Напрямки взаємодії ТНК і національних економік

ТНК є, з одного боку, наслідком, а з іншого – причиною зростання міжнародної концентрації виробництва, а відтак і розгортанню процесу інтернаціоналізації. Виступаючи на сучасному етапі, очевидно, однією з найефективніших організаційних форм інтернаціоналізації господарського життя, вони перебувають у центрі історичного процесу інтегрування глобальної економіки.

Активно впливаючи на міжнародні відносини ТНК формують нові відносини, видозмінюють їх форми. ТНК перетворили світову економіку на міжнародне виробництво, забезпечили розвиток НТП у всіх його напрямах: технічного рівня і якості продукції; ефективності виробництва; удосконалювання форм менеджменту, керування підприємствами. Вони діють через своїх дочірні підприємства і філії в десятках країн світу за єдиною науково-виробничою і фінансовою стратегією, формованою в їх «мозкових трестах», мають величезний науково-виробничий і ринковий потенціал, що забезпечує високий динамізм розвитку. Значення ТНК у розвитку глобальної світової економіки системно зростає протягом 50 років.

Сучасні ТНК створили міжнародне виробництво, міжнародну сферу послуг і міжнародну фінансову сферу, що сприяло перетворенню в основному локальних міжнародних економічних відносин на глобальні. Із 500 наймогутніших міжнародних компаній 85 контролюють 70% усіх закордонних інвестицій.

Необхідність вистояти у конкурентній боротьбі сприяє концентрації виробництва і капіталу в міжнародному масштабі. У результаті стає виправданою діяльність у глобальних масштабах. І, відповідно, з’являється можливість знизити витрати виробництва і одержати прибуток. Важливу роль у становленні міжнародних корпорацій відіграє держава. Вона заохочує їх діяльність на світовій арені і забезпечує їм ринки збуту шляхом установлення різних політичних, економічних і торговельних союзів та міжнародних договорів.

66. Енергетична сфера – один з найважливіших і невід’ємних складників економічного комплексу України. Водночас енергетична безпека є одним з найслабших складників національної безпеки нашої держави.

Ще 2006 року було ухвалено Енергетичну стратегію України до 2030 року. Однак документи, які вироблялися після прийняття Стратегії, часто не узгоджувалися з нею, а практичні дії держави в енергетичній сфері, зокрема й на міжнародній арені, часто суперечили її положенням. Навіть більше, у Стратегії відсутні ефективні механізми її впровадження, належного контролю та покарання за невиконання їх.

Для енергетичної безпеки України важливе значення має надійне функціонування нафтогазового комплексу. Це зумовлено залежністю економіки країни від:

1. імпорту вуглеводнів і державною монополією на імпорт, транспортування та зберігання газу;

2. стратегічним значенням для держави власного видобутку вуглеводнів, ефективного і стабільного забезпечення газом,

3. ефективного використання транзитного потенціалу;

Сверхенергоматеріалоємна економіка України є загрозою екологічної і економічної безпеки країни. Про це мовиться в енергетичній стратегії і наголошується, що нинішній рівень енергетичної безпеки України, по багатьох її складових, є незадовільним. Головними причинами цього є:

1. надвисока енергоємність споживання енергетичних продуктів в галузях економіки і соціальній сфері;

2. істотна частина імпорту в балансі енергоспоживання з переважною частиною імпорту з однієї країни природного газу, ядерного палива, нафти;

3. нераціональна структура паливно-енергетичних балансів (ПЕБ) країни;

4. зниження ефективності виробництва і транспортування енергетичних продуктів;

5. високий рівень негативного впливу об’єктів енергетики на навколишнє середовище.

Головним пріоритетом в новій державній енергетичній політиці на даному етапі повинно стати вирішення проблем теплоенергетики. Саме тут лежать основні фінансові ресурси, які можуть бути вивільнені за рахунок підвищення ефективності використання палива.

1. Сьогодні теплоенергетичні установки України споживають в рік вугілля, мазуту і природного газу таку кількість, яка еквівалентна 162 млн. т у.п. Це завдає Україні колосального фінансового збитку, оскільки паливо нам доводиться набувати за міжнародними цінами. Корисної ж енергії ми отримуємо в 1,2-2 рази менше, ніж на Заході.

2. Якщо порівнювати питомий вжиток енергії на одиницю виробничої продукції, то виявляється, що в Україні воно в 3-4 рази вище, ніж на подібних підприємствах в Західній Європі. Така велика різниця в енерговитратах свідчить не лише про низьку ефективність української теплоенергетики, але ще і про наявність тут великих резервів для економії палива.

3. Сьогодні теплоелектроцентралі по ефективності використання палива набагато поступаються західним. Ці електростанції завдають великого економічного і екологічного збитку: їм доводиться працювати на низькосортному вугіллі, зольність якого перевищує 35%, витрачати на підсвічування багато мазуту або природного газу.

4. Практично не використовуються органічні відходи промислового і сільськогосподарського виробництв (солома, деревна тирса, тріска, побутове сміття, соняшникове лушпиння і т.д.). Вживання їх в теплоенергетичних установках дало б можливість істотно скоротити вжиток таких дорогих видів палива, як вугілля, мазут або природний газ. Щорік в Україні утворюється близько 40 млн. т твердих відходів. Якщо їх задіяти, то можна скоротити покупку природного газу на 15-30 млрд. м3 на рік.

5. В даний час в Україні є велике число пробурених свердловин. Видобуток теплоти з них допоміг би зберегти 12,6 млн. т. п. Тим часом і такий великий резерв економії палива практично не задіяний.

Відповідно до існуючого стану головними напрямами енергетичної політики України з погляду забезпечення енергетичної безпеки є:

1. підвищення надійності та ефективності енергопостачань, забезпечення ефективного і стабільного розвитку паливно-енергетичного комплексу;

2. зменшення рівня енергетичної залежності країни шляхом збільшення здобичі (виробництва) і споживання власних енергоносіїв, диверсифікація зовнішніх і внутрішніх джерел енергопостачань, максимального задіювання потенціалу енергозбереження;

3. підвищення рівня безпеки, стійкого до живучості енергетичних об’єктів з метою запобігання екологічним катастрофам і зменшенню рівня техногенного впливу енергетичних об’єктів на оточення;

4. забезпечення входження України в енергетичні ринки Європи і миру;

5. вдосконалення і розвиток сфери загального забезпечення і підтримки розвитку галузей ПЕК (нормативно-правова база, науково-технічне й інформаційне забезпечення та ін.).