Регенти Фудзівара і жінки (клану) Фудзівара 2 страница

...А в маєтку Морікуні Комацу, виконуючи наказ, склав список усіх прибулих на заклик вояків. Їх виявилося понад десять тисяч...

...На дайнагона неминуче чекала страта, і якщо його милували й замінили страту засланням, то лише за заступництву князя Сігеморі... 3-го дня того ж місяця до бухти Даймоцу із столиці прибув гонець. Дайнагон затремтів, дізнавшись про це. «Мабуть, він привіз наказ зарубати мене тут!» - подумав він, але наказ був іншим: заслати його у вигнання на острів Кодзіма, у край Бідзен...

Покарали не лише дайнагона, на багатьох наклали покуту. Святійшого Рендзьо заслали на острів Садо, Мотоясу, правителя землі Ямасіро, - у край Хоокі, Нобуфусу – край Ава, Сукеюкі – у край Мімасака... Наріцуне Правитель-інок наказав заслати в край Біттю, доручивши супроводжувати його своєму васалові Сеноо Канеясу...

Тим часом, Сюнкана, Ясуйорі, а разом із ними й наріцуне заслали на Острів Демонів, що лежить у морі Сацума. Острів цей розташований далеко від столиці, морський шлях до нього важкий і небезпечний. Без особливої потреби туди й кораблі не посилають. Людей на острові мало. Колір шкіри в них чорний, немов у буйволів, тіло пообростало шерстю, і мови їхні незрозумілі, чоловіки не носять шапки, жінки не роблять з волосся зачіску. Невідомий їм одяг, тому й на людей вони не схожіі. Головний їхній промисел – убивання всіляких живих тварин, бо на острові немає рослин, придатних для харчування. Вони не обробляють поля, тому й немає рису, у садах не саджають тутових дерев, тому й нема в них шовку та інших тканин. Посеред острова височать гори, вічно палає там непогасиме полум’я. Багато там знаходять тільки речовину, яку називають сіркою, й зветься цей острів ще по-іншому – Іодзіма, Сірчаний острів. Серед гірських вершин безперервно гуркотять розкоти грому, у низини потоками спадають зливи. Здається, ані жодного дня, ані короткої миті неможливо жити тут людині!..

А дайнагона, як він передчував, і, справді, невдовзі вбили. Сталося це того ж року 16-го дня восьмого місяця, загибель його ходили різні чутки. Говорили, нібито піднесли йому отруєне саке, але отрута не подіяла, і тоді зіштовхнули з високого, крутого урвища, а внизу були повтикані списи з роздвоєними верхівками. Воістину, підле й страшне діяння! Такого, здається, і в давнину ­не бувало!..

Тим часом вигнанці на Острові Демонів усе ще чудом залишалися живими, хоча життя їхнє було схоже на ро­синку, що тремтить на кінчику листочка. і не шкода було б їм розпрощатися із життям, але з маєтку Касе, у краю Хідзен, який належав тестеві Наріцуне, постійно надси­лали тому їжу та одяг, і завдяки цьому трималися й Сюн-кан, і Ясуйорі...

Час ішов, убрання їхнє зносилося, і замість чистого білого одягу, що пасує прочанам, які приходять у Кумано, вони пошили собі одяг з конопляних волокон; обряд омивання творили, черпаючи болотну воду, немов це чистий потік Івата...

 

сувій третій

 

Першого дня нового 2-го року Дзісьо (1178) в Помешканні Віри, у палаці государя Госіракави, як завжди, святкували — придворні підносили вітання. На четвертий день привітати батька прибув сам імпера­тор. Усе йшло раз і назавжди заведеним порядком. Але відтоді, як минулого літа загинув дайнагон Нарітіка та багато інших вірних слуг Госіракави, гнів усякчас розди­рав його душу, управління країною стало тягарем. Пох­мурим був государ. У свою чергу Правитель-інок з того самого дня, як Юкіцуна доніс йому про змову придвор­них, теж з підозрою ставився до государя Госіракави й хоча робив вигляд, ніби нічого не сталося, у глибині душі вважав, що государя треба остерігатися, і весь час з гір­котою посміхався.

На сьомий день першого місяця в небі, на сході, з’явилася вилася комета, тягнучи за собою довгий хвіст, схожий на знамено; 18-го дня засвітилася вона особливо яскравим блиском.

Тим часом дочка Правителя-інока, государиня Кен-реймон-ін, дружина імператора Такакури — тоді вона мала ранг тюгу (8) — захворіла... Невдовзі, однак, роз­летілася звістка, що недугу цю хворобою вважати не мож­на — государиня чекає дитину. Імператорові виповни­лося 18 років, імператриці — 22, але досі не було в них ані сина, ані дочки. «Якщо народиться спадкоємець-хлопчик, ото буде щастя!» — наперед раділи нащадки дому Тайра, немовби цей хлопчик уже народився; інші теж повторювали: «Тайра дедалі більше процвітають. Щастя й цього разу їх не зрадить — немає сумніву, що народиться хлопчик!»...

— Як тільки не моляться, аби імператриця видужала та щасливо народила... Немає кращого засобу здобути благовоління богів, ніж оголосити позачергове помилу­вання. Що не кажи, немає й не буде справи богоугоднішої, ніж повернути до столиці засланих з Острова Де­монів!..

І відізвався Правитель-шок незвично м’яко й тихо:...

— Ясуйорі можна простити, а Сюнкана я сам свого часу вивів у люди, стільки для нього зробив! І ось віддяка — не десь, а в себе в Оленячій Долині, створив справжню фортецю, збирав змовників! Ні, про Сюнкана й чути не бажаю!..

Так було вирішено повернути двох засланців з Острова Демонів. Правитель-інок наказав відрядити посольство й видати грамоту про помилування. Посланник уже був готовий вирушити в далеку дорогу. Князь Норіморі на радощах послав разом з ним і свою людину. «Не гаяти часу, поспішати й удень, і вночі!» — проголошувалося в наказі. Але морські шляхи не підвладні людській волі; було чимало часу в змаганні з хвилями та вітром. На­прикінці сьомого місяця покинув посланець столицю, однак тільки на 20-й день дев’ятого місяця дістався нарешті Острова Демонів.

..посол вийняв із сумки... грамоту Правителя-інока...; там говорилося:

«Тяжку провину, за яку ви покарані засланням, відтепер ми прощаємо. На честь молебнів за здоров’я імператриці й щоб вона благополучно народила, оголошено позачергове помилування. А тому засланих на Острів Демонів Наріцуне та Ясуйорі слід повернути до столиці». Ось і все, що написано було в грамоті, але імені Сюнкана згадувалося...

«Готуйте судно!» - пролунав наказ, і почалася передв’їзна метушня. Сюнкан то входив у човен, то знову виходив з нього на берег. З усього було видно, що він прагне поїхати разом з усіма. Але чим же можна було йому допомогти? Наріцуне подарував йому на пам’ять укривало, Ясуйорі залишив кілька сувоїв священної Лотосової сутри...

Сюнкан вийшов на сушу, бо нічого іншого не залишалося, упав на землю біля самого краю води, там, де і розбивалися об берег, і у відчаї став бити об землю ногами, як мала дитина, що несамовито кличе матір чи няньку. Він кричав, надриваючи голос: «Гей, візьміть же мене із собою, чуєте! Заберіть і мене, кажу вам!» Але човен відпливав усе далі, і, як співають у піснях, позаду лише білопінні хвилі шуміли...

...Тим часом 12-го дня одинадцятого місяця в годину Тигра, пронеслася чутка, що в імператриці почалися по­логи... Не зважаючи на старанне моління, імператриця лише мучилася пологами і ніяк не могла розродитися...

Увесь цей час ченці-заклинателі найвищих рангів — Бокаку, Сьоун та Сюнгьо, Годзен і Дзіцудзен, невтомно перебираючи чотки, старанно молилися перед зображен­нями будд і бодхісатв, покровителів своїх храмів; так палко благали вони своїх богів, що здавалося, тепер уже на породіллю безумовно зійде благодать. Але найдієві­шою виявилася молитва государя-інока Госіракави... Від усього серця молився государ-інок, старанно перебира­ючи кришталеві чотки, і пологи відразу завершилися щасливо; більше того — новонароджене маля було чоло­вічої статі!..

...Тільки-но дочка стала імператрицею, Правитель-інок і його дружина лише й мріяли: «Ах, якби народився в неї син! Він стане імператором, і нас шануватимуть, як діда й бабку імператора по лінії матері!» І ось, вирішивши молити про це богиню, яка мешкає в храмі Іцукусіма, що в краю Акі, котрій вони здавна поклонялися, почали вони щомісяця їздити туди на богомілля, — і невдовзі імператриця завагітніла, а маля, як вони того й благали, народилося чоловічої статі...

...Наріцуне як і раніше почав служити при дворі госу­даря-інока й невдовзі отримав нове високе звання.

У ченця Ясуйорі неподалік від Східної гори Хігасіяма; був маєток Соріндзі; там він і поселився... Так вів він усамітнене життя у своєму маєтку, згадуючи прикрощі минулого; передають, що він написав твір під назвою
«Збірка скарбів».

...Отже двоє з трьох засланих, що томилися на Острові Демонів, повернулися до столиці, лише Сюнкан залишився сам стерегти осоружний острів, — скорботна, гірка доля!..

Колись голова його була поголена, бо волосся безладно повідростало й стирчало кілком, уперемішку із сухими водоростями, так що здавалося, немов на голові в нього шапка, зшита з колючок. Увесь він був шкіра та кістки, і покриті шматками не зрозуміло з чого зшитого одягу, а в руках він стискав жменьку їстівних водорослей араме та випрохану в рибалок рибу. Ішов він ледве переставляючи с ноги... Колись, як головний управитель усіх земель храму Торжества Віри, Хоссьодзі розпоряджався більш ніж вісьма десятками маєтків, що належали храму, мешкав у пишних покоях за високими воротами з наметами, в оточенні сотень слуг і васалів. Дивно, чудно було бачити тепер цю людину в такому жалюгідному, гіркому стані!.....Сюнкан перестав вживати їжу, спрямував усі помисли до Будди й молився, аби той сподобив його безплідні, суєтні мрії та відродитися до нового життя в Чистій райській землі....так і не покинувши хижу Сюнкан розпрощався із життям. Було йому, як 37 років...

 

П’ятого місяця того ж року, 20-го дня, приблизно о годині Коня, налетів на столицю лютий смерч і зруйнував багато споруд. Вітер з’явився біля перехрестя дороги Накамікадо з дорогою Кьогоку й понісся в південно-західному напрямку. Смерч звалював ворота з тяжкими наметами і без наметів, переносив їх у далечінь на чотири, на п’ять, а то й на десять тьо. Балки, перекладини, стовпи впереміш кружляли в повітрі. Кипарисова дранка дошки покрівлі літали в небі, немов листя під поривами зимової бурі. Пекельний вихор, який дме на тому світі, здавалося, дме не голосніше, ніж гул і гуркіт, що стрясали того дня повітря! Ураган порушив не лише будівлі – загинуло багато людей. Волів же й коней зникло — і не злічити…

...28-го дня того ж сьомого місяця князь Сігеморі прийняв духовний сан; ім’я в чернецтві взяв Дзьоран – Чистий лотос. А невдовзі, першого дня восьмого місяця, настав його смертний час, душа просвітилася, і він тихо помер. Лише 43 роки минуло князеві – вік розквіту! – і тому смерть його дуже прикра!

«Покійний князь завжди намагався пом’якшити жорстокість і сваволю Правителя-інока, тільки завдяки йому країна перебувала в спокої. Що ж тепер буде? Які почнуться смути?» - горювали й хвилювалися всі мешканці столиці, і шляхетні, і низьконароджені. А оточення князя Мунеморі, другого сина Правителя-інока, раділо, кажучи: «Тепер уся влада в державі перейде до нашого князя!»...Народ сумував від того, що помер взірцевий васал, а люди Тайра горювали, побоюючись, що смерть князя ослабить міць їхньої родини...

..Туга оволоділа душею Правителя-інока після смерті князя Сігеморі, бо майнув він у свою вотчину Фукухару й усамітнився там, ні з ким не спілкуючись. Увечері 7-го одинадцятого місяця близько години Пса раптово сильно здригнулася земля й затремтіла, і коливалася досить довго. Абе Ясутіка, глава Відомства астрології та гадань, бігом примчав до палацу:

— Гадання свідчить, — сказав він, — що нинішній землетрус — передвісник подій, важливих і грізних...

...А 16-го дня того ж місяця Правитель-інок зробив нарешті те, що давно вже замислив, — одночасно поз­бавив посад багатьох найзнатніших вельмож, починаючи з його світлості канцлера, головного міністра та інших, загалом 43 особи, і наказав їм безвиїзно перебувати у своїх маєтках. Його світлість канцлера засудили до за­слання на острів Кюсю, понизивши в посаді до скромно­го чину правителя Дадзайфу...

У минулому теж траплялося, що міністрів засуджували до заслання... Але щоб заслати регента або канцлера — таке сталося тепер уперше!

А канцлером і головним міністром призначили Мотоміті, сина покійного Мотодзане, адже він був зятем Правителя-інока...

Головного міністра Моронагу, позбавивши звання, за­слали в край Адзума....В минулу смуту Хоген його за­слали до південного моря, у далекий край Toca; тепер, в роки Дзісьо, знову судилося йому вирушити в дальні зем­лі, цього разу до краю Оварі, за Східною заставою!..

...Кажуть, що все почалося через суперечки стосовно звання тюнагона між Мотоміті, зятем Правителя-інока, і Мороіе, сином попереднього канцлера Мотофуси. Але хоч якої б кари зазнав сам канцлер, чи можлива ж річ, аби через нього одного постраждало більше сорока осіб?...Люди шепталися, що демон уселився в душу Правителя-інока, неприборканий гнів палає у нього в серці, і вся столиця: і шляхетні, і низьконароджені — чекала, тремтячи від страху, які ж нові біди віщує завтрашній день?..

...20-го дня того ж місяця резиденцію государя-інока палац Обитель Віри, Ходзюдзі, з усіх боків оточили озброєні самураї. Розлетілася чутка: «Зараз підпалять па­лац й усіх спалять живцем —так само, як вчинив Нобу-йорі в смугу Хейдзі!» Придворні дами й дівчатка-служниці смертельно перелякані розбіглися хто куди, навіть не покривши голови. Государ-інок теж був дуже наляканий. Князь Мунеморі прислав у палац карету. «Швидше, швидше! Сідайте!» — підганяв він.

— Що це означає? — спитав государ-батько. — Я не відаю за собою жодної провини! Чи не збирається Пра­витель-інок заслати мене кудись у далекий край чи на загублений у морі острів, як дайнагона Нарітіку чи Сюнкана? Імператор ще молодий роками, тільки тому я іноді давав йому поради щодо справ державних. Та якщо навіть така дрібниця вам не до вподоби, відтепер це не повториться!

— Ні, справа зовсім не в цьому, — відповідав князь Мунеморі. — Мій батько, Правитель-інок, наказав, щоб ви переїхали до заміського маєтку Тоба й перебували там, доки у світі не запанує спокій!..

Великим було горе імператора Такакури, коли заслали його канцлера, повбивали багатьох його васалів; а тепер, почувши, що государ, батько його, ув’язнений у замісь­кому маєтку Тоба, він так засмутився, що зовсім відмовився від їжі та, пославшись на хворобу, усамітнився в спальні. Усі, починаючи з імператриці й закінчуючи при­дворними дамами, не знали, як до нього підступитися...

...Правитель-інок робив те, що хотів, діяв самочинно. Його дочка стала імператрицею, зять —канцлером...

 

сувій четвертий

 

...А 23-го дня другого місяця імператора Такакуру раптово примусили зректися трону, хоча він анітрохи не страждав від будь-якої недуги; трон перейшов до спадкоємця-царевича. То була сваволя Правителя-інока. Усі Тайра раділи, впевнені, що настав час їхньої найвищої слави!

Три імператорські регалії — священний меч, дзеркало і яшму — перенесли до палацу нового імператора Антоку…

Новому імператорові Антоку виповнилося нині три роки. Люди шепталися, що занадто вже рано батько передає йому престол... Але князь Токітада, чия дружина, пані Соцуноске, була годувальницею нового імператора, сказав: «Хто наважується засуджувати таке раннє сходдження на трон?..» Зі вступом на престол царевича-спадкоємця Правитель-інок з дружиною пані Ніїдоно стали дідом і бабою імператора. Найвищим указом їм було даровано титул дзюн -санго⁹. Це звання передбачало щедре утримання та право мати почт із шляхетних панів і пань. Самураї Кійоморі одяглися в пишне вбрання, по шовку були вишиті квіти й пейзажі. Його маєток не поступався розкішшю палацу будь-якого імператора чи царевича. Кійоморі прийняв постриг, здавалося б покинув мирські справи, але й після цього розкіш і блиск роду Тайра анітрохи не зменшилися...

...22-го дня того ж четвертого місяця відбулася це­ремонія сходження на престол нового імператора Антоку... На церемонії були присутні всі нащадки Тайра; не було лише синів покійного князя Сігеморі — вони все ще носили траур по батькові, що помер минулого року, і не з’являлися серед людей.

...В ті часи жив у столиці царевич Мотіхіто, другий за віком син государя Госіракави, народжений дочкою дай-нагона Суенарі, правителя землі Kaгa. Палац царевича стояв на Третій дорозі, у кварталі Такакура, тому й нази­вали іноді його царевич Такакура. Минуло вже чимало років відтоді, як 16-го дня дванадцятого місяця 1-го року Ейман (1165) він скромно відсвяткував своє повноліття. Було йому тоді 15 років. Царевич, видатний каліграф, що володів багатьма талантами, безперечно, був би достой­ним посісти престол, але через ревнощі Кенсюнмон’ін, покійної дружини государя Госіракави, він змушений був жити усамітнено, подалі від світу. Навесні він, утішаю­чись душею, складав вірші під покровом квітучої сакури та власноручно записував їх чіткими мазками свого пое­тичного пензля; восени, бенкетуючи при місячному світ­лі, награвав ніжні мелодії на флейті. Так сумно протікали його дні, коли нарешті 4-го року Дзісьо (1180) царевичу виповнилося ЗО років.

В цей час у кварталі Коное-Кавара жив Мінамото Йорімаса, царедворець третього рангу, що прийняв ду­ховний сан. Якось уночі він таємно прибув до палацу царевича та завів страшні розмови:

— Ви — 48-й нащадок великої богині Сонця. Згідно з порядком успадкування престолу, вам належало б стати 78-м імператором, відліковуючи від імператора Дзімму. Вас повинні були призначити спадкоємцем, звести на трон, а ви до тридцяти років залишаєтеся лише царе­вичем! Невже не знаєте ви, наскільки гірка ця доля? Дивлюся я, що відбувається нині у світі, і бачу — зовні люди скоряються перед Тайра, але в душі їх усі нена­видять. Підніміть же повстання, винищіть Тайра та утіш­те государя-інока, якого ув’язнили в заміському маєтку Тоба без щонайменшого сподівання на швидке визволен­ня! Вступом на трон ви найкращим чином доведете си­новню шану до батька, колишнього імператора. Так на­важуйтеся ж, зверніться до підданих з маніфестом, і без­ліч васалів та прибічників Мінамото негайно з радістю прийдуть вам на допомогу!...прямі нащадки Цунемото, засновника роду Мінамото, усі могутні витязі, які колись трощили супостатів. У минулі часи вони займали високе становище, нічим не поступаючись родині Тайра. Але зараз Тайра піднялися над Мінамото, немов хмари над багнюкою! Ніякий холоп не принижений перед своїм па­ном так, як витязі Мінамото принижені перед Тайра. Наші люди, володіючи землями, змушені коритися на­місникам, призначеним Тайра. У власних своїх маєтках вони змушені слухати наглядачів, надісланих із столиці, і працювати не для блага країни, а єдино заради вигоди Тайра. У безперервних тяготах спливає час їхній, вільно дих­нути — і це неможливо!.,.

...почувши промови Йорімаси, царевич згадав пророц­тво Коренаги. «Отже, так тому й бути. Це воля самої богині Сонця!» — подумав він і, утвердившися в цих думках, міцно упевнився у своєму рішенні. Він викликав Мінамото Йосіморі з Кумано, призначив своїм писарем, дав йому нове ім’я — Юкіїе та послав, як свого вісника, відвезти маніфест до Східних земель.

28-го дня четвертого місяця того ж року Юкіїе по­кинув столицю. Спочатку він відбув до краю Омі, звідти — до Оварі й Міно, усюди оголошуючи маніфест царевича родичам Мінамото, які жили на цих землях. 10-го дня п’ятого місяця прибув він до Ходзьо, на землю Ідзу, і передав маніфест засланому вигнанцю Йорітомо...

Тим часом Тандзо, верховний наглядач Кумано, збе­рігав непохитну вірність Тайра... Зібравши тисячу до зубів озброєних вояків, він вирушив до гавані Нового храму, Сінгу.

Але в Сінгу, окрім монахів, йому дали відсіч самураї з Уї, Судзукі, Мідзуя та Каме-Ноко. А в Наті, де храм Водоспаду, укріпилися ченці під керівництвом головного управителя. Загалом прибічників Мінамото тут налічувалося дві тисячі осіб.

Пролунав бойовий клич, і полетіли перші стріли. Про­тивники не поступалися один одному в мистецтві володіння луком; довгих три дні, не ущухаючи, свистіли, дзвеніли стріли. У цій битві Тандзо втратив багатьох своїх васалів і сам був поранений. Ледь винісши ноги, він врятувався втечею, відступивши через гори назад, до Головного храму, Хонгу...

...Тандзо, наглядач Кумано, надіслав до столиці гінця-скорохода зі звісткою про заколот царевича Мотіхіто. Князь Мунеморі в цілковитій паніці передав цю новину правителеві-іноку, який перебував у своїй вотчині Фуку-Карі. Навіть не дослухавши до кінця, Правитель-інок одразу майнув у столицю.

— Зараз нема коли роздумувати, хто правий, хто вин­ний. Заарештуйте царевича Мотіхіто та зашліть у Хату, у край Тоса! — наказав він...

...царевич розв’язав волосся, щоб воно вільно спадало вздовж обличчя, одягнув жіноче плаття й широкополого капелюха з довгою вуаллю... Так, вдаючи, нібито моло­дий самурай зі слугою супроводжують даму, вони вислиз­нули з палацу й вирушили на північ. Дорогою натрапили вони на глибоку вибоїну; царевич легко через неї пере­плигнув. Здивовані побаченим перехожі зупинилися, го­ворячи: «Подивіться, як ця жінка скаче через канаву! Яка негідна поведінка!» Почувши такі слова, втікачі поспі­шили якомога швидше обминути це місце...

...Наступного ранку зі сходом сонця пролетіла чутка, що царевич Мотіхіто підняв заколот і зник невідомо де; новина викликала сум’яття в столиці...

...Кійоморі — бур’ян роду Тайра, багнюка, плямуюча стан самураїв! Дід його, Масаморі, прислуговував у домі курандо¹⁰ 5-го рангу, був найнижчим чиновником у зе­мельних управах. Коли Головний скарбник Тамефуса був правителем землі Kara, Масаморі служив у нього в міс­цевій Пошуковій управі; коли Акісуе, глава Відомства будов, був правителем землі Харіма, Масаморі перебував при його конюшнях. Саме тому всі мешканці в селах і в столиці, старці та юнаки, журилися через помилку імпе­ратора Тоби, коли той дарував його синові Тадаморі по­чесний ранг царедворця. Горювали й мудреці, що осяг­нули закони буддійської віри та конфуціанської науки, бо то було знамення майбутніх бід для нашої держави! Висо­ко, до синіх хмар, піднявся Тадаморі, проте люди по-ста­рому з презирством ставилися до народженого під соло­м'яним дахом! Юнаки, які дорожили честю, не бажали служити його родині.

А коли дванадцятого місяця 1-го року Хейдзі (1159) його син Кійоморі лише раз відзначився на полі битви, імператор Госіракава осипав його нагородами та одразу звеличив. З тих часів Кійоморі піднявся до посади Голов­ного міністра, став правителем держави, отримав право мати почесний почт. Сини його стали міністрами, воєна­чальниками двірцевої варти, дочка — дружиною госуда­ря, імператрицею! Численні брати й навіть діти його на­ложниць зараховані до знаті, усі онуки й племінники призначені правителями земель! Більше того, він підпо­рядкував собі всю країну, роздає посади й чини як сам забажає та пригноблює державних чиновників, немов своїх рабів. Варто лише трохи його не послухатися, як непокір­ного кидають за ґрати, хоч би яким знатним він був, а якщо хтось скаже хоча б слово проти, його відразу хапає варта, будь то навіть найвельможніший придворний. Ни­ні сам государ Госіракава влещує

Кійоморі, аби уникнути смерті або ганьби, а шляхетні пани, нащадки давніх ро­дів, принижено схиляють перед ним коліна, навіть коли в них забирають спадкові маєтки! Навіть коли Кійоморі грабує землі, які належать государеві, ніхто не наважу­ється вимовити хоча б слово протесту, бо всі тремтять перед могутністю Тайра! Зухвалість Кійоморі набула та­ких меж, що одинадцятого місяця минулого року він на­сильно переселив государя-інока Госіракаву з його влас­ного палацу в заміський маєток Тоба й засудив до заслан­ня канцлера Мотофусу. Ані в наш час, ані в давнину немає й не було такого зухвалого зловживання владою!..

...У минулі часи Тайра й Мінамото змагалися у вір­ності государеві. Проте нині зірка Мінамото згасла; ось уже більше двадцяти років минуло, як Тайра взяли владу свої руки, по всій країні покірно схиляються перед ними дерева й трави. Неприступною є твердиня Року-хари, її не здолати малою силою!..

...Тим часом у Рокухарі почули, що царевич покинув монастир Міїдера. «Царевич рятується втечею! — вигук­нули самураї. — Він тікає до Нари! Швидше поскачемо йому навздогін!»

28 тисяч вершників, очолених синами Правителя-іно­ка Томоморі та Сігехірою, правителем землі Сацума Та-данорі та Головним конюшим Юкіморі, здолали вершину Кохата і з усіх сил поскакали до мосту через Удзі. Ді­знавшись, що противник причаївся на протилежному бе­резі ріки у храмі Бьодоін, вони громовим голосом тричі прокричали бойовий клич. Люди царевича відгукнулися таким самим потрійним бойовим кличем... Нарешті воя­ки Тайра досягли берега й тепер з боєм прорубали собі шлях до брами храму Бьодоін...

Тим часом Кагекіе, бувалий, досвідчений воїн, здога­дався, що в сум’ятті битви царевич утік дорогою, яка веде до Нари; він не став битися, а, нахльостуючи коня, підганяючи його стременами, помчався навздогін за царевичем; услід за ним кинулися більше п’ятисот його вояків. Невдовзі, як і очікував Кагекіе, його загін наздог­нав царевича, який скакав під охороною тридцяти вершників. Противники зійшлися біля брами храму Комьо-дзен. Вояки Кагекіе обрушили на втікачів цілу зливу стріл, поціляючи в царевича. Одна із стріл — чия саме, так і залишилося невідомим, — встромилася царевичу в ліий бік, він упав з коня, і йому відрубали голову...

А в цей час понад сім тисяч ченців монастиря Кофу-кудзі, озброєні до зубів, вирушили на допомогу царе­вичеві. Передовий загін їхній уже досягнув Кодзу, а го­ловні сили все ще юрбилися біля Південної брами мо­настиря. Дізнавшись, що царевича вбито коло храму Комьодзен, ченці занепали духом. Загони зупинилися, плачучи й тужачи...

Настав вечір, і вояки Тайра повернулися до Рокухари, високо піднявши на кінчиках мечів та алебард сотні від­різаних голів своїх недругів. Далеко довкола лунав їхній сміх і лайливі крики. Словами не передати, як було страшно!...Голову царевича розпізнати було нелегко, бо мало кому з Рокухари доводилося бувати в нього в пала­ці.

Тоді послали за Саданарі, головним придворним ліка­рем. У минулі роки він неодноразово лікував царевича, і Тайра сподівалися, що він зможе засвідчити, кому нале­жала відрізана голова. Але Саданарі, зіславшися на неду­гу, ухилився від участі в такій справі. Врешті-решт до Рокухари викликали даму, давнішню коханку царевича. Царевич гаряче її кохав, в неї були від нього діти. Вже хто-хто, а вона б його впізнала... Ледь глянувши, вона закрила обличчя рукавом і залилася сльозами. Так пере­коналися, що відрізана голова справді належала царе­вичеві...

...Священики, які молилися за перемогу над заколот­ником царевичем Мотіхіто, усі отримали нагороди. Кійо-муне, малолітньому синові князя Мунеморі, надали тре­тій придворний ранг. Того ж року йому виповнилося лише 12 років. Навіть сам князь-батько його в такому віці не мав такого високого звання! Жодного разу ще не дово­дилося чути, аби хтось, окрім синів канцлера, ураз пот­рапив у вельможі! Указ проголошував, що звання це дано царевичеві як нагорода за подолання заколотників —Мі­намото Мотіхіто і Йорімаси. Мінамото Мотіхіто — так звали тепер покійного царевича. Мало того, що Тайра вбили нащадка імператорського дому, рідного сина августійшого володаря, — тепер вони посмертно принизили його до становища рядового васала. Огидний учинок!..

Ще нещодавно ченці Святої Гори чинили смуги, по­даючи зухвалі супліки, однак цього разу вони промовчали та, притаївшись, зберігали повну тишу; ченці ж обителі Міїдера, навпаки, переховали, дали притулок царевичу, а ченці обителі Кофукудзі, у давній столиці Нарі, уже по­спішали йому на допомогу і, отже, пішли проти законної влади. А тому було вирішено провчити ченців Міїдери та Кофукудзі — влаштувати над ними розправу. Того ж п’ятого місяця 27-го дня відрядили військо, більше десяти тисяч вершників на чолі з князем Сігехірою, четвертим сином Правителя-інока. На допомогу йому призначили Таданорі, правителя землі Сацума. Тим часом не дрімали і в Міїдері — вирили рови, спорудили загородження, вбили роздвоєні кілки та приготувалися до оборони.

У годину Зайця засвистіли перші стріли — сигнали до бою; почалася битва. Бій тривав весь день. Загинуло не менше трьохсот ченців і служок, що захищали обитель.

Битва тривала й уночі; у непроглядній темряві карателі ввірвалися до монастиря й пустили вогонь. Згоріли дотла всі 687 споруд обителі Міїдера... В одну мить перетвори­шся на попіл житла в сусідньому селищі Оцу — згоріли 1853 будинки тамтешніх мешканців. Загинули більше семи тисяч сувоїв сутри, привезеної з Танської держави блаженним Тісьо, та більше двох тисяч священних статуй Будди…

Главу монастиря, царевича крові Енкея, позбавили посади настоятеля храму Небесних Володарів, Теннодзі. 13 інших духовних осіб високого рангу відлучили від сану та передали до рук чиновників Пошукового відомства. Більше тридцяти ченців-вояків, серед них Мейсю Дзьомьо, заслали. «Ні, недарма ця смута, недарма такі жорстокі чвари! Це передвістя загибелі дому Тайра!» — казали в народі.

 

сувій п’ятий

 

...3-го дня шостого місяця 4-го року зісьо (1180) розлетілася чутка, що імператор учора вже прибув до Фукухари, і вся столиця схвилювалася. Чутки перенесення столиці ходили вже давно, але ніхто не чекав, що це відбудеться так раптово, не сьогодні-завтра… «Та як же це може бути?» — гомоніла знать, хвилювався простий народ...

Іще нещодавно Правитель-інок, полагіднішавши на­решті серцем, наказав звільнити государя Госіракаву з ув’язнення в маєтку Тоба й дозволив йому в’їхати в нову столицю, але після заколоту царевича Мотіхіто знову сильно розлютився і, коли государ-інок прибув до Фукухари, наказав поселити його в приміщенні, оточеному з усіх чотирьох боків дерев’яним парканом, що мав один-єдиний вхід. Усередині цієї загороди збили дощану хижу в три кена¹¹ розміром; саме туди й поселили государя Госіракаву. Охороняти його приставили охоронця Хараду Таненао. Доступ до государя був надзвичайно утрудне­ний, тому недарма місцеві хлопчаки називали цю хижу Тюремним палацом...