2.1. Джерела правових норм
Джерелом права є матеріальні умови життя суспільства - пануючий тип виробничих відносин. Законодавець - державна влада, не робить законів, не винаходить їх, а тільки формулює. Формування права - правотворення починаються в сфері матеріальних відносин власності, на рівні сутності права третього порядку. Саме отут виникає особливий соціальний феномен у виді фактичних суспільних відносин, що по своїй природі вимагають юридичної форми й у зачатку несуть уже її найважливіші риси. Але завершується складний процес правотворення формулюванням відповідних юридичних норм за допомогою державної діяльності. Результат цієї діяльності -державні акти. Ці акти - кожний окремо або в деякій сукупності - містять юридичні норми і є формами вираження об'єктивного права, за традицією іменованими джерелами права. Якщо дійсне джерело права лежить у фактичних відносинах власності і влади, то державні акти можна вважати джерелами права в юридичному змісті.
Було б неправильно заперечувати роль держави в правотворенні, без державних актів навіть стихійне формування права в класовому суспільстві завершитися не може. Існує кілька способів участі держави в правотворенні, у формулюванні норм об'єктивного права. Відповідно розрізняють кілька видів юридичних джерел права: судова практика, санкціонування звичаїв, нормативноправові акти органів влади і керування, договори і т.п. Тому часто і саме об'єктивне право підрозділяють у залежності від його джерел на прецедентне «загальне» право, звичайне правозаконодавство, статутне право, договірне право. Юридичні джерела об'єктивного права можуть бути одночасно джерелами суб'єктивного права. В інших випадках такого збігу немає і джерелом суб'єктивного права - передумовою правовідносини, є передбачений у загальній нормі юридичний факт.
Правові звичаї з'явилися історично першої і найбільш розповсюдженої в рабовласницькому і феодальному суспільстві формою вираження права, найбільш частим його джерелом у ранні епохи класового суспільства. Норми звичаю, будучи санкціоновані державою, найчастіше судовими рішеннями, перетворювалися в правові норми. Прецедентна форма права також була сильно поширена в рабовласницькому і феодальному суспільстві.
Нормативно-правові акти держави як джерело права виникли, мабуть, пізніше правових звичаїв, але вже мали місце й у рабовласницькому, і у феодальному суспільстві (особливо в період абсолютних монархій). Поява, а потім і широке поширення таких джерел права було в основному зв'язано не тільки з прискоренням соціального прогресу, але головним чином з розвитком класової диференціації суспільства і зростанням приватних інтересів до рівня загалькласових, із тим, що йшов паралельно цьому ростом впливу держави в житті суспільства.
Закон стає головним джерелом права в буржуазно-демократичних республіках, а серед законів перше місце займають конституції - основні закони держави. Однак співвідношення між законом «статутом» і судовим прецедентом при формальному визнанні верховенства закону в буржуазному суспільстві в період розвитку промислового капіталізму виявляється різним в англо-американській та романо-германської родинах правових систем. Якщо системи права на континенті Європи ґрунтувалися починаючи з французької буржуазної революції на кодексах, то англо-американська правова система продовжувала ставити судовий прецедент майже на один рівень зі статутом і не знала кодексів. Загальне право Англії по масштабах значно перевершувало та й перевершує статутне, а самі закони парламенту регулюють лише деякі сторони відносин, залишаючи значне місце дії судової практики навіть у випадках, коли питання загалом відрегульоване законодавством.
В Франції, а за нею в Німеччині завжди існувало прагнення передбачити в кодексах і законах усі можливі випадки, не залишаючи місця для інших джерел права, значення яких взагалі ігнорувалося. Навпроти, в Англії і США загальне право фактично виявлялося основним джерелом права, а закон скоріше сприймалося як вилучення або доповнення до судової практики, а часом і як кошти закріплення неписаних норм загального права. До того ж акти органів влади завжди підлягали досить широкому тлумаченню суддів, що часто надавали перевагу їм, а не загальному праву. Що стосується розходжень у правових системах Англії і Франції, у тому числі різного викладу джерел права, те воно відображало особливості буржуазних революцій у цих країнах і специфічне відношення буржуазії до судових органів та й своєрідність всієї історії права в названих державах.
У ХХ столітті, у період імперіалізму, різка грань між англо-американською і романо-германською буржуазними системами права, по положенню джерел права, стирається. У країнах континентальної Європи роль закону падає, зростає значення судової практики й актів органів керування. Це порозумівається не тільки недостатньою гнучкістю правового регулювання, заснованого цілком на кодексах, але й узвишшям виконавчої влади, урядів, найбільше тісно зв'язаних з монополіями, «міністеріалізмом», протипоставленим колишній ролі парламентів. У країнах, де широко діяло загальне право, підсилюється законодавча діяльність і підвищується активність адміністрації, хоча закон і отут уже не може зайняти те місце, що він займав серед джерел права у Франції середини ХХ століття.
У міжнародному праві досить розповсюдженим джерелом права є договір - можна зустрітися з практикою висновку нормативно-правових договорів і при регулюванні відносин усередині держави. Виявлялися джерелами права і праці вчених-юристів, коли ними керувалися безпосередньо при винесенні судових рішень, санкціонуючи тим самим юридичні положення офіційно, так чи інакше від імені державної влади. У середні століття та й зараз у малорозвинених країнах джерелами права є релігійні норми, підтверджувані юрисдикціоними органами світської влади.
2.2. Юридична і соціальна природа норм права
Правові норми, що утримуються в юридичних джерелах права - це загальні правила (принципи діяльності людей або організацій, закріплені органами держави і знаходяться під його захистом). Положення норм права визначаються суспільними відносинами і роблять на них зворотний вплив, впливаючи на свідоме-вольове поводження їхніх учасників. Правові норми не можна вважати ні формами, ні змістом права, це - частки права в об'єктивному змісті.
Завдяки юридичним нормам правове регулювання має особливу нормативність і укладає в собі ідею рівного мірила стосовно кожної людинии, який даному інституту визнає суб'єктом права. Звичайно, вузьким було коло людей, що коритсувалися рівними правами в рабовласницькому суспільстві, а феодалізм зі своєю системою станів і сваволею ставив під сумнів рівність навіть вільних від кріпацької залежності людей. Пройшли тисячоріччя, поки ідея рівності знайшла своє хоча б формальне для всіх громадян закріплення в законодавстві.
У класовому і державно організованому суспільстві не можна собі представити гарантії рівних можливостей і воль громадян без їхньої фіксації в загальних правових нормах. Без загальних норм права не можна здійснити й однакове регулювання суспільних відносин, що виключає суб'єктивний розсуд і сваволя, що забезпечує стабільний правопорядок.
Важливо мати на увазі, що регулювання за допомогою загальних масштабів – норм, у генетичному й інтелектуальному відношенні є більш високою ступінню соціального регулювання, чим індивідуальні й одиничні дії акти.
Дуже часто норму права зводять лише до розпорядження, що обмежує поводження людини, суб'єктів суспільних відносин. Гарантованість правової норми державним примусом у такому випадку сприймається як її сама головна риса, а соціальну цінність норм права вбачають у підпорядкуванні індивідів її вимогам, у твердій регламентації поводження в системі встановлюваних нею заборон.
Безсумнівно, правові норми на відміну від інших видів соціальних норм охороняються примусовою силою держави й у цьому змісті мають пріоритет перед іншими соціальними нормами. У державно організованому суспільстві ніяка інша система норм поводження не може протиставлятися правовим нормам настільки, щоб явно паралізувати їхню дію, режим законності і правопорядку припускає дозвіл колізій між нормою права і, наприклад, звичаєм, традиціями, статутами недержавних об'єднань на користь закону, у всякому разі, поки його не скасовують компетентні органи.
Проте зводити правову норму до примуса й обмеження поводження не можна. Це не відповідає її дійсній природі і соціальній значимості.
У самій далекій стародавності, на перших ступінях історії взаємна залежність людей була такий, що людина не виділяла себе із соціального цілого і необхідна загальна спрямованість дій гарантувалася стихійно складалися звичаями і заборонами - «табу». Страх і звичка забезпечували регулятивну дію табу, що сприймалося як якась природна стихійна сила, керуюча над усім співтовариством. Заборони давніх часів не були і не могли бути розраховані на спонукання до активної діяльності людини, а сама вона не сприймала себе як самостійну особистість. Регулювання за допомогою одних лише заборон виявляється першою і нижчою формою упорядкування людського поводження.
Подальший розвиток суспільства, поступове оволодіння силами природи й активний «обмін речовин» з нею припускав подальше відокремлення в рамках співтовариства кожного індивіда і знаходження щодо більшої волі поводження. Відбувається подальше становлення особистості, усвідомлення самого себе, свого «я». Ростуть потреби суспільства, що можуть задовольнятися порівняно активною діяльністю кожного його члена, того ж вимагають знаряддя, що ускладнилися, і умови праці. Одночасно росли і потреби кожного індивіда, що зі слухняного раба звичок і традицій поступово, крок за кроком протягом тисячоріч перетворювався у свідомого учасника соціального життя, здобував деякий ступінь волі, а разом з цим і визначеною здатністю оцінювати власні потреби, інтереси і вчинки.
Більш висока ступінь виробництва, більш складні соціальні зв'язки визначали відносно велику самостійність і активність людини. Тепер вже об'єктивна потреба в упорядкуванні суспільних відносин не могла будуватися тільки на чисто зовнішнім регулюванні і на одних лише нормативних наказах про те, що заборонено і що треба робити. Формуються норми моральності - одне з найбільших завоювань людської культури. Мораль звернена вже до людини як особистості, здатної до внутрішньої оцінки своїх учинків, до саморегуляції свого поводження. Однак, будучи звернена до свідомості, почуттям, совісті людини, мораль містить найчастіше лише відправні принципи належного поводження, вона позбавлена якої-небудь формалізованої системи заборон і дозволів, надаючи можливість людині або соціальній спільності вирішувати в кожному конкретному випадку, як варто надійти і які конкретно заходу суспільного впливу почати до порушника моральних підвалин. Почуття боргу - головний спонукальний мотив морального вчинку, хоча й отут не знімається значення зовнішньої регуляції, зовнішнього впливу як суспільну думку і суспільний примус.
Диференціація обов'язків, що почалася, і прав не знаходить у моралі чіткого вираження, а право на визначені учинки швидше за усе випливає з тієї ж свідомості боргу, обов'язку перед власним “я” перед іншими людьми, перед суспільством.
Чим вище рівень розвитку продуктивних сил суспільства і складніше виробничі відносини, а на їхній основі і всі інші відносини, чим сильніше розвиваються інтелектуальні здібності людини, культура і суспільна свідомість, тим жорсткіше потреба в активній самодіяльності особистості, у її подальшому самовизначенні, у суспільному визнанні її прав і волі.
Соціальна сутність людини особливо виявляється в його прагненні до активно-творчої діяльності, немислимої без волі особистого вибору варіантів поводження в границях суспільних інтересів і об'єктивних можливостей. Усі частіше відчувається об'єктивна необхідність засновувати загальнормативне регулювання суспільних відносин не тільки на обов'язках і заборонах, але і на дозволах. Принцип - ідея «що не заборонено, те дозволено» виявляються недостатніми для забезпечення особистої волі. І формуються норми, що ставлять під захист суспільства, а потім і держави визначену міру можливого поводження. Таким чином, що корениться у виробництві і діяльній сутності людської особистості потреба в загальних нормах, що визначають міру можливого поводження людей, була реалізована в праві як системі загальних норм, захищених організованим примусом. Але це означає, що формируючися в той час соціальні «неюридичні» права учасників фактичних відносин закріплювалися силою організованого примусу панівних класів.
Історично склалося так, що наступне за мораллю формування нормативного регулювання, заснованого в першу чергу на наданні гарантованих мір можливого поводження на установленні визначеного кола прав особистості «колективу», що було не меншим досягненням культури, чим поява норм моральності, виявилося сполученим з появою класової боротьби і держави. Остання обставина, природно, відсунула на другий план той факт, що розвиток суспільства визначило доповнення норм морального боргу - «обов'язку» іншими нормами, що передбачають гарантовану соціальною організацією загальнозначущу можливість здійснення визначених дій особистістю у власному інтересі. Тепер цей інтерес визначався пануючою формою власності, фактичним володінням засобами виробництва, експлуатацією чужої праці, користуванням його результатами придушенням працюючих мас, відносинами панування і підпорядкування.
Право на власність і керування іншими людьми при класовій диференціації не могло підтримуватися нормами моралі, що ґрунтувалися на суспільних коштах впливу і до того ж що не знали в той час диференціації на права й обов'язки. Виникає якісно нова система персоніфікованих і загальних соціальних норм, у якій на перший план висунуті права індивідів, що належать до імущих класів. Пануючі при даних виробничих відносинах класи рабовласників, феодалів, закріплюють у першу чергу свої права у виді загальних і обов'язкових норм, захищають ці норми державним примусом, він спочатку здійснюється самими варварськими способами. З'являється об'єктивне право.
Цілком можливо, що загальні соціальні норми, охоронювані державою, тому й одержали найменування правових, що були зв'язані з об'єктивацією прав суб'єктів. У тій мірі, у який права на засоби виробництва і на владу над іншими людьми виявляються вираженням інтересу не окремої особи, а усвідомлюються як загалькласові права й інтереси, вони зводяться в закон, здобувають загальну форму і захищаються організованою силою панівних класів, державою.
З появою норм, що надають або закріплюють відповідні права, виникають специфічні суперечки про право, випливає покарання за його порушення, виникають органи правосуддя, юрисдикція і з'являється професія юристів.
Якщо регуляція поводження шляхом заборон «табу» і обов'язків існувала давно, то регуляція ще і шляхом надання прав надаючих загальних норм, з'являється в процесі суспільного поділу праці, появи приватної власності і класів у період появи права й утворення держави.
Система загальних соціальних норм, захищених державою, тому і є правом, що в ній воля панівних класів виражена насамперед як право, із заборонами, що випливають з його, і обов'язками. Будь-яка правова норма, виражена як дозвіл, припускає відповідний обов'язок - «заборона» не порушувати надане право, виконувати те, на що має право уповноважена особа. Одночасно норми, виражені як обов'язок «заборона», мають на увазі наявність відповідного права вимагати виконання цього обов'язку. Це і дає можливість говорити про те, що будь-яка правова норма носить характер, що надає та забов’язує.
2.3. Принципи права, рівність і справедливість у праві
Загальна теорія права покликана розкривати вихідні ідеї, що лежать в основі правової дійсності кожної епохи, будь-якої суспільної формації, різних регіонів держав. Принципи права пронизують усю юридичну форму суспільних відносин, виражаючи в кінцевому рахунку основні підвалини існуючого ладу економічних відносин,базис даного суспільства. В умовах нової історії й активної законодавчої діяльності держави принципи права знаходять своє вираження в юридичних нормах законодавства, в об'єктивному праві.
Маючи об'єктивну підставу, виражаючи потреби й інтереси, світогляд і ідеали суспільства, що панують у ньому класів, принципи права знаходять і повинні знаходити своє здійснення не тільки в самій юридичній формі, але й у тих суспільних відносинах, що вона контролює. Тільки при реалізації в дійсних відносинах і реальних інститутах принципи права, якщо мова йде про його соціальні, а не спеціально-юридичних відправних ідеях, скидають свою правову оболонку і втілюються у фактичний порядок відносин.
Принципи права не завжди лежать на поверхні і чітко формульовані в правових нормах, але вони властиві будь-якій правовій системі держав, поза залежністю від того, гарні вони або погані з погляду соціального прогресу, тих або інших співтовариств, класів і народів, з позицій окремих людей і їхніх ідеалів. Принципи права можуть бути по-різному об’єктивовані і формульовані в законодавстві, їхній дійсний зміст буває завуальований. В інших випадках вони ясно викладені, і це, звичайно, кращий варіант.
Ідеологічною основою принципів права є ідеї права, що втілюють розуміння його сутності і соціальної ролі. Ідеї права, область правосвідомості, у тому числі і юридичній науці. Ідеї права можуть передувати формуванню даної правової системи, можуть у більшому або меншому ступені знайти своє вираження в нормах і принципах діючого права. Зрозуміло, у праві можуть бути реалізовані тільки такі ідеї, що не суперечать корінним інтересам економічно і політично пануючих соціальних сил.
У принципах права будь-якого типу повинні бути закладені і такої ідеї, що відображають безсумнівну специфіку правового регулювання, то, що часом іменують правовими аксіомами «елементарними істинами» не потребуючих особливих доказів. Ми говоримо «повинні бути закладені» тому, що правові аксіоми знаходять своє вираження в принципах права лише в тій мері й у такому трактуванні, що не суперечать інтересу і волі тих, хто здійснює державну владу. Однак зовсім відкинути ці аксіоми жоден панівний клас не може, якщо він прагне в повну міру використовувати можливості правового забезпечення свого панування.
Класово спрямовані ідеї права і правові аксіоми служать ідеологічною передумовою принципів права, але самими принципами права вони стають лише тоді, коли знаходять у ньому своє закріплення.
Принципи права - це ведучі початки його формування, розвитку і функціонування. Принципи права мають загальнообов'язковий для всіх характер і пронизують не тільки всю правову систему і систему прав суб'єктів суспільних відносин, але і правову реальність країни в цілому. Принципи права покликані забезпечувати органічна взаємодія об'єктивного і суб'єктивного права, норм права і правових відносин, єдність діючих у країні правових норм, інститутів і галузей права. Вони характеризують зміст права в концентрованому виді і показують, на яких початках у ньому відображаються економічні, політичні і моральні відносини, характеризують структуру права і співвідношення між джерелами права, законодавством і правосуддям, законом і державною владою, примусом і переконанням у правовому регулюванні. Не знаючи принципів даної правової системи держави, по одному лише наборі окремих її норм і інститутів важко судити про неї і про той правопорядок, що вона забезпечує.
Принципи права - несуща конструкція, навколо якої формуються його норми, інститути, галузі і вся система, вони - початок права даного історичного, що одухотворяє, типу, тому що в них відображається його конкретна класова сутність. По принципах права визначають, наскільки конкретний нормативний акт законний, дійсно є формою вираження права. Найчастіше принципи права служать відправними ідеями законодавчої діяльності, приймаючи участь у регулюванні поводження побічно втілюючи в більш конкретних юридичних нормах, але в ряді випадків вони здатні безпосередньо регулювати суспільні відносини.
Виняткове значення принципів права пояснює, чому вони завжди були і залишаються в даний час предметом гострої ідеологічної боротьби, виявляються в революційні епохи прапором політичних рухів, об'єктом класових зіткнень. Боротьба за нові принципи права ніколи не замикається юриспруденцією і по своїй суті є боротьбою за нові підвалини суспільства проти старих порядків.
Принципи права розрізняють по типу, рівню і характеру. Тип принципів права, як і самого права, визначається типом пануючих виробничих відносин. Відповідно розрізняють принципи рабовласницького, феодального, буржуазного і соціалістичного типів права. За своїм характером принципи права бувають соціальноекономічні, політичні, ідеологічн, етичн, релігійн і спеціально-юридичні. За винятком спеціально-юридичних принципів, усі перераховані принципи відображають предмет правового впливу і зміст волі панівних класів у праві. Тому зміна типу права завжди приводить до корінної зміни його соціально-економічних і політичних, а також ідеологічних принципів, до істотної зміни етичних і релігійних (якщо вони ще залишаються) принципів права.
При зміні історичних типів правових систем змінюються і спеціально-юридичні принципи правий. Спеціально-юридичні принципи відповідають на питання, як відображається в праві його фактична соціальна основа, яким образом воля панівних класів зводиться в закон і стає загальнообов'язкової, яка структура права і який характер правового регулювання суспільних відносин. У цих принципах відображаються особливості права як такого, і на їхній основі будується вся структура правової реальності даної суспільно-економічної формації.
Коли форма в кінцевому рахунку залежить від свого змісту, то при зміні історичних типів права міняються і його спеціально-юридичні принципи. Однак ці зміни зв'язані головним чином з корінною зміною їхньої службової ролі, соціальної значимості. Інакше кажучи, спеціально-юридичні принципи змінюються не стільки по своїй власній формулі, скільки по тім соціальному, економічному, політичному, етичному змісті, що у цю формулу вливається. Строго говорячи, спеціально-юридичні принципи права - це ті ж його соціальні принципи, але переведені на мову права, юридичних конструкцій, правових кошт і способів їхнього забезпечення.
Принципи права можна класифікувати в такий спосіб:
а) Загальні принципи: загальні для міжнародної правової системи, вони в ряді випадків мають значення і для національних правових систем, коли держава бере участь у їхньому виробленні і прийнятті, загальні для всіх правових систем держав того самого типу, для правових систем одного виду (сімейства) для всіх галузей даної правової системи держави.
б) Міжгалузеві принципи: принципи галузей, що складають публічне (міжнародна і внутрішньодержавне) і частка (міжнародне і внутрішньодержавне) право, принципи галузей матеріального права і галузей процесуального права, інші можливі міжгалузеві принципи права.
в) Галузеві принципи права, (наприклад, цивільного, адміністративного, карного і т.д.) і принципи інститутів права (наприклад, зобов'язань, принципи комплексних галузей законодавства – морського, повітряного і т.д.) і принципи комплексних інститутів законодавства (право залізничних перевезень і т.д.).
Принципи правової системи даної держави включають принципи типу і сімейства права в якості відправних для особливих принципів права визначеної країни. Принципи галузі права відправляються від принципів правової системи. Що стосується галузей і інститутів законодавства, то їм властиві комплекси принципів, вироблених у відповідних галузях і інститутах права, нормами яких утворені відповідні законодавчі масиви.
Зв'язок права і справедливості заснована на тім обставині, що правове відношення може бути завжди інтерпретоване як особливий тип відносини розподілу. Об'єктом розподілу тут виступають права й обов'язки учасників взаємного соціального спілкування. І цей розподіл, у свою чергу, виявляється особливим способом закріплення пануючого в даному суспільстві розподілу між людьми життєвих благ відповідно займаному ними місцю в суспільно-класових відносинах і характеру здійснюваної діяльності. Таким чином, справедливість виявляється специфічним для права принципом, зв'язаним з його якісними особливостями і виконуваною соціальною функцією регулювання суспільних відносин.
Висновки:
В другому розділі «об'єктивне право» визначеним джерелом права є матеріальні умови життя суспільства - пануючий тип виробничих відносин. Саме отут виникає особливий соціальний феномен у виді фактичних суспільних відносин, що по своїй природі вимагають юридичної форми й у зачатку несуть уже її найважливіші риси.
