Три десятиріччя після смерті Сталіна можна поділити на два періоди, що мають суттєві відмінності між собою. Якщо перший (його називають “відлигою”) був спробою хоч частково реформувати тоталітарну радянську систему, то другий став часом політичної да ідеологічної реакції, прогресуючого занепаду та розкладу радянської системи.
Нас цікавить саме період “відлиги” з його змінами суспільно-політичного та культурного ладу. Перебуваючи протягом більш, ніж чверті століття під тоталітарним контролем, радянське суспільство, а разом з ним і Україна з інтересом та ентузіазмом сприйняли початок реформації. Хрущов, отримавши посаду головного секретаря, розумів, що, не вносячи змін в теперішню систему, він не зможе втримати владу в своїх руках. Для підвищення власного авторитету і сили треба було відрізнити і чітко відокремити минуле та сучасну реальність. Перед новим радянським керівництвом постала проблема масового культу вже мертвого “вождя всіх народів”, тому тільки кардинальні зміни могли допомогти Хрущову не стати тінню “великого” Сталіна.
В першу чергу “відлига” цікава нам реконструкцією централізації. Спроба надати більш широкі права та повноваження місцевому керівництву могла дати значний поштовх в економічному прогресі. Завдання “наздогнати та перегнати Захід” вимагало розв’язання рук владі “на місцях”, яка тепер сама могла розпоряджатись своїми ресурсами. Такий розвиток подій був в цілому сприятливим для покращення радянської економіки. Однак основна проблема системи – її централізація – залишилась нерозв’язаною. Відбулася спроба реформи сільського господарства. Хоча і були намагання покращити життя колгоспників, збільшити їм платню, проте збільшення розмірів колгоспів, екстенсивний спосіб ведення господарства, гонка за показниками, авантюрні “кукурудзяні епопеї” тощо призвели до спаду виробництва і змушеного імпорту продовольства.
Найпомітніші зміни відбулися у сфері культурного життя. Таке послаблення тоталітарного впливу, посилення влади на місцях, спроби децентралізації суспільства призвели до виникнення усіляких рухів, що мали відверту націоналістську забарвленість. Звичайно, термін “націоналізм” вжито у кращому розумінні цього слова. Поширення впливу західної культури, розвиток та визнання української призвели до зміни поглядів нового покоління, зростання їх спрямованості на самостійність та розкутість, подолання власної відсталості. Період “відлиги” позначився бурхливим розвитком літератури, науки, мистецтва. На горизонті з’явилися нові імена, нові патріоти своєї Батьківщини.
Першим кроком до започаткування реконструкції сталінізму стало закрите засідання ХХ з’їзду КПРС, на якому перший секретар ЦК партії виголосив таємну доповідь, що була присвячена культові Сталіна. І хоча ця промова не стала відома для широких кіл населення, камінь з місця було зрушено. Перед партійними керівниками була зображена реальність з усіма її неприємними сторонами. Було піддано жорстокій критиці культ Сталіна, системи насаджуваних десятиліттями цінностей, ідола десятків мільйонів людей, символу єдності і могутності радянської системи. Це і була точка відліку ланцюгової реакції звільнення радянського суспільства від найбільш реакційних рис, що гальмували його розвиток. Результатом стала часткова лібералізація деяких сфер життя, передусім духовної.
“Відлига” не була викликана тільки-но особистими бажаннями Хрущова. Розвиток західного світу з його науково-технічною революцією вимагав змін. “Змагання двох систем” потребувало нових темпів у розвитку радянського суспільства, прискорення економічного поступу, підвищення життєвого стандарту. Для збереження тоталітарної системи необхідно було вдатися до її реструктуризації, звільнення від почуття надцентралізму, майже повної самоізоляції та духовної скутості. До цього треба ще додати амбіційні прагнення партійно-державної бюрократії розширити межі власної компетенції шляхом усунення від влади висуванців сталінської епохи; прагнення технократів, які набирали силу завдяки світовим економічним тенденціям; нарешті – міркування боротьби за владу між прибічниками Хрущова та ортодоксальними сталіністами у “верхах”.
Найкричущим парадоксом “відлиги” було те, що процес реабілітації сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. На ХХІ з’їзді КПРС (січень 1959) М.Хрущов заявив, що в СРСР немає фактів притягнення до судової відповідальності за політичні злочини. Це було абсолютною брехнею. Протягом 1954-1959 рр. в Україні було притягнено до судової відповідальності і піддано іншим формам переслідувань за антирадянську діяльність близько 3,5 тис.чол. Репресії продовжувались і під час піку “відлиги”. Зокрема, в Україні була репресована група львівських юристів, які збиралися агітувати за конституційний вихід України зі складу СРСР (відповідні статті конституцій Союзу і Республіки давали таке право). Членів групи (Л.Лук'яненка, І.Кандибу, С.Віруна та ін.) звинуватили у “зраді Батьківщини” і засудили на максимальні строки ув'язнення. Того ж року КДБ “викрив” у Львові підпільну організацію “Український національної центр”. Не припинялись й утиски та переслідування учасників збройної боротьби ОУН-УПА. Населення західних областей України стало об'єктом масової ідеологічної обробки у дусі боротьби з “націоналізмом”.
Національне питання й надалі залишалося однією з найскладніших проблем суспільно-політичного життя. З одного боку, певна ідеологічна лібералізація сприяла плюралізації деяких проблем, наприклад мовної. У 1963 р. в Києві відбулася конференція з питань культури української мови, яка продемонструвала досить серйозне незадоволення інтелігенції становищем української мови та культури. Дедалі частішими стали висловлювалось незадоволення провінційністю української культури і науки. Партій не керівництво почало вживати заходи, щоб подолати ці „окремі недоліки”. У другій половині 50 — першій половині 60-х рр. було розпочато видання фундаментальних наукових праць для підвищення престижу української науки і культури („Українська Радянська Енциклопедія”, „Історія української літератури”, багатотомний словник української мови тощо). Проте ці заходи, здійснені повністю у рамках офіційної ідеології, значною мірою нівелювалися іншими. Зокрема, за загальносоюзним законом про зв'язок школи з життям, спрямованим на докорінну реформу системи середньої освіти, батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької, однак могли відмовитися від української. В результаті на поверхню випливала непрестижність української мови та культури, їхня непотрібність для життя. Закон викликав велике незадоволення та протести проти впровадження його „мовного” пункту в Україні.
Паралельно з „відлигою” в галузі суспільно-політичного і культурного життя розгорталась широка програма реформування економіки. Завдання „наздогнати й перегнати Америку”, а також обіцянки громадянам країни за 20 років побудувати комунізм, змушували М.Хрущова вдаватися до серії економічних експериментів.
Одним з найрадикальніших заходів була спроба частково децентралізувати керівництво економікою. Від центральних відомств місцевим радам народного господарства (раднаргоспам) було передано право планування й розпорядження місцевими ресурсами. Внаслідок цього Україна несподівано отримала небачену досі економічну самостійність, до якої здебільшого не була готовою партійно-господарська бюрократія республіки. Втім ця економічна „незалежність” не означала, що Україна могла сама оперувати своїми економічними здобутками. Тільки у 1959—1961 рр. вона віддала до загальносоюзного бюджету близько 14% свого національного доходу, які нічим не були відшкодовані. Проте, Україна не мала змоги скористатися можливостями цієї тимчасової децентралізації, оскільки економічна система працювала за старими правилами.
Отже, „відлига” сприяла певному прогресивному розвиткові України. Але непослідовність, суперечливість торкнулася тільки окремих сторін життя радянського суспільства. Зміни, що відбувалися, призвели до того, що задуми ініціаторів стали перетворюватися на свою протилежність. До того ж межі „відлиги” були занадто вузькими, аби довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство.
Проте в 1964 р. період „мирного” співіснування системи з інакомисленням закінчився. В жовтні цього року М.Хрущов, який остаточно заплутався у своїх планах, проектах і стосунках з партійно-державною бюрократією, в результаті справжньої змови був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л.Брежнєвим і М.Сусловим. Подальший хід подій в Україні, як завжди, був визначений поза її межами. На зміну „відлизі” приходила реакція.
Тепер можна дати коротку оцінку результатам “відлиги”. Треба підкреслити, що цілі, які переслідували реформи Хрущова, мали позитивну спрямованість для для радянської системи. Проте, “відлига” торкнулася тільки окремих сторін життя суспільства. Зміни, які відбувалися, сприяли певному прогресивному розвиткові України. Але непослідовність, суперечливість цих змін зрештою призвели до того, що задуми ініціаторів стали перетворюватись у свою протилежність. Неможна реформувати економіку, якщо ти у вирішальний момент озираєшся, і починаєш сумніватися у своїх діях. Навряд чи радянські керівники постсталінської епохи були готові радикально змінити ситуацію. Їх спроби штучно покращити становище лише призвели до того, що в широких колах все більш поширились віяння свободи та почуття власної самостійності.
До того ж межі “відлиги” були занадто вузькими, щоб довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство, яке після відставки Хрущова знову опинилося під тоталітарним контролем Системи.
Існують різні версії про організаторів зсуву Н. С. Хрущова, але при усіх варіантах відзначається діяльна участь в усуненні Брежнєв свого колишнього заступника. Однак ніхто не припускав, що Брежнєв надовго залишиться у влади. Він розглядався як проміжна фігура і не сприймався як лідер спочатку. Утім, відразу як лідерів не сприймали ні Сталіна, ні Хрущова. Але ні тому, ні іншому не довелося так легко домогтися влади. Сталіну знадобилося знищити навряд чи не всіх членів ленінського Політбюро, Хрущов витримав натиск впливових суперників, у тому числі таких, як Молотів, що стояли у фундаменту держави чи ледве не з ленінських часів. До речі, саме Хрущов створив прецедент збереження життя поваленим суперникам.
Брежнєву не довелося вести скільки-небудь тривалої складної боротьби. Хоча, звичайно, зміна лідера спричинила за собою зміни й в інших ешелонах влади. Насамперед, пересувалося від центральних посад більш молоде покоління керівників, що висунулися останнім часом, такі, як Шелепін, Полянський, Семичастний, Воронов і інші. Поступово зникли з політичного небокраю ще недавно впливові Шелест, Єгоричев, потім ті, хто безпосередньо підтримував висування Брежнєва на роль лідера, наприклад, Підгірський. Ведучі ж посади поступово займали або ті, хто багаторічною спільною роботою довів свою вірність, до приклада Кириленко, Черненко, Кунаєв, або ті, хто з ряду причин міцно був зв'язаний з Л. І. Брежнєв - Суслов. Були, звичайно, у керівництві і люди, далекі від політичних ігор, яких відрізняла висока компетентність, чесність і порядність, такі, як Косигин, Андропов, Машеров і ін.
Однак самим трагичним було те, що Л. І. Брежнєв виявився зовсім непідготовленим до того, щоб займати ведучі позиції. Його висуванню сприяло об'єднання досконале різних сил. На це вплинуло і невдоволення зневажливим відношенням Хрущова до своїх колег, і небажання враховувати їхня думка в прийнятті рішень, і побоювання з приводу авантюрних дій, різких поворотів його політики, і, головне, невдоволення консервативної частини апарата керування постійною нестабільністю, тряскою, змінами, реформами, що неможливо було передбачати.
Ці суперечливі сили ставили перед собою різні задачі: одні припускали повернення до сталінських методів, інші висували програму, що більш послідовно, чим при Хрущові, спиралася на рішення антисталінського XX з'їзду. Але Брежнєв не прийняв ні тієї, ні іншої крайності.
Вірний традиціям і консервативний по своєму складі, він більше всього побоювався різких рухів, крутих поворотів, великих змін. Він насамперед подбав про те, щоб звести нанівець радикальні починання Хрущова, відновити те, що довело свою стабільність ще в сталінські часи. У першу чергу були ліквідовані совнархози і розподіл партійних органів на промислові і сільськогосподарські, що створювало масу незручностей апарату керування. У Москву повернулися великі керівники, які проти своєї волі опинилися на периферії.
Замість одинадцятилітки, що претендувала на політехнізацію школи, знову повернулися до нової десятилітки. Селянам були повернуті присадибні ділянки. Закінчилося повсюдне поширення цариці полів кукурудзи. Колгоспники одержали пенсійне забезпечення, була гарантована мінімальна зарплата для працюючих у колгоспах. Знизилася норма обов'язкових постачань, і збільшилися закупівлі сільськогосподарських продуктів по більш високих цінах. Однак усі ці сільськогосподарські заходи були намічені ще при Хрущеве. Останнім сплеском новаторства з'явився вересневий (1965 р.) Пленум ЦК КПРС, на якому з ініціативи А. Н. Косигіна була проголошена господарська реформа. Але перетворення в життя програми економічних перетворень було настільки утруднене, що незабаром вона припинила своє існування. Не останню роль зіграло негативне відношення до реформи Л. І. Брежнєва. Він намагався обійтися без мало-мальськи серйозних перетворень не тільки в економіці. Була зведена на немає ідея постійного відновлення, ротації кадрів. У противагу їй було висунуте гасло стабільності, що в першу чергу влаштовувало апарат керування.
Л. І. Брежнєв не повернувся до сталінських репресій, але успішно розправлявся з інакомислячими. Не було необхідності у відтворенні каральних органів у колишньому, сталінському, масштабі, хоча потреба в їх (чіткої(роботі, зрозуміло, не відпала. Неугодних тепер необов'язково було повідомляти політичними супротивниками, можна було обмежитися лише звичайною уголовщиною чи оголосити цих людей психічно нездоровими, а так само просто вислати з країни.
При Брежнєву склалася традиція багатослівного вираження своїх думок, причому сам він, як правило на будь-яких заходах не упускав можливості виголосити промову. Але на засіданнях Секретаріату ЦК чи Президії Л. І. Брежнєв майже ніколи не виступав першим. Давав висловитися всім бажаючим, уважно прислухався і, якщо були істотні розбіжності, волів відкласти питання, підробити, погодити його з всіма і внести на новий розгляд. Саме при ньому поширилася практика багатобічних погоджень, що вимагала десятків підписів на документах. Лише при рішенні кадрових питань Брежнєв надходив прямо протилежно. Тихо і майже непомітно йому удалося перемінити більше половини секретарів обкомів, значну частину міністрів, багатьох керівників центральних наукових установ. Сміливих новаторів заміняли розповсюдженим типом керівника. Розвивався тихих, позбавлених бійцівських якостей, принциповості, неквапливо, але вміло розпоряджаючий розподілом цінностей працівник. Рішення замінялися багатослівними мовами з приводу рішень. Вимовлялися часто правильні, гарні мови, приймалися правильні, гарні постанови, за яким нічого не стояло і які, відповідно, залишалися на папері.
Зміни торкнулися і теорії. У 1936 році в (Правді(була опублікована стаття (Про будівництво розвитого соціалістичного суспільства(. У ній по суті містилося відмовлення від гасла (розгорнутого будівництва комунізму(. Але замість реальної оцінки існуючого положення робився висновок, що в нас уже побудоване розвите соціалістичне суспільство. Ця теза повторювалася в багатьох мовах Брежнєва, ввійшов у преамбулу до Конституції СРСР, по своїй демократичності Конституції, що уступала, 1936 року. Більш того, була створена й активно розроблялася концепція розвитого соціалізму, проголошена творчим продовженням марксизму-ленінізму. Крім того, нормою стали відверті і грубі лестощі на адресу Генерального секретаря ЦК КПРС. Держава не тільки забезпечувала процес, але усе більш гальмувало розвиток суспільства у всіх областях: економічної, культурної, моральної.
Це, звичайно, не означає, що країна не розвивалася зовсім. Народ продовжував трудитися. Промислове виробництво повільне, але росло, хоча все більша увага звертали на себе два вкрай небезпечних явища. Стрімко збільшувався видобуток палива. За 15 років було добуто стільки ж, скільки за попередні десятиліття розвитку країни. А також неухильно зменшувалася частка предметів споживання в загальному випуску продукції. Незважаючи ні на які заяви і пропагандистські гасла, країна продовжувала розвиватися екстенсивно, тобто за рахунок розширення капіталовкладень, уведення нових потужностей, розгортання нових грандіозних будівництв. Ситуація ускладнилася тим, що були відкинуті які-небудь пошуки модернізації самої моделі соціалізму.
Причина економічної і технологічної відсталості була одна - нерозуміння і страх перед назрілими господарськими перетвореннями, що неминуче повинні були спричинити за собою (що і відбувається в даний час) політичну реформу, спрямовану на обмеження влади, опори, "брежнєвського" режиму бюрократії.
