В 40-ві роки XIX ст. спостерігалося певне затишшя у східних справах. Кожна з великих держав ревно стежила за іншими. Західні країни уникали різких дій, здатних зруйнувати хитку рівновагу на Балканах і в зоні проток. Інакше поводила себе дипломатія Миколи I. Вона все частіше піднімала тему неминучості близького краху Османської імперії і виступила з різними проектами розділу її володінь.
На початку 1844 р. Микола I дав зрозуміти, що він хотів би зробити візит королеві Вікторії. Відповідне запрошення негайно отримано. 31 травня 1844 р. цар зі свитою висадився в Вульвичі. Микола був прийнятий двором і аристократією з усіма ознаками того особливого вшанування, навіть майже низькопоклонства, з якими його приймала тоді всюди монархічна Європа, яка бачила в ньому наймогутнішого в світі государя, щасливого у всіх своїх підприємствах політика, надійний оплот проти революції. У цій атмосфері Микола I, звичайно, міг відчути особливу прихильність до тих «відвертих розмов про Туреччину, для яких він і здійснив свою подорож. Майже негайно після свого приїзду на запрошення Вікторії з Лондона в Віндзор Микола I бачився і говорив з Дж. Ебердином. Ось найбільш ранній запис найістотніших слів царя, зроблена бароном Штокмаром, зі слів самого Ебердина, негайно після розмови з Миколою I: «Туреччина — вмираюча людина. Ми можемо прагнути зберегти їй життя, але це нам не вдасться. Вона має померти, і вона помре. Це буде критичним моментом. Я передбачаю, що мені доведеться змусити марширувати мої армії. Тоді й Австрія повинна буде це зробити. Я нікого при цьому не боюся, крім Франції. Чого вона захоче? Боюся, що багато чого в Африці, на Середземному морі і на самому Сході». Лякаючи Джоржда Ебердина можливістю французьких домагань в Єгипті, Сирії і на Середземному морі, тобто саме там, де англійці ні за що не хотіли допускати французьке панування, цар продовжував: «Не має в подібних випадках Англія бути на місці дії з усіма своїми силами? Отже, російська армія, австрійська армія, великий англійський флот в тих країнах! Так багато бочок з порохом поблизу від вогню! Хто вбереже, щоб іскри його не запалили?»[48].
Висновок був ясний, і цар зробив дуже виразно в розмовах з Джорджем Эбердином і з главою міністерства Робертом Пилем: щоб успішно подолати французькі жадання, щоб не дати та Австрії скористатися спадщиною «хворої людини», Росія і Англія повинні завчасно змовитися про розподіл видобутку. Царські слова про «вмираючу людину» були дуже добре почуті у Віндзорі і Дж. Ебердином і Р. Пілем. «Туреччина повинна впасти, — сказав цар Роберту Пілю. — Я не хочу і вершка Туреччині, але і не дозволю, щоб інший отримав хоч її вершок»[49]. Роберт Піль дуже добре зрозумів, чого бажає цар, і не тільки не виявив доброчесного обурення, але зараз же розповів цареві, що Англії приємно було б при майбутньому розділі Турецької імперії отримати саме Єгипет. Цю думку Роберт Піль висловив такими обережними, істинно дипломатичними словами: «Англія щодо Сходу знаходиться в такому ж положенні. В одному лише пункті англійська політика дещо змінилася стосовно Єгипту. Існування там могутнього уряду, такого уряду, яке могло б закрити перед Англією торгові шляхи, відмовити в пропуску англійському транспорту, Англія не могла б допустити»»[50]. Роберт Піль відмінно знав, що цар не претендує на Єгипет, а на Константинополь і протоки, а також на Молдавію і Волощину; на Єгипет ж претендують французи, проти яких цар і пропонує Англії блокуватися з Росією. Микола I, звичайно, міг прийняти слова Р. Піля за згоду щодо поділу турецької спадщини. Тому цар продовжував: «Тепер не можна вирішувати, що слід зробити з Туреччиною, коли вона помре. Такі рішення прискорять її смерть. Тому я пущу в хід, щоб зберегти статус-кво. Але треба чесно і розумно обговорити всі можливі випадки, потрібно прийти до розумних міркувань правильною, чесною угодою»[51].
Цар виїхав з Англії, надзвичайно задоволений тим, що на цей раз його співрозмовники не виявилися глухими. Він зопалу навіть наказав К. В. Нессельроде відправити до Англії мемуар з викладенням усіх своїх думок про необхідність завчасної угоди на випадок розпаду Туреччини; йому дуже хотілося мати у себе щось на зразок підписаного Р. Пілем або Дж. Ебердином підтвердження їх згоди з викладеними царем думками. Але цього він не дочекався. Англійські міністри, мабуть, схаменулися: пов'язувати себе документом вони не побажали[52].
У червні 1846 р. кабінет Роберта Піля пішов у відставку. Віги, на чолі з лордом Джоном Росселем і Генрі Пальмерстоном як статс-секретарі у закордонних справах, знову оволоділи владою. Микола I знав давно, що Р. Пальмерстон із занепокоєнням стежить за зростанням впливу Росії в Європі, та лорд Пальмерстон ніколи цього і не приховував. «Європа дуже довго спала, вона тепер пробуджується, щоб покласти край системі нападів, що цар хоче підготувати на різних кінцях своєї великої держави»[53], — говорив Генрі Пальмерстон ще в 1837 р. прямо в обличчя російському послові К. О. Поццо ді Борго. Намагатися відновити тепер, у 1846 р., з Р. Пальмерстоном ті розмови, які так легко і зручно було вести з Р. Пілем і Дж. Ебердином, уявлялося цареві абсолютно неможливим. У Відні, проїздом, у грудні 1846 р. цар заговорив знову з Клеменсом Меттернихом про Туреччину і визнав за необхідне заявити, що, якщо Туреччина розпадеться, то Константинополя він нікому не віддасть. Якщо ж хтось спробує послати туди військо, то він, цар, з'явиться у Константинополі раніше. А якщо він вже увійде туди, то там і залишиться. Це були скоріше загрози, ніж пропозиція поділу. Та й надто слабкою вважав цар в той момент Австрію.
Цікаво відзначити, що Микола I, при своїй безмежній самовпевненості і абсолютному нерозумінні прагнень широких верств населення в тогочасній Європі і, зокрема, в німецьких країнах і у володіннях Габсбургів, з роздратуванням і впертістю заплющував очі на очевидні факти, все-таки чув у ці роки про наближення революції. Він вже передбачав, що його «союзники» можуть і не витримати очікуваного страшного поштовху. Він приписував слабкості і розгубленості австрійського і прусського урядів. «Спочатку нас було троє, а тепер залишилося лише півтора, тому що Пруссію я не вважаю зовсім, а Австрію вважаю за половину»[54], — так говорив Микола у 1846 р. одному датському дипломату.
В кінці 40-початку 50-х років XIX ст. співвідношення сил в «східному питанні» було на користь західних держав. Вони заволоділи політичною ініціативою і підкріплювали її інтенсивним фінансовим і торговельним проникненням в Османську імперію. Англо-французькі протиріччя до початку 50-х років вдалося залагодити. Австрійська імперія, оговтавшись від потрясінь 1848-1849 рр., активізувала свою балканську політику.
