Основні твори: "Діаріуш подорожній"; "Вивід прав України" (1712); "Маніфест до європейських урядів" (1712); "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького".
ОРТЕГА-І-ГАССЕТ Хосе (1883, Мадрид — 1955) — іспанський філософ. У 15-річному віці вступив до Мадридського університету; потім продовжив освіту у Ляйпцигу, Берліні, Марбурзькому університеті (під керівництвом Когена). У 1911-1952 роках — професор метафізики у Мадридському центральному університеті. 1923 року заснував журнал, який справив великий вплив на іспанську культуру. 1948 року заснував у Мадриді інститут гуманітарних наук. Ортега-і-Гассет прирівнював філософію до інтелектуального героїзму, позаяк тільки для неї суттєвим елементом пізнавальної діяльності є припущення про непізнаваність свого предмета. Парадоксальне філософування, проте, неможливе без первинної очевидності, якою стає для мисленика його власне життя, пов'язане із цілим світом та з персональним ставленням до нього. На засадах радикального критицизму й перспективізму Ортега-і-Гассет здійснює антропологічне зорієнтоване (співзвучне "філософії життя", феноменології, екзистенціалізму) переосмислення класичної раціоналістичної спадщини; результатом було створення концепції "раціо-віталізму" ("життєвого розуму"). Взаємодію людини й суспільства Ортега-і-Гассет розглядав крізь призму особистісної відповідальності. Найрадикальнішим Ортега-і-Гассет вважав поділ людства на два типи: тих, хто до себе суворий і вимогливий, не уникає праці й обов'язку, і тих, хто схильний до самозакоханості й самопотурання, не прагне до самовдосконалення ("пливе за течією"). У праці "Бунт мас" Ортега-і-Гассет протиставляє людей, спроможних на зусилля або шляхетство (вони керуються вимогами, а не правами, здатні на життя, що безугавно себе перевершує, пориваються від старих досягнень до нових обов'язків), та юрбу — множинність людей без певних чеснот, просту кількість, що перетворилася на соціальну ознаку безособового "загального типу". За Ортега-і-Гассетом, "людина-маса" (на противагу людині-індивідуальності) —відмітна ознака новітнього часу, що становить істотну загрозу правовому, громадянському суспільству (це підтвердила практика тоталітаризму XX століття). На цій підставі Ортега-і-Гассет розмежовував демократію та лібералізм: перша відповідає на державно-правове питання: "Хто має здійснювати політичну владу?", а друга: "Якими мають бути межі політичної влади?"; відтак — можна бути великим лібералом і зовсім не демократом та навпаки ("Есе про Іспанію"). На засадах принципу індивідуальності Ортега-і-Гассет витлумачує культуру (та кризу сучасної культури, котрій бракує спонтанності й життєвості). Наріжною проблемою для філософії є, за Ортега-і-Гассетом, те, що, заміряючись збагнути універсум, вона не знає, чи є справді він універсумом, а чи мультиверсумом ("Що таке філософія"). "Раціовіталізм" Ортега-і-Гассета націлений на осягнення якісного розмаїття виявів буття та світоглядний плюралізм.
Основні твори: "Легкодуха Іспанія" (1922); "Дегуманізація мистецтва" (1925); "Бунт мас" (1929); "Ідеї і переконання"(1940); "Два прологи" (1945); "Статті про Веласкеса і Гойю" (1950); "Що таке філософія" (1957).
ОРТОДОКСІЯ (від грецькького ὀρθοδοξία — правильно думаю) —
1) У релігії: "правовір'я", узгодженість переконань з офіційною церковною традицією. Протилежною до ортодоксії, за церковним вченням, є єресь. В християнстві причетними до ортодоксії вважають себе церкви, що визнають рішення перших семи Вселенських Соборів, дотримуються догматики, проголошеної у Нікео-Константинопольському символі віри, вчення про церковні таїнства тощо. "Ортодоксальне" християнство формувалося у І тисячолітті нашої ери шляхом впорядкування догматики та послідовного вилучення кількох "єретичних" гечій: аріанства (після І Вселенського Собору), несторіанства (після III Вселенського Собору), монофізитства (після V Вселенського Собору). Однак і воно зазнало розколу (з XI століття) — на східну та західну течії. Перша засвоїла назву "ортодоксальної" (у нашій інтерпретації — 'православної") церкви; друга перебрала назву "католицька" ("соборна"). Поряд з традицією обопільних звинувачень у відступленні від ортодоксії в обох течіях існує усвідомлення витокової єдності "соборної", "апостольської", "ортодоксальної" церкви, прагнення до діалогу з метою відновлення цієї єдності.
2) В широкому значенні: догматизована версія будь-якої доктрини (у тому числі філософської), яка вимагає від своїх адептів послідовного та суворого дотримання. (С. Головащенко)
ОРФІЗМ — давньогрецький релігійний рух, який виник у VI столітті до нашої ери внаслідок реформи культа Діоніса. В центрі орфізму — власна теокосмогонія, віра у безсмертя цупіі і потойбічну винагороду, котрі були зафіксовані у поемах, автором яких було проголошено міфічного співака Орфея. Орфічні поеми і гімни створювались упродовж 1000 років, відбиваючи різні стадії розвитку грецької релігії і вплив різних філософських шкіл. Послідовники орфізму сповідували принципи аскетизму і каяття — "орфічний спосіб життя", який мав спокутувати успадкований людством гріх титанів. Орфізм справив значний вплив на піфагореїзм та неоплатонізм.
(В. Єленський)
ОСВОЄННЯ — категорія людського світовідношення, що відображає процес універсальної соціальної взаємодії людини і світу, перехід індивідуального в соціальне і навпаки, трансформацію людськими індивідами свого життєвого досвіду у власні якості, світоглядні орієнтації, установки, здібності, уміння. Процес освоєння соціальної реальності активністю суб'єкта, тобто включення реальності у світ суб'єкта, сферу його життєдіяльності, веде до того, що вона стає реальністю, пристосованою до способу дій суб'єкта і несе на собі відбиток його волі. У цьому зв'язку освоїти щось — означає зробити його своїм з метою функціонального використання (наприклад, як засобу досягнення мети, предмета задоволення потреби тощо). Освоєння — складний, багатогранний і суперечливий процес людської життєдіяльності, що безпосередньо визначається потенціалом соціального статусу її суб'єкта, який задає масштаб та способи освоєння соціальної дійсності, виокремлення з неї неосвоєної реальності у формах, що задовольняють вимоги буття, потреби та інтереси людини. Освоєння являє собою цілеспрямований вольовий процес життєдіяльності соціальних суб'єктів, що передбачає мету, засоби її досягнення, поділ світу на даний і належний, перетворення власного світовідношення із даності в проблему та вирішення останньої. Своїм результатом освоєння, як правило, має громадянську позицію особи. Наявність у індивідів комплексу неповноцінності, девіантної поведінки свідчить про спотворений характер соціального освоєння. Освоєння абсолютно суверенне і відбувається виключно на основі добровільного прагнення індивідів. Тільки реальний процес життя, необхідність соціальне діяти адекватним чином примушують людських індивідів освоювати навколишній світ, перевіряти у спілкуванні свої знання, життєвий досвід, набуті уміння. Розрізняють три загальних типи освоєння: духовне, практичне і духовно-практичне. Однак у соціальному плані освоєння може бути диференційоване також стосовно міри приналежності освоєного фрагмента соціальної дійсності відповідному суб'єктові та характеру маніпулювання ним, тобто освоєння може виступати як присвоєння, привласнення, володіння, користування. Конкретизуючи зміст категорії "соціальна взаємодія", поняття "освоєння" відображає той аспект активності соціального суб'єкта, який пов'язаний із процесом вольової "суб'єктивації" соціальної реальності, перетворення її на його надбання, приналежність, засіб, цінність тощо. Однак це поняття ще не досить досліджене в соціальній філософії. (В. Коцюбинський)
ОСИПОВСЬКИЙ Тимофій Федорович (1765, село Осипово Володимирської губернії — 1832) — російський вчений-математик, філософ. Закінчив Петербурзьку учительську гімназію. Доктор філософії (1807), професор (1850). Викладав фізику та математику (Москва, Петербург), автор високо поцінованого на той час "Курсу математики" (Томи 1-2, 1801 - 1802). Від 1803 року — в Харкові: завідуючий кафедрою чистої математики (1805 - 1820), ректор (1813-1820) Харківського університету. Переклав і видав "Логіку" Кондильяка. Створив і очолив "Товариство наук при Харківському університеті" (1812 — 1832), редагував журнал "Український вісник". За філософськими поглядами — переконаний емпірик, об'єктивіст, критик апріоризму, ідеалістичного спекулятивного конструювання, містики. Зокрема, Осиповському належить ґрунтовна критика ідей Канта стосовно простору і часу та "метафізичних основ" природознавства, логічної концепції Шада, фізики шеллінгіанця Стойковича.
Основні твори: "Про простір і час" (1807); "Міркування щодо динамічної системи Канта" (1813); "Відзив про підручник "Логіки" професора І.Є. Шада" (1816).
ОСНОВНІ ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ — граничні питання про існування і світ людини. Філософська рефлексія починає із зовнішнього світу і від нього переходить до аналізу людини. Цей перехід від натурфілософії до філософії життя чи філософської антропології повторюється в історії думки декілька разів і постає, за Дильтеєм, як її суттєва закономірність. Основні питання філософії знайшли відбиток у структурі і тематиці філософських вчень: про природу, про людину, про знання і методи його отримання, про науки теоретичні, практичні і творчі тощо. Значним підсумком осмислення основних питань філософії стала їх класифікація і розробка Кантом у системі. Кант виділяє чотири питання:
1) Що я можу знати?
2) Що я повинен робити?
3) На що я можу сподіватися?
4) Що таке людина?
На його думку, на перше питання відповідає метафізика, на друге — мораль, на третє — релігія, на четверте — антропологія. Але по суті, вважав Кант, їх всі можна звести до антропології. Основні питання філософії звичайно виражаються в суперечності полярних категорій: річ в собі і явище, свобода і необхідність, конечне і безконечне, матеріальне й ідеальне та інші. Різні філософські вчення відрізняються набором таких універсалій, розумінням їх зв'язку і місця у вченні, а отже, і основними питаннями філософії. Слід розрізняти основні питання філософії і принцип філософської системи. Як правило, принцип один; якщо їх декілька у одного мислителя, це є еклектика. У Канта принципом є непізнаваність речей в собі, обмеження знання чуттєвим досвідом. На засадах цього принципу він вирішує проблему пізнання, моральної діяльності, власне, увесь набір сформульованих ним основних питань філософії. У Регеля аналогічні питання розв'язуються на основі іншого принципу — єдності мислення і буття. Саме таким терміном позначає він дану єдність. Ототожнення принципу і основних питань філософії збіднює та спрощує філософську проблематику. В багатоманітності історико-філософського процесу наявна і розмаїтість принципів. Для сучасного стану філософської думки України характерна розмаїтість принципів, бо майже кожен дослідник поєднує фрагменти різних вчень. З огляду на це, такий стан думки є не лише плюралістичним, а й еклектичним. Зрештою, це має і позитивний сенс, оскільки дозволяє засвоїти більший масив філософської культури, осмислити більше коло основних питань філософії. Останні ніколи остаточно не вирішуються: адже, за словами Фіхте, яка людина, така і її філософія. (М. Булатов)
ОСОБИСТІСТЬ — аспект внутрішнього світу людини, що характеризується унікальністю та відкритістю; реалізується в самопізнанні та самотворенні людини та об'єктивується в артефактах культури. Особистість відрізняється від індивіда тим, що в своїх актуалізованих проявах є трансцендентною по відношенню до умов соціального життя, тоді як індивід постає частиною роду і виду (біологічний атом) та суспільства (соціальний атом). Разом із тим у деяких психологічних школах XX століття, передусім соціоцентричних, особистість витлумачується як соціальна маска індивідуальності. Проблема особистості є центральною для персоналізму, у межах якого вона визнається первинною творчою реальністю та найвищою духовною цінністю. Засновник французького персоналізму Муньє вважає особистість єдиною реальністю, яку ми пізнаємо та одночасно створюємо зсередини, живою активністю самотворчості, комунікації. Бердяєв, розгортаючи традицію слов'янського персоналізму, зазначає, що особистість не народжується, а твориться Богом: особистість є Божа ідея та Божий задум, цілісність та єдність, яка має безумовну та вічну цінність. Фройд, по суті, ототожнює поняття "особистість" і "психіка." В результаті він структурує особистість-психіку, виділяючи три основних її компоненти: "Я", "Воно" та "Над - Я". "Я" співвідноситься зі свідомістю, "Воно" — з підсвідомістю, "Над-Я" — це та частина особистості людини, що контролює діяльність "Я" і оберігає його від панування "Воно". Говорячи про "Воно", Фройд тлумачить його як найбільш давню (первинну) структуру особистості. "Воно-підсвідоме" знаходиться в боротьбі з "Я" як пізнішою структурою, постійно продукуючи асоціальні бажання. "Над-Я" виступає тим цензором особистості, що у формі совісті придушує і приборкує стихію "Воно". На відміну від Фройда, Юнг ототожнює поняття "особистість" та "душа". Він описує особистість за допомогою понять: "Я", "персона", "тінь", "аніма", "анімус". При цьому Юнг розділяє "особистість" і "самість", вважаючи останню більш глибинною реальністю, яка включає несвідоме. Велике значення проблемі особистості надають представники "гуманістичної психології". Так, Маслоу визначає особистість як здатність людини до самоактуалізації. Він розуміє самоактуалізацію не просто як стихійне зростання, а як самопізнання, саморефлексію, що ведуть до плідної самотворчості. Самоактуалізація особистості — це вміння злитися зі своєю внутрішньою природою, вибрати свою мотивацію до життя, здатність постійно розгортати свої потенції. (С. Крилова)
ОСТИН Джон Ленгшоу (1911, Ланкастер — 1960) — британський філософ-аналітик. Навчався в Оксфорді. Професор Оксфордського університету (1952 -1960). Праці і викладацька діяльність Остина ініціювали так званий "лінгвістичний поворот" у філософії і стимулювали поширення специфічного типу філософування: філософії лінгвістичного аналізу. Нову дисципліну, яка повинна вирішувати завдання аналізу фактів вживання повсякденної мови, Остин називав "лінгвістичною феноменологією". Дослідження Остина ставили під сумнів тезу про те, що важливі у філософському відношенні проблеми природної мови пов'язані лише з істинними чи хибними твердженнями (дескриптивними висловлюваннями). Поряд із твердженнями, що мають на меті опис деякого стану справ або деякого факту і які можна оцінювати як істинні або хибні (констативи), існують вирази, які хоч і схожі на твердження, але не претендують на істинність чи хибність (перформативи). Промовляння перформативів (на противагу констативам) є здійсненням деякої дії, акту, вчинку (вибачення, вітання, обіцянка, порада, парі та інші). Саме тому Остин вважав неможливим оцінювати перформативи з точки зору їх істинності/хибності. Пізніше, з огляду на слабкість вихідної дистинкції констативи/перформативи (констативи виявляються підмножиною перформативів), Остин відмовляється від неї і видозмінює предмет дослідження: вивчає не окремі речення, а акти промовляння висловлювань (що є здійсненням певних дій) в цілісній мовленнєвій ситуації, де враховуються, як важливі, чинники мовця, слухача, їх інтенцій, а також супровідних обставин промовляння. Остин сформував основи програми майбутніх досліджень (так звана теорія мовленнєвих актів), де в центрі уваги перебуває розрізнення між локутивними актами (актами промовляння деякого висловлювання з певним смислом і референцією), іллокутивними актами (актами промовляння висловлювань, яким притаманна певна сила: погроза, прохання, застереження, вибачення, наказ, питання та інші) і перлокутивними актами (актами, за допомогою яких мовець спроможний здійснювати на слухача певний вплив, досягати певної мети: переконувати, змушувати до чогось, залякувати, вводити в оману тощо). Схематично: локутивний акт — "він сказав, що..." (мовець виражає стан справ, щось говорить); іллокутивний акт — "він доводив, що..." (мовець виконує якусь дію, говорячи щось); перлокутйвний акт — "він переконав мене, що..." (мовець продукує певний вплив). Аналіз тези "говорити щось означає робити (здійснювати) щось" привів до тлумачення філософії мови як розділу філософії дії. Позаяк поведінка людини є інтенційною і виражає ментальні феномени, то філософія мови і філософія дії закономірно виявляються розділами більш загальної царини досліджень — філософії свідомості. Подальші успіхи окресленої Остином дослідницької програми пов'язують передусім із працями Серла, Грайса і Стросона. До найважливіших проблем, які досліджував Остин, належать проблеми пізнання "чужих свідомостей", відчуття і сприйняття, свободи волі і детермінізму.
Основні твори: "Філософські статті" (1961); "Чуття і сприйняття" (1962); "Як робити речі за допомогою слів" (1962).
ОСТРОЗЬКА СЛОВ'ЯНО-ГРЕКО-ЛАТИНСЬКА АКАДЕМІЯ (колегія) — перша в Україні і на східнослов'янських землях школа вищого типу і наукова установа. Заснована князем Костянтином-Василем Острозьким наприкінці 1576 року, закрита Анною-Алоїзою Хоткевич (1636). Академія входила до складу культурно-освітнього осередку, в якому діяли також науково-літературний гурток та друкарня. Незважаючи на православне спрямування цього навчального закладу, у ньому працювали не лише відомі українські вчені, а й інтелектуали з Греції, Болгарії, Білорусі, Сербії, Росії, Волощини, Польщі, вихованці університетів Падуї, Венеції, Кракова, а також протестантських шкіл. Тут підготували і видали в 1581 році першу повну Біблію церковнослов’янською мовою, здійснили ґрунтовну редакцію творів традиційної вітчизняної книжності і створили низку талановитих праць, насамперед полемічних, що дозволяють скласти уявлення про погляди острожців на актуальні на той час богословські, суспільно-політичні, етичні проблеми тощо. В Острозі працювали такі відомі культурні діячі, як Г. Смотрицький, Суразький (Малюшицький), Наливайко, Острозький Клірик, Вишенський, Дорофейович, Броневський (Христофор Філалет), Лятош, Мотовило, Михайлович-Аннич, Римша, Раллі, Нафанаїл, Мосхопулос, Лукарис, Парасхес, Федоров. В Академії представлені напрями, що характеризують розвиток тогочасної української думки. Це, зокрема, традиціоналістичний, або містичний, напрям з притаманними йому пошуками "тісного євангельського" шляху до істини і життя в ній (Княгиницький, Випіенський), ренесансно-гуманістичний в його західноєвропейському варіанті (латинізована поезія Пекаліда) та, за визначенням Зілинського, поступово-утрагевістичний, в межах якого було сформовано комплекс ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, що був наслідком переосмислення відповідних західних течій на вітчизняному ґрунті (Смотрицький, Острозький, Римша, Наливайко, Філалет та інші). Серед духовних здобутків острозьких інтелектуалів було: відкриття історичного часу, вихід за межі провіденціалізму у пошуках причин історичних подій, створення новітнього ідеалу людини з властивою їй орієнтацією на активне самоутвердження і самореалізацію в земному житті, обґрунтування ідей безпосередньої бого-причетності кожного християнина, рівності всіх людей перед Богом, спасіння особистою вірою, свобода сумління. Академія відіграла визначну роль у культурно-національному розвитку України. (Я. Стратій)
ОСТРОЗЬКИЙ КЛІРИК (?-?) — український письменник-полеміст, релігійний і освітній діяч. Про життя Острозького Клірика майже нічого невідомо. Невідомим залишається і його справжнє ім'я. Існує гіпотеза (Мицько), що Острозький Клірик — це острозький протопоп Ігнатій Наливайко. Острозький Клірик є автором двох полемічних творів. Ці твори свідчать про непересічний літературний хист автора, про глибину і гостроту його думки. М. Смотрицький,зокрема, оцінював його нарівні із С. Зизанієм та Філалетом. За філософськими поглядами Острозький Клірик був православним християнським неоплатоніком, утворах якого, однак, елементи містики співіснують з ренесансно-гуманістичними ідеями. Так,виходячи з концепції християнського неоплатонізму, він обстоює абсолютну невизначеність Бога, його трансцендентність і водночас іманентність стосовно світу, розділяє людину на "внутрішню" і "зовнішню", підносить у ній духовний розум і вважає, що пізнання істини можливе тільки через самопізнання і містичне осяяння. Звідси заперечення "зовнішньої" — античної і схоластичної вченості, негативне ставлення до світських знань. Водночас самопізнання і містичні пошуки в собі Бога виводять Острозького Клірика не на утвердження аскетичного способу життя у монастирській келії, а на ренесансно-гуманістичну ідею необхідності самореалізації людини в земному житті завдяки розвитку закладеного в неї Богом таланту. Цю ідею згодом розвинув Сковорода у вченні про "сродну" працю. Свої здібності людина, на думку Острозького Клірика, повинна використовувати для спільного блага, для боротьби за релігійні права та культурний розквіт свого народу.
ОСТРОМИРОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ — найдавніша датована пам'ятка слов'янської писемності в давньоруській редакції. Включає євангельські читання для тижня і свят. Остромирове Євангеліє переписане в 1056 — 1057 роках в Києві дияконом Григорієм з давньо-болгарського оригіналу для новгородського посадника Остромира. Складається з 294 аркушів пергаменту, є важливим джерелом для вивчення давньослов'янської і давньоруської мов. Зберігається в Санкт-Петербурзі в бібліотеці ім. Салтикова-Щедрина.
ОСТРЯНИН Данило Хомич (1906, село Більськ Полтавської області — 1988) — український філософ. Закінч, філософсько-атеїстичний факультет Українського інституту комуністичного виховання (1929). Доктор філософських наук (1956), член-кореспондент АН УРСР (1957). Директор інституту філософії АН УРСР (1952 -1962), завідуючий кафедрою марксистсько-ленінської філософії гуманітарних факультетів (1963— 1969), завідуючий кафедрою історії філософії (1969-1975) КНУ ім. Т. Шевченка. Автор дев'яти монографій, серії брошур, численних статей, передусім з історії матеріалістичної традиції в Україні і Росії.
Основні твори: "Світогляд Іллі Ілліча Мечнікова" (1948); "І.І.Мечніков у боротьбі за матеріалізм у природознавстві" (1954); "Світогляд М.О. Максимовича"(1981); "Матеріалізм і діалектика у вітчизняному природознавстві (кінець XVIII - початок XIX століття)" (1984).
ОУЕН Роберт (1771, Ньютаун, Уельс — 1858) — англійський соціаліст-утопіст. Заснував перші трудові комуни: на фабричних підприємствах у Нью-Ленарку (Шотландія, 1800), пізніше — "Нова гармонія" (США), "Гармонія холл" (Англія). Всі вони зазнали занепаду. Пов'язав свою діяльність з долею робітничого класу. Досяг успіхів у покращенні становища робітників (скоротив робочий день, відкрив перші в історії дитячі садки, ясла, недільні школи для робітників), проте не переоцінював цих досягнень і вважав, що робітники все ж залишаються в рабському стані. Існуючий суспільний лад слід замінити більш справедливим, шлях до якого пролягає через усуспільнення засобів виробництва, знищення експлуатації та рівну працю. Гаслом його соціальних перетворень були слова: "Або всі люди повинні бути щасливими, або ніхто". "Вимір цінності — праця, а не золото". Серед заходів, що готували "новий моральний світ", Оуен надавав особливої уваги педагогіці — вважав необхідним формування універсалізму, виховання через залучення до виробництва, орієнтацію особистості на суспільне благо. Розробляв конкретні заходи щодо подолання поділу праці, які були засновані на принципах суспільної власності, поєднання праці розумової та фізичної, промислової та землеробської, всебічного розвитку особистості, рівності усіх у правах.
Основні твори: "Новий погляд на суспільство" (1813); "Революція у свідомості і практичній діяльності людського роду" (1849).
ОЦЕЙНІСТЬ — термін, поширений у схоластичній філософії, що його увів Дуне Скот. Оцейність він тлумачив як принцип буття, що метафізичне співконституює суще як останню специфікацію універсального, яку вже далі уточнювати неможливо і яка є, безумовно, неподільною; це те, завдяки чому одиничне є саме цим і нічим іншим. Цей термін часто використовували філософи КМА.
ОЦІНКА — одне з основних (поряд з нормою та цінністю) понять аксіології (теорії цінностей) та логіки оцінок (формальної аксіології), яке відображає ціннісний аспект взаємодії дійсності та людини. Оцінка може даватися за різними ознаками, проте найчастіше — добре/погано, її слід відрізняти від кваліфікації, в яку входять, окрім власне оцінки, параметричні розрізнення типу "великий/малий". В оцінці завжди присутні суб'єкт оцінки (особа, соціум), з точки зору якого дається оцінка, об'єкт оцінки (предмет, подія, стан справ), до якого відноситься оцінка, а також оціночний предикат (оціночне відношення), що характеризується специфічними ознаками відношення суб'єкта до об'єкта оцінки (емотивність, емоціональність, раціональність). Структуру оцінки можна зобразити як універсальну модальну рамку, яка накладається на висловлювання і не співпадає з його логіко-семантичною і синтаксичною побудовою. Висловлювання з оцінки містить дескриптивну і недескриптивну (модальну) частини. Перша описує стан справ, друга висловлює щось з цього приводу. В оцінці завжди взаємодіють суб'єктивний і об'єктивний (дескриптивний, ознаковий) фактори, внаслідок чого встановлюється ціннісне відношення між суб'єктом і об'єктом оцінки. Опозиція суб'єкт — об'єкт в оціночній структурі не тотожна протиставленню суб'єктивності та об'єктивності в семантиці. Суб'єкт спирається і на своє відношення до об'єкта оцінки, і на стереотипні уявлення про нього, і на шкалу оцінки, на якій розташовані його ознаки; в свою чергу, в об'єкті оцінки поєднуються суб'єктивні і об'єктивні ознаки. Оціночний та дескриптивний компоненти при цьому часто неподільні. Важливою частиною структури оцінки є її шкала, яка відбиває, з одного боку, відношення суб'єкта до об'єкта, а з іншого — властивості об'єкта. Вона неперервна, неоднорідна, має зони зростання, невизначеності (навіть відсутності) ознаки і норми. Суб'єкт дає оцінку на основі наявних з його ціннісної картини світу шкали та стереотипів, виконуючи операції порівняння. Емотивістські концепції виходять із того, що емоційний аспект оцінки є первинним, раціональний — вторинним, а сама оцінка не може бути верифікована ані як істинна, ані як хибна. Натуралістські концепції оціночні значення прямо приписують об'єктам оцінки. Зокрема, інтуїціоністи вважають оціночні властивості об'єктивною реальністю і намагаються логічно вивести їх із дескриптивних властивостей. Найчастіше смисл оцінки імплікативно пов'язаний з дескриптивним. В оцінці суттєва істинність встановлюється не відносно об'єктивного світу, а відносно концептуального світу учасників акту комунікації. Вона додає до пропозиціонального змісту висловлювання елемент, пов'язаний з прагматикою комунікації, відображає злиття семантики (власного значення мовних одиниць) і прагматики (умов реалізації комунікації), передбачає співіснування ціннісної і предметної картин світу. (О. Кравченко)
ОЧЕВИДНІСТЬ — безпосередня даність істинності деяких видів знань на противагу іншим, істинність яких встановлюється шляхом застосування спеціальних процедур доведення. До них належить знання, що відображає доступні безпосередньому чуттєвому спогляданню предмети чи явища дійсності і приймає вигляд простих фактів, або знання, що закріплює в свідомості багатовіковий досвід людства і набуває значення аксіом, наприклад, аксіоми геометрії Евкліда, деякі правила логіки. Очевидне істинне знання виступає базовим при встановленні істинності знань вищих рівнів. Історично виділяють чуттєву очевидність, що ґрунтується на свідченнях органів чуттів, і раціональну очевидність, яка базується на здатності розуму узагальнювати людський досвід і постулювати як істинні окремі положення науки різного ступеня абстрактності. Деякі філософські системи надають перевагу то тому, то тому різновиду очевидності, нерідко протиставляючи їх. Так, якщо філософія Декарта надмірно завищує пізнавальну роль раціональної очевидності, то філософія Бекона те саме чинить щодо чуттєвої очевидності. В реальному процесі пізнання чуттєва і раціональна очевидність доповнюють одна одну, перебуваючи в органічній єдності. Однак і в такому поєднанні роль очевидності як засобу встановлення істинності знання досить обмежена. Тому в науковому пізнанні при обґрунтуванні істинності положень науки на очевидність покладаються мало, а застосовують вивірені складні системи доведення. (П. Йолон)
