Особливості соціально-економічної та політичної ситуації на західноукраїнських землях у 1944-1950 рр

На морально-політичну обстановку в республіці суттєво вплинули ситуація в західних областях, специфіка політичних та соціально-економічних перетворень у цьому регіоні. Тут, з одного боку, відновлювалися, а частіше заново формувалися органи державної влади та управління, партійні й комсомольські організації, розгорталася відбудова народного господарства, а з другого боку, наростав опір частини західноукраїнського населення тоталітарному режиму. ЦК ВКП(б) та уряд СРСР взяли під свій безпосередній контроль хід відбудови і перетворень у західних областях та Ізмаїльській області, спрямовуючи їх у традиційне русло сталінської тріади індустріалізація — колективізація — культурна революція, що призвело до механічного повторення тих помилок та перегинів, які в 30-х роках було допущено в РСФРР і Східній Україні. При цьому ігнорувались нові історичні умови і місцеві особливості.

Незважаючи на складну обстановку в регіоні, швидкими темпами здійснювалась "радянізація" Західної України. Відомо, що Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав. Розуміючи, що поліпшивши цю ситуацію, можна здобути політичні дивіденди, радянський режим зробив значні капіталовкладення в промисловий розвиток краю. Тому розширилися старі виробництва, такі як видобуток нафти, лісорозробки, і створювалися нові галузі промисловості, включаючи виробництво автобусів, радіоапаратури тощо. Завдяки тому, що західноукраїнські підприємства були щойно збудованими та обладнаними устаткуванням, вивезеним з Німеччини, вони стали одними з найсучасніших в СРСР. У 1951 р. промислове виробництво в Західній Україні зросло в 2,3 раза порівняно з 1945 р. і становило 10 % промислового виробництва республіки порівняно з менш ніж 3 % в 1940 р.

Однак ця форсована індустріалізація, як і в Східній Україні, супроводжувалася повільним розвитком легкої, харчової та інших галузей промисловості, які виробляли товари для людей, для їхнього добробуту.

За сталінською моделлю двадцятирічної давності відбувалася колективізація сільського господарства західних областей. Спочатку так званих куркулів обкладали такими тяжкими податками, що вони не змогли утримувати свої господарства. Тих, хто не бажав вступати в колгоспи, депортували до Сибіру. Були й випадки форсування та примусу до вступу в колгоспи, порушення законності, зарахування середняцьких господарств до категорії куркульських тощо. Унаслідок цих форсовано-примусових методів колективізацію в західних областях України було завершено на початку 50-х років.

Украй негативний вплив на громадсько-політичну обстановку в західних областях мали репресивні заходи комуністичного режиму проти Української греко-католицької церкви. Апогеєм її насильницького закриття, руйнування і знищення стало скликання за вказівкою Сталіна 8—10 березня 1946 р. у Львові собору греко-католицької церкви, на якому інспірували рішення про "скасування" Берестейської унії 1596 р. та про розрив з Римом і повсюдне запровадження руської православної церкви як представника офіційної релігії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулась на Закарпатті. Українську греко-католицьку та Українську автокефальну православну церкву було поставлено поза законом, а їхні служителі проголошувалися "слугами Ватикану", "ворогами народу", знаряддям "українського буржуазного націоналізму". Священики-українці, які відмовилися стати підданими патріарха Московського і всія Русі, відразу потрапляли в НКВС. Більш як 1400 священиків, котрі не приєдналися, і 800 ченців та черниць заслано до Сибіру, а 200 розстріляно. Було арештовано і заслано до Сибіру митрополита Й. Сліпого, "знешкоджено" єпископів. Українська греко-католицька церква змушена була перейти на так зване катакомбне, тобто на підпільне, існування, яке припинилося лише в 1989 р. Це ще більше посилювало вороже ставлення населення Західної України до сталінського режиму.

Більш довготривалої і більш виснажливою виявилася боротьба сталінського режиму проти Української повстанської армії (УПА) та підпілля ОУН, яка тривала в повоєнний період. З II пол. 1945 р. за вказівкою Центрального проводу було переведено реорганізацією УПА. Великі з'єднання повстанців поділилися на малі рухливі загони, добре згуртовані та озброєні, з дислокацією в лісових масивах. Вони тією чи іншою мірою контролювали територію площею до 150 тис. м2, прагнучи до утворення нелегальних національно-державних структур, альтернативним органам радянської влади.

У свою чергу, сталінське керівництво, закінчивши війну, дістали можливість значно посилити протидію ОУН—УПА, перетворивши край на справжній театр воєнних дій. Радянський уряд переправив у Західну Україну дивізії навіть з Кавказу, а з Росії — п'ять бронепоїздів. Поряд з регулярною армією широко використовувалися також війська МВС, загони самооборони, до яких залучались і місцеве населення та винищувальні загони. Головними методами боротьби з УПА і підпіллям ОУН стали жорстокі репресії. Ось лише деякі їх форми: блокада й прочісування величезних територій, арешти й депортації, розстріли й провокації тощо. За офіційними даними, тут у 1944—1953 pp. заарештували майже 104 тис. повстанців, до яких прирівнювались усі, хто підозрювався у зв'язках з ОУН—УПА. Тюрми було забито в'язнями. Без суду і слідства зникали тисячі людей. Багато сімей так званих "бандпособников" вивозили на Схід. Усього в 1944—1953 pp. було депортовано більш як 600 тис. осіб.

5 березня 1950 р. в сутичці з емдебістами загинув головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Його замінив полковник Василь Кук (Коваль). Та боротьба пішла вже на спад, хоча окремі боївки і протрималися ще до середини 50-х років. Повстанці, які перебралися на Захід, заснували в еміграції Закордонні частини ОУН.

Наляканий національно-визвольною боротьбою центр вдався до цілеспрямованої політики переселення російського населення в Україну. Якщо до Другої світової війни в УРСР росіяни становили 10 % всього населення, то в 1959 р. — 16 %. У Західній Україні, де до війни росіян практично не було, у 1950 р. їхня чисельність становила 330 тис, або 5 % усього населення. Нині встановлено, що у відомстві Берії була відповідна служба для заселення України росіянами.

Водночас відбувалося відселення українців з УРСР шляхом проведення масових оргнаборів робочої сили і спецпереселень. Не обійшлося в післявоєнні роки і без переміщення населення. Ще 9 вересня 1944 р. голова Раднаркому УРСР М.Хрущов і голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський підписали угоду про взаємну евакуацію українців з території Польщі та поляків з території України до Польщі. У 1944—1946 pp. близько 800 тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнали себе поляками, переселилися до Польщі. Складнішим було переселення українців, яких до УРСР силоміць вислано більш як 500 тис. осіб. Відносно добровільно переселилося лише близько 90 тис. українців. Небажання виїзду пояснювалося страхом перед колективізацією і політичними репресіями в СРСР.

Припинення добровільних зголошень для переселення змусило польський комуністичний уряд вдатися до примусового виселення. 29 березня 1947 р. Політбюро ЦК Польської робітничої партії, очолюване В. Гомулкою, своїм рішенням започаткувало акцію "Вісла" — виселення українських та змішаних українсько-польських сімей уже не до УРСР, як це було раніше, а в північні та західні воєводства Польщі (передусім у Північну Пруссію), які повернули полякам за угодою 1939 р. Причому заселялися ці райони з метою швидшої асиміляції не компактно, а не більше трьох сімей на село і не ближче ніж 100 км від кордонів. Унаслідок операції "Вісла", яка тривала з квітня до серпня 1947 p., було примусово виселено 150 тис. українців.

23 квітня 1947 р. польський прокомуністичний режим ухвалив злочинне рішення про створення для "підозрілих українців" табору в Явожно поблизу Кракова, що розташувався на території філіалу колишнього концтабору Освенцім. З 1947 р. до початку 1949 р. в цьому таборі побувало близько 4 тис. в'язнів українців (у тому числі жінок, дітей, людей похилого віку), з яких загинуло близько 200 чоловік.

І коли кількатисячний загін УПА — Захід, перейшовши р. Сян, став на захист українського населення, три комуністичні режими — СРСР, ПНР і ЧССР уклали договір про спільні дії проти ОУН—УПА. Частини УПА — Захід було розбито в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР.

Акцією "Вісла" польський комуністичний уряд передовсім прагнув знищити українське революційне підпілля і ліквідувати українську національну меншину. Усім переселенцям заборонялося жити в містах, не надавалася можливість навчатися рідною мовою, вступати до вищих навчальних закладів, здійснювався жорстокий поліцейсько-адміністративний нагляд. їх переслідували навіть за те, що вони співали українських пісень на весіллях.