1. Які з перелічених явищ відносяться до передумов, а які до наслідків Великих географічних відкриттів?
а) «революція цін»;
б) колоніальні захоплення;
в) утворення Османської імперії;
г) формування світового ринку;
д) поява великих океанських суден;
е) бракування монетарного золота.
2. Методами первісного нагромадження капіталу були:
а) нееквівалентний обмін з колоніями;
б) відрахування від промислового прибутку;
в) розорення дрібних виробників;
г) добровільні жертвування громадян.
3. Основними джерелами первісного нагромадження капіталу у Франції були:
а) колоніальні захоплення; в) державні позики;
б) работоргівля;г) акціонування підприємств.
4. Суть процесу «огороджування» полягала у?
а) виділення ділянок землі для добування корисних копалин;
б) перетворення рілля у пасовища;
в) виділення землі для підприємств;
г) перетворення пасовищ у рілля.
5. Мануфактурне виробництво характеризують:
а) наймана праця;
б) використання машин;
в) виготовлення високоякісної продукції;
б) використання машин;
г) виробництво на замовлення.
6. Зміни у поземельних відношеннях в Україні після національно-визвольної війни полягали у:
а) прискоренні комутації;
б) переході землі у власність держави;
в) розповсюдженні козацько-селянського дрібного землеволодіння.
7. Такі засоби суспільного розвитку як накопичення багатства, протекціонізм, використання дитячої праці характерні для поглядів:
а) схоластів; б) фізіократів; в) меркантилістів.
8. У відповідності з меркантилістською концепцією джерелом багатства країни є:
а) зростання іноземних інвестицій;
б) перевищення імпорту над експортом;
в) перевищення експорту над імпортом;
г) підвищення продуктивності суспільної праці.
9. Так званий «закон Грешема», виявлений в епоху меркантилізму:
а) стверджує, що дешеві гроші витискують дорогі;
б) встановлює залежність між кількістю грошей у країні та рівнем цін на товари;
в) встановлює темпи зростання грошової маси.
Список літератури
1. Белоусов В. М., Ершова Т.В. История экономических учений: Учебное пособие. – Ростов н/Д: Феникс, 1999. – Розд. 1. – Тема 2; Хрестоматия.
2. Березин И.С. Краткая история экономического развития: Учебное пособие. – М., 1998. – Гл. 4.
3. Бродель Ф. Время мира / Материальная цивилизация, экономика и капитализм, XV–XVIII вв. – М., 1992.
4. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навч. посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – Гл. 1.
5. Мор Т. Утопія. – М., 1978.
6. Тимочко Н.О., Пучко О.А. Рудомьоткіна Л.М. та ін. Економічна історія: Лекції. – К., 2000. – Тема 4.
7. Экономическая теория. Хрестоматия / Сост., коммент., словарь, предм. указатель. – Е. Ф. Борисов. – М.: Высшая школа, 1995. Хрестоматия с.7–11.
Тема 6. РОЗВИТОК РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА В ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ
(друга половина XVII – перша половина XIX ст.)
1. Становлення ринкової економічної системи у країнах європейської цивілізації.
2. Промисловий переворот, його наслідки і особливості у різних країнах.
3. Економічна думка епохи промислового капіталізму.
4. Економічне вчення марксизму.
Становлення ринкової економічної системи у країнах європейської
Цивілізації
У результаті процесів, що мали місце у ході первісного нагромадження капіталу, були створені умови для суттєвих змін у сфері виробництва, як сільськогосподарського, так і промислового. У країнах Західної Європи зростає продуктивність сільського господарства. Відбуваються прогресивні зрушення у агрикультурі: у трипільній системі замість пару починають сіяти кормові трави і коренеплоди, використовується дренаж, мінеральні добрива.
Зміни в агрикультурі стимулювали соціальні і організаційні зміни. У провідних західноєвропейських країнах остаточно зникає особиста залежність селян, відбувається розклад сільської общини, основною формою організації сільськогосподарських підприємств стають фермерські господарства, орієнтовані на ринок. Ці процеси проходять не однаково у різних країнах. Якщо в Англії вже на початку XVIII ст. селянство у феодальному сенсі практично зникло, то у Франції, Німеччини цей процес затягнувся до кінця століття.
У промисловості основною формою виробництва у провідних галузях стала мануфактура, яка забезпечила масовий випуск продукції на ринок. Накопичені у сфері торгівлі і фінансових операцій капітали стали основою для розвитку мануфактур у виробництві тканин, скла, зброї, металевих виробів, суднобудівництві. Усі ці процеси сприяють укріпленню економічних зв’язків між окремими районами і формуванню національних ринків. Основним завданням стає не накопичення грошей, а наповнення ринку продуктами масового виробництва. Центр економічної діяльності переміщується з сфери обігу у сферу виробництва.
В епоху первісного нагромадження капіталу створенню внутрішнього ринку суттєво сприяла політика держав абсолютної монархії. Були ліквідовані внутрішні митні бар’єри між окремими провінціями, провадилася політика протекціонізму по відношенню до вітчизняної промисловості. Але абсолютні монархії не тільки підтримували буржуазні перетворення, але й сприяли збереженню певних феодальних порядків. Деякий час не окріпла буржуазія мирилася з такою державою, бо мала від неї певну підтримку. Але поступово її політика все менш задовольняла класові інтереси буржуазії. Вона потребувала своєї держави, яка б виражала виключно її інтереси. Конфлікт розрішився у серії буржуазних революцій,які оформили політичну владу класу буржуазії. Такі революції відбулися у Нідерландах (1566–1609 рр.), Англії (1640–1660 рр), Північній Америці (1775–1783 рр.), Франції (1789–1794 рр.). Вони остаточно поклали край феодальним відносинам, розчистили шлях для вільного розвитку ринку.
Але такі глибокі перетворення потребували ідеологічного обґрунтування. Згідномеркантилістських уявлень економіка на могла успішно розвиватися без активного державного регулювання. Тому повалення монархій означало б перешкоду економічному розвитку. Треба було показати, що економіка спроможна розвиватися на основі саморегулювання, без активного втручання держави. На основі цієї ідеї почав формуватися новий напрямок економічної думки – класична школа. Вона базується на таких основних принципах:
– суспільство в цілому і його економіка підкоряються дії «природних» законів, які відображають наявність у світі загального порядку, і не залежні від волі, бажань, поінформованості людей. Втручання держави в ці процеси недоцільне і небажане. Вона повинна лише підтримувати порядок і гарантувати економічну свободу;
– дія економічних законів реалізується через переслідування кожним індивідом своїх особистих інтересів. Зіткнення цих інтересів у процесі конкуренції веде до вироблення оптимальних рішень. Особистий егоїзм стає фундаментом загального благополуччя. Така модель поведінки одержала назву «економічна людина» (homo economicus);
– умовою бездоганної дії цього механізму є забезпечення максимуму економічної волі, найкращою гарантією якої є приватна власність і повнота інформації, якою володіють суб'єкти, що хазяюють.
Ці принципи характеризують класичну школу на всіх етапах її існування і є критеріями приналежності до неї тих чи інших економістів і течій економічної думки.
Концепція класичної школи формувалася поступово зусиллями низки вчених-натуралістів, філософів, державних діячів і підприємців з різних країн. Протягом більш ніж ста років, із другої половини XVII ст. до кінця XVIII ст. поступово відпрацьовувалися методологія і проблематика класичної школи. На першому етапі формування концепції важливу роль зіграли ідеї, висловлені в роботах англійського вченого, лікаря за фахом, Вільяма Петті (1623–1687 рр.). У «Трактаті про податки і збори», міркуючи про проблеми економічної політики, зокрема, про способи збільшення доходів від податкових надходжень, він намагається зрозуміти сутність роботи господарського механізму, заснованого на обміні результатами спеціалізованої діяльності. Він уперше чітко порушив питання про те, що лежить в основі обміну, тобто питання про вартість товарів. У запропонованому ним варіанті відповіді у якості такої основи висуваються витрати праці.
Розуміючи, що індивідуальні витрати не можуть бути основою вартості (у цьому випадку найбільш ледачі виробники створювали б найбільшу вартість), Петті шукає особливості праці, які б дозволяли їй стати критерієм обміну. Такі особливості він бачить у праці, витраченій на видобуток дорогоцінних металів (золота і срібла) і виготовлення з них грошей. Інші товари здобувають вартість лише при зіставленні їх із працею, яка втілена у грошах. Така позиція дуже відкрита для критики (досить, наприклад, задатися питанням про те, відкіля береться вартість при бартерному обміні), але важливо, що В. Петті відчув необхідність, підтримуючи позицію трудової теорії вартості, знайти особливості праці, які її створюють, вступивши тим самим на довгий шлях пошуків, які завершилися вченням К. Маркса про абстрактну працю.
Виходячи зі своєї теорії вартості, В. Петті трактує і проблему доходів. Він виділяє два їх різновиди: заробітну плату як винагороду за працю і ренту, куди включалася та частина чистого доходу, яка залишалася після вирахування заробітної плати. Розмір зарплати він зводив до мінімуму засобів існування працівників, вважаючи, що якщо менше платити, то вони будуть намагатися більше працювати, створюючи більшу вартість. Що ж стосується ренти, то він поєднував цим поняттям і прибуток, і відсоток, і власне земельну ренту як плату за користування землею. Цю останню він розглядав як основний вид доходу, що в умовах нерозвиненості промисловості і кредитних відносин було цілком зрозумілим.
З проблемою ренти була пов'язана і проблема ціни землі, яка, крім практичного, мала для Петті і важливий теоретичний аспект, пов'язаний з його теорією вартості. Адже якщо визначати вартість працею, то поняття ціни землі стає ірраціональним, оскільки земля не є результатом праці, а отже, не може мати вартості і ціни. Петті знаходить вихід у тому, що робить саму землю фактором, утворюючим вартість. «Праця, – стверджує він, – є батьком багатства, а земля – його мати». Тепер поняття ціни землі набуває економічного сенсу. Що ж стосується механізму ціноутворення на землю, то Петті пропонує досить оригінальне його трактування. Він справедливо думає, що, продаючи землю, власник продає право на отримання ренти, і тому розглядає її як один з елементів ціни. Другим елементом стає коефіцієнт, що визначає кількість рент, що входять до складу ціни:
Ціна землі = Rk,
де R – рента; k – коефіцієнт.
Коефіцієнт Петті визначав кількістю років, протягом яких ділянкою землі одночасно володіють і мають з нього дохід три покоління власників (дід 50 років, син 28 років і онук 7 років). Ця величина в часи Петті в середньому для Англії склала 21 рік. Таким чином, ціна землі визначалася величиною ренти, помноженою на 21.
В. Петті вніс істотний вклад не тільки в розробку проблем економічної теорії, але й у створення методу їхнього дослідження. Його небезпідставно можна вважати одним із засновників статистики, оскільки він не тільки порушив питання про необхідність створення державної служби збору й обробки статистичної інформації, але і показав її значення для прийняття важливих політичних рішень. Не випадково цю діяльність він називає «політичною арифметикою», визначаючи її предмет як «розмову про політику мовою цифр». Петті провів низку цікавих розрахунків розмірів національного доходу і національного багатства, куди він включав не тільки вартість матеріальних благ, але і вартість населення, роль якого в створенні багатства він оцінював дуже високо. Ці розрахунки можна вважати першим кроком на шляху створення сучасної системи національних рахунків.
У процесі становлення класичної школи особливе місце займає школа фізіократів, що представила першу цілісну теоретичну концепцію економічного життя, засновану на постулатах класичної ідеї.
Фізіократів можна вважати французьким варіантом класичної школи, оскільки основу їхнього вчення складала ідея природного порядку і підпорядкованості економіки природним законам. Але на відміну від інших класиків, які вважали, що економічні закони діють так само, як закони природи, ця школа просто ототожнювала закони економіки і природи. Ця особливість знайшла відображення в їхній назві, складеній із двох грецьких слів: «фізіс» – природа і «краток» – влада. Влада природи визначала природність усіх процесів, які відбуваються в економіці. Оскільки ж природний фактор з найбільшою очевидністю виявлявся в сільському господарстві, то економіка зводилася до сільськогосподарського виробництва, а інші галузі розглядалися як допоміжні.
Природні процеси, регульовані законами природи, виключали усяке втручання з боку влади, що було сформульовано фізіократами у вигляді чіткого принципу: «laissez faire, laissez passer!» – «нехай люди роблять свої справи, а справи йдуть своєю чергою». З легкої руки фізіократів принцип «лесеферизму» став візитною карткою економічного лібералізму.
Школа фізіократів об’єднувала тісне коло однодумців, визнаним авторитетом і генератором ідей у якому був особистий лікар короля Людовика XV доктор Франсуа Кене (1694–1774). Зацікавившись економічними проблемами, він спробував застосувати до їхнього дослідження методи природничих наук і глянути на економіку як на живий організм, який регулюється дією природних закономірностей.
У центрі вчення фізіократів виявилася категорія «чистого продукту», у створенні якого вони бачили найважливіше завдання економічної діяльності. Кількісно він являв собою різницю між виторгом і витратами на виробництво продукту. По суті, це був прибавочний продукт, який забезпечує можливості економічного розвитку, і те, що фізіократи розуміли його значення, свідчить про високий рівень їхньої економічної інтуїції. Природно, виникало запитання про джерело «чистого продукту». Його фізіократи вбачали в роботі сил природи, яка призводить до чисто фізичних приростів речовини продукту. Якщо кинуте в землю зерно давало колосся з десяти зерен, то додаткові дев'ять зерен і складали «чистий продукт», зроблений самою природою. Він створюється тільки в сільському господарстві, оскільки саме тут спостерігається робота природних сил. Промисловість тільки перетворює речовину, нічого до неї не додаючи.
Навколо «чистого продукту» вибудовувалася вся система економічних уявлень фізіократів. Ставлення до чистого продукту визначало класову структуру суспільства. Вона включала: клас хліборобів, який створює чистий продукт; клас власників, який привласнює чистий продукт; марний клас (промисловці, торговці), що не створює і не привласнює чистий продукт, але забезпечує умови його виробництва і руху. З цих же позицій фізіократи розглядали процес праці, поділяючи його на продуктивний, тобто такий, який створює чистий продукт, і непродуктивний – такий, що не виробляє чистого продукту. Таким чином, продуктивною вважалася тільки праця в сільському господарстві.
Кене вперше звернув увагу на категорію капіталу і спробував дати її науковий аналіз. Під капіталом розумілася сукупність запасів (авансів), використовуваних у виробництві для створення чистого продукту. Різні частини капіталу виконують свої функції не однаково. Одна частина – «первісні аванси» – функціонують у процесі виробництва тривалий час, не покидаючи його; інша – «щорічні аванси» – вимагає постійного поновлення. Тим самим було покладено початок структурному аналізу капіталу, розподілу його на основний і оборотний.
Безперечною заслугою фізіократів була спроба аналізу суспільного відтворення, тобто представлення економіки у вигляді динамічного, постійно повторюваного процесу. У 1758 році Ф. Кене опублікував свою знамениту «Економічну таблицю», що стала першою відомою в історії макроекономічною моделлю руху сукупного продукту в натуральній і грошовій формі між різними секторами економіки, представленими трьома класами суспільства. У таблиці сфокусовані всі елементи вчення фізіократів: про чистий продукт, про класову структуру суспільства, про продуктивну і непродуктивну працю, про капітал.
Протягом майже усього XVIII ст. зусиллями і працями цілої плеяди мислителів-філософів, учених, підприємців, державних діячів з різних країн були закладені основи вчення класичної школи, які відображали розуміння природи і механізму ринкової економічної системи. Однак висунуті ідеї були розрізнені і неупорядковані, а тому не могли представити цілісну картину функціонування економіки. Тим часом потреба в такій систематизації ставала усе більш насущною в міру того, як ринкові відносини утверджувалися і ставали пануючою формою економічного взаємозв'язку.
Заслуга вирішення цього завдання і створення цілісної системи уявлень про ринкову економіку належить англійському економісту Адамові Сміту (1723–1790). Саме завдяки йому політична економія здобуває всі риси наукового знання і стає академічною дисципліною, обов'язковим елементом економічної освіти. Сміт, що викладав у шотландських університетах моральну філософію і природне право, уперше починає читати окремий курс політичної економії. Інтерес до економічних проблем поступово стає для нього головним, а дослідження в цій області узагальнюються в книзі «Дослідження про природу і причини багатства народів», яка вийшла 1776 року. Книга складається з п'яти частин. У першій розглядаються питання праці як джерела багатства, вартості і різних видів доходів; друга присвячена питанням капіталу, його нагромадження і застосування; третя – розвитку економіки Європи в епоху середньовіччя і зародження капіталізму; четверта розглядає попередні теоретичні системи – меркантилізм і фізіократизм; нарешті, п'ята викладає проблеми фінансово-податкової політики держави, її доходів і витрат.
Структура книги свідчить, що найповніший і найоб'ємніший погляд на економіку припускає підхід до неї з трьох позицій: з боку теорії, з боку історії та з боку політики.
Поставивши завдання дати загальну картину функціонування економічної системи, яка прагне до збільшення сукупного багатства, Сміт повинний був сформулювати якісь загальні принципи, з позицій яких він збирався вирішувати це завдання, тобто виробити визначену методологію дослідження.
Вихідним пунктом цієї методології став егоїзм індивіда, який господарює і керується своїми особистими інтересами. Кожна людина прагне вибрати такий варіант вирішення завдань, що виникають, який принесе їй максимум задоволення і максимальне благополуччя. Таким чином, вона реалізує свої матеріальні інтереси й у цьому виявляється природна властивість людської натури: «бажання поліпшити своє становище, що властиве нам з народження і не залишає нас до могили». Егоїзм є чинником суспільного прогресу і могутнім стимулом, який спонукує до дій. «Не від доброзичливості м'ясника, броварника чи булочника, – пише Сміт, – очікуємо ми отримати свій обід, а від відстоювання ними своїх власних інтересів. Ми звертаємося не до їхньої гуманності, а до їхнього егоїзму і говоримо їм не про наші нестатки, а про їхні вигоди». Така модель поведінки характеризувалася поняттям «економічна людина» і стала важливою складовою системи уявлень про механізм функціонування ринку.
Відстоюючи свої інтереси, кожна людина зіштовхується з прагненнями інших людей до своєї вигоди. Конкуруючи за найкращі можливості для реалізації своїх інтересів, люди змушені пристосовуватися один до одного, враховувати взаємні потреби й у такий спосіб знаходити оптимальні рішення, які забезпечують суспільне благополуччя. Так діє механізм прояву «природного порядку», суть якого Сміт формулює у вигляді відомого положення про «невидиму руку». Людина «переслідує лише власну вигоду, причому в цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою направляється до мети, яка зовсім не входила в її наміри... Переслідуючи свої власні інтереси, вона часто більш дієво служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне робити це». Економічні закони діють спонтанно, а не на основі свідомих домовленостей, а тому необхідно надати людям можливість робити те, що вони вважають за необхідне, якщо це не суперечить нормам законодавства і правилам суспільної моралі.
У своєму дослідженні Сміт використовує два підходи: езотеричний – прагнення проникнути у внутрішню сутність явищ, які розглядаються, і екзотеричний – опис поверхневих форм. Обидва методи можуть доповнювати один одного. Але в Сміта вони часто підмінюють один одного, і зовнішня форма виступає не як прояв глибшої сутності, а як ще одна сутність. Це породжувало суперечливість його поглядів і не дозволило додати його системі завершеності і цілісності.
Опорною точкою дослідження Сміта, яке узагальнює багато висловлених і до нього поглядів, було положення про те, що багатство суспільства є результат людської праці. Величина його, отже, залежить від кількості витраченої праці, тобто частки населення, зайнятого продуктивною працею, і від його продуктивності. Найважливішим фактором росту продуктивності праці виступає розподіл праці чи спеціалізація. На мануфактурній стадії розвитку це дійсно був вирішальний фактор росту суспільного багатства. Сміт ілюструє це відомим прикладом виробництва англійських шпильок. Коли всі операції по виготовленню шпильки виконував один працівник, за день він міг виготовити не більш 20 штук. Але в майстерні, де застосовувався поопераційний поділ праці, і шпилька була результатом роботи десяти чоловік, які послідовно виконують кожний свою операцію, за день вироблялося 48000 шпильок чи по 4800 штук на кожного працівника. Продуктивність праці виросла в 240 разів!
Але розподіл праці не тільки сприяє росту багатства. Він породжує необхідність у найбільш міцній і природній формі економічного зв'язку – обміні. Обмін у Сміта і результат розподілу праці, і його передумова, оскільки схильність обмінюватися розглядається їм як уроджена властивість людської натури, яка відрізняє її від тварини. «Нікому ніколи не доводилося бачити, – міркує Сміт, – щоб собака свідомо мінявся кісткою з іншим собакою». Людей же обмін поєднує в єдиний виробничо-торговий союз, у якому вони співпрацюють в інтересах збільшення багатства народів. Багатство росте тому, що при обміні кожен учасник заощаджує свою працю, відмовляючись від виробництва того, що обходиться йому дорожче, і, вимінюючи його на те, що він може зробити з меншими витратами.
Інструментом, який полегшує обмін і робить його універсальною формою зв'язку, є гроші. Вони усувають незручності бартерного обміну, роблять роботу цього механізму безперебійною і злагодженою, але самі по собі не є багатством. Це «велике колесо обороту», яке переміщає і поширює товари, але не створює і не збільшує їхню кількість. Розвінчуючи меркантилістські уявлення про гроші як втілення суспільного багатства, Сміт обмежує їхню роль виконанням чисто технічних операцій, не помічаючи всього різноманіття виконуваних ними функцій.
Але якщо гроші тільки обслуговують процес обміну, то що ж робить товари обмінюваними, чому замість одного блага можна одержати деяку кількість іншого? Так Сміт підходить до проблемі вартості як основи обмінюваності і, розуміючи всю її складність, дбайливо просить у читача особливої уваги і терпіння через «надзвичайно абстрактний характер» питання.
Насамперед, Сміт розглядає вартість як внутрішню властивість товару, властиву йому від природи, що означає, по-перше, цінність даної речі для споживача і, по-друге, здатність придбати інші речі в обмін на дану. Таким чином, Сміт чіткіше формулює визначення основних властивостей товару, яке йде ще від Аристотеля: споживчу вартість і обмінну вартість.
Але «цінність для споживача» не може стати основою обмінюваності і Сміт приводить цьому витончений доказ, який одержав назву «парадокс Сміта». Якби обмінюваність визначалася корисністю товару для споживача, то найкорисніша річ повинна була б мати і найбільшу вартість. Але в такому випадку як пояснити парадоксальну ситуацію, при якій вода, найвища корисність якої незаперечна, коштує дуже мало чи взагалі нічого не коштує, а алмази, корисність яких у порівнянні з водою значно менша, коштують надзвичайно дорого. Отже, корисність не може бути основою обмінюваності.
Залишається знайти щось загальне, властиве всім товарам, і таке, що робить їх порівнюваними один з одним. Варіант відповіді був уже запропонований В. Петті і низкою дослідників першої половини XVIII ст. – це витрати праці. Сміт приймає трудовий варіант теорії вартості, розуміючи при цьому, що мова може йти не про індивідуальні витрати, а про ті, котрі суспільство вважає необхідними і достатніми для виготовлення даної речі. Виявляє ці усереднені витрати ринок шляхом коливання цін навколо якоїсь природної ціни під впливом співвідношення попиту та пропозиції. Тут і з'ясовується, що далеко не вся праця, витрачена товаровиробником, може бути визнаною у якості мірила обмінюваності, а лише та його кількість, яку можна обміняти на працю, втілену в товарі іншого виробника. Якщо столяр обмінює зроблений ним стіл на дві пари чобіт, то вартість столу визначається тою кількістю праці, яка пішла на виготовлення двох пар чобіт. Тут Сміт ототожнює вартість як внутрішню властивість товару з обмінною вартістю, тобто пропорціями, у яких одні товари обмінюються на інші.
Поки мова йде про просте товарне виробництво, де самі виробники обмінюються своїми виробами, таке ототожнення не породжує кількісних протиріч, оскільки дотримується принцип еквівалентності. Столяр отримує в шевця таку ж кількість праці, яку він віддає йому у вигляді столу.
Але ситуація істотно змінюється в умовах виробництва із застосуванням найманої праці. Коли підприємець наймає робітника, він фактично купує його здатність створити яку-небудь річ чи зробити послугу в обмін на заробітну плату. Відповідно до трудової теорії вартості, це повинен бути обмін еквівалентів. Але в такому випадку працівник як еквівалент витрат своєї праці повинний отримати створений ним продукт. Підприємцю ж нічого не залишається, тобто він не може отримувати прибуток. Виникає парадоксальна ситуація: якщо обмін еквівалентний, те прибутку не може бути і підприємницька діяльність позбавляється сенсу; якщо ж є прибуток, то порушується принцип еквівалентності і вся трудова теорія вартості виявляється під сумнівом.
Зіштовхнувшись з цим протиріччям, Сміт доходить висновку, що обмін відповідно до трудових витрат відбувається тільки в «примітивному стані суспільства». Для розвитого товарного виробництва пропонується інша теорія вартості. Обмін відповідно до «природних цін» припускає відшкодування витрат, які одночасно є чиїмись доходами: заробітною платою, прибутком, рентою. Ці три елементи «є первісними джерелами всякого доходу, так само як і всякої обмінної вартості». Вартість, яка знову ототожнюється з міновою вартістю, складається з трьох частин, що після реалізації продукту розпадаються на доходи найманих робітників, підприємців і землевласників. Це стосується і тієї частини вартості, яка являє собою матеріальні витрати (сировина, паливо, зношення устаткування). Вона також розпадається на доходи тих, хто створював ці продукти: зарплату, прибуток, ренту. У цьому варіанті своєї теорії Сміт підмінює поняття вартості як внутрішньої підстави для обміну поняттям ціни, елементами якої є величини, які утворюють доходи. У масштабі всього суспільства, таким чином, сукупна ціна (вартість) дорівнює сукупному доходу, вимірюваному сумою доходів основних продуктивних класів.
У цьому зв'язку Сміт переходить до аналізу первинних доходів, тобто тих, які створюються продуктивною працею і ведуть до збільшення національного доходу. Заробітна плата розглядається як винагорода за працю, покликана забезпечити працівнику задоволення його потреб, включаючи утримання родини, культурні і духовні запити, обумовлені традиціями, звичаями і звичками, які склалися в даній країні на тому чи іншому етапі її історичного розвитку. Зарплата не обмежується мінімумом засобів існування працівника, а складається під впливом попиту на працю і його пропозиції. При цьому регулюючим фактором вважається динаміка народонаселення: при підвищенні зарплати збільшується народжуваність, а отже, пропозиція на ринку праці, при зниженні – навпаки. Прибуток і рента розглядаються Смітом, з одного боку, як частини вартості, які перевищують величину заробітної плати, з іншого, – як результат продуктивності капіталу і землі.
Величина прибутку і ренти, як і заробітної плати, складається на ринку шляхом коливань навколо природних норм, які визначаються умовами виробництва в типових галузях, географічними і кліматичними умовами, далекістю від ринків збуту, родючістю ґрунтів і т.п. Динаміка цих норм залежить також від того, у якому стані знаходиться суспільство: зросту, падіння чи застою.
Від проблеми доходів Сміт переходить до розгляду категорії капіталу. Він визначає його як накопичений запас, від якого розраховують отримати прибуток. Як і фізіократи, він виділяє дві функціонально різні частини капіталу. Одна частина, яка, на думку Сміта, не покидає свого власника, названа ним основним капіталом. Інша, котра іде від власника в одній формі, а повертається в іншій – оборотним капіталом. Цей розподіл мав велике значення для розуміння процесів руху продуктів і доходів, хоча запропоновані Смітом визначення були не зовсім точні. Так, основний капітал він фактично виключив із процесу обороту, а до складу оборотного капіталу включив і капітал обороту (готову продукцію, кошти).
Особливий акцент Сміт робить на нагромадженні капіталу, у якому він бачить вирішальний фактор економічного прогресу, основний шлях до росту багатства нації. Той, хто накопичує капітал, – благодійник нації, марнотрат – її ворог. Така позиція цілком відповідала завданням, які стоять перед країною, яка знаходиться напередодні промислового перевороту. У той же час максимізація норми нагромадження за рахунок скорочення споживання не може розглядатися як закономірність будь-якої економіки на будь-якому етапі її розвитку.
Нагромадження здійснюється після відшкодування витрачених елементів основного й оборотного капіталу, у зв'язку з чим Сміт розрізняє валовий доход, під яким мається на увазі повний продукт праці нації протягом року (те, що зараз називається ВВП), і чистий доход – те, що залишається після відрахування амортизації основного капіталу і відшкодування оборотного. Саме чистий доход є джерелом росту багатства нації.
Створена А. Смітом система уявлень про функціонування економіки, яка базувалася на ідеї природного порядку, відводила певну роль у господарському житті і функціям держави. Сміт зводить їх до трьох дуже важливих обов'язків: забезпечення військової безпеки, здійсненню правосуддя і створення та утримання суспільних установ, «створення і утримання яких не можуть бути вигідними окремим особам чи невеликим групам». З врахуванням цього повинні формуватися доходи і витрати держави, без перевищення розумних меж, тому що «великі народи ніколи не убожіють через марнотратність і нерозсудливість приватних осіб, але вони нерідко убожіють у результаті марнотратності і нерозсудливості державної влади». Тому для досягнення вищого ступеня добробуту «потрібні лише мир, легкі податки і терпимість в управлінні, все інше зробить природний хід речей».
Однак такі оптимістичні уявлення про можливості механізму ринкової економіки далеко не завжди підтверджувалися реальним ходом подій.
