Регенти Фудзівара і жінки (клану) Фудзівара 3 страница

Прекрасною, благословенною була стара столиця! Бо­ги з усіх чотирьох боків усесвіту охороняли її спокій. Черепичні покрівлі святих храмів і монастирів, відомих чудодійною силою, тіснилися догори й додолу, мешканці й навколишні рільники процвітали, сім головних, зруч­них для проїзду шляхів поєднували столицю з П’ятьма Ближніми Землями й рештою країни. Хоча тепер усі пе­рехрестя так перекопали, що карети не могли проїхати. Якщо хто іноді і їхав, то тільки в малому возі, пробирався кружним шляхом, обминаючи дороги. У міру того, як ішли дні, руйнувалися людські житла, які ще нещодавно стояли (щільними) рядами. Будинки ламали, дошки зв'я­зували в плоти та сплавляли по річках Камо та Кацура, майно й домашнє начиння вантажили на човни та везли до Фукухари. О горе! — прямо на очах квітуча столиця перетворювалася на глухе занедбане селище...

Стару столицю вже покинули, у новій — життя ще не влаштоване... Усі люди, скільки їх є на світі, перебувають у неспокої, немов втративши під ногами твердий ґрунт. Колишні мешканці Фукухари засмучені, втративши зем­лі, новоприбулі переживають велику муку, не маючи при­становища... На тяжкий сон схоже все, що відбувається тепер у світі!..

Нарешті, вирішили на швидку руку спорудити тимча­совий палац, резиденцію імператора Антоку. Терміново дарували край Суо дайнагону Куніцуні, аби він спорудив палац за свій кошт — так наказав Правитель-інок. Цей дайнагон Куніцуне був надзвичайно багатим, тому побу­дувати палац було йому цілком під силу; але все одно, це зовсім не свідчить про те, що через такі споруди держава не бідніє і народ не страждає!.. У нинішній неспокійний час переносити столицю, будувати палаци, занедбавши важливі, невідкладні потреби...

9-го дня шостого місяця відбулася церемонія закла­дення нової столиці. 10-го дня восьмого місяця урочисто водрузили коникову балку на покрівлю майбутнього па­лацу. В'їзд государя призначили на 13-й день одинадця­того місяця. Стара столиця занепадала, нова — розцві­тала... Але ось минуло сповнене неспокоєм літо, осінь вступила у свої права, і мешканці Фукухари, нової сто­лиці, вирушили до місць, уславлених красою місячних ночей...

Але вельможі Дзіттею миліше за все було сяяння мі­сяця над старою столицею. В середині восьмого місяця він прибув туди з Фукухари. Усе навколо змінилося до невпізнанності; де-не-де будинки ще залишалися, але во­рота заросли суцільною травою, у садах рясна роса ви­блискувала на кущах і деревах. Усе довкола так заглухло, так здичавіло, що нагадувало чи то гніздилище птахів, чи то рівнину, покриту високим, немов ліс, чорнобильником, чи то похмуре пустище, поросле дикою травою асадзі, а стрекотання цикад, що дзеленчали серед лілових орхідей та жовтих хризантем, ще більше навіювало тугу...

З тих самих часів, як столицю перенесли до Фукухари, людям Тайра привиджувалися погані сни, неспокійно ста­ло в них на серці й багато дивного сталося в той час. Якось уночі до спочивальні Правителя-інока несподівано просунулася величезна, ледь не на всю спальню, морда і впритул уп'ялилася в князя. Але Правитель-інок анітрохи не злякався, спрямувавши на неї суворий погляд, і при­вид зник. Або ще: Палац на Пагорбі був збудований не­щодавно, навколо зовсім не було великих дерев, але якось уночі раптово пролунав гучний тріск, немов упало Величезне дерево, і вслід за цим почувся забиваючий памороки регіт, ніби разом сміялися людей з двадцять, а то й тридцять! Не інакше, як то були витівки тенгу ¹¹. Вирі­шено було виставляти варту — вдень півсотні, а вночі цілу сотню вояків, озброєних стрілами з гулом. Та коли стріли летіли в бік тенгу, не чулося ні звуку, а якщо туди, де не було нікого, —знову лунав приголомшливий сміх...

2-го дня дев’ятого місяця того ж року Оба Кагетіка, мешканець землі Сагамі, примчався, нахльостуючи коня, з повідомленням:

— 17-го дня восьмого місяця опальний Йорітомо, за­сланий у край Ідзу, за допомогою тестя свого Ходзьо Токімаси, вночі напав на маєток намісника Ідзумі Ка­хетію й зарубав його, відтоді разом з трьома сотнями своїх вояків — серед них були Дої, Цутія, Окадзакі, — укріпився на горі Ісібасі. Я, Кагетіка, зібрав відданих нам реалів, більше тисячі осіб, і вдарив по заколотниках, почалася битва. Йорітомо бився відчайдушно, але врешті-решт втратив майже всіх своїх вояків — їх залишилося в нього менше десяти; він утік з ними до Сугіями, у володіння Дої, де й укріпився...

Тим часом у людей Тайра пожвавлення, викликане перенесенням столиці, уже дещо затихло. Молоді вель­можі в запалі раз-у-раз повторювали: «Добре було б, коли 6 почалася якась смута чи заколот! Тоді ми підемо похо­дом проти заколотників і розтрощимо їх ущент!» Необач­на хвальба!..

Правитель-інок розлютився не на жарт.

— Йорітомо повинні були стратити, а засудили лише до заслання. Я пом’якшив покарання тільки тому, що покійна моя мачуха, пані-черниця Ікедзенні, за нього заступилася... А тепер невдячний повертає лук і стріли проти нашого дому! Боги и будди його за це покарають! Ось побачите, швидко небеса його покарають...

Давно це було, 20-го дня третього місяця 1-го року Ейряку (1160), — юного Йорітомо заслали тоді до краю Ідзу, у місцевість Хіругасіму. В ті часи йому виповнилося лише 13 років. Батько його, Йосітомо, Головний Лівий конюший, бився з Тайра і програв битву дванадцятого місяця 1-го року Хейдзі (1159). Після загибелі батька Йорітомо, як сина заколотника, заслали. 20 разів зміни­лися з тих часів весна й осінь. Як же сталося, що Йорі­томо, який так довго мирився зі своєю сумною долею, раптово вирішив тепер учинити заколот проти Тайра? Казали, нібито штовхнув його на це августійший Монга-ку, настоятель храму Такао...

У Фукухарі тим часом вельможі зібралися на раду й вирішили: «Доки Мінамото не набули сили у Східних землях, треба терміново відрядити туди військо, щоб їх знищити!» І ось, 18-го дня дев’ятого місяця, 30 тисяч вершників покинули межі нової столиці... Воєначальни­ком призначили князя Кореморі, помічником — Таданорі, правителя землі Сацума. 19-го дня військо дійшло до старої столиці й уже наступного 20-го дня вирушило у Східні землі...

Отже, вояки Тайра покинули дев’ятибрамну столицю й вирушили в неблизький світ, за тисячі рі¹³, до східних морів. Вони ночували в полях, покритих росою, забу­валися коротким сном на ложі з моху, що одягнув високі скелі, перетинали гори, форсували безліч рік, і кожен з тривогою думав, чи поталанить йому цілим і непошкодженим повернутися до столиці? Дні минали за днями, і ось 16-го дня десятого місяця підійшли вони до застави Кійомі, у краю Суруга. 30 тисяч вершників вирушили в похід із столиці, але дорогою пощастило зібрати й по­вести за собою ще чимало вояків, так що стало їх тепер уже 70 тисяч...

Тим часом Йорітомо перетнув вершину Асігара та пі­дійшов до ріки Кісе, в краю Суруга. Усі родичі Мінамото, жителі земель Каї та Сінано, примчали до нього на допо­могу й улилися в його військо. На рівнині Укісіма навели порядок, перерахували загони, і виявилося 200 тисяч вояків налічує тепер рать Мінамото!..

...на Сході... добрими стрільцями тут називають тих, у кого стріла не коротша п’ятнадцяти долоней. Тому й лу­ки в місцевих стрільців такі тужаві, що зігнути їх під силу тільки п’ятьом або шістьом сильним чоловікам, а їхні стріли пробивають наскрізь навіть подвійний чи потрій­ний панцир! У тих, кого тут іменують даймьо¹⁴, навіть у найбідніших і низькородних, не буває менше п’ятисот васалів. Ну а коли їдуть верхи, з коня не впадуть, якою б крутизною не скакали, і коня не заженуть! Хоч би хто загинув у бою — чи то батько, чи син, — скачуть усе вперед і вперед, прямо по трупах, і продовжують битися!

У Західних землях воюють інакше: якщо загине бать­ко, відправляють заупокійну службу і не йдуть у наступ, поки не закінчиться траур. А коли вже загине син, — так сумують і побиваються, що зовсім припиняють битися! Вичерпаються харчі — навесні засівають поля, восени зберуть врожай й тільки тоді згадують про битву. Влітку скаржаться: «Жарко!», взимку незадоволені: «Холодно!» На Сході такого немає зовсім! Воякам Мінамото, уродженцям Каї та Сінано, добре знайома тутешня місцевість...

Нинішнє перенесення столиці тяжко вразило й панів, і васалів. І ось усі монастирі й усі храми на чолі зі Святою І Горою та обителлю Кофукудзі дружньо звернулися із суплікою, в якій вказували на неправомірність подібних дій. Тут уже сам Правитель-інок, який раніше діяв усупереч усьому світові, і той погодився: «Що ж, в такому разі доведеться повернути столицю на попереднє місце!» Схвилювалася, зашуміла вся Фукухара. Того ж дванадцятого місяця 2-го дня несподівано оголосили про повернення. У новій столиці на північ — височіли гори, на південь — тяглася до моря низина. Постійно шуміли тут неспокійні хвилі, дув пронизливий, просякнутий сіллю вітер. Через цей вітер якось непомітно похитнулося здоров’я попереднього імператора Такакури, і він спішно вирушив із Фукухари. Усі вельможі й царедворці, очолені канцлером і міністрами, один за одним кинулися тікати звідси. Витязі дому Тайра, очолені Правителем-іноком, тежпомчали до Кіото, намагаючись обігнати інших. Та й хто хоча б зайву мить залишався б в обридлій серцю новій столиці! З шостого місяця минулого року у старій столиці ламали будови, перевозили майно та різне начиння, якось нарешті влаштувалися на новому місці, а тепер знову шаленим поспіхом бігли назад! Цього разу вже нічого не ламали, не розбирали, а залишали все, як було, і втекли назад, на старе попелище. У жодного там не лишилося житла, і тому довелося розселитися на ок­раїнах: в Яхаті, Камо, Сага, Удзумасі, на Західній горі Нісіямі, на Східній — Хітасіямі, тимчасово знайти при­тулок у галереях монастирів, у молитовних залах храмів. Так жили навіть шляхетні люди.

Якщо ж спитати, яка справжня причина нинішнього рішення перенести столицю, то річ у тім, що стара столиця була розташована занадто близько до монастирів на Святій Горі і в місті Нара. Ченці з будь-якого приводу вчиняли смуту чи негаразди, безчинствували, лякаючи то священним ковчегом Хійосі, то божим деревом Касуга. А Фукухара, відокремлена водами й горами, знаходилася на значній відстані, і ченцям було б важко починати нові смути.

23-го дня того ж дванадцятого місяця до краю Омі відрядили військо — 20 тисяч вершників під началом князя Томоморі та правителя Сацуми Таданорі — при­боркати повсталих родичів Мінамото. Загони Мінамото, які поодинці бунтували в Ямамото, Касівагі, Нісігорі та інших повітах, вдалося розгромити, і невдовзі військо Тайра, перетнувши перевал, вступило в землі Оварі та Міно...

Ще тими днями, коли царевич Мотіхіто переховувався в обителі Міїдера, в столиці ухвалили рішення: «Ченці Нари заодно із заколотником-царевичем, більше того — вони збираються надати йому допомогу, а отже, усі вони суть неслухи імператора! Покарання заслуговує не лише монастир Міїдера, потрібно провчити й ченців Нари!» Дізнавшися про це, загомоніли схвильовані ченці. Дарма звертався до них канцлер: «Якщо вам є що сказати на своє виправдання, кажіть! Я доповім про все государеві Госіракаві, чого б це не вимагало!», але заспокоїти ченців не вдалося...

Проте ченцям і цього було замало: вони виготовили велику дерев’яну кулю та оголосили, що це, мовляв, голова Правителя-інока. «Бий, топчи його!» — кричали вони...

Чи міг зрадіти Правитель-інок, дізнавшись про такі безчинства? «Негайно покласти край зухвалому свавіллю ченців Нари!» — наказав він і призначив Канеясу із Сеноо, уродженця землі Біттю, главою Пошукової служби в краю Ямато. Канеясу вирушив до Нари із загоном у 500 вершників. Перед від’їздом він наказав своїм підлеглим: «Ані шоломів, ані панцирів із собою не беріть! Сагайдаки й луки залиште вдома!» Але ченці, не знаючи про цей його наказ, полонили 60 осіб з його допоміжного загону, усім відрубали голови й розвісили ці голови навколо ставка Сарусава.

Великим гнівом спалахнув тут Правитель-інок. «Якщо так, вдаримо ж по Південній столиці!» — сказав він і відрядив до Нари військо, чисельністю в 40 тисяч верш­ників, воєначальником призначив князя Сігехіру, свого четвертого сина, а помічником — племінника Мітіморі. Ченці приготувалися до оборони; і старий, і молодий, усі, скільки їх у Нарі було, туго затягнувши шнури шоломів, викопали рови на двох головних шляхах, що ведуть до Пагорба Нарадзака й до храму Вищої Мудрості, Ханнядзі, спорудили засіки, вбили в землю загострені рогатини-кілки й почали очікувати карателів. Тайра, розділивши своє військо на два загони, одночасно підійшли до храму Мудрості й до пагорба Нарадзака. Пролунав бойовий клич. Ченці всі були пішими, вояки Тайра — усі верхи; на конях скакали, тут наздоганяли, там настигали, мечем разили, з луків стріляли, градом стріл закидали... Ченців, що тримали оборону, ставало все менше, багато хто вже загинув. Перші стріли полетіли зранку, в годину Зайця; увесь день тривала битва. Проти ночі впали обидва ук­ріплення ченців — біля храму Ханнядзі й біля пагорба Нарадзака...

— Дайте вогню! — крикнув князь Сігехіра, стоячи у воротах храму Ханнядзі, і тоді Томоката Дзіро, один з рядових вояків Тайра, уродженець землі Харіма, навпіл розламав свій щит, щоб зробити смолоскип, і підпалив одну з ближніх селянських хиж. А справа була 28-го дня дванадцятого місяця, дув сильний вітер, і хоча спершу вогонь спалахнув лише в одному місці, вітер переніс полум’я на сусідні храми… скільки народу знайшло смерть у вогні, — у монастирі Тодайдзі, на другому ярусі Великого Східного храму, загинуло більше 1700 осіб, а в обителі Кофукудзі — понад 800. Багато хто загинув і в інших храмах — тут більше 500, там — понад 300, а всіх разом — більше трьох з половиною тисяч. Та на додаток понад тисячу ченців загинули в битві; з них багато хто загинув біля брами храму Ханнядзі, іншим же відрубали голови й відвезли ці голови до столиці...

Жахливий рік минув, і настав Новий, 5-й рік Дзісьо (1181)

 

СУВІЙ ШОСТИЙ

 

 

...Тяжко було на душі в колишнього імператора Такакури. У позаминулому році батька його, государя-інока Госіракаву, ув’язнили в маєтку Тоба, минулого року вбили брата, царевича Мотіхіто; потім пере­несення столиці викликало замішання серед люду. Через ці скорботні події государ захворів, пішла чутка, що йому весь час нездужалося. Коли ж він дізнався про загибель Великого Східного храму та монастиря Кофукудзі, хворо­ба зовсім його зламала, і 14-го дня першого місяця того ж 5-го року Дзісьо (1181) на нечуване горе государя-батька він врешті-решт помер у Рокухарі, у Маєтку біля Ставка...

Покійному государеві виповнився 21 рік...

...Поглинутий глибокою скорботою, государ-інок го­лосно, невпинно читав святу Лотосову сутру, безперервно виконував усі обряди віровчення Сінгон. Государ-інок вбрався в траур, і слідом за ним усі придворні теж змі­нили яскравий одяг на траурний. Морок і сум посели­лися в його палаці.

...Ось які жорстокі справи вчиняв Правитель-інок! Але все ж таки сам, мабуть, злякався власних дій, бо вирішив утішити государя-інока й відіслав до нього свою дочку, народжену старшою жрицею храму Іцукусіма. Їй випов­нилося 18 років, і юна була надзвичайно красивою. При­слуговувати їй призначили багато вельможних дам...

...12-го дня того ж місяця прибув гонець з острова Кюсю з посланням від Кімміті, настоятеля храму в Усі; у посланні повідомлялося, що вояки Кюсю, очолені Огатою Корейосі, усі, аж до самураїв із кланів Усукі, Уецугі й Мацура, відійшли від Тайра й стали на бік Мінамото. «Мало того, що зрадили Схід і Північ, так тепер ще нова біда!» — вигукували охоплені жахом люди Тайра.

А 16-го дня того ж місяця знову примчав гонець з краю Ійо, що на острові Сікоку. Самураї Сікоку, на чолі з Кавано Мітікійо, відвернулися від Тайра ще взимку ми­нулого року.

...Увесь Схід і вся Північ відпали від Тайра. На Заході й иа Півдні справа завершилася тим самим. Одна за од­ною доходили до столиці тривожні вісті про бунти й повстання, віщуючи велику смуту, примушуючи серця стискатися від жаху. «Світу загрожує швидка загибель!» — горювали й журилися не лише нащадки дому Тайра, а й усі люди із серцем і совістю...

Найвищим указом наказано було всім шляхетним і знатним, які мали військовий чин і володіли мистецтвом стрільби з лука, вирушити для замирення Півночі й Сходу під керівництвом князя Мунеморі.

27-го дня того ж місяця, коли військо вже збиралося покинути столицю, Правитель-інок несподівано захворів, похід відклали. Наступного дня розлетілася чутка, що хвороба його незвична. «Це недарма!» — шепталися в Рокухарі та всюди в столиці.

3 того дня, як Правитель-інок захворів, він навіть ні води не міг проковтнути. Тіло охопив такий жар, немов Правитель-інок горів у вогні. Жар був настільки нестерпним, що ніхто не міг підійти до ложа Правителя-ока ближче, ніж на 4 – 5 кен. Він нічого не казав, лише стогнав: «Жарко мені! Жарко!» Було видно, що хвороба незвична. Набрали води зі Святої Гори Хіей з колодя Тисячорукої Каннон, налили в кам’яну водойму, і Коморі пірнув у неї, аби остудити жар, але вода заклекотіла, закипіла й невдовзі випарилася. Тоді, щоб полегшити його страждання, почали поливати його з бамбукових трубок, але вода шипіла, немов падала на розпечений камінь чи залізо, і зовсім не доходила до тіла хвоpoгo. А ті струмені, які все ж таки торкалися тіла, перетворювалися на вогонь і горіли; чорний дим затягнув покої, полум’я, крутячись, здіймалося високо до неба…

У синтоїстські та буддійські храми, відомі чудодійною силою, розіслали щедрі пожертвування — золото, срібло, різноманітні коштовності, аж до коней, сідел, панцирів, зі стрілами й мечів, — щоб там підносили молитви за здоров’я Правителя-інока, проте молитви не допомагали. Сини й дочки зібралися біля ложа хворого, горюючи та плачучи, але було видно, що молитви їхні марні... Правитель-інок, завжди такий величний, тепер, важко переводячи подих, через силу відповів:

- Від часів років Хоген і Хейдзі (1156 – 1160) я неодноразово приборкував неслухів государя й за це надмірно був осипаний милостями трону. З благоговінням скажу — я став дідом самого імператора й першим йото міністром. Мені нема чого більше бажати на світі! Лише за одним — що не пощастило мені побачити відрубану голову Йорітомо, жителя краю Ідзу! Тільки це заважає мені померти зі спокійним серцем! Після моєї смерті не споруджуйте храмів і пагод, не відправляйте заупокійну службу. Негайно відрядіть сильне військо, відрубайте голову Йорітомо і повісьте над моєю могилою! Це мені буде найкращою втіхою! — так сказав він і, воістину, гріховним те було бажання!

4-го дня того ж місяця спорудили дощаний настил, полили водою, і Кійоморі качався на цих дошках, щоб якось полегшити нестерпні муки, але й це не полегшило його страждання. Так, корчачися в нестерпних муках, він урешті-решт помер. Від гуркоту карет, від тупоту вер­хових коней здригалося небо й тремтіла земля — то знать поспішала до Рокухари із співчуттям з нагоди його смер­ті. Здавалося, сталася б біда із самим володарем Піднебесної, галас і метушня були б не більшими!..

Не можна було зволікати, і сьомого дня того ж місяця тіло Кійоморі віддали вогню в Отагі. Кістки його зібрав у торбу й повісив собі на груди святійший чернець Ендзіцу; потім він вирушив у край Сетцу й поховав рештки на Острові Сутри.

Був Кійоморі могутнім і владним, по всій країні гурко­тіло його грізне ім’я, і все ж, в одну мить у дим перет­ворившися, розвіявся він у небесах над столицею. Тільки кістки недовгий час ще залишалися, але невдовзі прибережний пісок, граючись, засипав їх, і кістки, змішавшись із землею, розсипалися прахом...

22-го дня того ж місяця государ-інок Госіракава по­вернувся до свого палацу Ходзюдзі, Помешкання Віри, постійної резиденції після зречення від трону... 1-го дня третього місяця всім священикам Нари повернули ко­лишній духовний сан; найвищим указом їм повернули всі колишні монастирі й угіддя. 3-го дня того ж місяця поча­лася відбудова Великого Східного храму...

У позаминулому році рід Тайра втратив князя Сігеморі. Цього року помер Правитель-інок. Було зрозуміло, що удача їхня вичерпується. Тепер ніхто вже не хотів їх підтримати, хіба що ті, хто довгі роки користувався їх­ньою милістю. А на Сході перед Мінамото покірно гну­лися й дерева, і трави!..

А тим часом у столиці 16-го дня того ж місяця в домі Тайра князь Мунеморі, анітрохи не хвилюючись за ре­зультат цих битв, знову дістав звання дайнагона, а 3-го дня десятого місяця його призначили Середнім мініст­ром. 7-го дня того ж десятого місяця він вирушив до палацу імператора — дякувати за призначення на цю посаду. Його супроводжували 12 вельмож з дому Тайра та 16 знатних царедворців на чолі зі старшим курандо...

Ченці Нари та Святої Гори Хіей, служителі храмів Кумано й Кімбусен, усі, включаючи жерців великого свя­тилища lee, відійшли від Тайра й стали на бік Мінамото. На всі чотири сторони світу розіслали укази государя-інока Госіракави з наказом винищити неслухів Мінамото; але ні рескриптів, ні указів уже ніхто не виконував, бо всім було зрозуміло, що накази ці віддані тільки через науськування Тайра.

 

сувій сьомий

 

...На початку третього місяця 2-го ро­ку Дзюей (1183) між володарем Камакури Йорітомо та Иосінакою з Кісо виникла ворожнеча, і Йорітомо на­правив проти Йосінаки військо, більше десяти тисяч верш­ників...

Тайра тим часом, дізнавшись, що Кісо, захопивши землі Тосен і Хокуроку, іде на столицю з 50-тисячним військом, ще минулого року оголосили, що навесні, тільки-но підросте трава на корм коням, бути великій битві. З усіх країв — Санг’їядо та Сан’йодо, Нанкайдо та Сайкайдо — примчала до них на допомогу в столицю тьма-тьмуща вояків-самураїв. Прискакали вояки й із області Тосен — із земель Омі, Міно та Хіда. Із земель, розташованих на захід від приморських земель Токайдо, прибули всі, але з країв, розташованих на схід від землі Тоотомі, не прибув жоден. В області Хокуроку, із земель на північ від Вакаси, жоден самурай теж не відповів на заклик Тайра.

Отже, було вирішено насамперед знищити Йосінаку з Кісо, а вже потім розправитися з Йорітомо; і ось на північ, у край Хокуроку, вирушило воїнство Тайра. Воє­начальниками призначили Кореморі.., — загалом у вій­ську було шестеро головних воєначальників і більше 340 славетних вояків-самураїв, загалом же дружини Тайра налічували понад сто тисяч вояків. 17-го дня чет­вертого місяця 2-го року Дзюей (1183) полишили вони столицю й вирушили на північ. У дорозі, від самої За­стави Зустрічей, Аусака, безсоромно грабували вони всі селища, які траплялися їм на шляху, не жаліли навіть державного майна, без залишку забирали зерно — подать місцевої знаті імператорському дворові. Доки військо просувалося на північ через придорожні селища Ciгa, Карасакі, Мікавадзірі, Мано, Такасіма, Сіоцу та Каїдзу, народ, не в змозі терпіти образи й розорення, розбігався й ховався в горах і долинах...

...8-го дня п’ятого місяця Тайра зосередили все своє військо в долині Сінохара, що в краю Kara. Сто тисяч вояків розділили на дві дружини — одна становила го­ловні сили, іншій належало піти в обхід, аби вдарити по ворогові з тилу...

Отже стали віч-на-віч обидва війська — Тайра й Мінамото, підійшли так близько один до одного, що лише три тьо¹⁵, не більше, їх розділяли. Міяамото зупинилися, і Тайра теж завмерли нерухомо....гарячкували та рвалися в бій вояки, сперечаючись один з одним за перемогу, але Мінамото стримували свій запал і не розпочинали ви­рішальну битву, прагнучи одного — відтягти час, доче­катися початку ночі й відтиснути дружини Тайра до прір­ви Курікара... А тим часом вечоріло, і, на жаль, великою бідою обернувся вечір для Тайра!

Нічні сутінки вже погустішали, коли дружини Мі­намото — більше десяти тисяч вершників, — обійшовши ворога з півдня та з півночі, підійшли до околиці храму бога Фудо біля перевалу Курікара і, разом вдаривши в сагайдаки, дружньо виголосили бойовий клич. Обер­нулися Тайра й побачили, що позаду хмарою зметнулися догори білі стяги!.. Як і розрахував Йосінака, Тайра пот­рапили до пастки — нічна темрява поступово ставала дедалі непрогляднішою, а з усіх боків, і ззаду, і спереду, наступали на них вороги.

— Зупиніться! Назад! Не можна бігти, це ганьба! — кричав дехто з вояків Тайра, і було таких немало, але більшість уже подалася, і ніхто не зумів би повернути назад втікаючих — поспішаючи випередити один одного, майнули вони донизу, прямо в безодню, в ущелину Ку­рікара....самураї, на яких Тайра покладали надії як на головну свою силу, — усі загинули, усіх поховала ця безодня...

Воєначальники Тайра, князі Кореморі й Мітіморі, чу­дом зберігши життя, відступили в край Кагу. Із 70 тисяч їхніх вершників уціліло ледь тисяч двадцять, не більше... Загинув у цій битві Томонорі, правитель Мікави, молодший брат Правителя-інока. Загинуло безліч самураїв. А військо Кісо, переваливши через вершину Сіхо, зупи­нилося біля Оданакі, біля кургану Сінно, що в краю Ното... Понад сто тисяч вояків покинуло столицю 17-го дня минулого четвертого місяця, і здавалося — ніхто й ніщо не зможе протистояти такій силі; нині ж, напри­кінці п’ятого місяця, до столиці повернулося трохи біль­ше двадцяти тисяч...

14-го дня сьомого місяця того ж року Садайосі, правитель землі Хіго, придушивши заколот на острові Кюсю, повернувся в столицю та привів із собою понад три тисячі вершників-самураїв із кланів Кікуті, Мацура й Харада. Південні землі вдалося якось замирити, але на півночі й сході по-старому смуті не видно було кінця-краю...

Тим часом государ-інок Госіракава, дізнавшись, ма­буть, що Тайра збираються примусити його разом з ними таємно покинути столицю, крадькома вислизнув з палацу та в супроводі одного лише Правого конюшого Сукетокі, сина дайнагона Сукекати, попрямував до гори Кураяма. Жодна душа не знала про його втечу... Не знайшлося людини, яка б знала, де подівся государ-інок. Усі були вельми здивовані.

Чутка про те, що государ-інок Госіракава вже покинув столицю, поширилася по місту, викликавши велику роз­губленість у серцях. Ну а розгубленість і збентеження Тайра й зовсім не описати словами! Здавалося, якби в кожен будинок увірвалися вороги, то й тоді не виникло б такого переполоху! Адже Тайра вже давно замислили у вирішальний час захопити й государя-інока, і правлячого владику та разом з ними втекти на Захід. Тепер же, коли виявилося, що государ-інок їх покинув, вони уподібни­лися до людини, яка, в надії сховатися від дощу під прикриттям могутніх гілок, несподівано відчуває, що вже змокла до нитки й від дощу їй немає порятунку...

...Князь Кореморі в душі давно вже готувався до того, що рано чи пізно роду Тайра доведеться покинути столицю, але коли цей час настав, його охопив великий розпач...

Покидаючи столицю, Тайра разом віддали вогню, спалили дотла весь посад Рокухари. Маєток біля Ставка, маєток Коману, палац на Восьмій дорозі та інші споруди — більше двадцяти маєтків і палаців вельмож та придворних, будинки всіх васалів, а у кварталі Сіракава — понад сорок-п’ятдесят тисяч жител простолюду. Усе, згорівши, перетворилося на попіл!..

160 самураїв, васалів Тайра — намісники правителів різних земель, офіцери двірцевої варти, чини Пошукового відомства, — супроводжували своїх панів, разом же вояцтво Тайра налічувало трохи більше семи тисяч дружинників, — так мало їх уціліло, так мало залишилося в живих після безперервних битв на Півночі та Сході за ці останні два-три роки!..

...Ніч провели вони в рідному гнізді Фукухара...

Зранку Тайра віддали вогню палац государя й зійшли на корабель разом з августійшим володарем...

Так 25-го дня сьомого місяця 2-го року Дзюей (1183) Тайра назавжди розлучилися зі столицею...

СУВІЙ ВОСЬМИЙ

 

...А 28-го дня того ж місяця Государ-інок повернувся до столиці. 50-тисячне військо Йосінаки з Кісо супроводжувало його почесним ескортом. Йосітака, один з родичів Мінамото з краю Омі, їхав попереду, високо піднявши білий прапор — родинний стяг Мі­намото. 20 з лишком років не бачили в столиці білий стяг, сьогодні вперше за ці роки він майорів на вулицях, і дивним це було!..

У покійного імператора Такакури, окрім нинішнього імператора Антоку, було ще троє синів. Другого царевича Тайра забрали із собою на захід, намагаючись із часом проголосити спадкоємцем трону, а Третій та Четвертий царевичі залишилися в столиці... Зрозуміло, що обрання Четвертого царевича на царство відбулося за волею бо­гів...

10-го дня восьмого місяця того ж 2-го року Дзюей (1183) у палаці государя-інока відбулася роздача звань. Кісо став Лівим конюшим і отримав у дар край Етіго, а курандо Юкіїе — край Бінго. Більше того, указом госуда­ря Госіракави наказано було надалі йменувати Йосінаку з Кісо полководцем Вранішнє Сонце. Але край Етіго не припав Кісо до душі, і тоді йому дарували натомість край Ійо. А Юкіїе не сподобалася земля Бінго, і йому віддали землю Бідзен. Окрім них, ще 10 родичів Мінамото удос­тоїлися різних придворних звань.

А 16-го дня того ж місяця більше десяти членів ро­дини Тайра позбавили всіх посад і чинів та викреслили їхні імена зі списків придворних...

Хоч і сказано, що не світять у небі два сонця, а в країні не буває двох государів, тепер, через неправедні дії Тайра, з’явилося два імператора — один у столиці, інший — на окраїні, у глушині...

Тим часом указом государя-інока Госіракави князю Йорітомо дарували титул сьогуна, Великого полководця — упокорювача варварів, хоча князь нікуди з Камакури не виїжджав і в столицю так і не прибув... Він був у коричневому каптані й високій лакованій шапці. Голова здавалася занадто великою для короткого тулуба. Лицем він був дуже красивий, і мова звучала витончено.

— Тайра втекли із столиці, налякані моєю силою, — сказав він. — На їхнє місце в столицю вдерлися Йосінака та Юкіїе. Але обох гонористість охопила, вони занадто багато про себе мислити почали, зажадали більшого, ніж заслужили... Я хотів би негайно від государя-інока августійший указ про їхнє знищення отримати!..