінансових звітів, записів, протоколів нарад і.т.д.
Переваги методу вивчення документів
Дає великий обсяг конкретної інформації;
Не перериває процесу роботи програми і людей, задіяних в ній;
Інформація вже є в наявності, її не потрібно збирати
Недоліки методу вивчення документів
Часто займає багато часу;
Інформація може виявитися неповною;
Необхідно точно знати, що шукати в документах
12. Метод виміру в соціологічному дослідженні.
Соціологія – наука, яка оперує не тільки якісними, але й кількісними даними. Навіть тоді, коли розглядаються якісні факти, постає проблема, як їх порівнювати між собою. Для цього якісні дані переводять у кількісні, тим самим вимірюючи їх. Отже, виміром у соціології (або його ще називають квантифікацією) можна вважати процедуру надання кількісної визначеності якісним ознакам. Вимір у соціології – це процедура, в результаті якої виникає числова модель якостей об'єкта. У соціології виділяють і певні процедури виміру: тестування, рейтинг, експертні оцінки, ранжування популярності тощо.
Усі факти, які використовуються для соціологічного виміру, називаються індикаторами. Є поняття, які самі виконують роль індикаторів (стать, вік, розмір заробітної плати). Характеристики індикаторів виступають як варіанти відповідей на запитання. Розташовані в певній послідовності, вони утворюють шкалу виміру. Отже, шкала виміру – це частина виміру, яка оцінює емпіричні індикатори, розміщені в певній послідовності.
Виділяють три форми шкал:
вербальні – виражені словами, наприклад, оцінка освіти людини, яка виражається в анкеті таким чином: початкова, середня, вища, без освіти і т.д.;
графічні – виражаються певними графічними знаками, «+, –» – як два варіанти відповідей на питання, можуть бути інші різновиди умовних позначень;
числові – які складаються з конкретних чисел.
У свою чергу числові шкали поділяють на три типи: номінальні, порядкові, метричні (інтервальні).
Номінальні – відбивають лише якості рівноправності об’єкта. Число тут тільки для того, щоб відрізнити один об’єкт від іншого. Відповідь респондента позначається цифрою (чоловік – 1, жінка – 2, або будь-якою іншою цифрою, номінал тут ніякого значення не має).
Порядкові – відбивають відношення послідовності (більше ніж, краще ніж). Задоволеність роботою (повністю задоволений – 5, не зовсім задоволений – 4, посередньо – 3, не задоволений – 2). Властивості, що вивчаються, отримують суворий порядок від найменш значущого до найбільш значущого або навпаки. Прикладом тут можуть бути й оцінка знань студента від 2 до 5, й оцінка виступу спортсменів у балах від 0 до 10.
Метричні (інтервальні) – шкали різниць між упорядкованими проявами соціальних властивостей, які привласнюються їм у вигляді чисел (вік, зарплата, стаж, прибуток тощо), це ті факти із життя, для яких нема потреби переводу якості у кількість, оскільки вони у реальному житті позначаються певним числом. Але часто подібних показників дуже багато і з усіма ними важко працювати. У такому випадку ці дані розбивають на інтервали. Так, усі показники розміру зарплат великої групи робітників розбивають на інтервальні групи: зарплата від 50 гривен до 100 становить першу інтервальну групу, від 100 до 150– другу, і вони відповідно отримують числове або якесь інше позначення. Є певні правила розбивки інтервальних груп, які обчислюються за формулою. У результаті інтервали беруться не за бажанням дослідника, а в суворо визначеному порядку залежно від характеру показників. Цей поділ у статистиці називають правилом природної класифікації.
Від типу шкал залежать методи обробки й аналізу інформації. Найпростіша – номінальна шкала, бо в ній обмежена кількість показників. Для порядкової шкали кількість показників значно більша, але найширше поле показників для метричних шкал.
13.
14. Метод експерименту в соціологічному дослідженні.
Эксперимент в социологии - это метод сбора и анализа эмпирических данных, направленный на проверку гипотез относительно причинных связей между социальными явлениями. В реальном эксперименте эта проверка проводится путем вмешательства экспериментатора в естественный ход событий: он создает или находит определенную ситуацию, приводит в действие гипотетическую причину и наблюдает за изменениями в ситуации, фиксирует их соответствие или несоответствие выдвинутой гипотезе.
Гипотеза - это предполагаемая модель рассматриваемого явления. На основе этой модели изучаемое явление описывается как система переменных, среди которых выделяется независимая переменная (экспериментальный фактор), подчиненная управлению экспериментатором в выступающая в качестве гипотетической причины определенных изменений в зависимой переменной. Неэкспериментальными переменными являются свойства и отношения, имеющие существенное значение для изучаемого явления, но поскольку их влияние в данном эксперименте не исследуется, они должны быть нейтрализованы (изолированы или установлены постоянными).
15. Метод опитування в соціологічному дослідженні.
Опитування проводяться соціологами настільки часто, що хтось оцінює їх як головний і хіба що єдиний метод емпіричну соціології. Оцінка хибна, принаймні, у двох відносинах. По-перше, - в арсеналі соціології є чимало неопросных методів, про які йшлося вище й йтиметься нижче. По-друге, - цей спосіб перестав бути лише соціологічним. Останнім часом він широко використовують у політологічних, журналістських, економічних, демографічних, культурологічних, психологічних, правничих та інших соціальних исследованиях.
Основне призначення соціологічних опитувань - отримання інформації про думках людей, їх мотиви і оцінках соціальних явищ, про феномени і станах громадського, групового і індивідуального свідомості. Оскільки ці думки, мотиви і феномени виступають властивостями досліджуваних соціологією об'єктів, остільки опитування нагадують про них необхідну інформацію Значимість опитувань зростає, якщо про досліджуваному явище немає достатньої документальної інформації, якщо вона доступно безпосередньому спостереженню або піддається експерименту. У цих ситуаціях опитування може стати головним методом збору інформації, але дополняемым іншими дослідницькими методиками.
Марно думати, що дослідницькі можливість опитувань безмежні. Дані, отримані опитувальними методами висловлюють суб'єктивні думки опитаних (респондентів). Їх потрібно було зіставляти з туристичною інформацією об'єктивного характеру, яку має виробляти іншими засобами. Найбільший дослідницький ефект опитування дають лише поєднанні або з контент-анализом, або з наглядом, або з експериментом, або коїться з іншими методами.
Опитувальні методи дуже різні. Поруч із загальновідомим анкетуванням вони виражаються у вигляді інтерв'ювання, поштових, телефонних, пресових, факсових, експертних та інших опитувань. Кожна з різновидів опитувань має власну специфіку, яку буде вказано нижче. Зараз охарактеризуємо їх як загальні принципы.
Будь-який опитування не можна проводити до того часу, доки стане цілком очевидно, навіщо й як це потрібно робити. Інакше висловлюючись, проведенню опитування має розробка дослідницької програми, чітке визначення цілей, завдань, понять (категорій аналізу), гіпотез, об'єкту і предмета, і навіть вибірки і інструментарію исследования.
Кожен опитування передбачає упорядкований набір питань (опитувальний лист), службовець досягненню мети дослідження, рішенню його завдань, доведенню і спростування його гіпотез. Формулювання питань повинні старанно продумываться у багатьох відносинах, але, передусім, як засіб фіксації категорій анализа.
Соціологічне опитування втрачає більшу частину сенсу, якщо відповіді респондентів не аналізуються у площині їх соціальних і демографічних характеристик. І він передбачає обов'язково заповнення " паспортички ", куди вносяться ті даних про кожному респонденте, необхідність яких диктується знову - таки дослідницької программной.
Будь-який опитування є специфічний акт комунікації між інтерв'юером (обличчям, його проводять) і респондентом (опитуваним). Тому повинен проводитися із дотриманням наступних, принаймні, правил:
1. Респондент знає, хто й навіщо його опрашивает.
2. Респондент зацікавлений у опросе.
3. Респондент незацікавлений у видачі удаваної інформації (каже, що він думає на деле).
4. Респондент однозначно розуміє ув'язнення кожного вопроса.
5. Питання має один сенс, зовсім позбавлений у собі кількох вопросов.
6. Всі питання ставляться в такий спосіб, щоб у на них можна було дати обгрунтований і точний ответ.
7. Питання сформульовані без порушення лексичних і граматичних нормативов.
8. Формулювання питання відповідають рівню культури респондента.
9. Жоден із питань немає образливого для респондента сенсу, не принижує його гідності. 10. Интревьюер поводиться нейтрально, не демонструє своє ставлення ні з заданому питання, ні з відповіді нею. 11. Інтерв'юер пропонує респондента такі варіанти відповіді, кожен із яких прийнятний однаково. 12. Кількість запитань узгоджується зі здоровий глузд, не веде до надмірної інтелектуальної та психологічної перевантаження респондента, не переутомляет його. 13. Система запитань і відповідей достатня щоб одержати того обсягу інформації, що необхідно на вирішення дослідницьких задач.
Загальні правила соціологічних опитувань по-різному модифікуються у тому конкретних разновидностях.
16. Метод спостереження в соціологічному дослідженні.
Спостереження загально науковий метод, широко використовуваний у природознавстві, а також у повсякденному житті. Його застосування в соціології має обмеження, тому що далеко не всі соціальні явища піддаються безпосередньому візуальному і слуховому сприйняттю. Але коли соціолог має справу з об'єктами, які можна спостерігати, тобто сприймати за допомогою зору і слуху, він зобов'язаний робити це. Використовуючи приклад з вивченням страйку, скажемо, що це дослідження не можливе без спостереження за поводженням потенційних страйкарів, їхніх лідерів і протидіючих їм керівників підприємства. Неменш очевидно й інше – спостереження в цьому випадку (як, доречі, і у всіх інших) повинне застосовуватися в комплексі з іншими методами збору інформації.
Спостереження в соціологічному дослідженні являє собою метод збору і найпростішого узагальнення первинної інформації про досліджуваний соціальний об'єкт шляхом безпосереднього сприйняття і прямої реєстрації фактів, що стосуються досліджуваного об'єкта. Одиницями інформації даного методу є зафіксовані акти вербального чи невербального (реального) поводження людей. На відміну від природничих наук, де спостереження вважається основним і порівняно простим методом збору даних, у соціології це один з найбільш складних і трудомістких методів дослідження.
Крім того, соціологічне спостереження інтегроване практично в усі методи соціологічної науки. Наприклад, соціологічне опитування можна представити як специфічне спостереження за опитуваними за допомогою анкети, а соціальний експеримент містить у собі два акти спостереження: на самому початку дослідження й на завершення дії експериментальних перемінних.
Соціологічне спостереження характеризується цілим рядом ознак. По-перше, воно повинне бути спрямоване на соціально важливі області, тобто на ті обставини, події і факти, що є істотними для розвитку особистості, колективу, і в цьому воно повинне відповідати соціальному замовленню з боку суспільства. По-друге, спостереження варто проводити цілеспрямовано, організовано і систематизовано. Необхідність цього визначається тим, що, з одного боку, спостереження є сукупністю порівняно простих процедур, а з іншого боку, об'єкт соціологічного спостереження відрізняється великою розмаїтістю властивостей і існує небезпека "втратити" найбільші стотні з них. По-третє, спостереження на відміну від інших соціологічних методів характеризується визначеною широтою і глибиною. Широта спостереження припускає фіксацію як можна більшої кількості властивостей об'єкта, а глибина - виділення найбільш значимих властивостей і найбільш глибинних процесів. По-четверте, результати спостереження повинні чітко фіксуватися і без особливої праці піддаватися відтворенню. Гарної пам'яті тут мало, потрібно застосовувати процедури протоколювання, уніфікації даних, кодування мови й ін. По-п'яте, спостереження й обробка його результатів вимагають особливої об'єктивності. Саме специфіка проблеми об'єктивності в соціологічному спостереженні івідрізняє його від спостереження в природничих науках.
На відміну від інших соціологічних методів соціологічне спостереження має дві важливі особливості. Перша визначається об'єктом спостереження, що часто володіє соціальною активністю різної спрямованості. У всіх що спостерігаються є свідомість, психіка, мета, ціннісні орієнтації, характер, емоції, тобто якості, що можуть викликати не природність їхнього поводження, небажання бути піддослідним, прагнення виглядати в кращому світлі і т.д.. У сукупності це значно знижує об'єктивність інформації, одержуваної від об'єкта – реальних особистостей і колективів. Ця необ'єктивність особливо помітно виявляється, коли мета соціолога і досліджуваного різні. Процес спостереження в цьому випадку починає перетворюватися або в боротьбу, або в маніпуляції соціолога, що всіляко маскує свою діяльність. Подібні ситуації неодноразово виникали в практиці соціологічних досліджень. Так, у західних країнах досить спеціальних робіт, присвячених рекомендаціям що до поводження соціологічних досліджень. Ця проблема втрачає актуальність, якщо соціолог стоїть на позиціях чи гуманізму чи виражає інтереси самих обстежуваних.
Друга особливість методу соціологічного спостереження полягає в тім, що спостерігач не може бути позбавлений чисто людських рис, у тому числі емоційності сприйняття. Якщо явища несоціальної природи можуть не хвилювати спостерігача, то явища соціуму завжди викликають переживання і співпереживання, почуття, емоціїі бажання допомогти обстежуваним, а іноді і "підправити" результати спостереження. Справа в тім, що сам спостерігач є частиною соціального життя. Між ним і явищем що спостерігаються існує не тільки гносеологічне, але і соціально-психічна взаємодія, що іноді досить складно перебороти.
Таким чином, об'єктивність соціологічного дослідження складається не в тім, щоб виключити особистісні відносини, а в тім, щоб не підмінювати ними критерії наукового дослідження. Пафос особистісного відношення соціолога до обстежуваного повинний бути не розривно зв'язаний з пафосом строгого наукового і логічного підходу.
Переваги і недоліки методу спостереження.
Слід зазначити, що переваги методу соціологічного спостереження досить виразні і зводяться до наступного. По-перше, це безпосередність сприйняття, що дозволяє фіксувати конкретні, природні ситуації, факти, живі фрагменти життя, багаті деталями, фарбами, півтонами і т.д. По-друге, це можливість враховувати конкретне поводження груп реальних людей. В даний час ця задача практично нерозв'язна іншими соціологічними методами. По-третє, спостереження незалежить від готовності людей, що спостерігаються, висловлюватися про самих себе, що властиво, наприклад, соціологічному інтерв'ю. Тут необхідно враховувати ймовірність "вдавання" що спостереження, адже їм відомо, що заними спостерігають. По-четверте, це багатомірність даного методу, що дає можливість фіксувати події і процеси найбільш повно і всебічно. Велика багатомірність характерна для найбільш досвідчених спостерігачів.
Спостереження має ряд переваг у порівнянні з іншими соціологічними методами. Головні з них-безпосередній зв'язок дослідника з об'єктом його вивчення, відсутність ланок, що опосередковують, оперативність одержання інформації. Ці достоїнства, однак, невиключають ряд недоліків. Спостерігач чи вільно мимоволі впливає на досліджуваний процес, вносить унього щось таке, що не присуще його природі. Оперативність же обертається локальністю, обмеженістю досліджуваної ситуації, нездатністю охопити сукупність всіх ознак пізнаваного явища. Інакше кажучи, цей метод дуже суб'єктивний, особистісні якості спостерігача не минуче позначаються на його результатах. Тому, по-перше, останні підлягають обов'язковому повторному огляду іншими методами, по-друге, до поводження спостерігачів пред'являються особливі вимоги. Характер цих вимог залежить, насамперед, від того, який різновид спостереження вони здійснюють.
Недоліки методу спостереження обумовлені, насамперед, наявністю активності соціальних об'єкта і суб'єкта, що може привести до необ'єктивності результату. До найбільш серйозних обмежень цього методу, які необхідно враховувати соціологу, відносяться наступні:
1. Настрій спостерігача під час досліду може негативно впливати на характер сприйняття подій і оцінку фактів. Це вплив особливо великий, коли в спостерігача занадто слабко виражений спонукальний мотив до спостереження.
2. На відношення до досліджуваного досить сильний вплив робить соціальний стан спостерігача. Його власні інтереси і позиція можуть сприяти тому, що одні акти поводження що спостерігаються виявляться відбитими фрагментарно, а інші-можливо менш важливі – можуть бути оцінені як більш значимі. Наприклад, критичне відношення юнака до свого педагога з погляду одного спостерігача може оцінюватися як ознака його самостійності, а з погляду іншого – як норовистість і крайня невихованість.
3. Тенденція чекання в спостерігача полягає в тім, що він виявляється занадто прихильний визначеній гіпотезі і фіксує лише те, що відповідає їй. Це може привести до того, що спостерігач просто непобачить істотних і важливих властивостей що спостерігаються, що неукладаються в його первісну гіпотезу. Більш того, що досліджувані можуть уловити цю схильність і змінити своє поводження, як у кращу, так і в гіршу сторону.
4. Комплексність спостереження може бути не тільки його достоїнством, але і недоліком, що приводить до втрати істотного серед величезного набору фіксованих якостей.
5. Зрозуміло, обставини в житті повторюються, але далеко не у всіх деталях, і однократність обставин, що спостерігаються, може перешкоджати фіксації всіх деталей.
6. Попередні спостереження особи, зустрічі і знайомства спостерігача з досліджуваним можуть привести до зсуву всієї картини спостереження під впливом зустрічей симпатій, що сформувалися, чи антипатій.
7. Існує небезпека фіксації замість реальних фактів їхніх неправильних трактувань і оцінок.
8. Коли настає психологічна утома спостерігача, він починає рідше фіксувати другорядні події, пропускає деякі з них, робить помилки і т.д..
9. Даному методу присущі галоефект, заснований на загальному враженні, виробленому досліджуваним на спостерігача. Це нагадує шкільний ефект відмінника, коли той погано виконав контрольне завдання вчителя, але останній підв пливом авторитету відмінника ставить йому завищену оцінку.
10. Ефект поблажливості полягає в прагненні спостерігача дати досліджуваним завищену оцінку. Вихідна позиція спостерігача може бути такою: "Усі люди гарні, навіщо ж оцінювати їх погано?" Ефект поблажливості може викликати і симпатії до досліджуваних, турбота про власний престиж і т.д..
11. Ефект ревізора складається в прагненні спостерігача вишукувати в діяльності і поводженні досліджуваних тільки недоліки за принципом "немає добра без худа" і занижувати оцінку.
12. При використанні методу спостереження трапляються помилки усереднення, що виявляються в остраху крайніх оцінок подій, що спостерігаються. Оскільки екстремальні ознаки зустрічаються набагато рідше, ніж середні, спостерігач піддається спокусі фіксувати тільки середньо типове і відкидає крайності. У наслідок цього результати спостереження стають "знебарвленими". Тут нашкоду істині спрацьовує ефект середньої величини: одна людина з'їла двох курок, а інша - ніоднієї, а в середньому виходить, що кожний з'їв покурці, тобто неправда.
13. Логічні помилки цього методу засновані на тім, що спостерігач фіксує зв'язки між ознаками, що немають насправді цих зв'язків. Наприклад, існують неправильні уявлення про те, що моральні люди обов'язково добродушні, добродушні - довірливі, а довірливі – гладкі і т.д..
14. Помилка контрасту складається в прагненні спостерігача фіксувати в якості, досліджуваних, яких немає, в ролі нього самого.
15. Результати спостереження часто піддані впливу факторів, що заважають: невідповідності ситуації спостереження якостям, що виявляються, присутності третіх облич, особливо безпосередніх начальників і т.д..
16. Обмеженість кількості облич, що спостерігаються, викликає труднощі в поширенні результатів спостереження на більш широкі сукупності соціуму.
17. Спостереження вимагає великих витрат часу, а також людських, матеріальних і фінансових ресурсів. Наприклад, на 100 годин спостереження приходиться 200 годин запису і близько 300 годин для складання звіту про підсумки спостереження.
18. Пред'являються високі вимоги до кваліфікації соціологів - виконавців. Тому необхідні витрати на їхню підготовку й інструктаж.
Завершимо опис соціологічного спостереження переліком розповсюджених прорахунків у його застосуванні:
1. Програма спостереження недостатньо продумана, нечітко визначені категорії спостереження, у силу чого в одну категорію попадають різні класи ознак.
2. Категорії спостереження не мають органічного зв'язку з гіпотезою (-ами) дослідження.
3. Категорії спостереження мають тільки описовий чи тільки оцінний характер.
4. У число одиниць спостереження невключені значимі властивості ситуації, що спостерігається.
5. Умови спостереження сформульовані аморфно, що визначає труднощі реєстрації одиниць спостереження.
6. Масові спостереження початі раніш, ніж готовий весь інструментарій.
7. Інструментарій не одержав належної апробації.
8. Не врахована специфіка наукового призначення використовуваного різновиду спостереження.
9. Професійна підготовка й особистісні якості спостерігача не відповідають тому набору функцій, що їм реально прийдеться виконувати.
10. Відсутній класифікатор контент-аналізу щоденників спостерігачів.
11. Кодування карток спостереження невідповідає програмі обробки даних.
12. Записана за допомогою технічних засобів інформація неспіввіднесена з даними спостереження, отриманими іншими способами.
13. Підсумковий протокол спостереження невключає всієї отриманої інформації.
14. Не підраховані коефіцієнти стійкості спостереження, згода спостерігачів у надійності спостереження.
15. Результати спостереження неперевірені іншими методами.
17. Міграція та еміграція.
Міграція населення (лат. migratio - переселення) - переміщення людей через кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш-менш тривалий час.
Види міграції
• Внутрішня
• Зовнішня
• еміграція на постійне місце проживання
• Тимчасова (поворотна)
• довгострокова (ООН, Росія> 6 місяців)
• кочівництво і паломництво
• маятникова
• епізодична
• прикордонна / транзитна
• вимушена (виїзд з незалежних від суб'єкта причин, в'їзд назад під питанням)
• зворотна (за своєю ініціативою або ініціативою держави, наприклад, в Ізраїлі це - програма репатріації).
Наукові підходи до вивчення міграції
• Демографічний підхід
Вивчає міграцію з точки зору відтворення і збереження людських популяцій, їх чисельності, статево-вікової структури. Процеси, що відбуваються в цій галузі, тісно пов'язані з демографічною безпекою країни.
• Економічний підхід
Найбільш універсальний підхід. Розглядає міграцію як один з найважливіших регуляторів чисельності працездатного населення, що стимулює здорову конкуренцію на ринку робочої сили. Більшість видів міграцій обумовлені економічною необхідністю і в тій чи іншій мірі пов'язані з ринком праці.
• Юридичний підхід
Визначає правовий статус різних категорій мігрантів. Спрямований на розробку правових норм і законодавчих актів, регулювання основних прав мігрантів.
• Соціологічний підхід
Основна увага приділяє проблемам, пов'язаним з адаптацією мігрантів до нових умов життя.
• Історичний підхід
Дослідження історії міграційних рухів того чи іншого регіону з застосуванням історико-демографічних досліджень, що описують міграцію в контексті історичної еволюції демографічних процесів.
• Психологічний підхід
Основний акцент падає на мотиваційну природу міграції. Міграція розглядається як спосіб задоволення ряду соціальних потреб, в тому числі і потреби в самоствердженні.
• Історико-біологічний підхід
В основному розроблений російськими вченими Л. Н. Гумільовим і ін Основним поняттям у підході Гумільова є пасіонарність. Пасіонарність як характеристика поведінки - активність, що проявляється у прагненні індивіда до мети (часто - ілюзорної). Пасіонарний ознака - генетична ознака, що передається у спадок і що лежить, відповідно до гіпотези Л. Н. Гумільова, в основі феномена пасіонарності як риси конституції людини. Пасіонарії (носії цієї ознаки) відрізняються особливо активним міграційним поведінкою. А їх відсоток в етносі багато в чому визначає міграційне рух всього етносу. Наприклад, друга половина XVI століття в Росії - це епоха високої пасіонарної енергії великоросів, результатом якої була небачена експансія на схід. Інші приклади: початок Великого переселення народів, арабські завоювання, походи вікінгів і т. д.
Еміграція (від лат emigro -. «Виселяти») - переселення з однієї країни в іншу з економічних, політичних, особистих обставин. Вказується по відношенню до країни, з якої емігрують.
Еміграція є самостійне рішення про переселення особи чи сім'ї, на відміну від насильницького переселення - виселення з країни або депортації. Причини еміграції - війна, голод, бідність, політичні репресії, етнічні конфлікти, міжконфесійні протиріччя, природні та екологічні катастрофи, возз'єднання сім'ї, дискримінація (національна, релігійна, соціальна і т.д.), неможливість одержати освіту, професію, роботу, труднощі в реалізації творчих, професійних, економічних та інших особистих і сімейних планів у країні проживання.
Антонім еміграції - імміграція, тобто приїзд у країну на постійне місце проживання.
18. Національна культура і проблема соціальної свободи.
Усвідомлення проблем співвідношення культури і цивілізації виявляє наявність не стільки причинно-наслідкових зв’язків, скільки дію законів розвитку творчості. Історія стає як шлях створення людиною самої себе, а не тільки як історія подій, що відбуваються з людиною.
Історія не просто розвивається, її творять люди. Одні і ті ж історичні події виступають і як об’єктивні фактори, і як суб’єктивні надбання, що демонструють творчі потенції людини. Так, соціокультурний зміст історичних подій, що відбувалися в Україні, вже давно став часткою світової культури. У світову культурну спадщину увійшли діяння українських державних діячів та воєначальників від Павла Сагайдачного до Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка. Стали світовими відомими просвітителі від Петра Могили до Івана Вишенського і Григорія Сковороди, поети Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, композитори Микола Лисенко, Микола Леонтович, Станіслав Людкевич та ін. У культурі, як і в усьому суспільному житті, об’єктивні тенденції і результати домінують над суб’єктивними. Тут виявляється історична рівнодіюча сукупних людських зусиль. Все це створює мережу змістовних координат, в якій продукти людської діяльності і людські здібності ранжуються, набуваючи статусу культурних цінностей. Зв'язок культури з історичним прогресом людства виявляється як діалектика взаємних переходів об’єктивних умов життя і форм самодіяльності людей. Культура виражає самодіяльний, а отже, вільний творчий елемент людського життя. Інша справа, що форми людської діяльності довільно не вибираються, а задаються людям конкретно-історично. В залежності від обставин, форми можуть відповідати і бути перепоною виявленню творчих джерел особи. Творчі джерела особи виступають формою реалізації людської свободи, а в залежності від обставин творчі джерела особи обмежують вільний вибір форм і змісту людської діяльності. Будуть чи не будуть соціальні умови служити формам розвитку культури, залежить від їх здатності забезпечувати можливості самодіяльного розвитку особи. Соціальні умови виступають формами розвитку культури лише тоді, коли збігаються з індивідуальними потребами самовираження і самоутвердження, коли підпорядкованість їм відповідає широкому і всебічному розвитку свободи людської індивідуальності, а не обмежує її. Головне в культурі – не речі, а люди. Культура виступає способом самовизначення особи. Отже, культура на рівні особи визначає характер процесу індивідуалізації суспільного в індивідуально-особисте, формує у особи нормативно-онтологічний аспект світоставлення, що виявляється в конкретних вчинках особи. Культура виступає як процес залучення індивідуальної життєдіяльності до колективного досвіду і соціально-культурного арсеналу. Опанування культури – процес виявлення творчих здібностей людини. У такому розумінні культура – невичерпне джерело справжнього багатства суспільства. Цілісний розвиток людини – це розвиток її суттєвих сил безвідносно до будь-якого раніше встановленого масштабу. Індивід не відтворює себе в якійсь одній визначеності, не прагне залишитись в своїй незмінній якості, а перебуває в процесі безперервного становлення і розвитку.
Сучасна цивілізація постійно доводить, що культура не є виняткове надбання духовної еліти. Активна творчість мас, будучи втіленою в матеріали природи або акумульованою в творах мистецтва, перетворює народ в універсальний суб’єкт культури. Культура – це культ людського буття, творення людини із «наявного матеріалу». Створюючи людину, вона творить і саму себе. Культура завжди є самотворчістю. Культура не є сталим буттям, це процес становлення буття людини як людини, злету його до людяних форм існування. Найбільш глибоко людинотворча, гуманістична сутність культури розкривається через пізнання її соціальних функцій. Дослідники зазначають поліфункціональність культури як соціального феномена. Основні функції культури – пізнавальна, комунікативна, регулятивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна. 1 Всі вони органічно взаємопов’язані. Культура – цілісне утворення. Цілісність виявляється як в єдності елементів, що складають її структуру, так і функціонально. Це дає підстави для визначення інтегративної, генералізуючої функції культури. На мій погляд, в такій якості постає її людинотворча функція. Масштаби культурної творчості, що постійно збільшуються, надають світовій культурі цілеспрямований, гуманістично-усвідомлений характер. А це означає, що історична творчість здійснюється через культурно-творчу діяльність людей. Основною метою культурної політики стає активізація творчості мас, що в демократичному суспільстві постійно доводить здатність мислити широкими соціокультурними категоріями, володіти почуттям високої соціальної відповідальності за свої дії. В Україні іде процес пошуку загальнолюдського змісту в національній культурі і на такій основі формується новий тип мислення, культура стає самостійним об’єктом відтворення. В процесі формування культура не тільки збагачується надбанням світової культури, а й позбувається залежності утилітарних соціально-політичних запитів, поступово спрямовуючи увесь свій потенціал на пошуки змісту людського буття.
19. Повсякденне й культурологічне розуміння націй.
Багатозначність поняття нації відбиває наявність безлічі концепцій феномена нації. Найбільший вплив на сучасне розуміння нації зробили ідеї К. Дойча, Е. Ґелнера, Б. Андерсона і Е. Сміта. Для соціально-демографічного підходу Дойча («Націоналізм і соціальна комунікація», 1966) характерне функціональне визначення нації як групи, у межах якої рівень комунікативної активності значно
