Потреба - вид функціональної або психологічної потреби або нестачі будь-якого об'єкта, суб'єкта, індивіда, соціальної групи, суспільства. Будучи внутрішніми збудниками активності, потреби проявляються по-різному в залежності від ситуації.
Наявність незадоволених потреб у людини пов'язують з напругою і дискомфортом, невідповідністю внутрішнього (бажаного) і зовнішнього (реального) [2], які є побудниками і мотивацією активності. Наявність незадоволених життєво важливих, вітальних потреб може привести до смерті. Потреба може розумітися як якась гіпотетична змінна, яка, за обставинами, проявляється то у вигляді мотиву, то у вигляді риси. В останньому випадку потреби стабільні і стають якостями характеру.
Є думка, що це поняття, що описує внутрішнє ставлення суб'єкта до інших суб'єктів чи об'єктів і пояснює поведінку живих істот -. Зайве, так як поведінка живих істот можна описати без його використання [3]
Інтерес - спочатку середньовічний комерційний і правовий термін (лат. interesse), що позначав «відшкодування збитків». Звідси розвинулися, по-перше, чисто юридичне поняття інтересу (вже в XIV столітті - те, що зачіпає правові інтереси особи), і, по-друге, фінансове поняття інтересу (в XVI столітті, спочатку в значенні «відсотки за позику», т. тобто страховка за ризик неповернення).
Інтерес - це така усвідомлена потреба, яка характеризує ставлення людей до предметів і явищ дійсності, які мають для них важливе суспільне значення, привабливість.
Цінність - значимість (користь, корисність) деякого безлічі об'єктів для безлічі живих істот.
Вживається в декількох значеннях:
Цінність - як характеристика предмета, що позначає визнання його значимості. Розділяють «Матеріальні цінності» та «Духовні цінності». Відомо поняття «Вічні цінності».
Цінність - у філософії - вказівка на особистісну, соціально-культурну значимість певних об'єктів і явищ.
Цінність - в економіці - використовується як синонім поняттю «споживна вартість», тобто значимість, корисність предмета для споживача.
Психологічне поняття Система цінностей на увазі під цінностями те, що індивідуум цінує в навколишньому соціумі. Тісно пов'язане з поняттям мотивація.
28. Принцип репрезентативності в соціологічному дослідженні.
Репрезентативність (від фр. representant — представник) — здатність вибіркової сукупності відтворювати основні характеристики генеральної сукупності. Репрезентативність досягається за рахунок правильного формування вибірки, яка за принциповими для дослідження параметрами має відтворювати загальний об'єкт дослідження.
Вибірка не може абсолютно точно відтворювати генеральну сукупність, тому вона завжди матиме певні відхилення від неї. Помилка репрезентативності — відхилення вибіркової сукупності за певними характеристиками від генеральної сукупності. Чим більша величина відхилень, тим значніша помилка репрезентативності, тим нижча якість отриманих даних. Головне завдання на цьому етапі соціологічного дослідження — врахувати помилку репрезентативності під час інтерпретації та узагальнення результатів дослідження, проведеного із застосуванням вибіркового методу.
Значну роль у визначенні якості інформації, отриманої в результаті емпіричного дослідження, окрім репрезентативності, відіграють такі параметри, як надійність і валідність.
Припустимо, вибіркова сукупність — це всі учні школи (600 чоловік з 20 класів, по 30 чоловік у кожному класі). Предмет вивчення — ставлення до паління. Вибірка, що складається з 60 учнів старших класів, набагато гірше представляє сукупність, ніж вибірка з тих же 60 осіб, до якої увійдуть по 3 учні з кожного класу. Головною причиною тому — нерівний віковий розподіл у класах. Отже, в першому випадку репрезентативність вибірки низька, а в другому випадку репрезентативність висока (за інших рівних умов).
29. Проблема взаємовідносин особи та суспільства.
Питання взаємозв'язку особи і суспільства перебуває в полі зору багатьох психологічних шкіл. Так, відповідно до теорії психоаналізу, психологічна проблема рушійною силою, мотивами поведінки людини несвідомих біологічні потяги та інстинкти. Душевний стан людини визначається, на думку 3. Фройд, співвідношенням несвідомого у формі інстинктів, потягів, імпульсів і свідомого - як результат впливу соціального оточення, боротьба між якими завжди набуває драматичного характеру і призводить до конфліктів людини із суспільством. Теорія відчуження Е. Фромма вважається найбільш «соціалізованості» вчення неофройдізму. Втрату зв'язків із світом і з іншими людьми Е. Фромм називає відчуженням, «негативною свободою». Такий стан пригнічує людину, адже вона прагне мати певні стосунки з іншими, вступати з ними у взаємодію та спілкування. Але такої можливості навколишній світ не дає індивідам і тому він стає самотнім. Таким чином, Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини, яка, з одного боку, хоче бути незалежною, а з іншого - прагне позбавитися цієї незалежності, що призводить до відчуження.
Отже, відчуження, Е. Фроммом, це фатальна основа міжособистісних стосунків. Воно може проявитися у формі конформізму, мазохізму, садизму, перерости в почуття агресії. Щоб подолати відчуження, людям необхідно прищеплювати гуманістичні принципи, основою яких є почуття любові як до себе, так і інших людей. Теорія розвитку особистості Е. Еріксон також була розроблена в дусі неофройдізму. Вчений зазначав, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не біологічними факторами, і між особистістю і суспільстві немає антагонізму. Основною властивістю людини є «ідентичність особистості», яка вказує на взаємозв'язок людини і соціального оточення і проявляється в спрямованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою, у визначенні цінності людини, її соціальної ролі та призначення.
30. Проблеми і труднощі здійснення соціологічних досліджень.
31. Проблеми інтеграції особи.
"Інтеграція Особистості" (ІЛ), дуже простий і дієвий процес емоційного, розумового та духовного прояснення, який може проводити практично кожен, з мінімальним навчанням і досвідом. "Прояснення" може бути практично визначено як підвищення усвідомлення і здібностей. Стан, при якому-небудь розглядається в точності так, як воно є, само по собі, без будь-яких додатків, фільтрування, змін або заперечень, є фундаментальним цілющим процесом.
Кожен процес, спрямований на розрядку (зняття напруженості, заряду - емоційного і т.п.) або на зменшення наслідків травми (як фізичної так і емоційної), просто-напросто є процесом, де Шукач (клієнт, пацієнт) розглядає "як-є "що-небудь. У цьому сенсі існує тільки один терапевтичний процес.
Чим більше процес, який Ви використовуєте, обмежує широту огляду Шукача, тим більш обмежений цей процес, і, отже, тим швидше Ви повинні знайти новий процес. ІЛ представляється базовим над-процесом або фундаментом, який лежить в основі ВСІХ дієвих методів психотерапії та само-вдосконалення. Це звичайно гучне твердження. Так що спробуйте ІЛ і переконайтеся самі.
32. Прогрес і регрес суспільства.
Прогрес (від лат. progressus — рух вперед, успіх) — напрям розвитку, для якого характерний перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого. Про прогрес можна говорити як щодо системи цілого, так і до окремих елементів, структури та параметрів. Поняття "прогрес" співвіднесене з поняттям регрес (зворотний рух) — тип змін, що за своєю спрямованністю протилежний прогресу. Відомо, що будь-який прогрес, будучи сприятливим для одних явищ, здійснюється ціною придушення інших, що між прогресом і регресом існує складний багатобічний зв'язок, який проявляється, насамперед, у тому, що окремі регресивні зміни можуть відбуватися в рамках загального прогресивного розвитку системи, або ж окремі елементи здатні зберігати прогресивний напрям незалежно від наростання регресивних тенденцій системи загалом.
Поняття "суспільний прогрес" формувалось протягом усієї історії філософії разом з усвідомленням мінливості, динамізму, поетапності людського життя, в якому простежувалось щось закономірне і стале. Якщо йдеться про історію як ціле, то вона вбачалась, зокрема, античним мислителям, або простою послідовністю подій, які поєднувалися з украй повільними соціально-економічними змінами, або з регресивним процесом, що йде по низхідній від стародавнього "золотого віку" (Гесіод, Сенека), або циклічним круговоротом, що повторює одні й ті ж самі стадії (Платон, Аристотель, Полібій). У християнстві історія — певний напрям, починаючи від створення світу і людини Богом і закінчуючи страшним судом. Соціальна філософія Нового часу, виражаючи світогляд та ідеали буржуазії, досить швидко зневірилась в ідеї прогресу, і вже Д. Віко (1668—1744) висунув теорію кругообігу — розвитку всіх народів за циклами — дитинство, юність, зрілість, а Ж. Руссо (1712—1778) заперечував прогрес і закликав повернутись до "природи", оскільки успіхи в господарюванні, науці, мистецтві нерозривно пов'язані з втратою людьми свободи і щастя. Гегель, розуміючи прогрес як саморозвиток світового розуму, абсолютної ідеї, розумів прогрес в усвідомленні свободи, який закінчується пруською монархією і її суспільними інститутами. Марксизм критерій прогресу бачив насамперед у матеріальній основі суспільства, продуктивних силах, вдосконаленні засобів і організації праці, зростанні її продуктивності, потребах і їх задоволенні, вдосконаленні побуту і підвищенні культурного рівня людей. Після Маркса ідея прогресу була переглянута в черговий раз під впливом грандіозних змін у всіх галузях суспільного життя і у світі загалом. У результаті сформувались два основні погляди: 1) відмова від самого поняття "прогрес" і небачення нічого "світлого" в майбутньому (Ф. Ніцше та інші), 2) намагання виправдати наявний стан справ та ідеалізація історичної перспективи людства (сцієнтисти і технологічні оптимісти). У наш час ідея прогресу настільки скомпрометована, що сам термін викликає у деяких авторів недовіру, тому його все частіше підміняють термінами і висловами на кшталт: "соціальні зміни", "динаміка культури" (П. Сорокін, А. Моль), під якими розуміють зміни як такі, коливання, мобільність, дифузію, інтеграцію та дезінтеграцію в суспільному житті. Все це, в свою чергу, розглядається під кутом таких понять, як ритм, темп, циклічність, повторювальність, періодичність тощо. Прогресу протиставляється еволюція культури, яку розглядають поза історією і соціальними критеріями. Поняття прогресу здебільшого стало замінюватись поняттями росту, який досліджується і фіксується лише в кількісних характеристиках.
Якшо визнати, що суспільний прогрес пов'язаний з "людським фактором", здійснюється людьми і заради людей, то прогрес полягає не тільки в переході з одного ступеня на інший, у накопиченні благ і цінностей, у "розширеному порядку", а насамперед, у створенні умов для самоздійснення людини в своїх родових якостях, в її всебічному розвитку, в її русі до ідеалів добра і краси, благополуччя і свободи. Видатний фізик і громадський діяч XX століття П. Л. Капиця на міжнародному конгресі вчених сказав, що людину робить щасливою не матеріальний достаток, а її духовна культура, яка пов'язана з "почуттям свободи", саме для цього суспільство і повинне приводити в дію всі свої потенціали, спрямовувати всі свої зусилля, вишукувати найефективніші засоби і належним чином розпоряджатись одержаними результатами. Саме виходячи з цього, можна говорити як про прогрес загалом, так і про прогрес його складових: науки і техніки, промисловості і сільського господарства, медицини і спорту, моралі і мистецтва, гуманізму і духовності, або, навпаки, — про регрес. Отже, врешті-решт, процес полягає в якості людини, насамперед, у її духовності, в наявності умов для її розвитку і цілісного функціонування, у здатності засвоювати і продукувати ті чи інші цінності. Саме з цих позицій слід оцінювати сучасний науково-технічний прогрес, його вплив на людську особистість і наслідки цього впливу.
Той факт, що сучасний науково-технічний прогрес породжує чимало негативних явищ, ще не дає підстави впадати в безпросвітний песимізм і паніку. І. Кант казав, що неправильно вважати, що гіркота і біди, немов з ящика Пандори, посипляться на нещасний світ разом з цивілізацією: "Сума доброчесностей, — на його думку, — так само, як і життєвих радощів загалом, переважає свої протилежності і необхідно обіцяє протягом століть усе більший виграш і прибуток...". Але це можливе тільки тоді, коли буде створене суспільство, в якому його потенціали, зусилля і засоби будуть зосереджені на створенні умов для всебічного і гармонійного розвитку людської особистості.
Отже, справа не в науково-технічному прогресі як такому, який водночас, можна говорити, і гарний, і поганий, а у тому, в чиїх руках знаходиться його штурвал, як і заради чого використовуються його досягнення, що він несе людині — добро чи зло. Крім того, слід враховувати і матеріальні фактори, і духовні, і загальні, і специфічні характеристики, і цілого, і його складових. При цьому слід мати на увазі, що характеристики цілого можуть не співпадати з характеристиками його складових елементів. Ігнорування цього метрологічного принципу призводить до умоглядних схем, помилкових висновків, відриву від цілісного історичного процесу, а відповідно, до спрощення або викривлення уявлень про суспільні явища і характеристики людини.
33. Релігійна група як соціальна спільність.
елігійна спільнота є різновид більш широкого соціологічного поняття - соціальна спільність. Існує досить широкий спектр досліджень, присвячених поняттю «соціальна спільність». Однак до теперішнього часу дана категорія трактується неоднозначно. Різні підходи в її визначенні можна знайти у таких вітчизняних дослідників, як Булинко Д.М., Волков Ю.Є., Глущенко В., Зборівський Г.Е., Кузьмін С.А., Тощенко Ж.Т., Ядов В. А. та ін У зарубіжній соціологічної думки вивчається категорія розглядалася в працях Парсонса Т., Смелзера Н., Тенісу Ф., Щепаньского Я. та ін
Поняття «релігійна спільність» до недавнього часу також трактувалася вельми невизначено і розмито. У вітчизняній, зарубіжній і юридичній літературі воно найчастіше згадується або як один з видів соціальної спільності, або ж об'єднується з такими категоріями, як «релігійна група» і «релігійна організація». Один з перших аналізів різних підходів до поняття «соціальна спільність», а також системне дослідження поняття «релігійна спільність» було дано Костіної
34. Розвиток соціальних знань в Стародавньому світі.
Розвиток соціальних знань у Стародавньому світі
1. Витоки пізнання соціології
Витоки пізнання соціальних явищ, історичних подій, пізнання суспільства сягають у сиву давнину. Спроби створення соціальних теорій мали місце у творчості Демокріта (бл. 470 р. до н.е. -. Помер у глибокій старості), Платона (бл. 428 -. Ок 347 рр. до н.е.)., Аристотеля (384 - 322 гг. до н.е.) та інших мислителів античності. Дійшли джерела свідчать про спроби пояснювати сутність різних фактів, дій, явищ, процесів суспільного розвитку. Часом вони здаються наївними, але тоді це - радикальні джерела пізнання світу і навколишнього середовища, пізнання суспільства. Значний інтерес представляють проблеми виникнення і розвитку емпіричних соціальних досліджень, форм до методів збору фактів, даних, описи подій, явищ суспільного життя, способів їх класифікації, систематизації, узагальнення і т.д. Громадська практика вимагала більш глибше пізнати природу і закономірності її розвитку.
Перехід від первісно-общинних відносин до рабовласницьким і пов'язаний з ним процес формування політичної організації суспільства, соціальної, станової структури, поява товарно - грошових відносин, торгівлі, військової служби, збирання податків і данини, утримання державного апарату і т.д. вимагали різноманітної і досить повної інформації. Це один із стимулів використання математичних знань у соціальній сфері. Виникає тоді і потреба в різноманітної інформації про населення, його склад, заняттях і т.п., необхідної для врахування в процесі вироблення політики влади. Здійснюються перші переписи населення і перші спроби кількісного аналізу соціальних явищ і процесів.
Згадка в Біблії про першого перепису населення у перших євреїв відноситься до XII в. до н.е. Але наукою підтверджується факт проведення перепису царем Давидом близько 973 р. до н.е. Перепис займала тривалий період. Її результати свідчили, що ізраїльтян налічувалося більше 800 тис. сильних чоловіків, придатних воювати, а іудеїв 500 тис, Безсумнівно, перепису населення мали політико-економічне значення. На Сході цар Давид створив велике централізовану державу, яке об'єднувало Ізраїлю та Юдеї, встановив єдиний релігійний культ, сформував військо, розвинену систему державного апарату з суддями, чиновниками, збирачами податків і данини, писарями і т.п. Створене держава обумовлювало потребу розвитку емпіричних соціологічних досліджень. Перепис населення, що здійснюється під керівництвом воєначальників, свідчила про пошуки резервів військової та робочої сили. В більшості своїй населення брало перепис як безбожний вчинок. Так в Римській імперії, Росії часів Петра I перепису населення викликали протести, чутки про пришестя нечистої сили. Спалахували бунти, масові ухилення від реєстрації, втеча з місць проживання і т.п. Уже в період царювання Солона в Греції існувала складна система статистичного обліку доходів громадян. Система обліку доходів стала основою реформ, здійснюваних Солоном в 594 г, до н.е., за якими все населення ділилося по майновому цензу на чотири стани, розряду, представники яких користувалися різними соціальними правами. В Афінах у найдавніші часи велася реєстрація новонароджених і померлих, з 18 років заносилися в списки здатні воювати, а з 20 років заносилися в списки повноправні громадяни поліса-держави. Багатий матеріал про соціальне обстеженні дає історія Стародавнього Риму. У VI ст. до н.е. цар Сервій Туллій (правив у 578 - 534 г до н.е.). провів реформу, що сприяла зміцненню державності. Нею скасовано кровноспоріднених ознаки поділу та обліку населення та введені майнові. Сервій Туллій першим вводить в практику цензи. Поняття «ценз» - від лат. сensus - роблю опис, перепис. Перепис населення та його майна у Давньому Римі здійснювалася з метою визначення соціального, військового і податкового статусу в народжується державі.
2. Вчення про суспільство в Стародавній Греції
Історія Стародавньої Греції дає багатий матеріал для соціологічної науки. Процеси становлення і розвитку суспільства і соціальних знань - дуже важливий об'єкт аналізу появи соціальних спільностей, різних соціальних інститутів, об'єднань, установ, збагачення системи соціальних відносин і взаємодій, поява нових цінностей, ціннісних орієнтацій, ідеалів, потреб, інтересів, критеріїв, індивідуального і суспільного престижу і т.п. Відбувалися процеси мали й інший важливий аспект: формування та розвиток емпіричних досліджень соціальних явищ і подій, які стали джерелом досліджень, класифікацій, узагальнень. Аналіз перших кроків емпіричних соціологічних досліджень в Стародавньому Римі вказує на повну залежність їх розвитку від математичних знань того часу. Соціолог Марк Захаренко відзначає, що в Стародавньому світі розвиток філософії, філософських знань відбувалося паралельно з історичними, але ці пізнавальні процеси ніколи не перетиналися, однак збагачували один одного. Пізнавальний досвід історичної науки не вивчався філософією, а соціально - філософський аналіз суспільних процесів практично відсутній в історії.
Історія античності свідчить, що з появою рабовласницьких суспільств, чіткого поділу праці на фізичну і розумову і перетворенням розумової праці в специфічну сферу діяльності міняється і характер пізнання: від суто прагматичного, спрямованого на задоволення практичних потреб, пізнання набуває власну логіку розвитку, формує внутрішні потреби, які вже можна назвати пізнавальними. Власне виникає наукове свідомість, формуються окремі елементи гносеології. Пізнавальні потреби разом з соціальними обумовлюють виникнення перших спроб опису та фіксації за допомогою листа подій минулого і сучасного, їх осмислення, оцінки та аналізу. Поступово все більшого значення набувають проблеми достовірності документів та історичних фактів, про які йде розповідь, виникають і розвиваються окремі принципи систематизації та опису історичних подій і викладених фактів, з'являються перші спроби історичного оповідання про минуле на основі раціонального переосмислення наявного матеріалу (міфів, епосу, легенд, подій, хроніки і т.п.). І міфологічне, і епічне відображення реальності поступово витісняється філософським осмисленням реальності та історичними оповіданнями про життя суспільства, його соціальній структурі, системі суспільних та міждержавних відносин, новим світосприйняттям соціальних зв'язків.
Соціальні потреби складається класового суспільства породжують нові форми їх відображення, обгрунтування і захисту, обумовлюють появу більш детальних способів аналізу соціальних проблем і методів їх вирішення. (Розумова, теоретична діяльність піддається розшаруванню. З'являються більш різноманітні філософські знання, розвиваються політичні, правові галузі знання.). В історії все більше і більше закріплюються імена найбільш яскравих представників суспільствознавства та інших галузей знань, які стояли біля витоків наукового осмислення реальності, які намагалися передати свої знання новим поколінням мислителів-логографов, що закріпили письмово відомості географічного, побутового та історичного характеру. Їх діяльність відноситься до VI - V вв. до н.е. (Каді з Мілета, Скілак з Каріанди, Генатей Мілетський, Евген з Самоса, Харон з Лампсака, Ксанф - лідієць, Геланк з Лесбосу, Ферекид та ін.) Це предисторікі. Без них неможливе виникнення наук про суспільство, його історичному і соціальному розвитку.
35. Роль ідей у соціальних процесах. Поняття ідеології.
Головний вміст, загальні цілі і соціальне призначення політики обгрунтовується політичною ідеологією. Поняття ідеологія(від греч. idea – ідея, образ і logos – учення слово) вперше ввів в науковий обіг французький філософ і політик А. Дестют де Траси (1754-1836) в багатотомній праці "Елементи ідеології". У його розумінні ідеологія – це вчення про ідеї, які повинні виступати засадничими принципами держави, права і виховання.
У епоху Освіти це поняття отримало негативне забарвлення як неадекватне реальності свідомість, заснована на релігійних і інших забобонах і що протистоїть раціональному, об'єктивному пізнанню дійсності. Це негативне відношення до ідеології було закріплене і подіями Великої французької революції, коли мало місце масове знищення людей в ім'я ідеологічних абстракцій. І лише з часом ідеологія отримала визнання.
Спираючись на досягнення сучасної політологічної думки, політичну ідеологію можна визначити як систематизовану сукупність ідей, що відносяться до проблем влади і пристрої суспільного життя і певних груп (шарів, класів), що відображають інтереси, які служать закріпленню або зміні існуючих суспільних інститутів і стосунків.
Носіями ідеології виступають, як правило, досить крупні суспільні групи – це перш за все класи: буржуазія, робочий клас, дрібна буржуазія, інтелігенція, селянство, а також нації. Проте існують і ідеології, не класовий або національний вирази, що мають, а орієнтуються на певні цінності. Наприклад, ідеологія анархізму (дослівно - безвладдя) залучає в свої ряди прибічники максимальної свободи особи, не обмеженої жодною формою влади. Ідеологію "зелених" "сповідають" представники самих різних соціальних груп, що орієнтуються на матеріальні для поста цінності.
Ідеології, що існують в суспільстві, відображають соціальну диференціацію суспільства і перш за все характері гостроту соціальних, економічних, політичних, релігійних, ціннісних і інших конфліктів. Найбільш гостра боротьба ідеологій відбувається в країнах з глибокими системними соціальними конфліктами, пов'язаними з проблемами перевлаштування суспільства.
Характерні риси ідеологій – груповий егоїзм, ідеалізація, прикрашання місця і ролі даної групи в суспільстві, її зіставлення іншим групам (класам), гіпертрофоване вираження її інтересів, не облік інтересів інших шарів (яскравий приклад – марксизм з його вченням про пролетаріат як гегемона в революційних перетвореннях суспільства і диктатурі пролетаріату як що виражає інтереси всіх шарів суспільства). Ці відмінні риси ідеологій визначаються перш за все їх сутнісною характеристикою як соціально тенденційної колективної форми свідомості.
У суспільстві ідеології можуть грати різну роль – і негативну, і позитивну, укоріняючись в масовій психології і закріплюючись в нормах і традиціях політичного життя. Вони можуть гальмувати назрілі соціальні проблеми, штучно підтримувати класові, національні, релігійні і інші конфлікти. Особливо це характерно для політичних систем, що не допускають плюралізму ідеологій, їх вільного змагання за вплив на суспільну свідомість. Але і в розвинених демократичних суспільствах роль ідеологій не завжди однозначно позитивна. Та все ж різноманіття і суперечність суспільних інтересів і цінностей, яке знаходить своє вираження і теоретичне обгрунтування в різних ідеологіях, конституюють ідеології як необхідний компонент сучасного суспільства. Конструктивна роль ідеологій визначається їх базуванням на загальнолюдських цінностях і національних інтересах.
36. Самосвідомість та саморегуляція особи.
Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об´єктів. Фокус свідомості може бути спрямовано і на самого суб´єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномена - самосвідомості.
САМОСВІДОМІСТЬ - це здатність людини усвідомити саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо.
На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість - знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об´єктивний світ, то об´єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона постає і як суб´єкт, і як об´єкт пізнання.
Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю форм вияву, які пов´язані з усіма аспектами її психічної діяльності:
ПІЗНАВАЛЬНОЇ - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо;
ЕМОЦІЙНОЇ - самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо;
ВОЛЬОВОЇ - самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.
Центральними і найбільш дослідженими структурними компонентами самосвідомості є феномени саморегуляції, самооцінки, самоаналізу. Кожна дитина народжується як індивід людського роду. Проте в процесі життя не кожний стає особистістю. Особистість розглядається як саморегулююча система (І.П. Павлов). Це такий рівень розвитку людини, коли вона сама здійснює управління своїми діями, вчинками, поведінкою, емоційним станом, ставленням до навколишнього середовища.
Самооцінка особистості - це усвідомлення власної ідентичності незалежно від зовнішніх впливів. Вона складається в процесі пізнання людиною себе. За змістом самооцінка розрізняється як завищена, занижена та адекватна, саме остання сприяє розвитку людини. Завищена або занижена ускладнюють цей процес. Те, як людина оцінює себе - відчуття гідності, самозадоволення, самоповага, або приниження, почуття неповноцінності - частково залежить від її соціального статусу, але ще більш від оцінок, які вона отримує від значущих для неї осіб (Шибутані).
На формування самоповаги і самооцінки впливають багато чинників, що діють вже в ранньому дитинстві - ставлення батьків, стан серед ровесників, ставлення педагогів. Порівнюючи думки про себе оточуючих людей, людина формує самооцінку, причому цікаво, що людина спочатку учиться оцінювати інших, а потім уже - себе. І лише до 14-15 років підліток опановує метод самоаналізу, самоспостереження і рефлексії, аналізує досягнуті власні результати і тим самим оцінює себе, впливає на рівень домагань особистості, що характеризує ступінь важкості тих цілей, до яких прагне людина і досягнення яких здається їй привабливим і можливим. Рівень домагань - той рівень важкості завдання, котрий людина зобов'язується досягти, знаючи рівень свого попереднього виконання. На рівень домагань впливає динаміка невдач і вдач на життєвому шляху, успіху і неуспіху в конкретній діяльності. Рівень домагань може бути адекватним (людина обирає цілі, яких реально може досягти, і які відповідають її здатностям, умінням, можливостям) або неадекватно завищеним, заниженим. Чим адекватніше самооцінка, тим адекватніший рівень домагань (рис. 12).
Занижений рівень домагань, коли людина обирає занадто прості, легкі цілі (хоча могла б досягти значно більш високих цілей) можливий при низькій самооцінці (людина не вірить у себе, низько оцінює свої здібності, можливості, відчуває себе “неповноцінною”), але також можливий і при високій самооцінці (коли людина знає, що вона розумна, спроможна, але цілі обирає простіші, щоб не “перетруджуватися”, “не висуватися”, проявляючи своєрідну “соціальну хитрість”). Завищений рівень домагань, коли людина ставить перед собою занадто складні, нереальні цілі, об'єктивно може призводити до частих невдач, розчарування, фрустрацій. В юності часто висуваються завищені, нереалістичні претензії, переоцінюються здібності, у результаті ця безпідставна самовпевненість часто дратує оточуючих, викликає конфлікти, невдачі, розчарування. Тільки шляхом численних спроб і помилок людина осягає міру своїх реальних можливостей. Але якою б неприємною не була б юнацька самовпевненість, психологічно набагато небезпечніші знижені самоповага, рівень соціальних претензій людини, що примушують її ухилятися від усякої діяльності, відмовлятися від досягнення поставлених цілей, уникати людей.
Самоповага - узагальнене ставлення особистості до самої себе, прямо пропорційне кількості досягнутих успіхів і обернено пропорційне рівню домагань (самоповага = успіх/ домагання), тобто чим вище домагання, тим більшими повинні бути досягнення людини, щоб вона могла себе поважати.
Низька самоповага означає гостру незадоволеність собою, негативну оцінку своєї особистості, схильність до неврозу, депресії, коли визнання і гіпертрофія власних недоліків служать для невротика не стартовим майданчиком для їх подолання, а засобом самовиправдання, відмови від діяльності.
Але незадоволеність собою і висока самокритичність далеко не завжди свідчать про знижену самоповагу; так, в інтелектуально розвинутих і творчих людей особливо усвідомлюється розбіжність між тими властивостями, що є, і тими, якими б він хотів володіти. Звідси невдоволення собою, що спонукає людину ставити собі більш складні завдання, прагнути до удосконалення, самоактуалізації. Якщо людина висуває нереалістичні домагання, вона часто стикається з непереборними перешкодами на шляху до досягнення мети, зазнає невдач, відчуває фрустрацію.
Особистість перебуває під постійним тиском великого потенціалу зовнішнього психічного, яке чинить на неї і негативний, і позитивний вплив.
ПСИХОЛОГІЧНИЙ ЗАХИСТ має допомогти суб´єктові зберегти душевну рівновагу.
Психологічний захист виявляється не лише в разі виникнення надзвичайних обставин, а й повсякденно. Тому психологічний захист - нормальний, постійний механізм людської психіки.
Основне завдання психологічного захисту - у «витісненні» негативної психоенергії. Це відбувається через перебудову установок, зміну складових свого переконання, утворення додаткових джерел позитивної психоенергії - вироблення нової стратегії, нових поглядів, нових цілей тощо.
Механізми психологічного захисту забезпечують зниження потенціалу емоційного напруження, яке може спричинити психічну травму. Виникає новий порядок емоційних переживань. Компенсаторні засоби психологічного захисту:
Неусвідомлене, але сильне бажання знищити переживання, які травмують особистість, замінивши їх потім на комфортніші переживання.
Переміщення неприємних переживань з рівня свідомості на рівень підсвідомого. Особистість має про себе певну думку, уявлення, що складаються в певний образ. Однак цей головний образ «Я», у свою чергу, складається з різних допоміжних образів «Я». На думку М. Розенберга, йдеться про «справжнє «Я», «динамічне «Я», «фантастичне «Я», «майбутнє «Я», «ідеалізоване «Я».
«Справжнє «Я» - якою людина бачить себе цієї миті.
«Динамічне «Я» - за допомогою яких засобів людина планує досягти успіху (наприклад: студент за допомогою вищої освіти планує зробити кар´єру).
«Фантастичне «Я» - якою людині треба було б бути, якби вона керувалася засвоєними моральними нормами та зразками поведінки.
«Майбутнє «Я» - з якою зразковою для себе особистістю людина прагне зрівнятися в майбутньому.
«Ідеалізоване «Я» - яким себе суб´єктові приємно було б бачити.
На думку Т.С. Яценко, провідну роль у формуванні механізму психологічного захисту відіграє «ідеалізоване «Я». Саме воно визначає систему очікувань, як саме сприйматимуть суб´єкта його партнери у спілкуванні. При цьому вся система психологічного захисту спрямована на те, щоб ці очікування виправдалися.
Отже, механізм психологічного захисту формується поза досвідом і спрацьовує поза сферою свідомості. В основі його формування - потреба індивіда в самоствердженні за будь-яку ціну. Психологічний захист порушує раціональність і послідовність поведінки суб´єкта, посилюючи протиріччя в стосунках між ним та соціальною групою, до якої він входить.
