Еволюція аграрних відносин в Україні в козацько-гетьманський період

Після розпаду ранньої феодальної держави – Київської Русі, довгого періоду міжусобних війн, навал кочівників українські землі з кінця XIV ст. опинилися у складі Великого князівства Литовського, а після об’єднання Польщі і Литви – у складі нової держави, Речі Посполитої, де і завершився процес феодалізації.

Населення цих територій зберегло свою національну самобутність: мову, культуру, релігію, що породжувало окрім соціально-економічних, ще й національні протиріччя. Формою прояву таких протиріч стало створення у межах польської держави своєрідної козацької республіки – Запорізької Січі. Саме звідси почався широкий національно-визвольний рух, який завершився створенням Української козацької держави, що намагалася з’єднати усі українські землі під гетьманською булавою. На чолі держави стояли гетьман і старшина Війська Запорізького, які здійснювали управління країною.

Ще у ході національно-визвольної війни відбулися суттєві зміни у поземельних відносинах. На території, що опинилася у владі повстанців, крупні феодали (магнати) і середні (шляхта) польського походження були вигнані, а їхні землі, робоча худоба, реманент перейшли шляхом захоплень до козаків, селян, міщан, а також до державної адміністрації. Правда, після кількох поразок козацького війська, за умовами Зборівського та Білоцерківського договорів феодальне землеволодіння почало частково відновлюватися. Кілька універсалів Богдана Хмельницького підтвердили права шляхти на маєтки і компенсацію збитків. У той же час Хмельницький намагався не допустити відновлення крупної земельної власності польських магнатів. Остаточно фільварково-панщинська система була ліквідована після перемого у Батогській битві (1652 р.) і основна частина звільненої землі перейшла у загальнодержавний фонд, що знаходився у розпорядженні гетьманської казни. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів, дрібної шляхти, козаків, міщан.

Визвольна війна змінила становище більшої частини селян. Вони одержали особисту свободу, право міняти місто проживання, записуватися у козаки. Правда, перехід у козацьке становище був утруднений тому, що військова служба провадилася за свій кошт і на необхідне спорядження (кінь, зброя) у бажаючих стати козаками не завжди вистачало грошей. Тим не менш, вільна селянська власність була визнана, хоча базувалася не на юридичних нормах, а на звичаєвім праві. Таким чином, найпоширенішими формами земельної власності стали: козацько-селянське дрібне землеволодіння і державне землеволодіння. Феодальне землеволодіння обмежувалося монастирськими та шляхетськими володіннями. Цим були створені передумови для генезису на цій території ринкової системи і руху шляхом, яким вже рухалася економіка ряду країн Західної Європи. Крупна феодальна власність і примусова праця у вигляді панщини були ліквідовані, більша частина населення була особисто вільною. Козацтво і селянство активно вступали у товарно-грошові відносини. Предметами купівлі-продажу стали не тільки продукти, але й земля.

Все це дає підстави розцінювати результати національно-визвольної війни 1648–1654 рр. як свого роду перед буржуазну революцію, яка розчистила простір для більш вільного розвитку ринку і створила умови для формування у землеробстві господарств фермерського типу. Така ситуація не була унікальною. Аналогічні процеси мали місце у Чехії в результаті гуситських війн, у Німеччині після Селянської війни. Однак усі ці рухи потерпіли поразку, наслідком чого стало «друге видавництво кріпацтва».

Феодальні відносини тут, вочевидь, ще не вичерпали своїх можливостей. Крім монастирських і шляхетських володінь феодальні порядки зберігалися і в державних володіннях, які ставали джерелом зростання земельної власності козацької старшини, яка намагалася зайняти місце польських магнатів. У цьому вона находила підтримку з боку царського уряду Російської держави, у склад якої Україна ввійшла згідно рішенню Переяславської Ради. У межах кріпосницької держави розвиток шляхом буржуазної еволюції не мав перспектив (як не було їх і у складі Речі Посполитої). Суттєвим було й те, що в Україні (як і в Чехії, і в Німеччині) не було промисловості, що розвивалася капіталістичними методами (мануфактур) і ставала лідером ринкових перетворень. У такій ситуації передумови руху до ринку, що склалися у землеробстві, не змогли реалізуватися. Характерно, що національно-визвольний рух у Нідерландах, що розгорнувся приблизно у цей же час, саме завдяки розвиненим формам капіталістичної промисловості, завершився успішно, ставши першою в Європі буржуазною революцією.

Лівобережна Україна, що ввійшла у склад Російської держави, в адміністративному плані поділялася на Гетьманщину і Слобожанщину. Тут продовжувалися процеси швидкого зростання поміщицького землеволодіння, наступ на права селян, яким заборонялося записуватися у козаки. Козацтво у першій половині XVIII ст. ще зберігало стан вільних людей, що мали земельні наділи, які заборонялося скуповувати. Уряд намагався зберегти їх як дармову воєнну силу. Але у другій половині XVIII ст., після приєднання до Російської імперії Північного Причорномор’я і Криму, гостра необхідність у них відпала. Запорізька Січ була ліквідована, а потім і автономія України. Селяни були остаточно закріпачені указом 1783 року, яким їм було приписано залишатися на тому місці і у тому стані, у яких вони були при проведенні ревізії. Була відновлена панщина при збереженні також усіх натуральних і грошових повинностей.

У другій половині XVIII ст. кріпосницька система досягла свого апогею. Поміщики посилювали експлуатацію, намагаючись вижати з селян якомога більше коштів. Але одержані кошти використовувалися вкрай нераціонально, а непосильна праця розоряла селянські господарства, що, кінець кінцем, підривало господарство самого поміщика. У цьому знайшла прояву криза кріпосницької системи.

Проявом кризи став і розклад цехової організації ремесла і виникнення мануфактур. Найкрупнішими були державні мануфактури, де використовувалась праця приписаних до них кріпаків. Біли і вотчинні мануфактури, що теж працювали з використанням праці кріпаків. І лише купецькі мануфактури, що організовані були на орендованій казенній землі, використовували найману працю, але таких підприємств було не багато. Праця кріпаків була мало ефективна, і продукції, що вироблялася, не доставало як для задоволення потреб внутрішнього ринку, так і для експорту. Все це робило все більш актуальною проблему ліквідації кріпацтва.