ОБ'ЄКТИВНА ІСТИНА — дивись Істина. 4 страница

 

ПАВЕЛКО Олексій Пилипович (1918, село Прохори Черні­гівської області — 2001) — український філо­соф. Закінчив фі­лологічний факультет Ніжинського педаго­гічного інституту (1938). У 1946 - 947 роках працював у складі українського дипломатичного представництва при ООН (Нью-Йорк). У 1973 році захистив докторську дисертацію, професор. Пра­цював на посаді проректора НПУ ім. І. Драгоманова, завідуючий кафедрою філософії цього університету. Сфера наукових ін­тересів — історія української філософії. Автор близько 100 наукових праць.

Основні твори: "З історії суспільно-політич­ної думки в Україні" (1972); "Історія філософії на Україні". Том 2, у співавторстві (1987).

 

ПАВЛЕНКО Юрій Віталійович (1957, Київ) — український філософ та історик. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Доктор філософських наук (1996), професор (1998). Від 1994 року працює в інституті світової зкономіки та міжнародних відносин НА­НУ. Головний редактор міжнародного журналу; Коло наукових інтересів: філософія історії, культурологія, теоре­тична археологія, етнологія, релігієзнавзтво, історія України.

Основні твори: "Передісторія давніх русів у світовому контексті" (1994); "Українсь­ка державність у 1917 - 1919 роках", у співавторстві (1995); "Історія світової циві­лізації: соціокультурний розвиток людства" (1996, 2000); "Шляхи та манівці сучасної цивілізації", у співавторстві (1998); "Праслов'яни та арії" (1999).

 

ПАВЛИК Михайло Іванович (1853, село Монастирське, Прикарпаття — 1915) — український письменник, публіцист, громадсь­ко-політичний діяч. Закінчив дві гімна­зії — Коломийську і Львівську академіч­ну. Навчався на класичному відділенні філософського факультету. Товариш і соратник Франка. Перебуваючи за кордоном (1879-1882), видавав разом із Драгомановим і Подолинським журнал "Громада". Один із за­сновників і організаторів української демокра­тичної преси в Галичині; стояв біля ви­токів Русько-Української радикальної партії (1890), редактор її друкованих органів: двотижневиків "Народ" (1890 -1895) і "Хлібороб" (1891-1895). Від се­редини 90-х років XIX століття відходить від актив­ної громадсько-політичної діяльності та цілковито зосереджується на науковій і видавничій. Ретельно досліджував жит­тя і творчість Драгоманова. За переко­наннями Павлик — соціаліст, з ухилом у "селянолюбство". Високо цінував "Капітал" Маркса, вважав цей твір "наріжним ка­менем соціалізму". Та передовсім був палким прихильником Бєлінського, реч­ником драгоманівсько-громадівського соціалізму і національно-визвольних змагань українців. Бачив Україну спілкою самоврядних громад. Шанував російську культуру, але перебування України під Росією оцінював, слідом за Драгомано­вим, як "пропащий час".

Основні твори: "Карл Маркс.(Некролог)" (1883); "Михайло Петрович Драгоманов. 1841 — 1895. Його ювілей, смерть, авто­біографія і спис творів" (1896); "Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. 1876-1895." У 6 томах (1901-1912); "Московофільство" (1906); "Ми­хайло Драгоманов як політик" (1911); "Твори" (1959); "Проза. Публіцистика. Листування з маловідомої спадщини" (1995).

 

ПАВ ЛОВ Василь Терентійович (1915, Стара Герикла, Російська федерація — 1998) — український філософ. Закінчив історико-філологічний факультет Карело-фінського університету (1942). В 1969 році захистив докторську дисертацію; професор (1970). Працював завідуючим кафед­рою логіки КНУ ім. Т. Шевченка. Нау­кові інтереси зосереджувалися на проб­лемах логіки і теорії пізнання. Автор по­над 100 наукових праць.

Основні твори: "Відношення між поняттями" (1961); "Модальна логіка", у співавторстві (1982); "Логічні методи і форми науково­го пізнання", у співавторстві (1984).

 

ПАЗЕНОК Віктор Сергійович (1934, Київ) — український філософ. Закінчив філо­софський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1956). Доктор філософських наук (1979), професор (1980), член-кореспондент НАНУ (1988). Від 1991 року — головний науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Коло наукових інтересів — соціокультурні та етичні проблеми філософської антропо­логії і філософії історії, методологічні принципи новітньої соціально-гуманітарної теорії (зокрема, плюралізм та релятивізм як домінуючі), досвід історико-культурного осмислення сучасної епохи. Цій тематиці присвячено понад 200 наукових праць, у тому числі 8 моно­графій.

Основні твори: "Етико-соціологічний реля­тивізм" (1978); "Соціальний конфлікт і соціальна злагода" (1995); "Культура "кризового суспільства" (1996); "Со­ціально-етичні засади державотворення" (1997); "Сковорода —етик, "перевідкриття продовжується" (1997); "Природа су­часного соціального конфлікту" (1998); "Політики і гуманізм: антиномія чи кон­сенсус?" (1999); "Гуманізм: нові виміри" (2001).

 

ПАЛАМА ГРИГОРІЙ (1296, Константи­нополь — 1359) — візантійський богослов, містик, теоретик ісихазму. В полеміці з Варлаамом Калабрійським та Акіндином про фаворське світло розвивав вчення про відмінність Бога як сутності від енергій, через які він виявляє себе у світі і відкривається людині. Вчення Палами Григорія стало від 1351 року офіційною доктриною православної церкви. Його ідеї знайшли відоб­раження в історії української містичної думки, зокрема, в духовній спадщині Величковського, який був перекладачем з грецької мови і видавцем творів Палами Григорія у XVIII столітті

 

ПАМ'ЯТЬ — у теорії пізнання одна із пізнавальних здатностей, яка полягає у мимовільному закріпленні, збереженні і відтворенні у свідомості суб'єкта здобу­тих у процесі пізнавальної діяльності відомостей про суб'єктивний і об'єктив­ний світи, результати їх творчої перероб­ки, умов і способів відображення. Завдя­ки пам’яті суб'єкт спроможний примножува­ти свій минулий досвід, нагромаджувати знання й оперувати в уяві та мисленні образами — замінниками реальних об'єк­тів, поняттями та уявленнями. Виділяється індивідуальна пам’ять, в основі якої лежать механізми вищої нервової діяль­ності, головного мозку, і колективна пам’ять (соціальна), що виражається в проявах суспільно-історичного досвіду, суспіль­ній свідомості, культурі і реалізується через спілкування. Індивідуальна і со­ціальна пам’ять тісно пов'язані між собою. Здобутки індивідуальної пам’яті в процесі спілкування трансформуються у зміст соціальної пам’яті, а останній, засвоюючись індивідом, стає надбанням особистого до­свіду. У своїй єдності вони забезпечують безперервність і спадкоємність процесу пізнання, передачу індивідуальних і ко­лективних пізнавальних надбань від по­коління до покоління, що робить інди­відуальний досвід невмирущим, а соці­альний — дієспроможним. Пам’ять як пізнава­льна здатність розвивається та удосконалюється в індивідуальному та соціаль­ному планах. Вона збагачується не тіль­ки змістовно, а й розширює та поглиблює свої можливості. Насамперед це пов'яза­но з виникненням писемності, книгодрукування, застосуванням технічних но­сіїв пам’яті та моделювання. Альтернативою пам’яті є забування, забуття. Біологічну при­роду і психофізичні властивості пам’яті вив­чає фізіологія, психологія та психоаналіз. (П. Йолон)

 

ПАМ'ЯТЬ СОЦІАЛЬНА — позагенетична пам'ять людини (колективна пам'ять людства), скарбниця виробничого, пізна­вального і комунікативного досвіду лю­дини, що є основою творчої діяльності (включаючи теоретичну) і базою форму­вання духовного світу людини. Завдяки пам’яті соціальній здійснюється впорядкування та об'єктивація конкретно-історичного до­свіду людства, на основі чого стає можли­вим історичне відтворення форми діяльності і спілкування, розвиток матеріаль­ної і духовної культур. Пам’ять соціальна виступає як реалізація культурної спадкоємності на рівні духовно-практичного та духовного освоєння світу. До найважливіших функцій пам’яті соціальной належать: фіксація, систе­матизація, збереження і передача сус­пільне значущої інформації. У смислово­му аспекті пам’ять соціальна постає інтерсуб'єктивною, у нерозривному зв'язку об'єктивно­го і суб'єктивного, загальнозначущого і особистісного, що зумовлює здійснення загальнозначущого через життєдіяль­ність індивіда, смисложиттєвий пошук окремого носія пам’яті соціальной як складової універсуму людського буття. У такому аспекті пам’ять соціальна виступає передумовою становлення і розвитку індивідуальної і суспільної са­мосвідомості людини. Пам’ять соціальна є тим реаль­ним механізмом, завдяки якому опо­середковується розвиток матеріальної і духовної культур. Поняття "пам’ять соціальна" дозво­ляє схарактеризувати ланки взаємодії спадкоємності предметно-практичної діяльності і спадкоємності культури, притаманні їм обом категоріальні смис­ли. Характерною рисою пам’яті соціальної є її вибірковість, спрямованість на закріплення і відтворення суспільно найбільш значу­щих, інтелектуально, морально і ху­дожньо розвинених структур діяльності людини, її буття і свідомості. (Є. Андрос)

 

ПАНЕНТЕЇЗМ — релігійно-філософське вчення, яке, синтезуючи теїзм і деякі риси пантеїзму, постулює ідею, що ця реальність є частиною буття Бога, але, на відміну від пантеїзму, не розчиняє Бога у світі. Термін "панентеїзм" увів німецький філософ Краузе (1828), який стверджував, що світ — це конечне творіння посеред безконечно­го буття Бога. Панентеїстичні погляди поділяли деякі українські філософи й богосло­ви (Могила, Туптало, Гізель та інші). У наш час ідеї панентеїзму застосовуються деякими теологами (Наср, Реммерт та інші) як ключ для вирішення екологічних проблем.

 

ПАНІНІ (V — IV століття до нашої ери, місто Гандгар у Північно-Західній Індії, нині Лахор, Пакистан) — давньоіндійський мовознавець, засновник граматики санскриту, яка була ним викла­дена в "Восьмикнижжі", що подає класичний зразок системного підходу до мови. Розроблені Паніні методи описання мови тісно пов'язані із загаль­ними проблемами логіки та методології наукового пізнання. "Восьмикнижжя" є най­давнішою з відомих граматик світу і складається із 4000 стислих правил — афоризмів, кожне з яких за допомогою кількох слів передає певне граматичне правило. Паніні послідовно размежовує мову-об'єкт та метамову, остання подаєть­ся у вигляді формалізованого запису ал­гебраїчного типу та є одним із ранніх зразків спеціалізованих мов науки.

 

ПАШОТТО Володимир Ілліч (1947, Київ) — український соціолог. Закінчив меха­ніко-математичний факультет КНУ їм. Т. Шев­ченка (1970). У 1970-1990 роках працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Доктор філософських наук, від 1992 року — директор Київського міжнародного ініституту соціології, професор НУ "КМА". У 1994, 1995, 1996 роках — запрошувався професором в університет Дж. Гопкінса (США).

Основні твори: "Структура міжособистісних відносин" (1975); "Кількісні методи в со­ціологічних дослідженнях", у співавторстві (1982); "Якість соціологічної інфор­мації" (1986); "Поштове опитування в со­ціологічних дослідженнях", у співавторстві (1988); "Досвід моделювання соціальних процесів" (1989) та інші.

 

ПАНЛОГІЗМ — абсолютизація ро­зуму, раціонального мислення в піз­нанні, духовній сфері, світі людини, яка поширює його на світ у цілому. Панлогізм — ха­рактерна риса багатьох філософських вчень від давньогрецького до класичної німецької філософії. Найповніше панлогізм вираже­ний у філософії Регеля, який створив цілу систему панлогізму. В пізнанні панлогізм виявився у надмірному піднесенні логічного мис­лення за рахунок чуттєвого пізнання, інтуїції тощо. В духовній сфері панлогізм проя­вився у намаганні звести зміст всієї ду­ховної культури до пізнання. В онто­логічному сенсі панлогізм — перенесення розуму зі "світу людини" на увесь об'єктивний світ, що спричинилося до ідеалістичних тлумачень останнього. Загалом панлогізм діє в чотирьох сферах: пізнанні, духовній ку­льтурі, світі людини та світі як цілому. Його подолання відбувається у зворотній послідовності. Виникнення "філософії позасвідомого" (Шопенгауер, Гартман) знаменувало відмову від панлогізму в широкому розумінні слова. Критика панлогізму у світі лю­дини яскраво виявилася у відкритті й осмисленні глобальних проблем, низки проблем, пов'язаних із "кризою раціона­льності", що призвело до переоцінки різних видів духовної культури, поси­лення уваги до позалогічних компонентів знання, "неявного знання" та іншого. (М. Булатов)

 

ПАНТЕЇЗМ (від грецького: Pan - усеіTheós - Бог) — філософська позиція, згідно з якою Бог і світ (Космос, універсум) є то­тожними, такими, що збігаються. Пантеїзм слід відрізняти від панентеїзму, що роз­глядав світ як складник, який хоч і підпорядкований, але не тотожний Бо­гові. Впровадження терміну "пантеїзм" завдя­чує полеміці ірландського філософа Толанда та нідерландського теолога Фея. Пер­ший вжив означення "пантеїстичний" у 1705 році стосовно соцініанства. Фей, кри­тикуючи Толанда (1709), назвав його "пантеїстом". Принципова для пантеїзму ідея тотожності Бога і світу в різних формах розроблялась упродовж усієї історії роз­витку філософського мислення. У давньокитайській філософії до пантеїзму тяжів даосизм, у давньоіндійській філософії, зокрема у ведизмі, однією з чільних була ідея тотожності Бога і внутрішньої суті індивіда. Витоки західноєвропейської філософської тра­диції пантеїзму сягають ідеї гілозоїзму про не­віддільність життя і матеріального світу в усіх його виявах. Досить виразно ця ідея представлена у філософії Фалеса, який стверджував, що "усі речі наповне­ні Богами". Для філософії Парменіда ха­рактерною є форма пантеїзму, що згодом була оз­начена як "акосмічний пантеїзм" її первинну основу становить твердження Пармені­да, що плинна, мінлива частина світу є ілюзією стосовно Єдиного, або Абсолюту, тобто буття космосу як чуттєво сприйма­ного індивідом світу по суті заперечувало­ся (звідси — заперечна частка "а" у слові "акосмічний"). Пізніше, у XVI - XVII столітті, ідеї акосмічного пантеїзму виразно оприявнилися на ґрунті філософії Беме (світ — це ли­ше відображення Бога) та Спінози, якраз стосовно філософії останнього і був ужи­тий Регелем термінологічний вислів "акосмічний пантеїзм". У тлумаченні Гегеля цей різновид пантеїзму означає всеохопну то­тожність Бога і Природи і не враховує то­го моменту, що, за Спінозою, світ (приро­да) не заперечується Божественним на­чалом і не протистоїть йому, а утворює з ним нероздільну єдність. Кізанський і Бруно збагатили філософське розуміння пантеїзму ідеєю тотожності протилежностей, що властива і Богові, і поцейбічному світові. На рівні філософської метафізики ця ідея утворила внутрішній стрижень проблеми співвідношення іманентного і трансцендентного. У XVIII столітті погляди Гете на природу виявили виразну спорідненість як із пантеїзмом Спінози, так і з де­якими аспектами монадології Ляйбніца, потвердивши характерну для пантеїзму тен­денцію до синтезу із різними філософсь­кими концепціями. У XIX - XX столітті здатність пантеїму до варіативності на ґрунті сполучення різних філософських прин­ципів продовжувала розвиватися. У Шляєрмахера ідеї пантеїзму моністичного ґа­тунку (дивись Монізм) співіснували із принципом релятивізму (з одного боку, безконечна сукупність речей — плинних і релятивних — це світ; з другого — як з'єднане ціле, ця ж сукупність є Богом). Бредлі та Ройс обстоювали абсолютистсь­ку форму моністичного пантеїзму (Бог є над індивідуальним і над природним абсолютом, водночас цей абсолют тотожний цьому світові, отже, світ хоч і реальний, але незмінний). В українській філософській тра­диції виразні елементи пантеїзму зазвичай були тісно поєднані із неоплатонізмом та частково — скептицизмом — у Фікари, Ісайї Копинського, Віталія з Дубна, Сковоро­ди. (Н. Поліщук)

 

ПАРАДИГМА (від грецькьго приклад, взірець) — поняття, яке використовувалося в античному і середньовіч­ному філософських дискурсах для ха­рактеристики відношення між фізичним та надфізичним світами, а саме: другий світ, зазвичай, слугував за парадигмою для першо­го. Так, Платон застосовував термін "парадигма" стосовно ідей або форм як доконечних взірців для реального існування. У сучасному дискурсі парадигма означає прийняту певним науковим співтовариством мо­дель постановки та вирішення проблем, яка забезпечує існування наукової традиції. Застосування терміна "парадигма" у цьому сенсі було започатковане у праці Куна "Структура наукових революцій", де бу­ла здійснена спроба елімінувати із сучас­ного філософського дискурсу нормативістські (властиві, зокрема, неопози­тивізму та критичному раціоналізму Поппера) образи науки. Останні, на думку Куна, призводили до хибного пе­реконання в існуванні єдиного та загаль­нообов'язкового критерію науковості й раціональності. Концепція парадигми Куна, для якої засадничим є поняття "наукове співтовариство", спрямована проти над-історичної нормативності епістемологічних образів науки; наголошує на їхній функціональній залежності від панівно­го в дану історичну епоху способу діяль­ності наукового співтовариства; викри­ває умовність демаркаційної лінії, що відокремлює раціональну науку від не­раціональних форм інтелектуальної діяльності. За Куном, наукова революція — це зміна парадигми (точніше, повна або часткова зміна "дисциплінарної матриці"). (В. Лук'янець)

 

ПАРАДОКС (від грецького παράδοξος — не­сподіваний) — суперечне міркування, що зумовлене не порушенням внутрішньо-теоретичних правил, а позапредметним застосуванням їх (на відміну від паралогізмів та софізмів, котрі зумовлюють­ся, відповідно, випадковим чи усвідом­леним ігноруванням цих правил). Ос­кільки будь-яка теоретична система має обмежену сферу дієвості своїх базових принципів, застосування останніх не мо­же бути абсолютно універсальним. Отже, для будь-якої системи знання є предмет­ні межі, поза якими її вихідні положен­ня перестають бути мірилом розрізнення істини та хибності. Тому зазначене "фун­кціональне винесення" вивідних засобів теорії у позапредметну область дозволяє вивести як стверджувальні, так і запе­речні висновки відносно однієї й тієї са­мої думки. Парадокси звичайно поділяють на се­мантичні та логічні, в залежності від то­го, чи пов'язані вони з відносністю інтер­претації основних понять теорії, чи вони є наслідком невідповідного застосування її вивідних засобів. Парадокс у логіці — мірку­вання, яке приводить до двох протилеж­них висновків. Існує такий варіант парадоксу, коли міркування, що здається правиль­ним, приводить до висновку, який супе­речить життєвому досвіду і загальновиз­наним істинам.

 

ПАРАЛОГІЗМ (від грецького παραλογισμός — неправильне міркування) — логічна по­милка, допущена в міркуванні, яка є (на відміну від софізму) результатом нена­вмисного, несвідомого порушення за­конів і правил логіки (дивись Софізм).

 

ПАРАПСИХОЛОГІЯ —

1) Коло незвичайних явищ (псі-явищ), що не розглядаються як доведені факти сучасними природничими наука­ми (яснобачення, позасенсорна передача інформації на відстані, безконтактне пе­ресування предметів тощо); 2) Система поглядів, яка претендує на статус науки і вважає своїм головним завданням вирі­шення фундаментальних питань психо­логії засобами фізики. На підставі бага­тьох теоретичних припущень парапсихологія нама­гається довести можливість існування псі-явищ та, відповідно, вивчення їхніх особливостей. Парапсихологія набула подоби наукової дисципліни наприкінці XIX століття, коли поши­рилися спроби застосовувати наукові підходи до пояснення медіумізму (спіритизму) та телепатії. Прихильниками парапсихології у XIX столітті були відомі вчені: Крукс (1832-1919), Баррет (1844-1925), Бутлеров (1828-1886) та інші. У 80-х роках XIX століття у Великій Британії та Америці виникли товариства психічних досліджень, що займалися парапсихологією. Подібні організації нині діють у багатьох країнах світу (наприклад, в Росії — це фонд па­рапсихології ім. Васильєва; в Україні до­слідженням псі-явищ проводить наукове товариство ім. Попова). В парапсихології існує декілька тео­ретичних позицій, які наближають її або до природничих наук, або до окультизму й містики. Концепції парапсихології мають певне зна­чення для формування доктринальних основ окремих новітніх релігійних течій. (О. Карагодіна)

 

ПАРАХОНСЬКИЙ Борис Олександро­вич (1950, Чернівці) — український філософ, політолог. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1976). Доктор філо­софських наук (1990). У 1979-1992 роках працював в інституті філософії ім. Г. Сковоро­ди НАНУ. Від 1998 року — завідуючий відділенням Націона­льного інституту проблем міжнародної безпе­ки. Наукові інтереси — в галузі філософії пізнання, семіотики культури, політо­логії, міжнародних відносин, глобальної та регіональної безпеки.

Основні твори: "Мова культури та генеза знання" (1988); "Епістемологія культу­ри", у співавторстві (1993); "Україна 2000 і далі: Геополітичні пріоритети та сце­нарії розвитку", у співавторстві (1999); "Ук­раїна та Росія у системі міжнародних відносин: Стратегічна перспектива", у співавторстві (2001).

 

ПАРАЦЕЛЬС (справжнє ім'я Філіп Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм) (1493, Айнзидельн, Швейцарія — 1541) — вчений-лікар, теолог, філософ. Ще за життя Парацельс — "Лютера в медицині" — його ім'я стало легендарним і було оточене таємницями і чутками. Парацельс сам докладав зусиль до творення власного міфу, підписуючи, наприклад, свої книжки як маністами, зокрема, з Еразмом Роттердамським. Викладав курс медицини у Базельському університеті (читав лекції німецькою мо­вою, а не латиною, що передбачала ака­демічна традиція того часу). Парацельс — яскра­вий представник натурфілософії доби Відродження. У медицині (яку він визна­чав як "натуральну магію") Парацельс виявив се­бе справжнім реформатором і сумлінним дослідником. Лікувальна справа завдя­чує Парацельсу, зокрема, детальним описом бага­тьох внутрішніх, нервових, психічних і професійних захворювань. Парацельс широко використовував у практиці лікування новаторські прийоми хірургії, кольоро­вої та музичної терапії, бальнеології і хіміотерапії. Одне з головних завдань алхімії Парацельс вбачав не у пошуках філо­софського каменя, а у виготовленні ці­лющих ліків. Філософській позиції Парацельса притаманне обстоювання взаємодопов­нювальності емпіричного і теоретичного знання, їхньої принципової неповноти одне без одного. У своїх дослідах Парацельс вихо­див з ідеї єдності світоустрою (який тлу­мачив у гілозоїстському дусі), тісного зв'язку і родинної близькості людини і світу, людини і Бога. Завдяки своїй бого-подібності людина, згідно з Парацельсом, спромож­на зрозуміти свою відповідність і подіб­ність іншим видам реальності, опанува­ти їх та взаємодіяти з ними. Людина — не тільки "мікрокосм", або малий світ, який вміщує в собі незліченні власти­вості і природу усіх інших речей; людина є "квінтесенцією", або п'ятою (по відношенню до чотирьох першостихій — землі, води, повітря та вогню), істинною сут­ністю світу, яку Бог наділяє рисами твор­ця. Через це людина перевершує усі інші істоти, що покликані їй служити; через пізнання усіх цих істот людина прихо­дить до пізнання самої себе. Знання, згідно вчення Парацельса, не містить заборонених для людини сфер; воно є здатністю і обо­в'язком людини, проявом її всемогут­ності. Створена Парацельсом концепція світу і лю­дини виявилася плідною для розвитку природничих наук у XVI - XVII столітті Парацельс — автор численних праць, написаних переважно метафоричною, втаємничено-герметичною мовою: фундаментальної бага­торічної праці про походження і перебіг хвороб — великого трактату "Парамирум"; "Хроніки Каринтії"; "Лабіринту ошука­них лікарів"; "Філософії"; "Потаємної філософії"; "Великої астрономії" та інших.

 

ПАРМЕНІД із Елея (близько 540-515, Південна Іта­лія — після 480 до нашої ери) — давньогрецький філософ, засновник елейської школи. На­писав для рідного міста закони, що вия­вилися дуже вдалими. До занять філо­софією навернутий піфагорійцем Амінієм, але розвиває мотиви Ксенофана (у котрого також навчався). Своє філо­софське вчення виклав у поемі "Про су­ще (природу)" (назва пізніша), від якої збереглося близько 160 віршів і, зокре­ма, вступ. Сюжет поеми: юнак, який жа­дає знання, зустрічає богиню Справедливості (Правди) — Дике. Вона розповідає йому про два шляхи: шлях знання, на якому отримуєш достеменну істину про суще, і шлях гадки (опінії), на якому можливі лише вірогідні уявлення, що ніколи не є достовірними. Як і інші до-сократики, Парменід вирішує проблему достоменно існуючого, справжнього буття. Але, на відміну від них, рішення знахо­дить не у конкретних субстанціях (Воді, Повітрі, Вогні тощо). Парменід порушує питан­ня про достеменне буття, яким воно є за власними визначеностями. Його вчення містить те, що засвідчує сама думка (ло­гос), котра мислить буття. Парменід є зачинате­лем строгого мислення, цілковито умог­лядної метафізики, яка виводить свої по­ложення із самої думки. Отримане таким чином вчення Парменіда про істинно суще мож­на звести до п'яти головних положень:

 

1) Лише буття існує, небуття немає. Це висновок з аналізу двох можливостей мислення, що відкриваються на першо­му шляху, визначеному Дике. Одна мож­ливість, яку обирає Парменід, — з необхідністю є буття. Друга — з необхідністю є небуття, її Парменід відкидає: адже те, чого немає, не можна ані пізнати, ані висловити. У свою чергу, заперечити реальність буття не можна, не знаючи його, а це передбачає його як існуюче.

2) Буття у своїй достоменності є єдине, одне, тобто таке, що всюди дорівнює собі і охоплює все існую­че. Відтак все є одне, єдине.

 

3) Власти­вості єдиного протилежні якостям, що їх мають чуттєві речі у світі множинного. Єдине не виникло, не зникне, перебуває вічно (нескінченне), цілскупне, нерухо­ме, незмінне, гомогенне, не має порож­нин (тобто не містить у собі небуття). Парменід уподібнює його довершено круглій кулі, кожна точка якої рівновіддаленавід цен­тра. Цією метафорою виражається собірівність, безперервність, суцільність та"найславетніший із філо­софів", "князь хіміків" і "монарх меди­цини". Університетську освіту і ступінь доктора медицини Парменід здобув у місті Ферара (Італія). З метою збагачення досвіду і знань багато подорожував, відвідував інтелектуальні центри Європи і Сходу, брав участь у військових кампаніях (пев­ний час перебував навіть у татарському полоні). Спілкувався із сучасниками — гурівноякісність буття (єдиного).

 

4) Думка і буття є одне й теж саме: мислення підтверд­жує суще у його буттєвості, а що виявило свою немислимість, не може існувати. На цій підставі спростовується як до­стовірність свідчень, так і припущення реальності небуття. Умоглядне мислення (логос) отримує значення критерію, яким засвідчується саме буття — суще у його достоменності.

 

5) Існують два шляхи пізнання: шлях знання, на якому буття постає як єдине; шлях гадки, що представляє світ як множин­ний і відповідає чуттєвому досвіду. Дане фундаментальне розмежування — умог­лядно достовірного знання, з одного боку, і оманливого чуттєвого досвіду, що акумулюється у гадці (опінії), з іншого, — в різноманітних формах відтворюється у західній філософській традиції аж до сьо­годення і становить засадничий принцип мислення у її межах.

 

Однак Парменід, у повній відповідності до ксенофанівської настано­ви, не відкидає шлях опінії. Після викла­ду вчення про єдине (достеменне буття) він подає розлоге вчення про генезис світу чуттєвих речей (множинного). Всі речі виникають з двох елементів — вогню (ак­тивного) і землі (пасивного). Космогонія — це лише вірогідне знання, але воно теж необхідне, відповідаючи природі види­мих речей. Учень Парменіда Зенон Елейський сформулював низку аргументів, якими доводить істинність вчення Парменіда про єдине на противагу свідченням почуттів (дивись Зенон Елейський, Елейська школа, Досократники).

Оснонві твори: "Про суще".

 

ПАРНЮК Михайло Олексійович (1919, село Мусіївка Полтавської області — 1992) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1951). Доктор філо­софських наук (1971), професор. У 1973 році — завідуючий кафедрою філософії АНУ, у 1991-1992 роках — головний науковий співробітник Центру гу­манітарної освіти АНУ. Коло наукових інтересів — проблеми детермінізму та індетермінізму, філософські, соціальні та методологічні проблеми сучасної нау­ки (зокрема біологічної).

Основні твори: "Детермінізм діалектичного матеріалізму" (1967); "Принцип де­термінізму в системі матеріалістичної діалектики" (1972).

 

ПАРСОНС Талкотт (1902, Колорадо-Спрингс — 1979) — американський соціолог, один із засновників сучасних теорій соціальної дії та соціальних систем, фундатор шко­ли структурного функціоналізму. За­кінчив Амхертський коледж (баклавр з відзнакою), Лондонську школу еко­номіки (магістратура) та Гейдельберзь­кий університет (докторантура). Від 1927 року вик­ладав в Гарвардському університеті, від 1946 року — керівник відділення соціальних відно­син у цьому ж університеті. У 1949 році обраний президентом Американської соціологічної асоціа­ції. Соціально-теоретичні погляди Парсонса сформувалися під впливом концепцій со­ціальної реальності Вебера (переклад Парсонса праці якого "Протестантська етика і дух капіталізму" англійською мовою є першим і вва­жається класичним), Дюркгейма, Парето, англійського економіста Маршала. В подаль­шому вплив на його погляди мали також біологічні теорії систем, що саморозвиваються, психоаналітична теорія тощо. Ключовим поняттям соціальної теорії Парсонса є поняття соціальної дії, яку він розуміє як стан напруження між двома порядка­ми: нормативним (що переважно зале­жить від процедури визнання індивіда­ми) і порядком соціальних обставин (що є заданим для індивідів). Теоретичні по­гляди Парсонса еволюціонували протягом май­же всієї його наукової кар'єри. Соціаль­на реальність, за Парсонсом, завжди являє собою складну багаторівневу систему, елемен­тами якої виступають різні соціальні си­стеми; останні знаходяться поміж собою у відношенні взаємної збалансованості і динамічної рівноваги. Ці погляди утво­рили основу аналітичної логіко-дедуктивної системи, що охоплювала людську реальність в усій її багатоманітності. Со­ціальна теорія Парсонса спирається на вчення про трирівневу реальність: аналітичне розмежовуються система дії, фізична ре­альність та вища реальність (трансцен­дентна реальність смислів — науковий аналог поняття Бога). Структура систе­ми дії визначається чотирма функціями з її відтворення: це адаптація, відтворен­ня зразка, ціледосягнення й інтеграція. Крім соціальних систем як інструментів аналізу процесів диференціації у сус­пільстві, Парсонс виокремлює також низку ти­пових змінних дії — спеціальну сукуп­ність парних, дихотомічних понять для аналізу того, що є спільним у різних структурах соціальної дії (універсалізм/партикуляризм; досягнуте/задане; афективність/афективна нейтральність; специфічність/дифузність; орієнтація на себе/орієнтація на колектив). Со­ціальна система характеризується також "медіа-засобами", які проникають в усі структурні елементи соціальної системи і до яких належать: гроші (адаптація), влада (ціледосягнення), вплив (інтег­рація) і зобов'язання (відтворення зраз­ка). Еволюція суспільства визначається зростанням його здатності до адаптації і відбувається у формі поглиблення його диференціації. Суспільство проходить наступні етапи еволюції: примітивне, розвинене примітивне, проміжне і сучас­не. Примітивне суспільство гомогенне, у ньому відсутня мережа підсистем. В ре­зультаті ускладнення підсистем дії та їх поділу на дедалі більш спеціалізовані суспільство поетапно перетворюється на сучасне. Основними характеристиками сучасного суспільства є: повна диферен­ціація усіх систем відповідно до чотирьох-функціональної матриці; масово-універ­сальне виробництво, бюрократична ор­ганізація, ринок і гроші, право як конк­ретний засіб їхнього втілення; наявність соціальної стратифікації, в основі якої лежить критерій успіху; складна, дифе­ренційована система соціальних взає­мозв'язків. До критиків теорії Парсонса нале­жали представники конфліктології, феноменології, гуманістичного напряму в соціології.