Погіршення економічної ситуації в Україні в другій половині XX ст

Політика На середину 80-х, до кінця не усвідомлюючи «прискорення» драматизму ситуації, партійно-державне керівництво в економічній сфері обирає стратегію «прискорення». її суть полягала в тому, щоб на існуючій матеріально-технічній базі, при незмінних соціально-економічних відносинах прискорити темпи економічного розвитку і таким шляхом вийти з кризи.

Прагненням прискорити розвиток народного господарства була позначена економічна політика українського керівництва. Але чіткий план її втілення так і не був вироблений. Новаторські починання не доводилися до кінця, а окремі правильні й сміливі рішення потопали в трясовині старих підходів до розв'язання проблем, не приносячи очікуваних результатів.

Так, у червні 1985 р. було проведено Всесоюзну нараду з питань науково-технічного прогресу. Невдовзі пленум ЦК КП України ухвалив постанову про заходи щодо прискорення науково-технічного прогресу в республіці. А у серпні 1985 р. газета «Правда» опублікувала спільну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про широке впровадження нових методів господарювання і посилення їхнього впливу на прискорення науково-технічного прогресу. «Нові методи» нічого принципово нового не містили і цілком вписувались у рамки старої командної системи.

Наприкінці травня 1986 р. «Правда» поінформувала читачів стосовно постанови ЦК КПРС про заходи щодо посилення боротьби з нетрудовими прибутками. Нею було започатковано широку й галасливу кампанію, у яку включилися правоохоронні органи, партійні організації, інші громадські об'єднання. Проте в поле їхнього зору рідко потрапляли крадії чи хабарники, високопоставлені рвачі і «комбінатори». Найчастіше переслідували тих, хто вирощував на присадибній ділянці і продавав свіжу городину, власноруч виготовлені предмети господарського вжитку, одяг і взуття, надавав різні послуги. Таким чином, переслідували тих, кого за наявності здорового глузду слід було всіляко підтримувати.

Але горбачовське «прискорення» не могло дати відчутного результату без глибоких якісних зрушень у системі виробничих відносин, розкріпачення особистої ініціативи виробника, перебудови економіки на ринкових засадах.

Єдиним помітним заходом у цьому напрямі став Закон СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність», прийнятий у листопаді 1986 р. З 1987 р. почався бурхливий розвиток кооперативів у сфері послуг, громадського харчування, торгівлі. Однак найголовнішої сфери - виробничої - індивідуальна трудова діяльність і кооперативи торкнулися мало.

Не вдалося добитися й інтенсивнішого впровадження у виробництво найновіших досягнень вітчизняних і зарубіжних учених, покращити якість, технічний рівень промислової продукції. У цих умовах, починаючи з 1987 р., було впроваджено державне приймання готової продукції. Держприймання виявило серйозні вади в якості виробів, що їх випускала промисловість, однак радикально впливати на її підвищення не змогло, бо стосувалось лише останнього етапу виробничого процесу.

Нічого не було зроблено і для структурної перебудови промисловості України, подолання її численних деформацій і перекосів. У результаті старі негаразди почали проявлятися все гостріше.

Так, унаслідок дискримінаційної інвестиційної політики центру в другій половині 80-х років зношеність основних фондів підприємств України досягла 60%. Морально застарівав верстатний парк — справжній фундамент індустрії. Курс XXVII з'їзду КПРС на прискорений розвиток машинобудівного комплексу у дванадцятій п'ятирічці провалився. Кризові явища в промисловості наростали.

Багаторічна тенденція до переважаючого розвитку виробництва засобів виробництва, тобто групи «А», що так і не була зупинена, призвела до того, що лише 20% потужностей промисловості випускало товари народного споживання.

Становище ускладнювало ще й те, що близько 80% загального обсягу промислового виробництва не мало на території республіки завершеного технологічного циклу. Як і раніше, в Україні вироблялися головним чином напівфабрикати, а готова продукція — за її межами. Це був наслідок цілеспрямованої Політики центру на формування «єдиного народногосподарського комплексу», за яким приховувалось прагнення унеможливити вихід республіки зі складу СРСР.

Таким чином, у 1986-1987 рр. ніяких істотних заходів щодо Реформування економіки та забезпечення її дієвого прискореная зроблено не було. У результаті з середини 80-х років посилилось відставання від запланованих темпів. У 1986 р., за завищеними цифрами Держкомстату, приріст національного при-бУтку по СРСР становив 2,3%, а у 1987 р. — лише 1,6%. В Україні становище було дещо кращим, і спад ще не охопив головні галузі її економіки. Працелюбність, дисциплінованість і висока кваліфікація робітників, інженерно-технічних працівників і колгоспників дали можливість на деякий час нейтралізувати негативні тенденції в народному господарстві СРСР, які були дедалі загрозливішими. Однак за умов централізованого роз-поділу, важелі якого тримали союзні відомства, народ не бачив позитивних результатів своєї праці. Становище з промисловими і продовольчими товарами у республіці погіршувалося. До того ж за умов тісних економічних зв'язків, які контролював і спрямовував центр і які задовольняли насамперед його інтереси, обвальний спад виробництва в Україні був неминучий.

Необхідність поглиблення економічних перетворень ставала все очевиднішою.

У 1987-1989 рр. в економічній політиці стали з'являтись нові тенденції. Одним з найголовніших завдань «перебудови» її ініціатори оголосили встановлення контролю народу над господарським життям, «передачу економічної влади трудящим» шляхом радикальної економічної реформи. Експлуатуючи одержавлене народне господарство, бюрократично-централізаторські союзні міністерства і відомства зберігали свою могутність і мали неподільний вплив на всі сфери суспільного життя. Саме тут, в економіці, опір перебудові був особливо сильним, а її здобутки - найменшими.

Вперше за час перебудови питання про радикальну економічну реформу було поставлене на липневому (1987) пленумі ЦК КПРС. Передбачалося розробити правові й економічні основи для забезпечення співіснування державного і незалежного від держави секторів господарства, для чого сприяти перетворенню частини державних підприємств на орендні, кооперативні, акціонерні, приватні, змішані, а також з участю іноземного капіталу. Централізоване управління слід було замінити економічним механізмом ринкового типу.

Втім, це була лише стратегічна мета. Втілення її в реальне життя могло знищити вплив державної бюрократії на економіку. У цьому випадку центральні відомства могли втратити свій всеохоплюючий контроль над народним господарством-Тому саме на цьому напряму реформ управлінський апарат чинив особливо витончений і сильний опір. Не маючи змоги відкинути реформу «з порога», консервативні сили в центральному апараті і на місцях опрацьовували компромісні варіанти, які б звільнили ініціативу підприємств і заспокоїли народ, але водночас зберегли їхні командні позиції.

Саме така непослідовність і половинчастість була закладена у моделях госпрозрахунку, що запроваджувались. При цьому у промисловості жодних позитивних змін не відбулося. Навпаки, половинчасті та непродумані реформи вносили дезорганізацію в командно-централізовану і по-своєму логічну систему управління економікою.

Послаблення контролю центру створювало умови для пошуків вигідніших партнерів, дозволило відмовитись від неприбуткової трудомісткої роботи і перейти до випуску товарів, реалізація яких давала великі прибутки. За умов панування штучно встановлених цін, що не відображали реальних затрат, ця відносна свобода економічної діяльності підприємств почала відігравати руйнівну роль, вела до посилення розбалансованості народного господарства, дальшого розпаду економічних зв'язків.

Кооперативний сектор, у якому на початок 1990 р. в Україні було зайнято майже 700 тис. чол., виробляв продукції й надавав послуг на суму близько 5 млрд крб., але був не спроможний істотно поліпшити становище в економіці. Понад третину його продукції й послуг надавалося не населенню, а державним підприємствам. Майже 60% кооперативів створювалися в мережі громадського харчування, замість підприємств державної торгівлі, які згортали свою роботу. Отже конкуренції між державними і кооперативними підприємствами не було. До того ж дві третини кооперативів виробляли продукцію із сировини, закупленої на державних підприємствах чи у роздрібній торгівлі. За таких умов кооперативи мали можливість шляхом підвищення цін отримувати високі прибутки. Партійно-державна номенклатура вдало використовувала це для поширення серед населення антикооперативних настроїв і водночас вкладала у кооперативи кошти з метою отримання власних прибутків. Це слугувало додатковим чинником розпаду існуючої системи.

Схоже розвивалися процеси і в аграрному секторі економіки. У 1986 р. була ухвалена спільна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про дальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни». Ніяких помітних зрушень у сільському господарстві ця постанова не забезпечила. Все звелося до створення додаткової Управлінської структури — Держагропрому — своєрідної бюрократичної «надбудови» над колгоспами, радгоспами і переробними підприємствами.

Гострота продовольчого питання була додатковим чинником росту соціальної напруженості в суспільстві і змушувала керівництво шукати виходу з кризи. В 1989 р. було прийняте Рішення щодо розвитку на селі альтернативних форм господарювання - селянських (фермерських) господарств, поширення Різних форм оренди, утворення кооперативних колективів. Та реальних результатів це не дало. Колгоспно-радгоспне керівництво чинило опір впровадженню нових форм господарювання на селі. Блокуючись із консервативними елементами в партійних верхах, воно відкинуло пропозицію визнати приватну власність на землю.

Невдачі у реалізації реформ, подальше погіршення ключових показників розвитку економіки, доповнене прагненням союзних структур зберегти свою владу над республікою, негативно позначились на фінансовому становищі та стали однією з основних причин інфляції і масового знецінення грошей, що боляче вдарило по достатку мільйонів українців.

Внаслідок перших господарських перетворень підприємства і колгоспи дістали певну свободу у вирішенні одного з найважливіших питань - формування фонду заробітної плати, яка швидко зростала. Однак результатом підвищення зарплати стало поступове знецінення грошей, не забезпечених товаром-Навіть те, чого було завжди вдосталь, ставало дефіцитом- У містах виникли черги за макаронними виробами, крупами, милом, цукром. Наприкінці 1988 р. розрив між грошовою і товар-масою в Україні збільшився до 10 млрд крб. і мав тенденцію до невпинного зростання.

Це викликало розбалансованість споживчого ринку. Поряд із цим, активно зростало вивезення товарів за межі республіки, процвітав «чорний ринок».

Центр відреагував на ці процеси надзвичайно своєрідно: 1 жовтня 1989 р. ЦК КПРС ухвалив рішення підвищити платню працівникам партійного апарату на 50-100%.

За умов гласності про це рішення швидко стало відомо широкому загалу, що призвело до подальшого падіння авторитету партії.

Поглиблення кризи в економіці проявилося у наростанні темпів інфляції, збільшенні дефіциту державного бюджету. Карбованець 1989-1990 рр. перестав виконувати свої функції. В 1989-1990 рр. надзвичайного поширення набувають натуральні, або, як їх стали називати, бартерні обміни. Підприємства бажали одержати за свою продукцію реальні цінності, а не радянські карбованці, які інакше як «дерев'яними» вже й не називали. За цих умов продукцію направляли насамперед туди, звідки поступали, матеріали чи сировина, а не туди, де вона була вкрай необхідна для продовження чи завершення технологічного процесу. Спочатку області, а потім уже й регіони та республіки стали вимагати від підприємств, які знаходилися на їхній території, виконувати перш за все замовлення для свого району, а вже потім для інших замовників. Внаслідок цього одне за одним почали зупиїїятися підприємства союзного підпорядкування. В економічному фундаменті радянської імперії з'явилися численні тріщини.

Центр робив усе, аби загальмувати цей процес. У вересні 1990 р. М. Горбачов видав президентський указ, який зобов'язував зберегти заплановані на четвертий квартал 1990 р. і на весь 1991 р. господарські зв'язки. До «неслухняних» передбачалося застосовувати надзвичайно серйозні санкції — штрафи, втручання прокуратури. Але цей указ не виконувався, і 14 грудня 1990 р. Президент змушений був підписати новий указ, у якому говорилося про необхідність виконання попереднього.

Усе це в комплексі призвело до логічного результату: в 1990 р. вперше за повоєнні роки національний дохід України зменшився на 1,5%. В цілому по СРСР зниження становило 4,0%, в Російській Федерації — аж 5,5%. Економічні можливості радянської системи були повністю вичерпані. План, який був основою розвитку радянської економіки, втратив значення мобілізуючого та загальнообов'язкового для виконання документа. Союзні Міністерства й відомства, не знаходячи рецептів виходу з кризи, Що насувалась, на цей період самоусунулись від управління економікою. За іщх умов вирішення всіх економічних проблем лягло на керівництво республіки, яке була до цього не готове Крах командної економіки призвів до падіння життєвого рівня населення України та став каталізатором його суспільної активності. Останнє все більше вбачало вихід із ситуації у розширенні прав України, її самостійності в економічній сфері.