Розділ 3. Суб’єктивне право

3.1. Суб’єктивне право, юридичне право суб’єкта

Право не зводиться до сукупності юридичних норм, воно втілено в правах учасників суспільних відносин. Це юридичні, юрисдикцією забезпечені права, вони загальнозначущі і захищені державою, їм відповідають юридичні обов'язки, що разом із правами записані в загальних нормах законодавства, у судових рішеннях, сформульовані в правових звичаях. Носії юридичних прав - обов'язків, «суб'єкти права» поза діяльністю яких немає і не може бути реальної правової дійсності. Суспільні відносини можуть виражатися у виді загального соціального зв'язку членів даного співтовариства або в якості безпосереднього, прямого їхнього спілкування. Відповідно і юридична форма взаємодії суб'єктів права укладається в загальному правовому зв'язку або в конкретних правовідносинах.

Юридичні права суб'єктів іменують суб'єктивним правом тому, що вони належать суб'єктам. Таке найменування вироблене юриспруденцією, воно традиційно. Утім, поза питаннями зв'язку з об'єктивним правом можна обійтися терміном право суб'єкта, якщо тільки не забувати, що в людей (організацій) є і неюридичні, тобто соціальної властивості, права (наприклад, моральне право, права членів суспільних об'єднань і т д.).

Юридичні категорії об'єктивного і суб'єктивного права не слід змішувати з філософськими поняттями об'єктивного і суб'єктивного. Як і у випадку підрозділу юридичної форми опосередкування суспільних відносин на правові зв'язки і правовідносини, категорії об'єктивного і суб'єктивного права вироблені правознавством для того, щоб глибше пізнати юридичну надбудову.

Категорія суб'єктивного права підкреслює, що це - наявне право суб'єкта. У той же час залежність суб'єктивного права від суб'єкта відносна, коли незабаром міра юридично гарантованого можливого поводження визначена пануючим типом виробничих відносин і виражає волю пануючого класу. Відносна і незалежність об'єктивного права від учасників суспільних відносин. Суб'єкти як представники панівних класів беруть участь у формуванні об'єктивного права в законодавчій діяльності. З практичної точки зору, важлива приналежність суб'єктивного права відповідним суб'єктам, у той час як саме по собі існування об'єктивного права (юридичних норм) ще не означає, що передбачені їм юридичні можливості дійсно кому-небудь належать і можуть бути використані.

Філософська проблема об'єктивному і суб'єктивного в праві не має прямого відношення до розглянутого питання в тім змісті, що об'єктивне і суб'єктивне право однаковою мірою є надбудовними феноменами, відносяться до суб'єктивної сторони суспільного розвитку, зміст якого дано матеріальним виробництвом - об'єктивний фактор соціального руху. Якщо ж судити по відносній близькості до виробничих відносин, то виявиться, що загальні юридичні норми в принципі далі від відносин власності й обміну, чим права й обов'язки суб'єктів цих відносин.

Розвиток виробничих і інших фактичних відносин потребує зміну потреб, інтересів, домагань, що обумовлює формування нових прав і обов'язків, що вимагають свого закріплення в об'єктивному праві. Нові юридичні норми реалізуються в правових зв'язках і відносинах, що наповняються динамічним соціальним змістом, що породжує надалі потребу перетворення юридичної форми. Практично відбувається процес формування загальних норм права і їхньої подальшої конкретизації в суб'єктивних правах (обов'язках) відмінний від абстрагування в теорії. Наукове узагальнення приводить до утворення понять, формулює закони правознавства, у той час як правотворення завершується законами держави. Але в ідеалі законодавець також повинний відкривати об'єктивні закони права і суспільних відносин, здійснюваний їм процес абстрагування подібний створенню наукових абстракцій, хоча має безпосередньо практичну задачу. Шлях від абстрактного до конкретного в пізнанні веде до відтворення багатства конкретного в мисленні. Цей же шлях на практиці приведе до суб'єктивного права і його подальшій реалізації в життєвих відносинах. Суб'єктивне право і юридичні обов'язки, реальні правові зв'язки і правовідносини виявляються критерієм істинності юридичних норм і наших уявлень про чинне законодавство. Процес теоретичного (логічного) засвоєння права виступає аналогом практично-юридичного засвоєння фактичних суспільних відносин.

Об'єктивне право може бути інтерпретоване як абстрактне статичне вираження динамічних конкретних прав і обов'язків, правових зв'язків і правовідносин, а суб'єктивне право, як конкретний динамічний прояв загальних юридичних норм.

Правове регулювання суспільних відносин включає загальнормативний і індивідуальнонормативний вплив у їхній суперечливій єдності. Тільки синхронність між ними, між об'єктивним і суб'єктивним правом, дає результат або є однією з неодмінних умов його настання. Абстрактний характер об'єктивного права забезпечує охоплення типових відносин і повторюваних ситуацій. Конкретність суб'єктивного права дає можливість опосередкувати визначені життєві суспільні відносини і неповторну індивідуальну ситуацію в межах, передбачених загальною нормою. Те, що право у власному змісті є єдність об'єктивним і суб'єктивним, абстрактним і конкретного, є лише юридичним відображенням особливої якості предмета правового регулювання. Право регулює відносини відповідного виду, типові по своїй структурі, але, що складаються в результаті індивідуально-визначеній діяльності різних людей (організацій) у конкретних ситуаціях.

Завдяки єдності об'єктивного і суб'єктивного права правове регулювання суспільних відносин підтримується контактом пануючої об’єктивованої волі з індивідуальною волею учасників суспільних відносин, загальнормативний вплив стуляється з індивідуально-конкретним, особливо, коли законодавство дає відомий простір розсуду суб'єктів і передбачає акти застосування юридичних норм. Загальнормативне й індивідуально-нормативне правове регулювання доповнюють один одного, одне без іншого не обходиться.

Зв'язок об'єктивного права із суб'єктивним, правомочності з юридичним обов'язком проводить чітку грань між юридичними правами людей і їх моральних прав, а також іншими домаганнями, що не захищені державним примусом і юрисдикцією. Історичний матеріалізм відкидає ідею природних, вічних, незмінних прав людини і поряд з цим викриває позицію юридичного позитивізму, що не визнає правий людей поза законодавством.

Права людини зв'язані із соціальними й економічними умовами життя людей, у той час як права громадян відображають їхній статус у політично організованому суспільстві, носять формально-юридичний характер, рівноправністю прикривають фактичну нерівність.

Однієї з особливостей суб'єктивного права є його забезпеченість кореспондуючими юридичними обов'язками дотримання цього права всіма громадянами, установами, посадовими особами і державними органами, а також обов'язок виконання відповідних вимог правомочного, завдяки чому він може за захистом свого права звернутися до відповідного державного органа, що здійснює юрисдикціонну діяльність.

У літературі немає загальної думки з приводу проблеми співвідношення людини і громадянина, прав людини і цивільних прав. Одні визнають наявність прав людини неюридичного характеру, досліджують їхній генезис в економічній сфері, проводять грань між поняттями прав людини, громадянина, особи, а інші вважають розходження між людиною і громадянином ілюзією, не бачать різного змісту в правах людини і громадянина, прямо пишуть, що «соціальні права реально існують тільки в юридичній формі».

Право народжується в сфері відносин виробництва й обміну, але не всі домагання суб'єктів цих відносин одержують офіційне визнання в позитивному законодавстві, і не можна думати, що соціальні права реальні, а юридичні не мають значення. Не більше причин і для того, щоб реальними правами вважати тільки те, що закріплено в законі. Моральні права також реальні. Правові системи і правосуддя повинні бути справедливі, але не завжди такими є.

3.2. Структура суб’єктивного права

Суб'єктивне право, як і об'єктивне, має свою структуру. Можна розрізняти два рівні структури суб'єктивного права - структуру всієї системи прав суб'єктів зв'язків і відносин, що існують у даній державі, і структуру кожного наявного права суб'єкта. Власне право як єдність об'єктивного і суб'єктивного права утворить у свою чергу вищий рівень структури даного виду, але в цьому випадку нас цікавить лише структурованість суб'єктивного права.

Для системи суб'єктивних прав, так само як і для правової системи (системи норм) вирішальне значення має розподіл усіх суспільних відносин на горизонтальні і вертикальні. Система суб'єктивних прав відповідно може у визначених суспільно-економічних формаціях і при відомих історичних умовах підрозділятися на публічні і приватні суб'єктивні права. Характер встановлення або придбання, ступінь волі дій і залежності від волевиявлення суб'єктів, шляхи і міри захисту публічних і приватних суб'єктивних прав відрізняються досить істотно.

Система суб'єктивних прав підрозділяється на галузі й інститути в залежності від виду суспільних відносин, у яких бере участь той або інший суб'єкт. Коль незабаром багато суб'єктів права,наприклад, громадяни, виявляються учасниками суспільних відносин різного виду одночасно, те вони володіють або можуть мати суб'єктивні права, зв'язаними з різними галузями права.

Система суб'єктивних прав, на відміну від правової системи держави (об'єктивного права) особливо динамічна. Суб'єктивні права здобуваються, знаходяться в тій або іншій стадії реалізації, вичерпуються, змінюються по своєму безпосередньому змісті й обсягу, виявляються юридичною підставою виникнення інших прав. Правомочні можуть не використовувати наданих прав або використовувати їхній частково, можуть звертатися або не звертатися за захистом прав, що порушуються. Суб'єктивними правами володіють і розпоряджаються мільйони громадян країни, посадові особи, величезне число підприємств і установ. Число одиничних суб'єктивних прав, наявних правомочій у суб'єктів найрізноманітніших суспільних відносин практично неозоро.

Якщо об'єктивне право - це право, що у відомому змісті відображає статику юридичної форми, і складається з визначеного числа норм, то суб'єктивне право в масштабі країни динамічно по самій своїй природі, тому що безпосередньо зв'язано з людською діяльністю у всіх сферах життя, уплетено у величезну мережу суспільних відносин і зв'язків.

Без динаміки суб'єктивного права законодавство країни відірвалося б від реального соціального руху і перетворилося в мертву схему логічно зв'язаних норм. Але у винятковій рухливості суб'єктивних прав є і свої мінуси, їхня динаміка має тенденцію до деструктуруванню юридичної форми, соціальне життя може наповнити зміст суб'єктивного права таким чином, що воно грозить підірвати правову оболонку. Стримують таку тенденцію юридичні норми, тобто об'єктивне право, вносячи в правове регулювання необхідну стійкість і міцність, вносячи в нього зміни, що заздалегідь осмислені законодавцем, будуються на відомих узагальненнях юридичної практики.

Зі змістовної сторони центральним елементом суб'єктивного права є юридична можливість власних дій. Тим більше, що саме сюди включається можливість володіти, користуватися і розпоряджатися соціальними благами і цінностями, у тому числі волею.

Отже, суб'єктивне право (право суб'єкта суспільних відносин) складається з трьох елементів (правомочій): права на власні дії, права вимоги і права на захист. Тільки в органічному зв'язку ці елементи утворять суб'єктивне право. Без другого й у потенції третього елемента можливість власних дій утрачає свій юридичний характер. Право вимоги виявляється безглуздим, якщо воно не зв'язано з можливістю користування якимись соціальними благами. До того ж право вимоги також є лише різновидом власних дій правомочного. Домагання означає, що юридичні обов'язки не виконані й правомочний звертається в компетентний орган. Регулятивний вплив права досягає своєї кульмінації, у всякому разі з погляду державного забезпечення.

Від структури суб'єктивного права, характеру складових його елементів залежить можливість його реалізації поза конкретними правовідносинами або в правовідносинах.

3.3. Визначення суб’єктивного права

Часто пишуть, що суб'єктивне право - це міра юридично можливого поводження. Але якщо воно лише міра, його відмінність від об'єктивного права може звестися лише до формального.

Міра поводження в суб'єктивному праві припускає насамперед забезпечення самодіяльності учасників суспільних відносин, можливість вільного вибору образа дій. Причому суб'єктивне право не завжди виступає як границя можливих дій, його не можна розуміти як кошти обмеження самодіяльності і волі.

Суб'єктивне право не воля в рамках закону, а законом гарантована воля тобто визнана правом і тому підлягаючій неухильній охороні з боку держави можливість самостійно діяти і приймати рішення.

Визначення суб'єктивного права в юридичній науці поступово збагачувалися. Від представлень про суб'єктивне право, у яких на перше місце висувався елемент домагання, до визначень, що підкреслювали, що в змісті цієї категорії головне - у діях юридично зобов'язаної особи, і, далі до положення про те, що суб'єктивне право припускає можливість позитивної дії правомочного - такий шлях, пройдений визначеннями суб'єктивного права. Цей шлях був зв'язаний з виявленням елементів структури одиничного суб'єктивного права.

Характерно і те, що від первісних і до нинішніх визначень суб'єктивного права в них завжди зверталася увага на міру (вид) можливого поводження. В одному випадку говориться, що суб'єктивне право - охоронювані державою міра і вид можливого поводження, в іншому - суб'єктивне право визначається як можливість дозволеного державою поводження, у третьому - суб'єктивне право це можливість поводження, надана нормою права.

Разом з тим, обмежуючи вказівкою на міру поводження, на масштаб дозволеного, існуючого визначення суб'єктивного права не відображають одну надзвичайно важливу гносеологічну тонкість – воно, на відміну від об'єктивного права, існує на грані можливості і дійсності, з його починається реалізація загальних норм. Суб'єктивне право - це система наявних прав суб'єктів, їхній юридичний статус, положення, що характеризується станом волі вибору рішень і дій, без яких немає самодіяльності суб'єктів. Загальна норма абстрактна, а суб'єктивне право прив'язане до учасника суспільних відносин - діяльній особі. Володіння такими правами є одним із властивостей учасників суспільних відносин у державно організованій їхній життєдіяльності. Як відбити в короткій дефініції і сутність суб'єктивного права, і діалектичність його існування?

Можна запропонувати дві дефініції. Суб'єктивне право - це система наявних прав суб'єктів, що виражає матеріально детерміновану і зведену в закон волю панівних класів, закріплену в об'єктивному праві. Одиничне суб'єктивне право - це юридично забезпечена міра можливого поводження особи, що гарантує йому самодіяльність, волю вибору, користування матеріальними і духовними благами на основі існуючих відносин виробництва й обміну.

 

Висновки:

В третьому розділі «суб’єктивне право» Суспільні відносини можуть виражатися у виді загального соціального зв'язку членів даного співтовариства або в якості безпосереднього, прямого їхнього спілкування. Відповідно і юридична форма взаємодії суб'єктів права укладається в загальному правовому зв'язку або в конкретних правовідносинах.