НЕОСХОЛАСТИКА — дивись Томізм

НЕОФРОЙДИЗМ — напрям у філософії і психології, ідеї якого позначилися також на сучасній естетиці, етиці, соціоло­гії. Виникнення терміна "неофройдизм" було зумов­лене необхідністю відмежуватися від фройдизму — філософсько-антропологічної і психологічної концепції Фройда (психоаналіз) і всієї сукупності вчень і шкіл, що склалися на її підґрунті. Якщо фройдизм — явище європейське, то неофройдизм — переважно американське. Неофройдизм був спробою присто­сувати ортодоксальний психоаналіз до традицій соціології та психології у США (у ЗО - 40-х роках XX століття). Витоки неофройдизму сяга­ють, з одного боку, "психологічної шко­ли" в соціології (Кулі, Гіддингс, Бернард), зокрема, теорії щодо спонтанної і позасвідомої координації поведінки чле­нів первинних соціальних груп, а з дру­гого — американської школи культурантропології, представники якої наполягали на спе­цифічному та оригінальному характері окремих культур. Наслідком цих різно­манітних нашарувань стала еклектична теорія, яка поєднує американську модель прагма­тизму, біхевіоризму, етнографізму з низ­кою положень і технічних прийомів психоаналізу. На відміну від властивої фройдизму абсолютизації біологічного чинника, неофройдизм відстоює ідею соціального та культурного детермінізму, визнає сут­тєву роль середовища у формуванні пси­хології людини. На думку одного з чіль­них представників неофройдизму Фромма, людське починається там, де закінчується при­родне. Для багатьох прихильників неофройдизму, зокрема Хорні, Саллівана, Кардинера, властива тенденція до "соціологізації" психологічних чинників та "психологі­зації" соціальних. Для неофройдизму характерний та­кож перегляд деяких положень ортодок­сального психоаналізу: вчення про твор­чий потенціал сексуальної енергії (лібідо), теорії сублімації, ролі позасвідомого. Ево­люція неофройдизму не привела до утворення цілісної системи поглядів, радше до об'єднання яскравих творчих особистостей, які, виз­наючи культуротворче значення психоа­налізу Фройда, водночас усвідомили його обмеженість і тенденційність; необхід­ність оновлення ортодоксальної теорії пси­хоаналізу спонукала їх до вироблення но­вих підходів. Так, Фромм зосередив увагу на проблемі надмірної соціалізації люди­ни, що він її розглядав як шлях до вирод­ження й дегуманізації. Концепція Хорні про властивий людині "саморух", "тяжін­ня до самореалізації", вчення Кардинера про "груповий тип" особистості, в якому вирізняється ідентичне для всіх членів суспільства "ядро", також чимало додала до теоретичного доробку неофройдизму. До кола проб­лем, порушених неофройдистами, які на­разі зберігають свою актуальність, нале­жать психофізіологічна і соціальна приро­да страху, тривоги, деструктивних тенден­цій, неврозу влади.

НЕОЯЗИЧНИЦТВО — штучно створюва­на сучасними інтелектуалами з фрагмен­тів стародавніх вірувань і обрядів релі­гія, яка ставить на меті збереження (від­родження) національної культури, пер­винної духовності і самобутності в умо­вах нівелюючого впливу модернізації і глобалізації. Неоязичниство конструюється як певна ідеологічна основа для національної кон­солідації і стимуляції соціальної актив­ності через усвідомлення самобутнього коріння, глибинних витоків, неприйнят­тя індустріальної цивілізації з її відно­шенням до природи, людини, релігії. Неоязичництво зазвичай є продуктом ідеологічної твор­чості і відповідних ритуальних практик міської інтелігенції і молоді, які сприй­мають релігію як важливий елемент ку­льтурної спадщини, осердя етнічної іден­тичності. У змістовному плані неоязичниство — явище гетерогенне, від багатоманітного політеїз­му до новостворених монотеїстичних релі­гій із використанням персонажів язични­цьких пантеонів (наприклад, Дажбога). Неоязичництво зде­більшого негативно ставиться до христи­янства (зокрема, до властивих йому антропоцентризму, прощення), вважаючи його "чужородною" релігією, ідеалізує дохрис­тиянські часи. Етнос неоязичництва ґрунтується на звеличенні воїнських чеснот, ідеї боротьби з будь-яким злом шляхом насильства, обс­тоювання доблесті, честі, мужності у се­редньовічно-архаїзованій інтерпретації. Деяким різновидам неоязичництва властивий відчут­ний елемент містицизму, окультизму, апе­ляції до "сил сонця" та інше. Різновидами неофройдизму є ведизм, венедизм (руські версії Я.), друїдизм (зокрема, в Ірландії, Великій Британії), РУНВіра ("Рідна Українська Народна Віра" — релігійна концепція, роз­роблена Л. Силенком; у 1992 році. РУНВіра була офіційно зареєстрована в Україні як особлива конгрегація), тенгріанство (у му­сульманському середовищі) та інше. (В. Заблоцький)

НЕПЕРЕРВНЕ І ПЕРЕРВНЕ — категорії для характеристики суперечливості буття, пов'язаної з його суцільністю, зв'яз­ністю, нероздільністю, з одного боку, і розчленованістю, різноманітністю, диференційованістю (на обмежені, локаль­ні у просторі і часі речі, явища і події) — з другого. Домінування або абсолютизація однієї чи другої з цих сторін в історії філософії, релігії і науки обумовили роз­виток і боротьбу двох концептуальних напрямів — континуалізму та атомізму. Визначення континууму як неподільно­го цілого широко використовувалося в Античності, Середні віки і пізніше, у то­му числі в математиці і фізичних уяв­леннях. Спроби універсалізувати ідеї континуалізму й атомізму засвідчили їх обмеженість і внутрішню суперечли­вість. Як наслідок подібних утруднень, розвивалося уявлення про діалектичну єдність неперервного і перервного. Ця ідея базувалася, зокре­ма, на думці про іерархізовану світобу­дову, що поєднує дискретне і неперервне (теорія еманації неоплатоніків), про не­обхідність бачити різноманітність при­роди в єдності (у вченнях Кузанського, Бруно, Дидро, Гольбаха, Толанда та інших). Безпосередній розвиток ця ідея знайшла в "динамічній атомістиці" Шеллінга, який писав, що виокремлено ідея непе­рервності, як і дискретності, "ніколи не може повністю здійснитись", оскільки має місце тотожність різнорідних сил природи. Єдність неперервного і перервного доводив Гегель за допомогою діалектики "одного" та "многого", кількості та якості. В марксизмі діалектика неперераного і перервного зафіксована в уявленні про "нову атомістику", прикметною ри­сою якої Енгельс вважав наявність диск­ретних частин різних ступенів або вузло­вих точок, котрі обумовлюють якісні форми існування "всезагальної матерії". В історії науки ідея неперервного і перервного знайшла вияв в "механіці сили" Ньютона, "динаміч­ній атомістиці" Босковича (де поняття атомів і монад невідривне від їх взаємодії через сили, подібні до гравітаційного тя­жіння), у поєднанні хвильових та корпу­скулярних підходів у квантовій механіці та інше. Використання понять, що синтезу­ють монізм і плюралізм, тотальність, синергетичні процеси, хаос і порядок, прийняття, як цілком очевидної, тези про єдність різноманітного фізичного, хімічного, біологічного та соціального світів — свідчення діалектичних підстав пізнання щодо уявлень про неперервне і перервне. (В. Кизима)

НЕСТЕРЕНКО Владислав Григорович (1947, село Оленівка, Автономна респуб­ліка Крим — 1998) — український філософ. Закін­чив філософський факультет КНУ ім. Т. Шев­ченка (1972). Кандидат філософських наук (1982), професор (1995). Від 1972 року — викла­дач Української державної академії во­дного господарства. Коло наукових інте­ресів — етична й естетична свідомість, її основні категорії і структура. Автор кон­цепції страждання як смислотворчого чинника людського буття.

Основні твори: "Страждальність — мораль­ність — культура" (1994); "Вступ до філо­софії: онтологія людини" (1995).

НЕСТОР (близько 1050 року — початок XII століття) — український мислитель, літописець, агіограф. Чер­нець Києво-Печерського монастиря. Автор "Житія Бориса і Гліба", "Житія Фео­досія Печерського", один з імовірних ав­торів "Повісті врем'яних літ". Походдження Русі відносить до біблійних часів, коли відбувався розподіл Землі між бра­тами Симом, Хамом і Яфетом. Таким чи­ном, Русь, як суб'єкт світової історії, за­початковується не від моменту свого хре­щення, а від доісторичного минулого. Детермінованість історичних подій зу­мовлена надприродною силою Бога, що приборкує народи за самовладдя, "язич­ництво", міжусобиці князів, порушення принципу династичного княжіння: "каждо да держить отчину свою" — при­чина вразливості Русі. Нестор закликав до ду­ховного єднання під проводом Церкви. Братерська любов та взаємоповага — го­ловна моральна норма державного жит­тя. "Повість" містить морально-етичні настанови, закликає до знань і книж­ності.

НЕСУПЕРЕЧНІСТЬ — властивість систе­ми висловлювань, яка полягає в тому, що з неї не виводиться протиріччя. Фор­мальною ознакою несуперечності системи висловлю­вань є те, що кожне висловлювання цієї системи можна довести її засобами. Для тих систем, які містять у собі операцію заперечення, несуперечність виражається тверджен­ням відсутності в системі такого вислов­лювання, що доведеним є як саме це вис­ловлювання, так і його заперечення. Ви­мога несуперечності є обов'язковою для наукових те­орій. Вони не повинні одночасно містити в собі доведення чогось і його спростуван­ня.

НІГІЛІЗМ (від латинського nihil — ніщо) — світос­поглядання та спосіб людського світовідношення, що містить інтенції запере­чення, свавілля, відчаю, розчарування, недовіри тощо. Нігілізм виражається у запере­ченні існування Бога, безсмертя душі, свободи волі, могутності розуму, можливості пізнання, об'єктивності моралі, ду­ховних підвалин буття, культурних за­сад, суспільного устрою, прав націй на самоідентифікацію та самовизначення, оптимістичних перспектив людської іс­торії. Абсолютною формою нігілізму є самогуб­ство й жага до тотальної руйнації, але найчастіше він виражається через від­носні форми, тобто скасовування або знецінення певного боку реальності, з метою піднесення інших. Акти негації в нігілістичній свідомості пов'язані з ус­відомленням людської неспроможності пояснити чи обґрунтувати всі підстави буття, а також з відчуттям непевності. Виявом нігілізму є світонастанова, що відпо­відає ситуації межування з екзистенційною "безоднею", — зрештою, він стає за­собом переоцінки цінностей. В нігілізмі існу­ють дві позиції: "пасивна", що базується в інтровертній поведінці, й "активна", яка виходить з позиції сили, що здатна дієво перетворювати світ. В українському нігілізмі ця типологія представлена войовничістю й фаталістичним песиміз­мом представників, тобто агресивною позицією перебільшення по­тенцій національного буття і психо­логічними комплексами меншовартості та кривдженості. Крім заперечення, нігілізму притаманні: здатність до "неантизації" (спосіб звільнення місця для легітимації нових моделей); песимістична іронія (метаісторичний спосіб оцінювання цивілізаційних процесів); інтелектуальна про­вокація (випробування цінностей); ре­дукція до профанного (актуалізація того, що виходить за межі осердя культури); бунт як містерійно-вакхічний прояв; си­туація абсурду (відчуття відчуженості в світі); прояви гри (неупереджений спосіб сприйняття дійсності) в процесі відкритої системи є побудова для неї певної моделі: формальна система є несуперечливою, якщо існує модель, у якій є істин­ними всі теореми цієї системи. Особливе значення має множини висловлю­вань, яка розглядається як засновки для виводу. Множина висловлювань є несуперечливою, якщо існує для неї принаймні одна модель (істинна інтерпре­тація для всіх її висловлювань). Фор­мальні системи можуть містити в собі протиріччя. В так званих пара несуперечливих логіках вивчаються засоби побудови чис­лень, в яких із протиріччя не виводиться будь-яке висловлювання. (В. Навроцький)

НІБУР Рейнголд (1892, Райт-Сіті, Міссурі — 1971) — американський філософ, теолог. Закінчив Єльський університет, пастор у Дет­ройті (1915 - 1928); професор теології у Нью-Йорку (від 1928 року). Релігійно-філософські інтереси Нібура перебували у річищі протестантської теології, її неоортодок — сального варіанта. До засадничих теолого-філософських тез концепції Нібура нале­жать: розуміння Бога як "цілковито Іншого"; визнання первородного гріха як головної причини "падіння людини" (її духовної і моральної деградації). Егоїзм та людська гординя — найвиразніші прикмети цього падіння. Тра­гедія людини, згідно з Нібуром, полягає у то­му, що вона у змозі відчути й усвідомити необхідність власного самовдосконален­ня і, разом з тим, вона неспроможна це здійснити. Людська свобода, з одного бо­ку, містить відповідальність по відно­шенню до Бога, з другого — вона обтяжена елементом "демонізму" (зла, гріховності), який, зрештою, унеможливлює моральний поступ людства. Політичні і соціально-філософські погляди Нібура на по­чатку його діяльності були під впливом ідеології марксизму та соціалістичних ідей. Відмовившись від них остаточно вже на початку 20-х років XX століття, Нібур став на по­зиції християнського "ліберального ре­алізму", однією з чільних ідей якого було визнання ірраціональної природи люди­ни та можливості її спрямування у ра­ціональне русло. Для Нібура характерне песимістичне ставлення до процесів внут­рішніх (на рівні "серця") трансформацій людини, тому центр ваги у своїх спо­діваннях на суспільно-духовний поступ він переносив на інституціональні зміни. В історії нігілістич­ного звершення виокремлюють "філо­софський" (метафізичний, епістемологічний, етичний та теологічний), "суспільно-політичний" та "естетичний". В Античності ідеї Нібура проявлялися у вчен­нях софістів, кіренаїків, кініків, епіку­рейців та скептиків. Середньовічний Нібур постає як акт єретичного "відпадання" від Бога через створення вільного інтелектуального простору, з одного боку, та через впровадження владних структур з метою утвердження християнської дог­матики, з іншого. В добу Відродження набула загострення трагедія ілюзор­но-вільної особистості, абсолютизація якої в індивідуалістичному самостверд­женні сягала межевого рівня. Людина прагнула позбутися зовнішніх підвалин свого онтологічного опертя і намагалася покладатися лише на себе. Нігілістичне самоуповноваження людини Нового часу позначається матеріалізмом, ідеями Просвітництва XVII - XVIII столітть (пере­більшені домагання на отримання абсо­лютного знання, нездатність пояснити свободу, зведення людини до "по­нятійного існування", а історії — до руху та взаємозв'язку категорійних рядів). Знецінення повноважень розуму на абсо­лютне панування призвело до краху оп­тимізму та спричинило появу песимістичних вчень (Шопенгауер, К'єркегор), індивідуалістичного Нібура (Штирнер) та радикально-анархічного відкидання суспільного устрою (російський тероризм XIX століття). У Ніцше Нібур стає усвідомленою характеристикою західної культури. До­бою Нібура він називає історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим, до якого причетні християнство, поява мо­ралі та філософська істина. Процес знецінення цих ідеалів позначений фра­зою: "Бог помер". На зламі XIX - XX столітть виникають дискурси "підозри", позна­чені Нібуром. Це активний Нібур, що втілився у викритті оман цінностей культури (Ніцше), відчуження пролетаря, котрий прагне активного звільнення праксису від владних фантомів капіталу (Маркс), а також в активізації свідомості людини, яка опановує смислами дійсності, супротив репресивній дії культури, покликаної лише збільшувати царину позасвідо­мого (Фройд). Катастрофізм XX та початку XXI століття, світові війни, поява та крах то­талітарних систем, техногенні аварії, не­безпека екологічних криз, небувалі людські жертви, тероризм уможливили ідеї "кінця історії", "смерті" культури та людини. (Т. Лютий)

НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ — складова частина західноєвропейської філософії Нового часу, в яку входять, крім німецької, також англійська, французька, нідерландандська філософії. Засновником англійської кла­сичної філософії є Бекон, французької — Декарт, нідерландської — Спіноза. Рівна їм ве­лика постать у Німеччині з'являється лише після Тридцятирічної війни у другій половині XVII століття в особі Ляйбніца. Термін "класична філософія" має подвійний зміст. По-перше, це — філософія розуму, свідомості і самосвідомості, пізнання. Вона виникає з Декарта і Бекона і за­вершується вченням Гегеля. В такому широкому розумінні Німецька класична філософія поділяється на чотири періоди:

1) філософські пошу­ки в межах Реформації і містики. Найбільш видатною фігурою тут є Беме;

2)засвоєння беконівського емпіризму, картезіанства, спінозизму і матеріалізму, філософії права Гроція і Гоббса, а також початок вироблення власної дум­ки (Юнгій, Штурм, Пуфендорф, Вольф та інші, XVII століття);

3) період німецького просвітницт­ва XVIII століття, на який припадає і поява основних творів Ляйбніца та його учнів, котрі згуртувалися навколо Вольфа і утворили школу, яка відіграла основну роль в німецькому просвітництві;

4) філософсь­ка думка від Канта до Фоєрбаха. По-дру­ге, "класична філософія" означає зразко­ва. Таким у німецькій історії є переважно четвертий період — починаючи "з Канта". Поділ історії філософії на філософію до Канта і від Канта проведено Віндельбандом, Гартманом і продовжено в марк­сизмі. Основну рису цього періоду ста­новлять різноманітні варіанти діалектичного світорозуміння, заснованого на поєднанні фундаментальних протилеж­ностей. Потяг до такого синтезу помітний і в попередній думці. Найбільш характерним у Беме є його діалектика в тлумаченні Бога, природи, людини. Го­ловні зусилля Ляйбніца були спрямовані на примирення і узгодження конкурую­чих ідей і концепцій: раціоналізму і сен­суалізму, апріорного та апостеріорного, телеології і механіцизму, аж до об'єднан­ня церков різних конфесій та численних німецьких князівств в одну державу. Потяг до синтезу стає всеохопним у четвертий період, який і визначає всі основні особ­ливості Німецької класичної філософії. Саме тепер діалектика як така була усвідомлена і піддана всебічно­му аналізу, розробці і критиці. Головні його представники: Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах. Німецька класична філософія має цілий спектр загальних властивостей. На першому місці — установка на розум і як об'єкт пізнання, і як пізнавальну здатність. Такими є Кантові "Критики" чистого і практичного розуму, відповідні дві основні частини "Науковчення" Фіхте та "Системи трансцендентального ідеалізму" Шеллінга, всі великі твори Гегеля ("Феноменологія духу", "Логіка", "Енциклопедія філософських наук"), в яких розум постає або у своїй власній формі, або ж як сутність духу. Головна функція розуму регулятивна: подати знання у вигляді системи. Всі філософи від Канта до Гегеля свідомо будують свої вчення як системи. Це важлива відмін­ність від попередників. Коли в останніх і знаходимо системи, наприклад, "Етику" Спінози чи "Систему природи" Гольбаха, спосіб береться або з іншої науки, або ж ототожнюється з повнотою висвітлення матеріалу з певних проблем. Для побудо­ви системи потрібен певний метод. У Канта загалом це метод трансцендента­льний, в який входять декілька складо­вих. Усе вчення, викладене в трьох "Кри­тиках", базується на "системі найвищих здібностей душі": пізнавальна, почуття задоволення і незадоволення, бажання. "Критика чистого розуму" в цілому структурується трьома питаннями:

Як можлива чиста математика?

Як можли­ве теоретичне природознавство?

Як мож­лива метафізика як наука?

На перший відповідає "трансцендентальна естети­ка": апріорні простір і час обумовлюють геометрію та арифметику. Можливість другого покладається таблицею апріор­них понять розсудку — категорій. Ціліс­ність метафізики утворюється системою суперечностей: антиномій, паралогізмів, ідеалу чистого розуму. Аналогічно відбувається структурація інших творів Канта. Фіхте назвав свій метод синтетич­ним, бо він полягає у поєднанні парних категорій — суб'єкта й об'єкта, причини і наслідку, субстанції й акциденції завдя­ки їх кількісній подільності, і в певній послідовності самих пар. Новий варіант діалектичного способу мислення знахо­димо у Шеллінга: суть його в переході однієї крайності в іншу. Найбільш розви­нутим є метод Гегеля, який він спеціаль­но дослідив у "Передмові" до "Феномено­логії духу", в "Науці логіки", "Історії філософії". Завдяки цьому врешті-решт було відкрито перший специфічно філо­софський метод, відмінний від матема­тичних та емпіричних методів знання. Наслідком великої уваги до методології дослідження і викладу стала висока тео­ретичність, проблемність і проблематичність даних вчень, через які вони справили надзвичайний вплив на су­часність і майбутнє. Висновком було і та­ке явище, як піднесення філософії над спеціально-науковим знанням, погляд на неї як на взірець для інших його галузей, тлумачення філософії як науки наук. Та­ке становище виникає тоді, коли певна наука досягає помітних успіхів в збага­ченні своїх змісту і форми. Так було з ма­тематикою, на яку свого часу із за­здрістю дивилися філософи і вважали за благо користуватися її досягненнями; з науками досвідними, методи яких пе­реймали у XVII - XVIII століттях. Як на зворот­ний приклад можна послатися на Евкліда: метод побудови його "Начал" був запозичений із творів Аристотеля — з логіки і метафізики. З цим пов'язана і така риса розглядуваних вчень, як пере­вага загального над одиничним, цілісно­го над окремим. Системним вважалося не лише філософське знання, а й сама природа і суспільство. Особа поставала моментом чи елементом суспільно-дер­жавної тотальності. Така установка особ­ливо притаманна концепціям Гегеля. Нарешті, з усього наведеного випливає переважно ідеалістичний зміст філософії даного періоду. У Канта маємо певне поєднання суб'єктивного ідеалізму з еле­ментами матеріалізму. Фіхте у першому варіанті "Науковчення" — суб'єктивний ідеаліст у чистому вигляді. Поступово його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного ґатунку. Шел­лінг подолав суб'єктивний ідеалізм, до­давши до нього натурфілософію як другу філософську першонауку, а потім — через "філософію тотожності". Він перший в історії думки усвідомив обмеженість і матеріалізму, й ідеалізму, намагався стати на більш загальну точку зору, яку він, як і згодом Гегель, називав абсолют­ним ідеалізмом. Тільки Фоєрбах був у другий період творчості (від 1839 року) по­слідовним матеріалістом.Всі зазначені загальні риси Німецької класичної філософії були сконцентро­вані в творах Гегеля, які і стали предме­том дружньої і всебічної критики з боку різних опонентів. Шопенгауер протиста­вив розуму волю, пізній Шеллінг "нега­тивній філософії" розуму — "позитивну філософію" релігійного типу, Конт філо­софській метафізиці — позитивні науки, Фоєрбах ідеалізму — матеріалізм, Маркс теоретичній спекуляції — практику, а К'єркегор захищав занедбану особу. Всі ра­зом відкидають системність, більшість — діалектику. Такий суцільний напад свідчив про перехід до нової, післякласичної доби філософування. Останнє ма­ло і свої переваги, але і недоліки в куль­турно-світоглядному відношенні. Цим пояснюється відродження й оновлення, переробка Німецької класичної філософії в XIX - XX століттях.

(М. Булатов)

НІРВАНА (санскрит — заспокоєння, зга­сання) — одне з головних понять індійської релігійно-філософської традиції, яке по­значає стан згасання усіх мирських ба­жань людини, її вивільнення й порятун­ку. Поняття нірвана зустрічається вже у Ве­дах, проте свого найбільшого розвитку воно набуло в буддизмі, з яким переваж­но й асоціюється. У буддизмі під нірваною розуміють вище благо та істину, остаточну дійсність, що є запорукою виходу люди­ни з ланцюга народжень та страждань. Нірвана виступає як етичним ідеалом, так і певним психічним станом завершення внутрішнього буття, що приводить до аб­солютного спокою або блаженства та незалежності від світу; цей стан досягаєть­ся через дотримання детально розробле­них буддистських етичних настанов і ви­конання певних психотехнік. Як прави­ло, буддистські тексти не наводять визна­чень нірвани, використовуючи натомість чис­ленні описи та епітети, в яких нірвана зображується як щось протилежне всьому, що є наявним у мові, а отже, як щось незбаг­ненне та невимовне. Таке ставлення до нірвани було започатковане ще Буддою, який вважав, що будь-які визначення нірвани — як позитивні, так і негативні — однаково по­милкові. Проте такі напрями буддизму, як тхеравада та магаяна, позначені дея­кою специфікою щодо наголошення на тому чи іншому аспекті нірвани. Якщо послі­довники тхеравади наголошують на по­рівнянні її зі станом згасання, виводячи за межі феноменального буття, то для по­слідовників магаяни нірвана передусім висту­пає станом абсолютного блаженства. Значного поширення після Нагарджуни (II століття) набуло ототожнення нірвани з сансарою — емпіричним буттям, окреме сприйняття якого відбувається у зв'язку із затьма­ренням свідомості людини невіглаством. (Ю. Завгородній)

НІЦШЕ Фридрих Вільгельм (1844, Рекен, Пруссія — 1900) — німецький філософ. За­кінчив Лейпцизький університет; професор класич­ної філології у Базельському університеті (1869 - 1879). Погіршення стану здоров'я спричинилося до того, що Ніцше, залишивши по­саду професора, переїхав до Італії і Швей­царії, де протягом 10 років жив самітни­ком, займаючись творчою працею. Через різке загострення психічної хвороби у 1889 році його було допроваджено до пси­хіатричної лікарні, де він і помер. Ранні захоплення романтизмом приводять Ніцше до музики Вагнера та філософії Шопенгауера. В часи романтичних пошуків генія — як виразника трагічно-художньо­го творення культури — Ніцше виходить з Ан­тичності як вузла, яким пов'язана й су­часна культура. Геній уявляється йому "центром" входження у буття, здатним створювати естетично виправдані його феномени. В першій праці Ніцше "Народ­ження трагедії" (1872) феномен античної культури постає у двоїстості аполлонівського та діонісійського начал. Аполлон очолює царину довершених образів: світла, розумності та краси, а Діоніс — не­сталих: хаосу, шаленства й руйнації. Грецька культура постає як арена боро­тьби цих принципів, являючи історичну зміну епох. Кардинальна зміна аполлонівсько-діонісійського взаємовідно­шення в культурі відбувається завдяки переорієнтації "принципу індивідуації з художньої інтуїції на морально-логічний дискурс. Означені філософські інтенції Ніцше знаходить у Сократа, називаючи його першим декадентом в західній історії. Своє головне завдання Ніцше вбачає у з'ясу­ванні причин переваги раціональних чинників життя над інстинктивними, здійснюючи філософський задум "пере­оцінки цінностей". Для розуму основу єдності світу являє собою Абсолют — як умова існування цінностей. Саме Бог перетворює цінності на вічні інстанції. Ідея "смерті Бога" звільняє людину з полону цієї хибної свідомості ("Весела наука", 1882). Історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим (християнство, мораль, філософська істина) Ніцше називає нігілізмом, підсумовуючи це ємкою фра­зою: "Бог помер". Під поняттям "Бог" ро­зуміються всі номінації надчуттєвого: ідеали, норми, принципи, цілі, цінності тощо, за допомогою яких суще набуває сенсу. Воля людини побачити "знеціне­ний" світ дає їй змогу поєднати прагнен­ня власної та світової волі. Якщо істо­рична форма декадансу, за Ніцше, почи­нається з Сократа, то Платон продов­жив творення ідеї "істинного світу", за якою стоять "примари" добра, справед­ливості, краси, що вже не причетні до життя. "Істинний світ" християнства розкривається перед людиною тільки в результаті каяття, яке виражається в аскезі й провині за прояв людських жит­тєвих імпульсів. Шлях трансформації "істинного світу" продовжує філософія Канта, де постулюється поняття "ноу­менального світу", підтверджуючи на­лежність морального імперативу. Мора­льний дискурс породжує нові форми утопізму (соціалізм, анархія), які поши­рюють ентропію власного безсилля, а за проголошенням ідеалів свободи ховаєть­ся воля до заперечення життя. Ключо­вим поняттям рушійної сили в структуруванні цінностей моралі є злопам'ятство. Воно характери­зує атмосферу ворожості, ненависті та почуття безсилля, що виникають внас­лідок невідповідності між внутрішніми домаганнями і фактичним становищем людини в суспільстві. Згідно з Ніцше, сучас­на людина — це "перехід і загибель", тому образ "надлюдини" розглядається як символ довершеності культури та пород­ження нових людських перспектив. "Надлюдина" — це представник нової аристократії духу, що протистоїть не злій людині, а ницій та кволій. Вона формується в результаті вдосконалення, розвитку й відбору сильної породи. Цей відбір відбувається на підставі здатності до самозречення та самотворення, сприй­няття трагедійності буття у коловороті "вічного повернення" й бажання сягнути недозволеного. "Надлюдина" — результат культурно-духовного вдосконалення; біологічний тип, що перевершує сучасну людину з її інтелектуально-моральними якостями, які спричиняють появу пе­симізму й нігілізму. Мораль сама була зброєю проти самої себе, породивши самонедовіру й песимізм як реакцію на за­непад життєвих інстинктів. Утворивши два способи світосприйняття (покірливе скніння в тенетах моралі та агресивне по­долання негативних оцінок), песимізм переходить у фазу нігілізму. Нігілізм — це патологічний проміжний стан, який бачить цінність там, де їй не відповідає жодна реальність. За Ніцше, сучасність про­сякнута неповними формами нігілізму — це декаданс без переосмислення цінно­стей; подолання цього стану вбачається в інтегральному принципі сущого - "волі до влади", що втілює постійне самоуповноваження природних сил до зростання усіх форм життя. Ніцше як філософ створив нову парадигму культурно-філософської орієнтації й заклав основи філософи життя.

Основні твори: "Народження трагедії з духу музики" (1872); "Людське, надто людсь­ке" (1878); "Весела наука" (1882); "По той бік добра і зла" (1886); "Генеалогія моралі" (1887); "Так казав Заратустра" (1883 - 1891); "Жадання влади: досвід переоцінки всіх цінностей" (1887); "Антихристиянин" (1888).

НІЧИК Валерія Михайлівна (1928, село Антонівка Чернігівської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім.Т. Шевченка (1952), після чого працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Упродовж тривалого часу завіду­вала відділенням історії філософії України, ство­рила осередок науковців, які розгорнули дослідження в ділянці української філософської медієвістики. Лауреат премії НАНУ імені Д. Чижевського. Коло наукових інте­ресів охоплює галузь історії української філо­софії; розвиток духовної культури Ук­раїни XVI - XVIII столітть, пов'язаної з діяль­ністю братських шкіл, ідеологією рефор­маційних громад, вченого гуртка Києво-Печерської лаври і передусім КМА. Нічик — автор близько 150 наукових праць; здійснила низку перекладів творів українських авторів з польської і церковнослов'янської мов.

Основні твори: "Феофан Прокопович"(1977); "З історії вітчизняної філософії кінця XVII — початку XVIII столітть" (1978); "Гу­маністичні і реформаційні ідеї в Україні", у співавторстві (1991); "Петро Могила в духовній історії України" (1997).

НІЩО — категорія метафізики та онто­логії, що мислиться як небуття (несуще) і характеризується предикатами не­гативності, відсутності, позбавлення, за­перечення тощо. Аналогія ніщо з поняттям небуття чи смерті вказує на межу його логічного аналізу й безпосереднього ро­зуміння; ознаки ніщо добираються у ца­рині відношення "буття — ніщо" Особли­вого (конститутивного) значення кате­горія ніщо набуває у східній традиції. В даосизмі роль першооснови і завершення всього існуючого виконує поняття дао. Воно нескінченне і безіменне, форма без форми і образ без сутності, безтілесне, порожнє і нице. Завдяки дао небуття проникає усюди; все народжується у бут­ті, а буття з'являється з небуття. В буд­дизмі подібний принцип називається нірваною. Це видозмінене поняття мокші (позбавлення, звільнення), що озна­чає зникнення, кінець, припинення існування, вічний спокій. У західній філо­софії проблема ніщо порушується ще з Ан­тичності. Вона вже наявна у вченні Геракліта про становлення — як вираз єдності протилежностей (буття і ніщо). Парменід висловлює думку, що ніщо не­можливо ані помислити, ані висловити. Воно виступає запереченням існування. Горгій обстоював тезу, виражену в трьох принципах: нічого не існує; якщо дещо існує, то воно незбагненне; якщо його можна осягнути, то неможливо пояснити і виразити. Розбіжності двох попередніх позицій долає Демокрит, вбачаючи в атомах мислиму повноту буття, котра визначається через свою протилежність — порожнечу як континуум, позбавлений кількостей і якостей. В діалектиці Платона ніщо подається через категорію "іншого" — породження буттям свого іно­буття. "Інше" виступає можливістю піз­нання не лише буття, а й ніщо. Аристотель вбачав ознаки ніщо в неоформленому, по­збавленому сутності матеріалі — матерії. Стоїки (дивись Стоїцизм) пов'язували ніщо з уявленням про нескінченність як без­тілесну порожнечу, всередині якої місти­ться Космос. Епікур виражав поняттям ніщо феномен смерті (позбавлення будь-яких форм та ознак життя). У наданні Єдиному якостей надбуття Плотин уподібнював його ніщо. Він розрізняв небут­тя як матерію й абсолютне ніщо,що висту­пає "іншим" стосовно існуючого. Середньо­вічна інтерпретація співвідношення бут­тя і небуття визначалася доктриною творення з ніщо. Акт творення передбачає поя­ву світу, властивості якого нічим не обу­мовлені. В апофатичній теології (Філон, Климент,Максим Сповідник, Дамаскій, Палама, Еріугена, Кузанський), каббалі та містичній тра­диції (Екгарт, Франк, Силезій, Беме) вживання варіантів терміна "ніщо" (невкоріненість) сто­совно Бога, через відкидання усіх його предикатів, означає, що він не є чимось серед сущого, але, як першопричина, піднімається над сущим і перебуває всю­ди й ніде. Входження у домени "божест­венного мороку" відбувається в актах мовчання та містичного переживання. Новочасна метафізика відмовилася від тези про створення світу з ніщо, виходячи з положення «з нічого ніщо не виникає». У Канта ніщо подається як можливість і неможливість предмета або його поняття, що постають у людсь­кому розумі. Гегель називав ніщо чистою безпосередністю, довершеною порожне­чею з відсутністю визначень і змісту, яка дорівнює самій собі і буттю, а відмінність між ними лише абстрактна. У філософії екзистенціалізму термін "ніщо" тлумачи­ться як царина свободи і трансценденції. Таїну ніщо як безодні та невідання К'єркегор називав станом, що пробуджує в лю­дині жах і спонукає до пізнання. У Гайдеггера проблема ніщо постає через спосіб самопроектування людини у майбутнє, що супроводжується зустріччю з образом смерті. Категорія Гайдеггера "буття до смерті" позначає можливість вир­ватись із повсякденності, що харак­теризується анонімністю існування. Бердяєв залучає поняття ніщо до розгляду проблеми творчості. Остання не вихо­дить з наявного буття, а виступає праг­ненням до свободи, яка у своїй можли­вості — бездонна і безпідставна. Вкорі­нення свободи лежить не в бутті, а у ніщо. Сартр визначає людину як істоту, що характеризується здатністю вирізняти себе з посеред буття через ніщо. Націленість людської свідомості на суще здатна проявляти, нівелювати його. Свідомість постає вільною умовою проя­ву сущого. У дуальності буттєво небуттєвих зв'язків ніщо стає не простою альмонії особистої свободи і соціальної рів­ності неможливе. Пошуки такої гармонії розглядалися ним не як практичне за­вдання державного будівництва, а як імператив моральної свідомості людини, суспільний ідеал та безугавна спонука розвитку особи й суспільства. У своїх працях Сартр обґрунтовано критикував різні течії соціального утопізму — марк­сизм, анархосиндикалізм, анархізм. Він доводив, що всі ці соціально-полі­тичні напрями об'єднує спільне бажання побудови "земного раю", але за рахунок знищення свободи і прав особи на влас­ність, законність і моральну автономію. Витоки такого утопізму вбачав у відмові європейської цивілізації від своїх релігійних основ і намаганні утвердити свої цінності та ідеали лише на раціо­налістичних засадах. Для ніщо довічним і справжнім ідеалом суспільного життя було духовне відродження особи, яке можливе лише на шляху релігійно-морального самовдосконалення людини та християнської соборної єдності.

Основні твори: "Моральний ідеалізм у філо­софії права" (1902); "Кант і Гегель у їх вченні про право і державу (1901,"Криза сучасної правосвідомості", "Про суспільний ідеал" (1917).

НОВИЦЬКИЙ Орест Маркович (1806, село Пилипи, Волинь — 1884) — український філософ, історик філософії, представник Київсь­кої школи філософського теїзму. Перший професор філософії Київського університету. Наріжний принцип світогляду Новицького — христоцентризм; прихід Христа — найголовніша подія в історії людства, а вчення Христа — центр, з яко­го виходить (і в який сходиться) все багатоманіття суспільно-історичного життя (християнізовані громадянства, мораль, право, філософія, мистецтво і таке інше). Релігія та філософія — два нероздільні полюси загальнолюдського духовного життя. Релігія живиться "переконання­ми серця", філософія — поняттями розу­му. Вважав релігію вищою від філософії, тому що перша єднає з Безумовним, дру­га — тільки мислить про нього; тому да­ремні намагання поставити знання над альтернативою буття, а його співучасником, джерелом розвитку та творчих здатно­стей (дивись Небуття). (Т. Лютий)

НОВАЛІС (справжнє ім'я Фридрих фон Харденберг) (1772, Відерштедт, поблизу Мансфельда — 1801) — німецький поет-романтик. Навчався в Вєні, Ляйпцигу, Віттенберзі Філософський світогляд Новаліса як од­ного із чільних представників раннього- мантичного руху склався під впливом Шиллера, Фіхте, Шеллінга. Кри­тично і, зрештою, негативно ставився до раціоналізму доби Просвітництва, від­даючи перевагу версії ідеалізму у дусі Фіхте й Шеллінга. Новаліс був переконаний, що примирення протилежностей можли­ве лише через ототожнення спасіння і ніщо, внаслідок чого здійснюється від­криття нескінченної реальності. На по­розі цього відкриття стоїть поет, його снага (завдяки вивільненню власної уяви із тенет фрагментизованого механістич­ного світу) осягнути власне "Я" й у такии спосіб — глибини буття. Важливим засо­бом поетичного мислення вважав афоризми.

Основні твори: "Учні в Саїсі" (1798); "Гімни Ночі" (1800); "Генрих Офтердингер (1876).

НОВГОРОДЦЕВ Павло Іванович (1866, Бахмут — 1924) — російський філософ, правозна­вець, громадський діяч. Закінчив юри­дичний факультет Московського університету, де потім працював на кафедрі історії філософії права. В 1921 році емігрував із більшовицької Росії в Чехословаччину, де заснував російський юридичний факультет в Празькому університеті (у ньому працював до кінця свого життя). В центрі філософських до­сліджень Новгородцев — морально-правові відноси­ни в суспільстві; з позицій соціального лібералізму розглядав право як не­обхідний суспільний інститут, що гаран­тує особисту свободу. Право створює фор­мальні і матеріальні умови для втілення свободи в суспільному житті. Новгородцев роз­різняв моральні і правові засади свободи людини, вбачав в особі основу і ціль суспільного розвитку; обстоював право особистості на автономне існування в структурі суспільства; доводив, що вільна особистість є основою існування морально-правових норм у суспільстві. Середньовіччя було єдністю релігії та філософії; Новий час — їх відок­ремленням; на часі — їх новий синтез. На думку Новгородцева, католицизм породив схоласти­ку, протестантизм — нову філософію, на черзі — філософський синтез на основі православ'я, який повинен уникнути як сліпого підкорення розуму вірі, так і по­вного підпорядкування віри розумові.

Основні твори: "Про духоборів" (1832); "Про закиди, які роблять філософії в теоре­тичному і практичному відношеннях, їх чинності і важливості" (1837); "Про ро­зум як вищу пізнавальну здатність" (1840); "Поступовий розвиток старо­давніх філософських вчень у зв'язку з розвитком язичницьких релігій" (1860 - 1862).

НОВІКОВ Борис Володимирович (1948, село Веприк Київської області) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1975). Доктор філософських наук (1994), професор, завідуючий кафедрою філо­софії, декан факультету соціології НТУ "КПІ". Сфера наукових інтересів — філософські проблеми творчості.

Основні твори: "Творчість і філософія" (1989); "Творчість як спосіб здійснення гуманізму" (1995).

НОМІНАЛІЗМ (від латинського nominalis — імена, назви) — філософське вчення, згідно з яким загальні поняття (універсали) хоч і пов'язуються з конкретними чуттєвими речами, але не мають реального існуван­ня ані у свідомості, ані поза нею. Номіналізм вба­чав у загальному понятті лише ім'я, на­зву для певної групи чи класу одиничних речей. Як філософська позиція номіналізм близь­кий до концептуалізму, оскільки визнає існування лише ментальних сутностей, а не онтологічних. Ідеї номіналізму мають витоки в античній філософії, коли почала окрес­люватись проблема універсалій і різні підходи до її вирішення. Номіналістич­ний підхід в полемічних дебатах проти Платона відстоювали спочатку Антисфен і Діоген Синопський (представники кінічної школи), потім стоїки і перипате­тики. Критика Платонових "ідей" базу­валася на тому, що вони не можуть існу­вати у надчуттєвому світі і становлять лише назви для родів і видів одиничних речей, які сприймаються на чуттєвому рівні. Засновником християнського номіналізму вважається Росцелін, хоча деякі момен­ти номіналізму зустрічалися вже у творах неопла­тоніка Порфирія, Марціана Капелли (V століття), що розробляв проблему поєднання ораторського мистецтва і знання, та інше. Проте саме Росцелін надав ідеям номіналізму чіткого і виразного оформлення. За свід­ченням Ансельма Кентерберійського, Росцелін стверджував, що реально існу­ють лише одиничні речі, поняття ж ре­альні лише на кшталт "повітря, яке зву­чить". Тому ані роди, ані види не мають реального існування, бо існувати може лише "одне", "одиничне", "окреме". У вченні про тритеїзм Росцелін обстоював номіналістичний підхід через доведення трисубстанційної, або трисутнісної при­роди Трійці, що призвело до його кон­флікту із церквою. Доводячи відносність загальних понять, номіналізм намагався привер­нути увагу до вивчення емпіричного світу. Це особливо стосується номіналізму XIV століття, що представлений Оккамом та його по­слідовниками. Чіткість логічної позиції номіналістів дозволила переконливо роз­вести віру і знання шляхом окреслення і відокремлення предмета, методу, мети теології і філософії (і науки); обґрунтува­ти двоїстість істини, чим теоретично уможливила активні розвідки в природ­ничих науках, логіці, лінгвістиці, архі­тектурі, мистецтві. Разом з тим вимога усунення із наукового арсеналу метафі­зичних понять і обґрунтувань, яка отри­мала назву "Бритви Оккама", приводила до свідомої відмови науки від пошуків свого світоглядного підґрунтя. Ідеї номіналізму про двоїсту істину, про пріоритет оди­ничного стосовно загального створили релігійно-філософське підґрунтя так званого "соборного руху", у річищі якого на­ціональні церковні собори, як зібрання віруючих, виступали проти церковної монополії Папського престолу. В філо­софії Нового часу аргументи номіналізму на захист реальності одиничних речей використовувались Ламерті, Дидро, Гольбахом, Фоєрбахом, Кондильяком, Берклі, Г'юмом, Контом та іншими. В XIX - XX століттяї еле­менти номіналізму присутні у неопозитивізмі і постпозитивізмі.

НОМОТЕТИЧНИЙ МЕТОД — за Кантом, спосіб законодавчої діяль­ності розуму та встановлення ним при­писів законів і правил пізнання. Нео- кантіанці Баденської школи — Віндельбанд, Риккерт — переосмислюють понят­тя номотетичного методу у тому сенсі, що розглядають його як генералізуючий метод природни­чих наук. "Покладанню" законів приро­ди (як результату "законодавчої" діяль­ності розуму) протиставляється так званий "ідіографічний", або індивідуалізуючий метод. Останній тлумачився як автен­тичний пізнавальний засіб гуманітарних наук про культуру, що спроможний за­безпечити адекватне осягнення самобут­ності історичних явищ як унікальних культурних цінностей. Номотетичниій метод, з одного боку, уможливлював спрощення та уза­гальнення екстенсивного й інтенсивно­го розмаїття явищ, з іншого, призводив до збіднення й стереотипізації уявлень про багатомірну дійсність; зрештою, він виявився малопродуктивним у вивченні культурно-історичних реалій. (І. Бойченко)

НООСФЕРА — такий стан світу людини, коли науковий розум і практична діяль­ність стають планетарною силою, сумір­ною з силами природи. Теорію ноосфери ство­рив Вернадський в 20 – 30 —ті роки XX століття. Релігійний варіант її розроблений Тейяр де Шарденом. Термін "ноосфера" запровадив французький філософ і математик Леруау у 1927 році. Ноосфера, за Вернадським, є новим гео­логічним явищем на нашій планеті, коли вперше людина стала найвизначнішою геологічною силою. Вона може і повинна докорінно перебудувати своєю працею і думкою сферу свого життя — порівняно із тим, що було раніше. Ноосфера — це стан гар­монії у відносинах між людьми, людей з природою і в самій природі. Ідея ноосфери в своєму розвитку пройшла три етапи. Перший етап пов'язаний з самим Вер­надським та його послідовниками, на думку яких, людство вже увійшло в стан ноосфери, отож остаточна його розбудова займе не багато часу. Оскільки такі сподівання не справдилися, то ряд дослідників на чолі з Моісеєвим відсунули ноосферу у більш да­леке майбутнє, і поняття "епоха ноосфери" замінили на поняття "епоха розвитку ноосфери" (80-ті роки). Нарешті, оскільки за­мість глобальної гармонії, що розви­вається, були відкриті й усвідомлені гло­бальні проблеми, чи "утруднення людст­ва", науковці інституту філософії ім. Г. Ско­вороди НАНУ дійшли висновку, що те­орія ноосфери і теорія глобальних проблем — це одна й та сама теорія, але на різних стадіях свого розвитку, і що стан ноосфери дійс­но існує і вже склався на Землі, позаяк людська діяльність перетворилася на планетарну силу; але сутність, або ядро цього стану становить не гармонія, як її розумів Вернадський, а сукупність гло­бальних проблем, які разом розкривають так звану "проблему людини". Жоден із наве­дених ступенів розвитку теорії не від­кидається, а визнається тими чи іншими вченими у відповідності до їх наукових та світоглядних уподобань. (М. Булатов)

НОРМА (латинською norma — правило, взірець, міра, закон, що походить від давньо-грецького і означає висок, масштаб, прави­ло) — як термін вперше застосовується в будівельній справі — "справедливість ко­синця". В такий спосіб потрактоване по­няття "norma" було поширене також і на сферу духовно-практичної діяльності людини, зокрема, морально-етичних стосунків. Тлумачення норми чи закону мають як прескриптивний, так і дескриптивний характер, що віддзерка­лює не тільки те, що має бути, а й те, що є, підґрунтя чого міститься у природі, бутті. Поняття "норма" — як правила, взір­ця, стандарту — визначає такий рівень взаємних очікувань, що постає у своєму узагальненому вигляді. Тут норма є суспіль­но усталеною; за словами Парсонса, вона є "генералізованим визначенням очіку­вання". Норма утворюють систему, яка скла­дається із таких видів:

а) категоричні норми, значущість яких є абсолютною (якщо навіть вони не завжди і не скрізь реалізу­ються);

б) імплікативні норми, значущість яких залежить від рамок історичних умов; в) консенсуальні норми, значущість яких установлюється лише шляхом розумного (демократичного) рішення, а зміст рішення формується на підставі доброї волі учасників (Гесле). Завдяки нормам вимоги та установлення суспільства, со­ціальних груп трансформуються в етало­ни, моделі, стандарти модального та обо­в'язкового в поведінці представників цих груп, виконуючи мотиваційну, орієнтаційну та інтегративну функції. (А. Єрмоленко)

НОРМАТИВНА ЕТИКА — 1) сукупність норм, настанов, вимог моралі, що об'єд­нані певною філософсько-світоглядною концепцією чи релігійним віровченням і орієнтовані на діяльне, поведінкове їх втілення;

2) розділ теоретичної етики, який досліджує й обґрунтовує подібну сукупність. Перші нормативні моделі моральнісної поведінки, що узагальнювали безпосередній досвід людських сто­сунків, виступали у вигляді заповітів пращурів, висловів мудреців, повчань пророків. Світоглядне обґрунтування нормативно-належної поведінки скла­дається у філософській думці та світових релігіях. Нормативна етика завжди пов'язана зі сфе­рою свідомого, відрефлектованого, на­лежного, пошук якого має крайні полю­си у вигляді етичного догматизму та етичного релятивізму. Відносність мора­льних законів в античному світі вперше була осмислена софістами. Виокремлен­ня Аристотелем етики як особливої філософської науки приводить до за­кріплення за нею нормативної соціально-регулятивної функції. Остання здійс­нюється за допомогою морального ідеа­лу, теоретичних обґрунтованих уявлень про нормативно належне. Нормативна етика актуа­лізується за умов ціннісних криз, вичерпаності або ослабленості продуктив­но-узагальнюючих можливостей повсяк­денної свідомості й регулятивного по­тенціалу звичаїв та традицій. За певних умов нормативна етика тяжіє до побутового повчання, її елементи завжди присутні в моралізаторській літературі. Протягом багатьох століть нормативно-етичні приписи діставали виразне втілення у змісті ху­дожніх творів. Упродовж усього розвит­ку класичної філософії етична норма­тивність залишалася її істотною темою. Практична філософія виробила широкий діапазон форм —від рапсодичних роз­думів ("Досліди" Монтеня) до цілісного систематичного життєвчення ("Етика" Спінози). Категорія "вищого блага" виз­начала як телеологічно, так і теологічно орієнтовані системи нормативної етики, проте її зміст пов'язувався з діаметрально протилеж­ними засадами (земне і небесне, сакраль­не і профанне, людське і Божественне). Для релігійної етики найвищим ідеалом-зразком поставали якості, вчинки і настанови засновників відповідних релі­гій (Будди, Ісуса Христа, Мухаммеда). Тлумачення подібних взірцевих проявів доброчинності надає можливість виділи­ти найбільш важливі для релігії якості (віра, упокорення, терпіння, милосердя та інші) і норми поведінки (виконання ри­туалів, роздача милостині, заборона крадіжок, убивств), світоглядні настанови та принципи (вина, гріх, розкаяння, страх, фаталізм, аскетизм та інші). Кате­горія "загального блага" стає засадничою для ціннісно-раціонального обґрунту­вання й нової логіки нормативності, яка була втілена в різних варіантах концеп­ції суспільного договору (Гоббс, Локк, Руссо). Кант, започаткувавши деонтологічний напрям етики, закладає основи як етики принципів, так і етичного формалізму. Категоричний імператив має ціннісне визначення поряд із суто фор­мальною апеляцією до універсального самозаконодавства всіх розумних істот. Розведення аксіології та деонтології, співвідношення добра і блага стали тема­ми гострих дискусій другої половини XIX — початку XX століття Ціннісно-нормативні аспек­ти є досить суттєвими в "гуманістичній етиці", етиці самореалізації, етиці кос­мічної телеології, "феліцитології" та інших. Разом з тим впливовим стає заперечення нормативності як характеристики етич­ної теорії. Насамперед, це стосується со­ціології, зорієнтованої на виведення на­лежного з сущого (Дюркгейм та інші); ши­рокого розвитку набуває дескриптивна етика. Прескриптивна етика виводиться за межі наукового знання в аналітичній філософи, метаетиці, неопозитивізмі. Розширення простору свободного вибо­ру, зменшення контролю суспільної дум­ки над поведінкою індивідів, охорона за­коном свободи думки, совісті, релігії, пе­реконань призвели до зменшення со­ціальної значущості конвенційної нормативної етики. Під враженням пропагандистських зловживань етичною нормативністю, що бу­ли характерні для тоталітарних режи­мів, нормативна етика незрідка розглядалася як арха­їчний компонент філософії, як репресив­на соціальна сила. Разом з цим навіть на­магання створити "мораль без норм" в ек­зистенціалізмі (Сартр), ситуаційній етиці (Флетчер) ніколи не приводили до утвердження абсолютного децизіонізму. В цілому всі етичні напрями, що прого­лошували свій понаднормативний статус (метаетика, позитивізм, дескриптивізм, емпірична етика та інші), не могли обійти питання про нормативне як мотив етич­но відповідального вчинку. В 70 - 90-ті роки на тлі зростаючої аномії, легалізації маргінальності, зменшення нормуючого впливу звичаїв і традицій виникають умови для ре актуалізації нормативної етики. Започат­кована Вебером "етика відповідальності" дістала продовження в неоконсервативній етиці Йонаса, Люббе, Кальтенбрунера та інших. Нові основи нормативності в межах некласичної філософії заклада­ються дискурсивно-комунікативною реконструкцією практичного розуму в трансцендентальній прагматиці (Апель, Габермас, Кульман, Ебелінг). Загострен­ня глобальних планетарних проблем ак­туалізувало розробку нових принципів нормативної етики (стримування, обмеження, пересто­роги). Значного поширення набула екологічна етика. (А. Єрмоленко)

НОРМА у філософії науки — ор­ганічна частина оцінки, що співвіднесе­на з тим відтинком шкали, на якій розмі­щується стереотипне уявлення про об'єкт з відповідною ознакою. Проте це не озна­чає, що норма знаходиться посередині шка­ли; вона може бути орієнтована й на крайні відтинки шкали оцінок. Емпірич­на верифікація істинності оціночних висловлювань неможлива без знання стандартних ознак стереотипів. Оцінка завжди за кожною ознакою стереотипу передбачає її відповідність нормі. Якби цього не було, оціночні висловлювання не мог­ли б виконувати свою основну функцію — забезпечувати комунікативні зв'язки. Оціночні стереотипи включають як нор­мативні набори ознак предметів (об'єк­тивні фактори оцінки), так і певні уяв­лення суб'єкта оцінки про їх місце у ціннісній картині світу (суб'єктивні факто­ри). Характер стереотипу, а отже й норма, суттєво залежить від об'єкта оцінки і відбивається у семантиці відповідних значень. Зсув у значенні слова зі зміною денотата змінює всю структуру норма­тивних стандартів стереотипу. Норма­тивні судження та поняття можуть бути об'єктом логічного дослідження. Дослід­ження логічних властивостей норми, зв'яз­ків норми і оцінки необхідне для розв'язання питання про місце і роль норми у науковому пізнанні, в обґрунтуванні знання. Логіка норми (дивись Логіка нормативна) формулює критерії раціонального судження в сфері норм та раціональну основу для дії. Згідно з принципом деонтичної повноти, нормативним кодексом повинні бути охоплені всі людські дії. До засадничих принципів у розвитку логіки норми відноси­ться встановлення відмінностей між фактичним твердженням, з одного боку, та нормативними й оціночними тверд­женнями — з іншого, а також доведення самої можливості логічного переходу від суджень зі зв'язкою "є" до суджень зі зв'язкою "повинен" (неможливість тако­го переходу відстоювали Г'юм, Поппер,Пуанкаре та інші). Обернення цінностей на норми є повсякденною практикою людсь­кого буття. Через ціннісно-нормативні системи знаходять свій остаточний вияв смислові структури людської культури. (О. Кравченко)

НОУМЕН (від грецькького νους — те, що осягається розумом, збагненне) — термін, широко вживаний у філософії Середньо­віччя і Нового часу, де він означає об'єкт, що осягається розумом, на проти­вагу феномену як об'єкту чуттєвого сприйняття. Особливого значення по­няття "ноумен" набуло у філософії Канта, де воно постає одним із синонімів речі в собі. За Кантом, "річ в собі", на рівні трансцендентального досвіду, є реаль­ною непізнаванною сутністю — джерелом відчуттів. За його межами, у сфері транс­цендентного, "річ в собі", як принципово непізнаванне, — це світ як ціле, душа, Бог. Межа, яка відділяє світ досвіду від світу "речей в собі", є ноумен — особливе, "де­маркаційне" поняття, яке обмежує про­цес пізнання для того, щоб розсудок не впав в оману, що стає неминучим при спробі застосувати категорії за його ме­жами. Сукупність понять-ноуменів ство­рює особливий, інтелігібельний світ, або світ ноуменальних сутностей, існування якого прозирає через ці поняття, та поза-як він не може бути сприйнятий, то і не може набути конкретного значення і смислу. Поняття ноумен суперечливе у своїй суті, оскільки воно поєднує світ трансцендентального і світ трансцендентного, умовного і безумовного, чуттєвого до­свіду і мислительних сутностей; воно для Канта слугує підґрунтям для думки про неможливість обмежити світ пізнання сферою чуттєвого досвіду. Застосовуючи поняття ноумен для дослідження антиномії свободи і природної необхідності, Кант зміг поглянути на людину як, з одного боку, підпорядковану природній не­обхідності (тобто як на феномен), а з ін­шого — як на вільну істоту, наділену ро­зумом, що є можливістю й умовою самої свободи. Отже, людина — це ноуменальна сутність, що осягається розумом і сама себе визначає. Приналежність людини одночасно до цих двох світів досягається укоріненням законів причинності в мо­ральних принципах, завдяки чому по­няття свободи набуває об'єктивної реаль­ності в практичному розумі. (Л. Озадовська)

НЬЮТОН Ісаак (1643, Вулсторп, Анг­лія — 1727) — англійський фізик, математик, за­сновник класичної і небесної механіки. Закінчив Триніті-коледж Кембриджськоко університету — математичну кафедру. Від 1672 року — член Лондонського королівського товариства, від 1703 року — його постійний президент. Створена Ньютоном механіка стала класичним взірцем наукової теорії дедуктивного ти­пу, започаткувавши парадигму і стиль наукового мислення на декілька століть вперед. Науковий підхід Ньютона полягав у встановленні на основі емпіричного до­свіду фундаментальних принципів (по­нять, законів), з яких за допомогою кіль­кісно-математичних методів виводяться висновки, що їх можна співставити з ем­піричними даними. Такими фундамен­тальними принципами класичної меха­ніки стали три відомих основних закони, а їх узагальненим виявом — закон всесвітнього тяжіння. В розробленій ним методології наукового пізнання Ньютон був послідовником індуктивного методу Бекона, вимагаючи чіткого розмежування достовірного наукового знання і на­турфілософських уявлень та виключен­ня довільних тверджень з науки. Відоме гасло Ньютона "гіпотез не видумую" було спря­моване проти введення у наукову теорію експериментально не обґрунтованих гі­потез. Однак воно не означало цілковитої заборони на їх застосування у науці (сам Ньютон є автором багатьох фізичних гіпотез, зокрема про корпускулярну природу світла, далекодії, причинного взаємозв'­язку всіх без винятку фізичних явищ то­що), але вимагало, щоб гіпотези були упідлеглені природі явищ, а не навпаки. Вони, за Ньютоном, складають лише рівень знан­ня "другого плану", яке наділене стату­сом ймовірності, а не достовірності. Важ­ливу роль для розвитку природознавства і філософії Нового часу мали праці Ньютона з проблем простору і часу. Ньютонівська субстанціальна концепція простору і ча­су, в якій абсолютний пустий простір є "вмістилищем" матерії, завжди однако­вим і непорушним, відповідала фізичній картині світу тієї епохи і була панівною в природознавстві XVII - XIX століть. Проти­лежна їй реляційна концепція простору Ляйбніца як порядку (відношення) взаємного розташування множини інди­відуальних тіл, які існують одне поряд з іншим, а часу — як порядку явищ або станів, що змінюють одне одне, залиша­лась тривалий час не затребуваною при­родознавством. Хоча, як показав Кант у двох перших антиноміях — Ньютона і Ляйбніца — не можуть бути ні доведені, ні відкинуті, оскільки вони ґрунтуються на полярних категоріях (конечності і безконечності, дискрет­ності і неперервності), які інтерпретуються як взаємовиключні, а не як взаємодоповняльні, взаємопроникні. Тільки у фізиці XX століття ідея Ляйбніца про сутність простору як порядку існування речей на­була в загальній теорії відносності конк­ретно-фізичної аргументації. Каузальна картина механічних зв'язків Ньютона обумо­вила появу механіцизму як однобічного методу світорозуміння, на підставі якого пояснювався не тільки фізичний, а й органічний світ, включаючи людину. Труд­нощі та фаталізм у поясненні природи та вчинків людини, які виникали при цьо­му, долались у філософії Канта (людина — одночасно і упідлеглена природним зако­номірностям, і вільна істота), Гегеля (іс­нування людини обумовлене історією), марксизму, екзистенціалізму, персо­налізму тощо.

Основні твори: "Математичні начала натуральної філософії" (1687); "Полеміка Г. Ляйбніца і С.Кларка з питань філо­софії і природознавства" (1715 - 1716).

НЬЯЯ (санскрит — правило, наказ, поло­ження, принцип, метод, правильний шлях пізнання, логічний доказ, силогізм, логіка) — одна з шести індійських ортодоксальних релігійно-філософських шкіл. Виникнення Ньяя пов'язується з ім'ям Гаутами, чи Акшапади; твір "Ньяя — сутри", що йому приписується, вважається першим сис­тематичним викладом філософського вчення цієї школи. Починаючи з праць Удаяни або Ганґеши, в історії розвит­ку Ньяя (давньої Ньяя) виділяють новий етап, відомий як нав'я — Ньяя (нова Ньяя чи нова логіка, новий метод). Нав'я — Ньяя продов­жує існувати в Індії до цього часу. Дея­кий час Ньяя розвивалася як самостійний напрям. Близько VI - X столітть відбулося її злиття з іншою ортодоксальною і су­міжною школою вайшешика. Якщо остання спеціалізується більше на проб­лемах метафізики, то Ньяя приділяє увагу передусім питанням епістемології, логі­ки та методології; визнає авторитет Вед, хоча і будує своє вчення у багатьох ви­падках на незалежних засадах. Ньяя вбачає кінцеву мету життя людини в досягненні звільнення (мокши), що уможливлюєть­ся через істинне пізнання реальності,оперте на логіку. Значних успіхів у сфері логічної проблематики Ньяя досягла, зокрема, завдяки узагальненню засобів і ме­тодів публічних філософських диспутів, що досить широко практикувалися на той час в Індії. В епістемології Ньяя визнає чотири самостійних джерела істинного пізнання:

1) сприйняття;

2) висновок;

3) порівняння;

4) свідоцтво.

До неістинного пізнання залічуються пам'ять, сум­нів, помилка та гіпотетичний аргумент. Правильне пізнання приводить до звіль­нення "Я" людини (субстанції, яка во­лодіє свідомістю як своїм атрибутом, ко­ли має зв'язок із тілом). Перший систе­матичний виклад учення Ньяя в Україні належить професору Київського університету Новицькому.

(Ю. Завгородній)

ОБҐРУНТУВАН­НЯ —

1) У логіці і методології науки — процес оцінки різ­них форм знання (висловлювань, гі­потез, теорій). У розвитку філо­софської думки сформувалися дві лінії розуміння об ґ рунтування: об ґ рунтування як встановлення відповідності елементів системи теоре­тичного знання зовнішнім по відношен­ню до системи умовам і об ґ рунтування як встановлен­ня відповідності певного логічного еле­мента системи системі в цілому, визна­чення його місця і функцій в логічній си­стемі. Перша лінія об ґ рунтування орієнтована на емпіричне підтвердження теоретичного знання і використовує суто емпіричні критерії, норми, оцінки. Друга лінія об ґ рунтування орієнтована на встановлення логічних відношень між висловлюваннями, які обґрунтовуються, і відношеннями, які мають статус логічного базису системи. Об ґ рунтування в логіці набирає форми логічного дове­дення. Сучасна наука обирає складну,баторівневу модель об ґ рунтування,яка включає емпіричні, логічні, метатеоретичні та філософські методи, критерії й оцінки наукового знання.

2) Об ґ рунтування в широкому смислі слова — регламентація та еталонізація результатів будь-якої пізнава­льної діяльності. В цьому випадку об ґ рунтування ви­ступає не як оцінка в системі знання, а як оцінка в системі діяльності.

ОБ'ЄКТ (від латинсь