ПОГАНСТВО дивись Язичництво. 1 страница

 

ПОДВИГ — морально значуща дія люди­ни, що спирається на її вільне самовизна­чення й спрямована на досягнення резу­льтатів, які значно перевершують рівень очікуваного від даного людського суб'єк­та. За своєю суттю, подвиг — діяння важке, пов'язане з подоланням великих труд­нощів, що потребує від людини само­віддачі й максимального напруження сил. Залежно від конкретної мети й загального характеру цінностей, що підлягають реалізації, вирізняють подвиги тру­дові, воїнські, подвиги любові, культурне або духовне подвижництво (поступування душі шляхом вдосконалення й спасіння) тощо. Ціль подвигу може мати соціальний або переважно індивідуальний характер, проте і в останньому разі передбачається її загальнозначущий духовно-моральнісний вплив. Подвижницькою дією мо­же поставати й недіяння (тобто відмова від негідної, неналежної дії), і налаштованість життя загалом, а суб'єктом подвигу — як конкретна особистість, так і спільнота ("подвиг народу"). Повдиг можна розглядати як особливий різновид вчинку. Відтак брак "культури вчинку" (Бахтін) за умов тоталітаризму закономірно поєднується з надмірним культом подвигу як вольового, екстраорди­нарного засобу незрідка оманливого ви­рішення нагальних суспільних проблем, розрахованого на ентузіазм мас. (В. Малахов)

 

ПОДВІЙНОГО ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАКОН — закон формальної логіки, за яким опе­рація заперечення, двічі послідовно за­стосована до якогось судження, дає ви­хідне судження. Отже, подвійне запере­чення рівнозначне ствердженню. Цей за­кон застосовують у двозначній логіці. В багатозначній логіці подвійного заперечення закон має дещо інший зміст, а в інтуїціоністській логіці не є логічним законом.

 

ПОДІЛ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ — логічна операція, в результаті якої обсяг родового поняття, яке відображає клас предметів, поділяється на видові поняття, що відоб­ражають різновиди даного класу пред­метів. Особливим прийомом поділу обсягу поняття є дихо­томія.

 

ПОДОЛИНСЬКИЙ Сергій Андрійович (1850, село Ярославці Київської губернії — 1891) — український вчений, громадський діяч. Закінчив природничий факультет Київського університету (1871), за фахом медик. У 1876 році (Бреслау, Німеччина) захистив докторську дисертацію. Подолинський поділяв марксистську ідею соціального визволення трудящих від ка­піталістичної експлуатації, проте вбачав головний спосіб її звільнення у громаді — особливій формі самоорганізації народу. Був співавтором (разом із Драгомановим та Павликом) програми українського "громадівського" (або "драгоманівського") соціаліз­му. Ідейною домінантою соціалістичних переконань Подолинського була національна ідея — ор­ганізація економічного та суспільного життя народу є найоптимальнішою, коли вона складається у межах етнічної єдності, що визначається, головним чи­ном, мовою. У колі наукових інтересів Подолинського — зв'язок між фізичними і соціальни­ми науками, конкретні форми взаємовп­ливів суспільних і природних процесів, питання енергетики виробництва. За­сновник української соціальної етногігієни.

Основні твори: "Життя й здоров'я людей на Україні" (1878); "Ремесла й фабрики на Україні" (1879); "Нігілізм в Росії" (1879); "Соціалісти України в Австрії" (1880); "Перегляд громадянського руху в Західній Європі" (1881); "Громадівство й теорія Дарвіна" (1881); "Людська праця і єдність сили" (1882).

 

ПОЗАСВІДОМІСТЬ — психічна реаль­ність, що протистоїть свідомості, існує за її межами і може бути представлена у свідомості (повністю або частково) і не представлена в ній. Позасвідомість — центральна ка­тегорія в усіх напрямах та школах психо­аналізу. У європейській філософії кон­цепція позасвідомості вперше чітко була сформульо­вана Ляйбніцем у "Монадології". Ляйбніц трактував позасвідомість як найнижчу форму душевного життя, середовище, яке оточує усвідомлені уявлення, Кант пов'язує позасвідомість з інтуїцією та апріорним синтезом як ви­щою формою чуттєвого пізнання. Роман­тизм вбачає у позасвідомості універсальне джерело творчості і створює своєрідний культ поза свідомості. Для Шопенгауера позасвідомість виявляється пере­дусім як воля до життя. Фройд розробляє фундаментальну теорію позасвідомості і визначає її як метапсихологію. Основу її складає вчення про динамічну взаємодію позасвідомості ("Во­но"), свідомості ("Я" або "Его") та "Супер-Его" ("Над Я"). Якщо свідомість формується під впливом соціального се­редовища, то позасвідомість дана людині від народ­ження. Для Фройда позасвідомість та свідомость знаходяться у постійному конфлікті, адже імпульси позасвідомості постійно "атакують" сві­домість, а "принцип реальності" не дає можливості втілити їх у життя. Цей конфлікт розв'язується або через витіс­нення — повернення позасвідомих ім­пульсів у своє джерело, або через суб­лімацію — символічне вираження ім­пульсів позасвідомості у формі артефактів культури. У вченні Фройда "Супер-Его" ("Над Я") — це своєрідна сфера позасвідомості, яка контролює дії свідомості і генетично пов'язана з обра­зом одного з батьків. Юнг створює теорію колективної позасвідомості, вузловими центрами якої є архетипи колективної позасвідомості. У психосинтезі, актуалізуючому психоаналізі та андроген-аналізі розрізняються поняття "позасвідомість", "підсвідоме" ("підсвідомість") та "надсвідоме" ("надсвідомість"). Підсві­доме трактується як "нижче позасвідомості" — та її частина, в якій знаходяться психічні травми та комплекси, надсвідоме ос­мислюється як "вище позасвідомості" — сфера зрілої особистості, яка творчо розкриває свої глибинні можливості. Слід розрізняти поняття "позасвідомість" та "несвідоме". Останнє означає стан деактуалізованої, інфанти­льної свідомості і має морально-оціночне забарвлення ("несвідомий вчинок"), тоді як поняття поза свідомість — морально амбівалентне ("позасвідомий вчинок"). На відміну від "несвідомого", поняття "неусвідомлене" виражає прихований стан позасвідомості по відно­шенню до свідомості. (Н. Хамітов)

 

ПОЗБАВЛЕННЯ — термін,започаткова­ний Аристотелем; використовувався у схоластиці для опису фізичних явищ, руху, спрямованого на зміну ознак, що містяться у субстраті, тобто на зміну ма­теріальних речей. Перехід від одного явища до іншого, від однієї ознаки до іншої розумівся як перехід від її відсут­ності до її наявності. Протиставлення на­явності і відсутності, тобто форми та її позбавлення, було визначальним при описі руху в античній і схоластичній вер­сіях перипатетичної фізики.

 

ПОЗИТИВІЗМ (від латинського positivus — пози­тивний) — філософська течія, яка стала домінантою європейської культури у другій половині XIX століття. В історичній еволюції позитивізму вирізняють три етапи: класичний (Конт, Літтре, Тен, Ренан, Дж. Мілль, Спенсер та інші), емпіріокритицистський (Мах, Авенаріус, Пірсон, Дюем та інші), неопозитивістський (Шлік, Карнап, Рейхенбах та інші). Основоположник позитивізму — Конт, якому належить також термін "позитивізм", кинув радикальний виклик ме­тафізичній традиції європейської куль­тури і проголосив настання нової епохи — справді наукового (тобто позитивного) знання. Наука (як сфера позитивного знання) не потребує спекулятивного обґрунтування. Вона сама слроможна здійснити будь-які грандіозні теоретичні синтези знання, що здобувається засоба­ми різноманітних спеціальних наукових дисциплін. Слово "філософія" на цьому етапі позитивісти зберігають лише за тією галуззю науки, яка культивує мето­ди синтетичного об'єднання позитивного знання. На рубежі XIX-XX століть позитивізм пере­живає кризу, зумовлену науковою рево­люцією, що охопила майже всі галузі природознавства. Наслідком цієї кризи було започаткування другого етапу позитивізму, на якому стратегічне завдання вбачаєть­ся не у створенні всеосяжних "синтетич­них" систем, що систематизують універсально-загальні висновки наук про при­роду, суспільство й мислення, а в роз­робці по-справжньому наукової теорії пізнання, з якою тепер ототожнюється емпіріокритицистська епістемологія. Третій етап еволюції позитивізму (неопозитивізм) пов'язаний із діяльністю представників логічного позитивізму, Віденського гуртка та ана­літичної філософії. Однією з провідних тез цього періоду є проголошення філо­софії не наукою про реальність, а практи­кою аналізу штучних і природних мов. Головна мета такого аналізу вбачається в елімінації з науки усіх тих понять, міркувань, псевдопроблем, які не мають пізнавального сенсу. Відмовляючись від догм махістського біологізму та психо­логізму, неопозитивісти намагаються досягти цієї мети у процесі удосконалення апарату математичної логіки і побудови дедалі потужніших логічних моделей. Філософія виправдовується лише тією мірою, якою вона прояснює деякі з розрізнень, що не були ясними до її втру­чання. Для неї нема й не може бути ні єдино істинного філософського методу, ні будь-яких нездоланних меж. Такого роду підходи і до філософії, і до науки створили підґрунтя для трансформації позитивізму у постпозитивізм. (В. Лук'янець)

 

ПОКАЯННЯ — феномен моральної свідомості, який полягає у визнанні особистістю власної моральної провини з метою її виправлення і самовдосконалення. За змістом покаяння залежить від суб'єкта мо­ральної вимоги (Бог, людство, держава, соціальна група, інша особа). Для релі­гійної свідомості покаяння полягає у спокуту­ванні особою її провини (гріха) перед Бо­гом, яке відбувається в різних релігіях через жертвопринесення, сповідання й прощення. У XX столітті відомі приклади покаяння від імені нації, держави, соціальних інститутів (покаяння за провини німців проти людства в роки фашизму, покаяння за злочини тоталітаризму сталінської доби, покаяння вер­ховного ієрарха за помилки церкви). (Є. Мулярчук)

 

ПОКОРА — життєва позиція, форма по­ведінки соціального суб'єкта, яка виз­начається залежністю від волі іншого суб'єкта. Покора — умова існування усіх со­ціальних інституцій (кожний соціаль­ний порядок спирається на визнання певних цінностей та вияв покори щодо голов­них загальноприйнятих норм), особливо системи владних відносин. У філософській традиції проблема покори осмислю­валася вже за часів Античності. Героїзм передбачав покірливе ставлення до влас­ної долі, готовність гідно і жертовне зу­стріти її веління. Разом із тим покора не передбачала пасивного очікування — за люди­ною (особливо за філософом) визнавало­ся право жити, демонструючи неза­лежність від обставин, свободу від стра­ху, зневагу до всього, що хвилює і жахає пересічну людину (така незалежність від обставин визначалася античними філо­софами як атараксія). (В. Заблоцький)

 

ПОЛІСИЛОГІЗМ — поєднання декількох силогізмів, коли висновок одного си­логізму (просилогізму) стає засновком іншого силогізму (епісилогізму) і так далі.

 

ПОЛІТЕЇЗМ (від грецького πολύς — числен­ний, θεός — Бог) — форма вірувань і куль­ту, що полягають у поклонінні багатьом богам. Багатобожжя складається в умовах сформованих етносів за відсутності стій­ких економічно-господарських зв'язків та централізованої державності. Серед характерних рис політеїзму — уявлення про ієрархію богів та особливе шанування верховного божества: у давніх греків — Зевса, у рим­лян —Юпітера,тощо. У східних слов'ян політеїзм представлений образами Роду, Господаря, Лади, Панни-Сонця, Громовика та іншіх богів; розвинутий політеїзм відомий персонажа­ми Сварога, Дажбога, Стрибога, Перуна, Мокопіі, Велеса тощо. Боги політеїзму постають покровителями землеробства, ремесел, торгівлі, побуту, військової справи. В часи політеїстичних вірувань був поширений енотеїзм — поклоніння своєму богові і по­вага до богів інших етносів. Елементи політеїзму збереглися і в монотеїстичних релігіях. (Б. Лобовик)

 

ПОЛІТИКА (від грецького Πολιτική — дер­жавна діяльність) — у найзагальніпіому значенні — це діяльність, що має своєю метою регулювання взаємин між людь­ми для забезпечення певного стану дея­кої суспільної одиниці (суспільного утво­рення). Політикою займається той, хто нама­гається спрямовувати поведінку та взає­мини між людьми в межах різноманіт­них суспільних (колективних) утворень з метою забезпечити деякий стан цих утворень. Переважно терміном "політика" по­значають діяльність, спрямовану на ве­ликі суспільні утворення, кордони яких збігаються з державними кордонами. То­му іноді визначають політику, ґрунтуючись на понятті держави чи участі в державному управлінні, домагання такої участі та здійснення впливу на державу. Але дер­жава є тільки одним із типів політичних установ і, отже, поняття політика має бути підставовим (базовим) щодо поняття дер­жави, а не навпаки. Найглибші джерела політики закорінені в природі людини, тобто ці джерела антропологічні. Основною пере­думовою появи політики є усвідомлення того, що стан того колективного утворення, яке складають люди, можна і потрібно регулювати. Не має значення, що саме в тому чи іншому випадку стало безпосе­реднім стимулом для появи політичних установ: це могли бути завоювання і по­треба тримати завойованих у покорі, егоїстичні інтереси окремих груп (як припускається в марксизмі), але це мог­ло бути і намагання людей відвернути ха­ос і збільшити міру своєї безпеки, тобто деякі спільні інтереси. Всі ці чинники могли накладатися та взаємодіяти. Під­тримання певного ладу чи порядку (зара­ди загальної безпеки) належить до най­перших і найважливіших цілей політики і чин­не навіть тоді, коли фундаментальну потребу у підтриманні ладу якісь групи використовують, щоб впровадити та під­тримувати порядок, вигідний для них. Якщо слово "культура" застосувати в ан­тропологічному значенні, то політика в цьому аспекті є частиною штучних світів чи ку­льтур, створених людськими суспільст­вами. Таке визначення політики є ціннісно-нейтральним: у ньому не говориться, що політикою ми повинні називати тільки діяль­ність, спрямовану на забезпечення зага­льного "добробуту" суспільних цінно­стей. Ціннісно-нейтральне ("владне") ро­зуміння політики лежить у руслі так званого політич­ного реалізму, засновником концепції якого вважають Мак'явеллі. Сучасне ро­зуміння політики, хоча й містить елемент по­літичного реалізму, полягає у визнанні певних обмежень у застосуванні тих тех­нологій, що мають метою утвердження влади. Такі обмеження є різними у різних суспільствах, у різні історичні пе­ріоди та в різних історичних ситуаціях. Це можуть бути певні традиції, різного роду соціальні та правові норми, особливо способи легітимізації суспільної вла­ди, звичаї, певні міфи і стереотипи сус­пільної свідомості тощо. Загалом наведе­не щойно визначення є радше норматив­ним (про що свідчать коментарі до нього, в яких заперечується, що політику можна ро­зуміти як застосування "голої сили"). У нормативному розумінні політика — вид діяль­ності, яка має метою забезпечення най­важливіших передумов добробуту сус­пільного утворення шляхом узгодження інтересів та ціннісних орієнтацій осіб та суспільних груп. Словом "добробут" у да­ному разі позначають не лише матеріаль­ний, а й духовний стан суспільства; тер­мін "передумови" позначає тут деякі необхідні передумови, за наявності яких люди найбільшою мірою здатні реалізу­вати свою творчу енергію; вислів "узгод­ження інтересів і ціннісних орієнтацій" передбачає, по-перше, що люди повинні мати можливість висловлювати думки щодо своїх інтересів та ідеалів і що полі­тик не може унезалежнювати себе від цих розумінь та нав'язувати людям си­лою той спосіб життя, який він вважає кращим для людей (насильне "ощасливлення"). Звідси випливає, що політика має по­лягати передусім у врахуванні різних інтересів, різних понять про добро і щас­тя, різних ідеалів, аби узгоджувати їх, тобто вона полягає у відверненні насиль­ницьких конфліктів. Звідси вислів: "політика — це мистецтво можливого". Коли гово­рять: "Де починається війна, там за­кінчується політика", то в даному випадку має­мо справу з нормативним розумінням політики, з якого випливає, що не кожен "політич­ний" режим є політичним. Не є такими тиранія, олігархія, диктатура, тоталіта­ризм, демократія в її популістських ва­ріантах. Внутрішня політика перестає бути політикою, якщо ігноруються інтереси осіб, соціаль­них та етнічних груп чи всього суспільст­ва (нації), тобто коли нав'язується воля однієї особи, групи осіб чи більшості. Міжнародна політика також перестає бути політикою, коли одна держава або група держав на­в'язують силою свою волю іншим наро­дам або державам. У цьому сенсі справед­ливим є вислів: "Де починається насиль­ство, там кінчається політика". Варто зауважи­ти, що з ціннісно-нейтрального розу­міння політики (коли таке розуміння утверджують не як метод дослідження, а як принцип) випливає політичний нігілізм, що є поширеним явищем у посткомуніс­тичних країнах (де політику часто розуміють як засіб утвердження групових інте­ресів). Але навіть у межах загалом демо­кратичних течій політичної філософії (та відповідних ідеологій) різні теорії наго­лошують деякі відмінні аспекти в ро­зумінні того, якою має бути мета політики та якими мають бути політичні технології. Як правило, різні концепції політики відпові­дають різним концепціям держави: те, як розуміють мету та засоби політики, зале­жить передусім від того, в чому вбачають призначення держави (дивись Держава). (В. Лісовий)

 

ПОЛІТОЛОГІЯ — політична наука у сучасному розумінні терміном "політологія" (політична наука) позначають цілу су­купність різних галузей дослідження та різних теорій, спрямованих на пізнання політики. Розгалуженість на розділи та науки є причиною того, що часто гово­рять не про одну політичну науку, а про політичні науки. До найважливіших політичних наук належать: політична історія, політична соціологія, політична психологія, політична економія (еко­номіка), політична географія, політична демографія, політична антропологія та компаративні політичні дослідження. Окрім того, до основних розділів політології сьо­годні відносять особливі ділянки до­слідження; політичні установи, політичну поведінку, державне адмініструван­ня, міжнародні відносини. Назвою "політологія" сьогодні об'єднують різноманітні полі­тичні дослідження, які відрізняються не тільки предметне, а й теоретично та мето­дологічно. Термін "політична наука" був уведений у слововжиток, аби протистави­ти позитивну науку про політику полі­тичній філософії. До політичної науки у період її становлення ставили такі самі вимоги, як і до природничих наук: її уза­гальнення повинні ґрунтуватися на фак­тах (бути індуктивними); політологія повинна бути здатною здійснювати передбачення, які молена підтверджувати (спростовувати) з допомогою фактів; політологія повинна бути ціннісно-нейтральною ("об'єктивною","позаідеологічною"). У 50-60-ті роки XX століття методологічною основою політичної нау­ки став біхевіоризм. Хоча біхевіоризм ви­ник у 20-ті роки XX століття у США як напрям емпіричної психології (Вотсон, Скінер), але у 50-60-ті роки методи біхевіоризму були застосовані у полтілогії; у такий спосіб праг­нули подолати переважання психологіч­них, моральних та формально-правових підходів. Біхевіоризм відіграв корисну роль у підвищенні уваги до поведінки, зокрема до поведінки груп, у різних ситу­аціях, підвищив роль емпіричних методів у політології — в тім числі застосування кіль­кісних, математичних методів. Але позитивістська обмеженість біхевіоризму призвела у політології до втрати її методологічної цілісності та до появи цілої серії різних методологій та теорій — теорії груп, сис­темного та структурно-функціонального аналізу, теорії прийняття рішень, теорії раціонального вибору, теорії ігор, еконо­метрики тощо. Безсумнівно,сьогодні існують безперечні підстави вважати, що політологія існує, принаймні, як певна дис­ципліна. Мається на увазі певний інте­лектуальний рух, кооперація людей, які називають себе політичними науковця­ми; ця кооперація ґрунтується на виз­нанні певних критеріїв професійності та етичних норм, прийнятих у науковій діяльності. Ці норми знаходять своє реа­льне втілення у наявності певного про­стору спілкування, в існуванні комуні­кативної спільноти: існує велика кіль­кість періодичних видань, проводяться круглі столи, конференції, конгреси, в тім числі на міжнародному рівні. Важли­ву роль у координації цього руху та в його самоусвідомленні відіграє Міжнародна асоціація політичних науковців. Політологія є предметом викладання, і в цьо­му розумінні вона теж є дисципліною. По­треби викладання підштовхують нау­ковців до визначення хоча б у загальних рисах її структури та змісту. Одначе існу­вання політології як дисципліни ще не означає, що вона є чимось цілісним у методо­логічному та теоретичному відношенні. Заперечення ідеї єдності методу (методологічної єдності суспільних наук) стало важливою додатковою обставиною, яка привела до змін у розумінні того, що слід вважати теорією в суспільних науках. Зокрема, визнання того, що у суспільних науках не можна нехтувати інтенціональністю (тобто інтересами, уявленнями, ціннісними орієнтаціями, які мотивують будь-який вчинок), спричинилося до підвищення ролі герменевтичних методів у суспільних науках. Серед тих позицій, які визнають можливість політичної нау­ки як такої, можна виокремити при­наймні три найважливіші. Першу обс­тоюють ті науковці, які намагаються за­безпечити методологічну єдність політич­ної науки, пропонуючи певний варіант те­орії, що, з їхнього погляду, здатна вико­нувати роль об'єднувальної парадигми для політології. Одначе домінування тих чи тих па­радигм переважно означене часовими та географічними межами. Визнання цього безперечного факту привело до утверд­ження позиції плюралізму, коли вислів "політичні науки" вважають висловом-парасолькою, який позначає тільки дея­ку сукупність різних методів та теорій. Таку позицію, зокрема, можуть розвива­ти в руслі філософії деконструктивізму. Крайній формі плюралізму методологій та теорій протистоїть поміркованіша та більш виправдана позиція, її суть полягає в погляді на різні методології та теорії як на взаємодоповнювальні (її також визна­чають як "синергетичну" різних методо­логій та теорій). (В. Лісовий)

 

ПОЛІЩУК Ніна Павлівна (1937, село Переволочне Чернігівської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім.Т. Шевченка (1959). Доктор філо­софських наук (1990). Від 1962 року — аспірантура, потім — науково-дослідниць­ка робота в інституті філософії ім. Г. Сковоро­ди НАНУ. Коло філософських зацікавлень — історія філософії, релігійний екзи­стенціалізм, переклад класичних та су­часних філософських текстів з англійської на українську мову. У центрі дослідницької уваги —плюралізм як фундаментальна філо­софська проблема.

Основні твори: "Плюралізм і сучасна буржу­азна філософія: Світоглядний аспект" (1985); "Проблема плюралізму: сучасні підходи","Нові ідеї в філософії" (1991); "Філософське осмислення духовно-твор­чого виміру плюралізму","Світогляд і духовна творчість" (1993); "Англо-український філософський словник", у співавторстві (1996); "Екзистенційний за­сновок філософії Г. Сковороди","Сковорода Григорій: образ мислителя" (1997); низка перекладів, які увійшли, зокрема, до антологій: "Консерватизм" (1998); "Націоналізм" (2000) та інші.

 

ПОЛОЦЬКИЙ Симеон (Самуїл Гаврило­вич Петровський-Ситніанович) (1629, Полоцьк — 1680) — білорусько-українсько-російський бого­слов, філософ, поет, драматург, оратор і педагог. Освіту здобув у КМА, яку закінчив близько 1651 року. Вчився також у Віленській єзуїтській академії і, можливо, в якихось навчальних закладах євро­пейських країн. 1656 року постригся у чен­ці. 1664 року переїхав до Москви. Заснов­ник схоластичного бароко в Росії, яке він відповідно до тамтешньої суспільно-ку­льтурної ситуації модифікував шляхом послаблення традицій індивідуалізму, духовної депресії і акцентуації духу дер­жавного оптимізму і "службової" одностайності як форми нового колек­тивізму, характерної для становлення Російської імперії. Автор збірок про­повідей "Обед душевний" (1681) і "Вечеря душевная", що містять 109 слів мо­ралістичного змісту, 78 панегіриків і 29 повчань; поеми на царський герб "Орел Російський"; букварів 1664, 1667, 1669 і 1679 років; "Жезла правлення". Основне завдання своєї творчості Полоцький вбачав у слу­гуванні народному добру, яке розумів як звеличування державної влади, необме­женої влади монарха, чим створював тео­ретичне підґрунтя для формування абсо­лютизму. Його праці насичені роздума­ми про життя і смерть, багатство і бід­ність, самовдосконалення, цінність людського розуму, виховання дітей, про війну і мир, про війни праведні й непра­ведні тощо. Заснувавши так звану "Верхню" друкарню (1679), він окрім згаданих творів видав "Тестамент, або Заповіт Василія, царя грецького, його синові Льву Філософу" (1680), що репрезентував по­ширений у середньовічній Європі тип по­вчальних кодексів політичної, суспіль­ної і приватної моралі. Ораторська проза Полоцького і закладені в ній ідеї української філософії ба­рокової доби сприяли поступовій пере­орієнтації російської думки в ранньомодерному дусі, стимулювали виникнення нових класицистичних тенденцій у російській літера­турі.

 

ПОЛЯРНІСТЬ — термін філософії Шеллінга. Позначає наявність у природі про­тилежностей та їх єдності. За Шеллінгом, перший принцип філософського вчення про природу полягає у тому, щоб зводити всю природу до полярності й ду­алізму. Даний принцип він називав "спо­собом дії природи". Згідно з ним, Шеллінг здійснив систематизацію всіх основ­них протилежностей: притягання й від­штовхування — в механіці; полюси магніта; позитивна і від'ємна електрика — у фізиці; асоціація і дисоціація — в хімії; збудження і втомлюваність, чуттєвість і подразливість, поглинання й виділення кисню — в живих організмах. Як синонім до принципу полярність Шеллінг вживав термін "принцип магнетизму". В сучасній філо­софії полярність за змістом те саме, що й проти­лежність. Термінологія Шеллінга свід­чить про те, що історично одним із основ­них джерел діалектики було природоз­навство. (М. Булатов)

ПОМПОНАЦЦІ П'єтро (1462, Мантуя — 1525) — італійський філософ. Навчався у Мантуї і Падуї, викладав в університетах Падуї, Ферради, Болоньї. Під впливом вчення Аверроеса заглибився у дослідження питання про безсмертя душі. На підставі теорії двоїстої істини схилявся до протиставлення релігійної істини, спрямо­ваної на моральне повчання (а не пояс­нення світу), істині філософській, засно­ваній на розумі. У розумінні душі Помпонацці до­тримувався думки, що душа є "абсолют­но смертною" та заразом "частково без­смертною". Розум Помпонацці наближав до сфери чуттєвості і вирізняв три його різновиди: споглядально-теоретичний, спрямова­ний на пізнання світу; практичний, що розмежовує добро і зло; діяльний, який забезпечує перетворення світу людиною за допомогою різних "механічних мис­тецтв". Кожна людина наділена всіма трьома різновидами розуму, але різною мірою, Помпонацці розробляв загальнокосмічну концепцію детермінізму, пов'язуючи її з "натуралістичною астрологією". За цією концепцією, Бога позбавлено функ­ції творіння, а світ оголошено таким, що існує вічно. В поглядах Помпонацці виразно пред­ставлена позиція натуралістичного пан­теїзму. У тлумаченні долі людини поєднував елементи філософії стоїцизму та християнське вчення, результатом був висновок про співставність, а то й збіг актів людської волі і Божественного провидіння.

Основні твори: "Про безсмертя душі" (1516); "Апологія" (1517); "Про фатум, свободу волі та провидіння" (1520).

 

ПОНЯТТЯ —

1) Спосіб розуміння та абст­рактного уявлення результатів пізнання певної предметної галузі через усвідом­лення істотних характеристик її об'єктів.

2) Форма мислення, що харак­теризується відображенням закономір­них відношень та властивостей об'єктів у вигляді думки про їхні загальні та специфічні ознаки. Утворення поняття — склад­ний процес, у якому застосовують такі засоби пізнання, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування, ідеалізація, уза­гальнення, умовиводи. В мові поняття виражається словом (звичайно іменником у називному відмінку) або словосполучен­ням. Ознаки, які включаються в поняття, ста­новлять його зміст. Предмети, що їм при­таманні ознаки, відображені в змісті поняття, утворюють його обсяг. До обсягу поняття вхо­дять не тільки реальні, в даний момент існуючі предмети, а й усі ті, які будь-ко­ли мали ознаки, що входять до змісту поняття. Така "сталість" поняття, незалежність його від окремих змін у матеріальному світі є од­ним із гносеологічних коренів об'єктив­ного ідеалізму. Поняття суперечливі за своєю природою. Оскільки поняття абстрактні, ство­рюється видимість відходу мислення в поняттях від дійсності. Насправді поняття, відобра­жаючи сутність, поглиблюють знання людини про навколишню дійсність. Поняття є засобом пізнання істини. Зміст поняття змі­нюється в процесі розвитку наук (наприклад, зміна змісту поняття "атом" від Антич­ності до нашого часу). Математична логіка розглядає поняття як функцію, що встановлює відповідність між предметами певної галузі та істиною або хибою. З по­гляду діалектичної логіки, поняття є формою абстрактного поєднання одиничного, особливого, загального в пізнанні, яке конкретизується через суб'єкт, предикат та зв'язок їх у судженні та умовиводі. Фі­гури такої конкретизації акумулюють досвід багаторазового повторення найзагальніших відношень дійсності у свідо­мості людини.