Методи фізико-географічного районування

а) Метод провідного чинника (А.А.Григор’єв, Ф.М.Мільков, А.Г.Ісаченко, В.Б.Сочава, В.І.Прокаєв, К.І.Геренчук).

Суть методу полягає в тому, що при виділенні ПТК різного рангу в першу чергу виявляють головні причини (провідні чинники), які обумовлюють специфіку даного регіону і значною мірою визначають характер багатьох компонентів ПТК. Метод провідного чинника тісно пов’язаний з генетичним принципом, оскільки з’ясовуються причини обособлення ПТК в ході їх природно-історичного розвитку. Виділення провідного чинника дозволяє встановити причинно-наслідкові зв’язки в регіоні.

В обособленні ПТК різного рангу провідні чинники мають бути різними. Кожна природна зона своїм існуванням зобов’язана чинникам, які створюють певні кліматичні умови (гідротермічні умови). Останні, в свою чергу, обумовлюють специфіку ґрунтового і рослинного покриву, типів морфоскульптур, усіх фізико-географічних процесів.

Обособлення в межах природної зони різних провінцій — наслідок положення цих територій по відношенню до океанів і морів, яким обумовлюється ступінь континентальності клімату, довготні відмінності ґрунтів, рослинності, тваринного світу тощо.

б) Метод спряженого аналізу природних компонентів (районування за комплексом ознак).

При цьому глибоко і всебічно вивчаються взаємозв’язки та взаємообумовленість компонентів і частин ПТК.

в) Метод накладання карт галузевого (покомпонентного) районування.

Галузеві карти (геоморфологічні, кліматичні, ґрунтові, геоботанічні) накладаються одна на одну. За межі ПТК беруться лінії співпадіння меж регіонів галузевих карт або їх усереднені межі. Співставити на різних картах можна лише регіони одного рангу.

г) Метод районування на основі аналізу комплексних карт.

Регіони більш високого рангу виділяються по закономірній повторюваності і поєднанню в просторі ПТК нижчого рангу. Це районування “знизу”.

46. Методологічні принципи суспільно-географічних досліджень. Класифікація методів наукових досліджень.

Я. Олійник та А. Степаненко (2000) виділяють такі основні методологічні принципи соціально-географічних досліджень:

територіальності, комплексності, регіональної цілісності, системності та екологічності.

Принцип територіальності передбачає вивчення типу просторового групування ресурсів, природокористування та форм матеріалізації виробничого процесу на території регіону, а також характеру життєдіяльності населення разом з його соціально-культурними, національними, духовними інтересами та потребами.
Важливим для соціальної географії та її досліджень є дотримання принципу комплексності. Цей принцип трактується досить неоднозначно. Деякі вчені вважають, що комплексність передбачає відображення в прогнозі всіх основних завдань розвитку регіону в їх взаємозв‘язку та взаємовпливі, а саме – економічних, демографічних, соціальних, екологічних тощо. Є й інша думка про поняття комплексність. Так, наприклад, в господарській практиці її розуміють як забезпечення пропорціонального та збалансованого розвитку регіону.
На думку Я. Олійника та А. Степаненка (2000), під комплексністю слід розуміти взаємообумовлений та пропорційно взаємопов‘язаний розвиток геосистеми як єдиного цілого, який забезпечує зв‘язок усіх підсистем і елементів. В такому розумінні комплексність досить органічно пов‘язує всі аспекти проблем функціонування регіональних комплексів як цілісних систем: соціальних, економічних, науково-технічних, природних, екологічних.
Принцип регіональної цілісності випливає з об‘єктивного взаємозв‘язку соціальних, природних та економічних процесів та явищ, які взаємодіють у певному територіальному просторі, а також законів, що є спільними для природи та суспільства.
Принцип регіональної цілісності означає рівень інтегрованості, самодостатності, автономності геосистем, що характеризуються складною внутрішньою структурою. Важливою ознакою регіональної цілісності є й протиставленість цих геосистем оточенню, пов‘язаному з внутрішньою активністю. Вона характеризує їх якісну своєрідність, обумовлену властивими їм специфічними закономірностями функціонування і розвитку.
Принцип системності розглядає геооб‘єкт як складну динамічну систему.
Згадаємо, що під системою слід розуміти сукупність елементів, що перебувають у відношеннях і зв‘язках один з одним і утворюють певну єдність або цілісність. Для кожної геосистеми є характерним не тільки наявність зв‘язків і відношень між елементами, що її утворюють, а й нерозривна єдність з довкіллям, у взаємодії з яким вона й виявляє свою цілісність. Дуже важливою особливістю систем є передача в них інформації, а також наявність процесів управляння системою.
Принцип екологічності. Даний принцип властивий географічним дослідженням, оскільки географія вивчає як суспільство так і географічне середовище, а також взаємовідносини людини та природи. Географам завжди було притаманне прагнення розглядати Землю як Ойкумену – оселю людства, її природно-географічне середовище.

Класифікація методів наукових досліджень

Обов'язковою вимогою до наукових досліджень є їх достовірність. Якщо результати наукових досліджень недостовірні, то це призводить до помилкових висновків і, як наслідок, до неможливості використання їх під час розв'язання практичних задач. Тому у кожному конкретному випадку потрібно вибирати ті способи досліджень, які будуть відповідати поставленим задачам.

Способи дослідження, підходи до вивчення явищ, планомірний шлях наукового пізнання до встановлення істини називають методом (від грец. metodos — дослідження). Розрізняють всезагальний, загальнонауковий та конкретно-науковий методи.

Всезагальний метод — це метод пізнання світу і конкретних об'єктів у ньому, метод матеріалістичної діалектики. Головні риси методу полягають у тому, що об'єкти, процеси, явища розглядаються: у взаємообумовленості та взаємозв'язку; у динаміці та розвитку; у перетворенні постійних кількісних змін у докорінні якісні, які викликають різкі переходи від одного стану до іншого у властивих внутрішніх протиріччях, боротьбі протилежностей.

Всезагальний метод повинен враховуватися в першу чергу при вирішенні проблем при фундаментальних дослідженнях, а взагалі - при дослідженнях в усіх галузях науки.

Загальнонауковий метод об'єднує широкий спектр методів як теоретичних, так і прикладних досліджень. Розвиток науки відбувається на основі широкого використання саме загальнонаукових методів. До них належать наступні:

Аналіз (від грец. analysis — розклад, розчленування) - це метод, який полягає у тому, що предмет вивчення умовно або практично поділяється на складові елементи, тобто на частини об'єкта, певні ознаки, властивості тощо. Кожна частина досліджуються як частина цілого.

Синтез (від грец. syntesis — сполучення, складання) дозволяє поєднати розчленовані та досліджені у процесі аналізу частини, встановити зв'язок між ними і пізнати предмет як єдине ціле. Вже на початку аналізу дослідник має певну уяву про предмет і процес. Тому вже на перших стадіях, отримавши якісь дані, він їх оцінює, тобто застосовує синтез. Отже, аналіз і синтез дослідник використовує паралельно у ході досліджень.

Індукція і дедукція. Наукова індукція (від лат. inductio — наведення) — це така думка (умогляд), на основі якої загальний висновок про властивості великої кількості елементів робиться виходячи з досліджен­ня ознак у частини даних елементів. При цьому для досліджень відби­раються предмети, об'єкти і явища методично за певним планом, а не беруться випадково чи стихійно. У процесі наукового дослідження індукція завжди використовується нерозривно з дедукцією. Дедукція (від лат. deductio — виведення) є формою наукового пізнання, через яку висновок про окремий елемент з великої їх кількості робиться на основі знань про властивості всієї кількості. Тобто, цим методом здійснюється перехід від загальних уявлень до окремих. Процес наукового пізнання рухається від індуктивного узагальнення до дедуктивного висновку. Висновки перевіряються, більш глибоко узагальнюються і, таким чином, процес дослідження може продовжуватися нескінченно.

Абстрагування і конкретизація. Абстрагування (від лат. abstrahere — відволікати) — метод наукового пізнання, що передбачає умовне уявлення ознак, зв'язків предмета або явища, що цікавлять дослідника, їх умовного відволікання від інших. При цьому відкидаються несуттєві, побічні, другорядні ознаки, зв'язки, які ускладнюють проведення досліджень, тобто відокремлюється суттєве від несуттєвого, випадкового. Так виникають абстракції, які бувають наступними.

Аналогія та моделювання. Аналогія (від грец. analogia — схожість) — метод наукового пізнання, на основі якого досягається знання про предмети, явища, процеси, які мають схожість з іншими. Завдяки своїй наглядності, метод аналогії широко використовується у науці і техніці. Метод аналогії, що базується на схожості деяких сторін різних предметів і явищ, складає основу моделювання.

Моделювання — це метод наукового пізнання, який полягає у заміні предмета чи явища, які вивчаються, спеціально виготовленими аналогами, які досліджуються. Модель повинна мати суттєві риси оригіналу. Це стосується так званих фізичних моделей, які широко застосовуються в наукових дослідженнях. Існують математичні моделі, які пов'язані з оригіналом тотожними рівняннями. Математичне моделювання використовується при вивченні ходу росту, інших процесів у лісових насадженнях.

Конкретно-наукові (спеціальні) методи пізнання. До них належать специфічні методи конкретних наук — хімічні, фізичні, біологічні, математичні, агрохімічні тощо. Розвиток наук на сучасному етапі характеризується взаємопроникненням різних методів. Наприклад, дослідження з лісознавства потребують застосування методів, розроблених для лісової таксації, фізіології рослин, фунтознавства, інших наукових дисциплін.

 

47. Природокористування як специфічна галузь виробничої діяльності, його сутність і структура. Напрямки і види природокористування.

Природокористува́ння — сфера виробничої та наукової діяльності, вся сукупність засобів, які застосовує суспільство задля комплексного вивчення, освоєння, використання, відновлення, поліпшення й охорони природного середовища та природних ресурсів з метою розвитку продуктивних сил, забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людини. Сукупність усіх впливів людства на природу, яка включає заходи з її освоєння, перетворення і охорони.

В даний час поєднанням "економіка природокористування" позначають розділ економіки, що вивчає питання економічної оцінки природних ресурсів і шкоди від забруднення природного середовища. Під економічними механізмами природокористування розуміють застосування економічних стимулів у сфері охорони природи та управління природокористуванням. Розрізняють механізми заохочувальні - це субсидії, пільгові кредити, податкові пільги, примусові - платежі,податки і штрафи за забруднення природних середовищ, а також відновлені або компенсаційні. В останньому випадку мова йде про створення фондів для боротьби з забрудненнями, страхування відповідальності за економічний збиток, матеріальних компенсації державі, регіонам, фірмам і особам, які постраждали від забруднення навколишнього середовища.
З позиції географічної науки природокористування - багаторівнева система взаємодії різноманітних природних умов і форм життєдіяльності людськихколективів з економічними, екологічними і соціальними результатами суспільної праці. Природокористування розглядають як специфічний, тобто характернийвиключно для соціальної людини, спосіб взаємодії з навколишнім середовищем. У деяких випадках проводять межу між власне природокористуванням і виробничою діяльністю: до виробничої діяльності відносять технологічні процеси "під дахом", які пов'язані з навколишнім середовищем лише каналами надходження сировини і виведення продукції і відходів.
Таким чином, виділяють три основні проекції аналізу природокористування:
1) як діяльності, спрямованої на створення умов існування суспільства;
2) як універсальної тенденції розвитку суспільства;
3) як особливої ​​властивості і здібності соціальної людини, специфічної форми його життєвої активності.
Цілі і способи впливу людини на природу визначають результати тієї або іншої форми природокористування. У процесі природокористування суспільство вчиняє наступні дії:
- Відчужує з природного середовища різні види ресурсів і нарощує свою енергоозброєність;
- Створює з сировини засоби виробництва і життя;
- Споживає їх, тобто розсіює в природному середовищі;
- Повертає в середу відходи життєдіяльності;
-Зберігає і відтворює властивості навколишнього середовища, необхідні для життєдіяльності суспільства;
- Координує всі перераховані дії.
Виробництва, про які йде мова, звичайно не включають переробних технологій.

Основними видами природокористування є:

· промислове (в тому числі гірничо-промислове),

· сільськогосподарське,

· рекреаційне.

За характером використання природних ресурсів розрізняють:

· землекористування,

· водокористування,

· лісокористування,

· використання мінеральних ресурсів,

· інші види природокористування.

Важливе значення у сучасних умовах набуває комплексний підхід до природокористування, зокрема комплексно-територіальний, що включає глобальні, міждержавні, державні, локальні та інші проблеми.

Залежно від сфери господарської діяльності природокористування можна поділити на виробниче (промислове, сільськогосподарське тощо) і обслуговуване (рекреаційне, житлово - комунальне тощо). До структурних елементів природокористування як галузі виробничої діяльності належать: 1) сукупність спеціалізованих галузей, що відтворюють природні ресурсу, сприяють їх природному відновленню, регулюють процеси природокористування іншими галузями народного господарства. Ці галузі є природничо-господарськими й охоплюють сільське, лісове, водне, рибне господарство, геологорозвідку та ін.; 2) створення виробничих об'єднань (підприємств) для здійснення переважно природоохоронних функцій. Це підприємства, що утилізують відходи виробництва і вторинні ресурси, очисні споруди, підприємства з виробництва картону із макулатури, целюлоз з трісок і тощо; 3) підприємства з виробництва будматеріалів і з відходів вуглевидобування, теплових електростанцій; фабрики з утилізації побутового сміття, відходів тваринницьких комплексів тощо; 5) діяльність спеціалізованих цехів, служб, відділів охорони природи, що організовуються на підприємствах тих галузей, які найвідчутніше впливають на стан довкілля. Складові економіки природокористування - охорона, освоєння й перетворення природи - виявляються в різних формах щодо природних ресурсів. При використанні невичерпних ресурсів ефективність природокористування визначається найменшими експлуатаційними витратами, найбільшими коефіцієнтами корисної дії видобувних виробництв і устаткування. Для вичерпних ресурсів важливими є комплексність та економічність видобутку, зменшення відходів.

48. Загальна характеристика народонаселення світу.

Розміщення населення по території Земної кулі вкрай нерівномірне. На 10% суші проживає 82% населення, причому велика частина проживає в приморських районах, уздовж великих рік, залізниць і автомагістралей. Середня щільність населення Землі – 42 жителі на 1 км2 (Європа – 70 чол. на 1 км2, Азія – більш 125, Америка – 18, Африка – 24, Австралія й Океанія – 4).

Під відтворенням (природним рухом) населення розуміють сукупність процесів народжуваності, смертності і природного приросту, що забезпечують безперервне поновлення і зміну людських поколінь.

Найважливішими факторами, що впливають на природний рух населення, є:

-соціально-економічні умови життя населення;

-військово-політичні фактори;

-природні умови;

-релігійні й етнічні особливості;

-екологічні фактори й ін.

Показники природного руху населення:

1. Коефіцієнт смертності.

2. Коефіцієнт народжуваності.

3. Коефіцієнт природного руху, що дорівнює різниці коефіцієнтів народжуваності і смертності.

4. Коефіцієнт щорічного приросту:

5. Показник очікуваної тривалості життя при народженні.

Усі країни світу за тривалістю життя можна розділити на 3 групи:

з високою тривалістю життя (не менш 70 років). Це в основному країни з розвинутою економікою, високими показниками ВВП на душу населення. До них відносяться: Японія (середня тривалість життя 80 років, у тому числі жінки – 83 роки), Швеція і Швейцарія (78 років), Нідерланди, Норвегія, Франція, Австралія (77 років), США, Канада, Австрія, Великобританія, Німеччина, Ізраїль, Фінляндія (75 – 76 років).

із середньою тривалістю життя (55 – 70 років). У числі таких країн Росія і більшість республік СНД, Китай, Польща, Індія, Мексика, Бразилія й ін.

з низькими показниками тривалості життя (нижче 55 років). Це більшість країн Африки, Південної і Південно-Східної Азії.

У 2000 році все населення землі вже досягло 6,2 млрд. чол., у тому числі економічно активне населення сконцентроване переважно в країнах «третього світу» (близько 1,9 млрд. чол.), а в індустріально розвинутих країнах у результаті старіння населення ця частина продовжує скорочуватися. У 2015 р. чисельність населення досягне 7,3 - 7,9 млрд. чол.

В останні десятиліття демографічна ситуація на Заході, а також у деяких країнах СНД (у тому числі і в Україні) характеризується тривожними тенденціями. У деяких країнах населення збільшується повільно або не збільшується взагалі. Ще одна тенденція – збільшення кількості «міні-родин», що складаються з одного чоловіка (Франція – один з лідерів). З індустріально розвинутих країн США – єдина країна, де населення стабільно збільшується, причому не тільки за рахунок природного приросту, а й у результаті припливу іммігрантів (близько 600 тис. чол. у рік). Найбільш високі темпи приросту населення (природного) спостерігаються в країнах «третього світу»

Основний приріст населення забезпечується країнами, що розвиваються, (в основному за рахунок Африки та Індії). У першій половині 50-х років вони забезпеч 79%, а в першій половині 90-х – 95% приросту світової чисельності населення. Ці процеси привели до перерозподілу населення між різними підсистемами світового господарства. У 1950 р. приблизно 2/3 населення проживало в країнах, що розвиваються, у 1990 р. – 77%, у 2025 р. очікується до 84%. Частка промислово розвитих країн скоротилася з 22 до 14,5%. Це підсло диференціацію між розміщенням населення і продуктивних сил. На країни, що розвиваються, припадає майже 80% населення і тільки 20% ВСП.

До групи країн, що розвиваються, входять найбільші за населенням країни (понад 100 млн. чол.) – КНР, Індія, Індонезія, Бразилія, Пакистан, Бангладеш, Нігерія.

Звичайно для з'ясування впливу зростання населення на економічний розвиток порівнюють темпи зростання населення і ВВП на душу населення. Дані останніх десятиліть показують, що в основному підвищення рівня економічного розвитку співвідноситься з низьким коефіцієнтом відтворення населення і більш високою тривалістю життя.

На даний час співвідношення між зростанням ВВП і населенням виступає як вибір між більш високим рівнем життя й інвестиціями в людський капітал. Населення світу зростає швидко, але світовий продукт збільшується швидше і демонструє здатність світового співтовариства розвивати продуктивні с. Зростання населення не є проблемою, якщо економічні і соціальні зміни відбуваються досить швидко, якщо забезпечується необхідний технічний прогрес. Але швидке зростання населення в останні десятиліття робить структурні зміни більш важкими, що в основному викликається бідністю. Це вимагає цілеспрямованої політики урядів і світового співтовариства щодо підвищення рівня економічного і соціального розвитку, ліквідації розривів між країнами, що розвиваються, і промислово розвинутими.

Якість робочої сили

Розвиток економіки будь-якої країни і світової економіки в цілому вирішальним чином залежить від трудових ресурсів. Немаловажну роль відіграє якість робочої с, що виявляється у вигляді виразно розвинутих властивостей працівника, які відбивають здатність і готовність його до тієї або іншої конкретної діяльності.

Продуктивний потенціал робочої с включає психологічні і фізичні якості працівника, його здоров'я, рівень загальної і фахової освіти, накопичений виробничий досвід, загальний культурний рівень розвитку, що залежить від усього комплексу життєвих умов. Ці характеристики багато в чому визначаються соціально-економічним рівнем розвитку підсистем світового господарства й окремих країн.

На якість робочої с в ряді країн стали впливати недостатність забезпечення продовольством, а також інфекційні захворювання. За даними ВООЗ після початку XXI століття не менш 1/4 африканської робочої с заражена на СНІД.

Одним з головних елементів якісних характеристик робочої с виступає рівень загального розвитку і фахової освіти, тому що люди, а не машини є рушійною силою економічного зростання. Наприклад, останні 40 – 50 років ВВП США збільшувався щорічно в середньому на 3,2%, 16% цього зростання були досягнуті завдяки підвищенню освітнього рівня робочої с, 34% – у результаті технічних нововведень та «ноу-хау» (що теж пов'язано з освітою) і тільки 12% визначалися зростанням витрат на устаткування.

Освіта підвищує продуктивність праці, що забезпечує зростання доходів. Як показали дослідження збільшення навчання робочої с на 1 рік може привести до 3% збільшення ВВП.

Одержання загальної і фахової освіти неможливе без грамотності. На початку 90-х років у світі нараховувалося 948 млн. неграмотних (в 1970 р. – 890 млн.). 917 млн. припадає на країни «третього світу», що складає 1/3 усього дорослого населення. Більш 55% неграмотних припадає на Індію (50% населення) і Китай (21% населення). За рівнем неграмотності виділяються Південна Азія (63% жінок і 37% чоловіків) і Тропічна Африка (53% жінок і 33% чоловіків), а також арабські країни (56% і 32%). У Джібуті і БуркінаФасо 80% населення неграмотне.

У промислово розвинутих країнах рівень грамотності високий, але і тут є 31,5 млн. неграмотних дорослих, в основному – в Південній Європі.

49. Суть природно-ресурсного потенціалу, структура і критерії оцінки.

Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш по­ширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства.

Природні ресурси — це сукупність компонентів природи, які на даному рівні розвитку виробничих сил використовуються або можуть бути використані для задоволення матеріальних та духовних потреб людини і суспільства в цілому.

Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей.

Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. До основних компонентів природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу.

Складові частини характеристики ресурсів:

розміщення природних ресурсів — від окремих їхнів видів до природно-ресурсного потенціалу території в цілому;

забезпеченість ресурсами окремих галузей господарства;

аналіз природних ресурсів як чинника формування господарської спеціалізації та просторової організації території;

прогнозування природно-ресурсної бази господарства;

шляхи оптимізації використання, охорона й відтворення природних ресурсів.

Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу. Компонентна структура характеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів. Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологічною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.

Економічна оцінка природних ресурсів – визначення можливостей їх використання у виробництві за наявності рівня розвитку науки і техніки. Так, для мін. ресурсів необхідно визначити розміри запасів та їх концентрацію на одиницю площі; якісний склад та частку корисних елементів; умови залягання та експлуатації; витрати видобутку на одиницю продукції. Крім того слід враховувати ступінь освоєності і заселеності території, на якій знаходиться родовище, транспортні умови, вимоги щодо охорони навколишнього середовища. Лише кілька країн забезпечені практично всіма видами природних ресурсів – мінеральними, лісовими, водними, земельними. Серед них і Україна разом із США, Росією, КНР.

 

50. Світове господарство, особливості формування та специфіка розвитку.

Міжнародний поділ праці та міжнародне кооперування стали основою для виникнення світового ринку. Його виникнення і становлення є наслідком дуже тривалого історичного розвитку. В епоху первісного нагромадження капіталу локальні центри міждержавної торгівлі переросли у єдиний світовий ринок. Він остаточно сформувався наприкінці XIX - початку XX ст., коли товарне виробництво у провідних країнах досягло високого рівня розвитку, стало машинним. Сучасний світовий ринок – це сфера стійких товарно-грошових відносин між країнами, що базується на міжнародному поділі праці та інших факторів виробництва.

Для нормального підтримання і розвитку національного виробництва стає необхідною взаємодія з іншими країнами, участь у міжнародному поділі праці та обміні. Посилюється інтернаціоналізація виробництва й усього господарського життя, що стало основою формування світового господарства.

Наведені вище міркування відображені у понятті світове господарство:

- світове (всесвітнє) господарство – це сукупність національних господарств, взаємозв'язаних міжнародним поділом праці, міжнародними економічними відносинами;

- світове господарство – сукупність національних економік країн світу, поєднаних мобільними факторами виробництва;

- сучасне світове господарство – це сукупність національних економік, що перебувають у тісній взаємодії і взаємозалежності, глобальний економічний організм, підпорядкований об'єктивним законам ринкової економіки;

- світове господарство – це сукупність міжнародних економічних відносин у взаємозв'язку з продуктивними силами та відповідним механізмом регулювання й управління.

Світове господарство є складною комплексною системою з досить чіткими межами, якісними і кількісними параметрами. Його не треба ототожнювати зі світовою економікою, яка стосується здебільшого продуктивних сил, їхніх національних та регіональних особливостей. Не потрібно його ототожнювати і зі світовим ринком. Відмінність світового господарства від світового ринку полягає в тому, що воно проявляється насамперед через міжнародний рух факторів виробництва та товарів (меншою мірою). Для світового ринку переважно характерне міжнародне переміщення товару, міжнародна торгівля. Світове господарство поєднує усі основні параметри світового ринку і доповнює його новими суттєвими рисами, пов'язаними з міжнародною мобільністю факторів виробництва.

Характерними рисами сучасного світового господарства є:

- розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передусім у формах ввезення – вивезення капіталу, робочої сили і технології;

- зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насамперед у рамках ТНК;

- економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонній основах;

- виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об'єднань.

У межах світового господарства економіка окремих країн стає все більш відкритою й орієнтованою на міжнародне економічне співробітництво.

Вся сукупність національних економік у світі складає близько 200 держав. Організація Об’єднаних Націй, Міжнародний валютний форд, Світовий банк дають найбільш повну характеристику даної сукупності. При цьому ООН основну увагу приділяє соціальним і демографічним аспектам розвитку країн. Для Світового банку важливою є оцінка ступеня економічного розвитку країн.

Країни можуть бути систематизовані за регіональною (географічною) ознакою: європейські (західно-, східно-, південно-, північно-); північноамериканські (США, Канада, Мексика), південноамериканські, країни Близького Сходу, Східної, Південно-Східної та Південної Азії, африканські (північно-, центрально-, південно-, західно-) тощо. Але така систематизація дає досить різноманітні за складом групи країн.

Використовується також поділ країн на таких три групи, як:

- промислово розвинені країни – понад 20 високорозвинених країн. Найпотужнішу групу серед цих країн складають країни так званої «Великої сімки». Великобританія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія, які виробляють найбільші обсяги ВВП у всьому світі і зосереджують у своїх руках значну частину міжнародної торгівлі.

- країни з перехідною економікою – біля 30 країн Центральної та східної Європи та колишнього Радянського Союзу, що здійснюють перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки: Азербайджан, Білорусь, Боснія та Герцеговина, Болгарія, Вірменія, Грузія, Естонія, Казахстан, Молдова, Польща, Росія, Румунія, Узбекистан, Україна та інші. У цій групі є підгрупа, яка має суттєві досягнення у реформуванні національних господарств. До цієї підгрупи належать: Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія.

- країни, що розвиваються – понад 130 країн Азії, Африки, Латинської Америки. Через їх велику кількість і особливості соціально-економічного розвитку національних економік ці країни здебільшого систематизують за регіонами з урахуванням їх географічного положення.

У групу розвинутих країн (промислово розвинутих, індустріальних) входять держави з ринковою економікою та високим рівнем соціально-економічного розвитку, в яких ВВП на душу населення складає не менше 12 тис. дол. Міжнародний валютний фонд включає в число розвинутих країн і територій (тобто тих частин деяких країн, які мають особливий статус наприклад, Гонконг або Гренландія) всі країни Західної Європи, США і Канаду, Японію, Австралію та Нову Зеландію, а з 1997 р. – також Південну Корею, Сінгапур, Гонконг і Тайвань, Ізраїль. ООН додає до них Південно-Африканську Республіку. Організація економічного співробітництва і розвитку відносить до їх числа також Туреччину та Мексику, що є членами цієї організації, хоча скоріше це країни, що розвиваються, але вони ввійшли до неї за територіальною ознакою (Туреччині належить частина Європи, а Мексика входить у Північноамериканську угоду про вільну торгівлю – НАФТА). Після офіційного приєднання до Європейського Союзу Польщі, Угорщини, Чехії, Словенії, Кіпру, Естонії, Литви, Латвії, Словакії, Мальти вони також включені в число розвинутих країн.

У групу країн, що розвиваються, (менш розвинутих, слаборозвинутих) входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. З 182 країн - членів Міжнародного Валютного Фонду до тих, що розвиваються, відносять 121. Незважаючи на значну кількість цих країн, а також на те, що для багатьох з них характерні велика чисельність населення та величезна територія, на них приходиться близько 28 % світового ВВП.

Це цілий всесвіт, недарма групу країн, що розвиваються, нерідко називають третім світом, і він неоднорідний. Верхній ешелон країн, що розвиваються, складають держави з порівняно сучасною структурою економіки (наприклад, деякі країни Азії, особливо Південно-Східної та країни Латинської Америки), великим ВВП на ду­шу населення (зокрема більшість країн Перської затоки), високим індексом людського розвитку. З них виділяють підгрупу нових індустріальних країн. У неї включають країни, що в останні роки продемонстрували дуже високі темпи економічного зростання і на цій основі змогли сильно скоротити своє відставання від розвинутих країн. До нинішніх нових індустріальних країн можна віднести в Азії – Індонезію, Малайзію, Таїланд та ін., у Латинській Америці - Чилі й інші південно- та центральноамериканські країни.

В особливу підгрупу виділяють країни-експортери нафти. Ядро цієї групи складають 13 учасників Організації експортерів нафти (ОПЕК).

Переважаюча частина зовнішньоекономічної діяльності розвинутих країн припадає на економічний обмін один з одним, який здійснюється у різних формах. Це зумовлено цілою низкою причин, серед яких необхідно відзначити: зменшення частки сировини та підвищення ролі готових виробів у світовій торгівлі після Другої світової війни; перенесення центра ваги в міжнародному поділі праці з міжгалузевого на внутрішньогалузевий; найбільша ємність ринків (вимірювана в платоспро­можному попиті) розвинутих країн порівняно з іншими; близькість політичних систем розвинутих країн, що спонукує їх правлячі кола сприяти засобами державної зовнішньоекономічної політики розвитку економічних відносин між ними.

 

51. Географія промисловості. Територіальна структура промисловості та її елементи.

Галузева структура промисловості світу:

1. Видобуток і обробні галузі

2. Галузі важкої (паливно-енергетичний, мет., машбуд., хім., лісова, виробництво буд. матеріалів) та легкої і харчової промисловості.

Галузева структура промисловості включає в себе такі групи галузей:

1. Базисні(паливно-енерг., мет.)

2. Ключові (машбуд., хім., електроенергетика)

3. Традиційні (легка і харчова промисловості)

4. Новітні (мікроелектроніка, вир. комп’ютерної техніки, ракетно-космічна галузь, робото буд., біотехнології тощо)

Ця галузь належить до первинного сектору світового господарства, оскільки вона добуває первинні матеріали та енергоресурси, без чого не можуть існувати всі інші галузі. До гірничої промисловості відносяться видобуток не тільки руд металів та іншої мінеральної сировини, але й т. зв. інертних матеріалів, що досягає значних масштабів у розвинених країнах. Інертні копалини за собівартість невеликі, але за обсягом досягають сотен мільйонів тон; у розвинених країнах за загальною вартістю видобуток будівельного каменю може порівнюватись з видобутком золота, як таке траплялося окремими роками в США.

Хоча створення багатогалузевої гірничої промисловості притаманне в першу чергу розвиненим країнам, а у меншрозвинених частіше всього виділяється лише декілька підгалузей(іноді – тільки видобуток), нині в світі ця галузь концентрується в п’ятьох країнах: Австралії, Канаді, ПАР, Китаї та Бразилії. Ціп’ять держав стали головними рудними коморами сучасності.Серед гірничо-добувних галузей одне з провідних місць

займає залізорудна, більшість підприємств якої орієнтовані на багаті поклади або на збагачення руди 60% вмісту заліза та вище.

Приблизно така ж ситуація спостерігається в бокситодобувній підгалузі, яку нині представляють Австралія (понад 50% світового видобутку), Бразилія, Китай, Гвінея, Індонезія та Ямайка (рис. 12.4, 12.5). При цьому австралійські боксити задовольняють не тільки власне виробництво алюмінію, але й потреби Японії, Західної Європи, країн Близького Сходу; бразильські – власні потреби, а також США та Західної Європи;

ямайські – США; гвінейські та індійські – Західної Європи.Видобуток мідних руд здійснюється двома типами підприємств – з бідних та багатих руд. Але в усіх великих

країнах-виробниках видобуток руди безпосередньо пов'язаний з виплавкою міді на місці. Найбільші виробники мідної руди Чилі (біля 2 млн. тон), США (1,5 млн. тон), Канада (800 тис. тон), а також Замбія, Заїр та Перу. Японія ще використовує своїродовища, але переважаючий обсяг руди імпортує з Чилі та Перу. Власний видобуток мідних руд у Західній Європі – дуже невеликий, більшість країн використовують привізну мідь. У нікелевидобувній промисловості світу домінують Канада, Росія та Нова Каледонія (Французьке володіння в Океанії). Перша забезпечує потреби США, друга – власні та Західної Європи, третя – Японії та Західної Європи. Низка дрібних та малоефективних закладів у Західній Європі та США були закриті.

Невеликі масштаби видобутку притаманні виробництву шляхетного каміння, крім діамантів, більше частина яких видобувається на великих копальнях, що розміщені в місцях т. зв. “трубок вибуху”, масштаби розробки яких носять гігантські розміри (як у ПАР чи в Якутії – Саха, Росія). Але більша частина коштовного каміння отримується з дрібних розробок (“копанок”), зокрема в Бразилії та Індії. Країни – світові чільники з видобутку золота - КНР та срібла - Мексика. Найбільший виробник калійної солі – Канада.

Енергетика світу

Світова енергетика базується передусім на використанні викопного палива – нафти, кам’яного вугілля та природного газу, крім того широко використовується гідравлічна та ядерна енергія. Велику роль, як і раніше, відіграє деревинне паливо, оскільки в багатьох країнах, що розвиваються, деревина та рослинні залишки займають важливе місце в енергобалансі. За оцінками експертів споживання рослинного палива складає до 10% у світовому енергетичному балансі, при цьому для більшої частини людства, що мешкає в країнах, що розвиваються, рослинне паливо є основним джерелом енергії.

За видобутком вугілля, природного газу, уранових руд різко виділяються економічно розвинені країни (біля 9/10 світового видобутку), а за видобутком нафти – країни, що розвиваються (біля 3/4). Фахівці Міжнародної енергетичної агенції (МЕА) вважають, що в структурі світових потреб у первинних енергетичних ресурсах в період до 2010 р. відбудуться лише відносно невеликі зміни. Частка органічного палива в енергобалансі залишається практично незмінною – на рівні 90 %. Однак у структурі потреб у самому органічному паливі зменшиться частка нафти (з 39 до 37%), незважаючи на найбільший абсолютний приріст за відзначений період (на 1750 млн. тон у. п.), за одночасного збільшення частки природного газу (з 22 до 25%). Дещо знизиться частка атомної енергії, а

частка гідроенергії та інших відновлювальних джерел зросте більше ніж на 1%. Практично в усіх прогнозах передбачаються випереджаючі темпи зростання виробництва та споживання

електричної енергії в порівнянні з первинними енергоресурсами. За одним із прогнозів МЕА виробництво електроенергії в світі в 2010 р. досягне понад 20 трлн. кВт/год. Головний енергоносій сучасного світу – нафта. Більшу її частину видобувають та постачають на світовий ринок країни Близького Сходу та Латинської Америки, що належить до Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК). Лише менша частина видобувається в країнах-споживачах, перш за все, в Північній Америці (США та Канада) та в Північному морі на шельфі Великобританії та Норвегії. Найбільший експортер нафти – Саудівська Аравія, далі

йдуть Кувейт, ОАЕ та Іран. Відновлює свої позиції на світовому ринку нафти Ірак, запаси якого дуже значні. Крім країн Близького Сходу суттєве значення має нафтовидобуток Венесуели та Мексики. Вельми перспективним є новий регіон у Південно –Східній Азії - від Індонезії до В’єтнаму, де видобуток ведеться на шельфі. Щодо Китаю, який має значний видобуток нафти то він вже її імпортує. Навіть з врахуванням родовищ Жовтого моря та шельфу, що прилягає до Китаю, а також розробок у Таримській западині, Китай з часом може перетворитися в найбільшого імпортера нафти, поряд з європейськими країнами та США.

Нафтопереробна промисловість світу значно відрізняється за своєю географією від нафтовидобутку. Пов’язане це з високою цінністю майже всіх компонентів нафти як палива та сировини для хімічної промисловості. Друга причина – значно велика вартість транспортування дисперсних потоків нафтопродуктів, виробництво яких орієнтоване в першу чергу на центри споживання, у порівнянні з потужними, концентрованими

потоками нафти. При цьому використовуються такі масові види транспортних засобів, як магістральні нафтопроводи великого діаметру та супертанкери вантажопідйомністю в декілька сотень тисяч тон дедвейту. Дещо інша картина з поставками природного газу, за

видобутком якого світовими лідерами є США, Росія, Канада. Імпортують газ майже всі країни Європи, а також Японія, що ввозить зкраплений газ з країн Азії. експортується, завозиться до Японії.

Вугільна промисловість – найстаріша галузь паливно-енергетичного комплексу в промислово розвинених країнах. Кам’яне та буре вугілля, перш за все, використовується як паливо, а також як сировина для хімічної промисловості. Коксівне вугілля застосовується

в чорній металургії до виплавки чавуну та сталі. Біля 90 % доступних (достовірних) запасів кам’яного вугілля зосереджено в США, Китаї, ПАР, Росії, Казахстані, Україні. З

інших промислово розвинених країн можна виділити значні запаси вугілля в Німеччині, Великій Британії, Австралії, Польщі, Канаді; з країн, що розвиваються, - в Індії, Індонезії, Ботсвані, Зімбабве, Мозамбіку, Колумбії та Венесуелі. Найбільш економною є розробка родовищ кам’яного та бурого вугілля відкритим (кар’єрним) способом.

Електроенергетика. Для виробництва електроенергії в світі щорічно споживається 15 млрд. тон у.п. та обсяг виробленої енергії зростає. Основну роль у електропостачанні світового господарства виконують теплові станції (ТЕС), що працюють на мінеральному паливі, головним чином на вугіллі, мазуті чи газі. За останні десятиріччя практичне застосування в світі дістало використання ядерної енергії. Виробництво електроенергії на АЕС зросло на останні 20 років у 10 разів.

Чорна металургія – одна з найстаріших галузей світової промисловості, до якої відносяться підприємства з видобутку та збагачення рудної та нерудної сировини, з виробництва чавуну, сталі, прокату, феросплавів та виробів подальшого переробу. Ця

галузь належить до базових, оскільки є основою розвитку машинобудування та будівництва, постачальником конструкційних матеріалів для технічного оснащення всіх галузей світового господарства. На початку XX ст. чорна металургія була розвинена в порівняльно невеликому числі країн світу. Так, 80% світової виплавки сталі було зконцентровано в США, Великій Британії, Бельгії, Люксембурзі та в Росії (при чому головною

металургійною базою останньої були підприємства Донбасу та Придніпров’я). Протягом наступних десятиріч географія галузі суттєво змінилася. Нині вона присутня в більшості розвинених країн та в багатьох країнах, що розвиваються, а виробництво

чорних металів збільшилося в багато разів. Однак в останні роки темпи розвитку цієї галузі уповільнилися, а її значення стало знижуватися. Це зумовлено передусім конкуренцією з

боку кольорової металургії та хімічної промисловості, що все більше продукують матеріали-замінники чорних металів (сплави легких металів, пластмаса, кераміка, тощо).

Основна вихідна сировина для отримання чорних металів – це залізна руда, також використовується марганець, коксівне вугілля та руди металів (кобальт, хром, вольфрам, молібден, нікель, тощо). Технологічний процес виробництва чорних металів включає наступні стадії: видобуток та збагачення залізної руди, плавка (виробництво чавуну та сталі), виготовлення прокату та феросплавів, тому більшість підприємств галузі –

комбінати повного циклу. На їхнє розміщення впливають такі чинники, як: природно-ресурсні, транспортні, територіальної концентрації виробництва, екологічні. З орієнтацією на сировину та паливо сформувалися такі потужні металургійні бази світового значення, як Донбас-Придніпров’я в Україні, біля Великих озер – в США, Рурська – в Німеччині, Силезька – в Польщі. Нині в чорній металургії все ширше застосовуються новітні технології, коли сталь отримують безпосередньо з металобрухту методом електроплавки. За такою схемою нині виробляють метал в Індії, Китаї, США, Південній Кореї тощо. В якості тенденцій розвитку чорної металургії світу зазначимо наступні:

1. Зростає частка країн, що розвиваються, в світовому обсягу виробництва чорних металів, що зумовлене переміщенням виробництва чорних металів ближче до основних регіонів видобутку високоякісної руди, а також посиленням природоохоронних вимог у розвинутих

країнах, які намагаються позбавитися екологічно «брудних» виробництв на своїй території.

2. Останніми роками дуже швидкими темпами розвивається

чорна металургія в Китаї, Індії, Бразилії, Республіці Корея, Туреччина.

3. Вплив НТР та впровадження в чорну металургію нових методів виплавки металів призвело до суттєвої зміни структури виробництва металів. Зросло значення електрометалургії (що дозволяє отримувати більш дешеву та якісну сталь), а також

високоекономічних киснево-конвертерних технологій.

4. На асортимент продукції чорної металургії великий вплив здійснює специфіка господарства країн світу. Так, у США та Японії традиційно великою є частка виробництва

тонколистового прокату, що пов’язане з розвитком автобудівної промисловості та з виробництвом побутової електроапаратури, а в Китаї та Південній Кореї – середньо та товстолистового прокату, що споживається в основному в суднобудуванні тощо.

5. У світовому господарстві багато значних експортерів сталі та виробів прокату є також великими імпортерами, що свідчить про розвинений внутрішньогалузевий міжнародний

поділ праці в галузі. Найбільшими світовими експортерами сталі (головним чином у вигляді прокату та труб) є Японія, Німеччина, країни Бенілюксу, Франція, Італія, Великобританія, Республіка Корея і Україна.

Виділяють металургію важких та легких кольорових металів. Низький вміст металу в

рудах важких кольорових металів вимагає їх обов’язкового збагачення, при цьому виділяють кожний компонент руди. Збагачена руда плавиться в спеціальних пічках з метою

отримання т. зв. чорнового металу, який потім підлягає очищенню від шкідливих домішок (рафінування). Отриманий рафінований метал використовується у вигляді прокату різного

профілю. З середини ХХ ст. прискорено розвивається металургія легких кольорових металів (особливо алюмінієвапромисловість), тому посилилася енергетична орієнтація в

розміщенні галузі. Руди легких металів (алюміній, титан, магній) значно багатші за вмістом металу, але їхнє виробництво потребує величезної кількості електроенергії. Тому заводи розміщують частіше всього поблизу джерел дешевої енергії (біля ГЕС) або в районах видобутку дешевого палива. Кольорова металургія має свої особливості в економічно розвинених країнах та країнах, що розвиваються. В перших ця галузь характеризується низьким ступенем забезпеченості сировиною, значною та швидко зростаючою часткою вторинної сировини у виробництві металів, більш повною структурою (у т. ч. виплавкою рідкісних та стратегічно важливих металів – титану, кобальту, танталу, германію). Переважаючими в розміщенні підприємств є транспортно-енергетичний та споживчий чинники, а сировинний має менше значення. Головні райони концентрації ресурсів та видобутку сировини до виробництва основних кольорових металів серед промислово розвинених країн зосереджені в Канаді, Австралії, ПАР, а також у Казахстані, Росії,

Китаї. Більшість підприємств кольорової металургії розвинених країн працює на імпортній сировині. В країнах, що розвиваються, кольоровій металургії притаманний високий ступінь забезпечення сировиною, перевага нижчих стадій (видобуток та збагачення, виробництво чорнового металу) в структурі галузі, а також енерго-сировинна спрямованість при розміщенні підприємств. Протягом останніх років у цих країнах зросло виробництво майже всіх кольорових металів (іноді в декілька разів), що пов’язане з відсутністю природоохоронного регулювання. Саме в країнах, що розвиваються, зосереджена більша частина покладів руд кольорових металів, однак їхня частина у виробництві та кінцевому

споживанні кольорових металів значно нижча.

Машинобудування – головна галузь обробної промисловості світу. Саме ця галузь відображає рівень науково- технічного прогресу та обороноздатності країни, визначає

розвиток інших галузей господарства. В країнах, що розвиваються, значення цієї галузі значно менше. Машинобудування являє собою складну та диференційовану галузь промисловості. З точки зору продукції, що випускається, особливостей розміщення та технологій виділяють наступні підгалузі: загальне машинобудування, електротехнічне та електронне, транспортне, ракетно-космічне тощо. Існують й інші класифікації галузей машинобудування, наприклад, за техніко-економічними особливостями виділяють

металомістке, працемістке та наукомістке машинобудування. На розміщення машинобудівних підприємств здійснюють вплив багато чинників, у т.ч. забезпечення трудовими ресурсами, транспортний, споживчий чинники, а також чинник наукомісткості, а для деяких металомістких підгалузей ще й сировинний (близькість центрів чорної металургії). В останні роки країни з дешевою робочою силою опинилися в більш сприятливій ситуації щодо розвитку працемістких підгалузей машинобудування, ніж країни, що володіють сировинними ресурсами. Важливим чинником, що впливає на розвиток цієї

галузі, став розвиток науки та техніки, досягнення НТР. Частка загального машинобудування в галузевій структурі галузі, яке займало в кінці 1980-х рр. перше місце, знизилася. Це пов’язано зі скороченням виробництва сільськогосподарських машин,

текстильного устаткування тощо, в той же час збільшився випуск дорожно-будівних машин та верстатів або з’явилися нові виробництва, наприклад, робото-техніка, офісне устаткування тощо. Загальне машинобудування є надзвичайно багатопрофільним, за

різними класифікаціями воно охоплює від 300 до 360 основних виробництв. Серед них верстатобудування, випуск виробничого устаткування, сільськогосподарських машин, дорожно-будівельного устаткування, двигунів, насосів, поліграфічного устаткування тощо.

Нині відбувається процес систематичного зрушення загального машинобудування в менш розвинені країни, куди передаються найбільш працемісткі виробництва, зокрема суднобудування, сільськогосподарське машинобудування, виробництво дорожно-

будівельних машин тощо. Так, лідерами верстатобудування є ФРН, Японія, США, Італія, Швейцарія. В той же час на всю групу країн, що розвиваються, припадає всього 6% випуску продукції машинобудування (за вартістю), включаючи випуск верстатів у Республіці Корея, Індії та Бразилії. Інакше розміщені підприємства сільськогосподарського

машинобудування: в країнах, що розвиваються, виробляється до 40% сільськогосподарських машин, 30% тракторів. Все ж залишаються істотні відмінності між розвитком цієї галузі у

високорозвинених країнах та країнах, що розвиваються. В перших не тільки виробляються більш складні машини, але й характерна спеціалізація на випуску їх різних комплексів

(наприклад, для комплексної механізації ферм). В цей же час другі часто виробляють застарілу продукцію, яка в розвинених країнах вже не випускається. Дуже обмежене коло країн-виробників продукції важкого машинобудування. В недалекому минулому вся її номенклатура вироблялася в США, Японії, Німеччині, Великобританії. Нині до цієї групи підтягується Китай, але в ньому ця галузь поки що не задовольняє навіть внутрішній попит. Хоча на світовому ринку Китай вже з’явився з малопотужною та нескладною технікою, він

залишається значним імпортером продукції важкого машинобудування. Інші постачальники цієї продукції виділяються на світовому ринку тільки окремими виробами, наприклад, Швеція та Фінляндія – устаткуванням паперової промисловості, Австрія – металургійним устаткуванням, Швейцарія – верстатами. Тільки Франція та Італія мають більш широку номенклатуру продукції важкого машинобудування, але повністю свій ринок вони не задовольняють. У цілому найбільший експортер продукції загального машинобудування –

Німеччина, друге місце – в США, третє – в Японії. Серед країн, що розвиваються, виділяються Китай, Бразилія та Індія.

Електротехніка та електроніка виділися в дві галузі, хоча друга виросла з першої. Незважаючи на своє першорідство електротехніка є “бідною” сестрою в електронно-

електротехнічній родині. У виробництві електротехнічної продукції за особливостями технології та організації виробничого циклу розрізняють виробництво побутових електроприладів тзв. (білої-кухонної техніки) та промислового енергоустаткування. Перший напрямок нині зосереджений у країнах Східної Азії (Японія, Китай, Республіка Корея, Тайвань тощо) та характеризується великими обсягами виробництва (мільйонні

“наклади”). Другий – носить одиничний та дрібносерійний характер, зосереджений на небагатьох заводах розвинених країн, що обслуговують світовий ринок. Так, у США – це Пітсбург („колиска” компанії “Вестінгауз Електрик”), Сенектаді поблизу Нью-Йорку (батьківщина компанії “Едісон”), Мілуокі в штаті Вісконсін. У Західній Європі подібні підприємства розміщуються в Манчестері, Великобританія (фірма “Метро-Вікерс”), Бадені,

Швейцарія (фірма “Браун-Бовері”), Нюрнберзі, Німеччина (фірма “Сіменс”), Ейндговені, Нідерланди (фірма “Філіпс”).

Структура світового транспортного машинобудування теж змінюється. Інтенсивно розвивають суднобудування таавтомобільна промисловість. При цьому відбулося«пересунення» суднобудування та виробництва рухомогозалізничного складу до країн, що розвиваються. Провідне місцеміцно зайняте автобудуванням, яке поступово розширюється,

охоплюючи все нові країни (Бразилія, Аргентина, Індія, Китай, Республіка Корея). Однак головними виробниками залишаються три регіони: Японія, США з Канадою, ЄС (ФРН, Франція, Іспанія, Велика Британія, Італія).

Автобудування стало провідною галуззю транспортного машинобудування, хоча ще двадцять років тому найбільш капіталомістким його видом було авіаракетокосмічне

виробництво. Зі скороченням військових витрат знизилося значення цієї підгалузі. Найбільшою авіакосмічною промисловістю володіють США, друге місце займає Росія як

спадкоємець ракетно-космічного потенціалу СРСР. Далі слідують Франція та Великобританія, космічна промисловість яких також підлягла значним скороченням. Поза цією четвіркою виділяється авіаційна промисловість ФРН, фірма «Фоккер» у Нідерландах та авіаційно-ракетне виробництво в Україні, яка приймає активну участь у міжнародних проектах з освоєння космосу, наприклад «Морський старт» (разом із США, Бразилією, Росією). Інші авіакосмічні підприємства світу найчастіше обмежуються виробництвом окремих блоків, зокрема для „Аеробусу”, що збирається у Франції. У світовому авіабудуванні лідирують США, які контролюють 2/3 світового ринку цивільної авіації. На

підприємствах компанії «Боінг» (в містах Сіетл та Лос-Анжелес) в рік будується до 400 лайнерів. Європейський консорціум «Ейрбас Індастріз» (куди входять авіаційні компанії

«Аероспас’яль», Франція, «Даймлер-Бенц Аероспейс», ФРН, «Брітіш Аероспейс», Великобританія та «Каса», Іспанія) випускає в рік до 200 літаків марки «Ейрбас». Нині цей консорціум контролює 1/3 світового ринку цивільної авіації, але має надію щодо збільшення цієї частки. На відміну від авіабудування, світове суднобудування все більше зміщується до країн з дешевою робочою силою та відносно меншими вимогами до її кваліфікації. Довгий час (друга половина 20 ст.) провідним виробником кораблів була Японія, але наприкінці 20 ст. її випередила Південна Корея. З 20 провідних держав третина – країни, що розвиваються. За Республікою Корея та Японією слідують ФРН, Китай, Італія, Нідерланди, Польща, Іспанія, Норвегія, Бразилія, Тайвань, Індія, Аргентина, Мексика. Класичні суднобудівні держави Великобританія, Нідерланди, Німеччина давно вже не відіграють

помітної ролі в світовому суднобудуванні, та, як правило, перейшли на ремонт кораблів (найбільший центр – Роттердам). Такого ж характеру набуло колись найбільше суднобудування США, яке нині зайняте більше виробництвом військових кораблів, ніж цивільних. Дешевизна робочої сили виявляється найважливішим технічним чинником виживання цієї галузі. Це стосується і України, якій доводиться все більше закупляти

кораблі за кордоном.

В цілому в світовому господарстві основна частина випуску машинобудівної продукції, як і раніше, зосереджена в розвинених країнах. Але відбувається зрушення машинобудування в країни з дешевою працею. Незважаючи на це, частка країн, що

розвиваються у виробництві машинобудівної продукції залишається незначною, тому говорити про корінні зрушення в світовому машинобудуванні ще зарано. Однак зниження ролі двох провідних регіонів – Північної Америки і Західної Європи в світовому машинобудуванні продовжуватиметься, а значення Японії, Китаю та країн «нової індустріалізації» - зростатиме. Однак при цьому остання група країн – це виробники без

власного ринку, вони не можуть жити без експорту.

Хімічна промисловість – одна з найголовніших галузей світової індустрії, яка нині належить до її «авангардної трійки», поряд з металургією та машинобудуванням. У складі цієї галузі виділяють гірничо-хімічну промисловість (видобуток хімічної сировини); основну хімію (виробництво солей, кислот, лугів, мінеральних добрив) та хімію органічного синтезу (виробництво вихідних продуктів органічного синтезу, полімерних матеріалів –

синтетичних смол та пластмас, хімічних волокон, синтетичного каучуку – та їхня переробка у готову продукцію). До хімічної галузі також належать фармацевтика, промисловість хімічних реактивів та особливо чистих речовин, лаків та фарб, побутова хімія тощо. Специфікою галузі є велика різноманітність сировини, що використовується, техніки та технології, що застосовується.

Сировинну базу для галузей хімічної промисловості складають усі види горючих корисних копалин (особливо газ, нафта, сланці), мінеральна сировина (калійні, кухонні та інші солі, фосфорити, апатити, сірка), а також численні види відходів виробництва чорних та кольорових металів та самої хімічної промисловості.

Підприємства хімічної промисловості належать до сировинно-, водо- та енергомістких виробництв. За водомісткістю хімічна промисловість випереджає всі галузі крім електроенергетики, причому значна частина води використовується в технологічному

процесі, що призводить до її хімічного забруднення. Так підприємства з виробництва калійних добрив та соди розміщуються поблизу сировини; виробництво хімічних волокон – в районах виробництва дешевої електроенергії; підприємства сірко-кислотної та суперфосфатної промисловості – в районах споживання готової продукції; підприємства азотних добрив – в районах споживання поблизу нафто- та газопроводів. Специфіка

органічного синтезу визначає доцільність розміщення всіх його стадій від видобутку вуглеводної сировини до випуску готової продукції на тій самій території. І тільки завершуючі стадії органічного синтезу тяжіють до споживача – центрів машинобудування (це виробництво пластмас, синтетичного каучуку, гуми) та текстильної промисловості (виробництво хімічних волокон). Також зростає працемісткість хімічного виробництва – в міру збільшення ступеню обробки та переробки вихідних матеріалів. До того ж, новітні наукомісткі галузі висувають високі вимоги до кваліфікації робочої сили.

Основна хімія охоплює виробництво кислот, лугів та мінеральних добрив. Основними тенденціями останніх років щодо зміни сировинної бази для виробництва сірки та її сполук є відносне скорочення значення металорудної сировини, самородної сірки та відходів металургійних виробництв на користь елементарної сірки, що отримується з нафти та природного газу. В зв’язку з цим сірко кислотне виробництво комбінується з газо- та нафтопереробними заводами, при цьому використання сірки як супутнього продукту при переробці нафти чи природного газу виявляється більш економічним, а також пов’язане з заходами з охорони навколишнього середовища, оскільки це – утилізація екологічно шкідливих відходів основного виробництва. Найбільшим світовим експортером сірки є Канада. самородна сірка ще зберігає своє значення в сировинній базі США, Мексики, Польщі, Туркменії. В першу десятку країн світу з виробництва сірчаної кислоти входять США, Китай, Росія, Японія, Україна, Франція, ФРН, Іспанія, Бразилія.

Виробництво мінеральних добрив (фосфатних, калійних, азотних та комплексних) є важливою галуззю хімічної промисловості. З усіх видів мінеральних добрив, що виробляються, біля половини припадає на азотні, понад 25% - на фосфорні та біля 20% - на калійні. Світова промисловість мінеральних добрив зазнала глибоких змін за останні 50 років. Так, число країн – продуцентів зросло з 30 до 80 в основному за рахунок виробників азотних добрив. Наші два регіони – Азія та Східна Європа (включаючи Україну) разом виробляють понад 45% добрив і ще 26% - держави Північної Америки. При цьому основними споживачами мінеральних добрив є країни Азії (Китай, Індія тощо). Для виробництва фосфатних (фосфорних) добрив (простий та подвійний суперфосфат) використовують два види природної сировини – фосфорити та апатити. Підприємства, що працюють на цій сировині та виробляють фосфоритне борошно, розміщуються в місцях

видобутку цих видів корисних копалин, але багато сировини також експортується. Більша частина видобутку сировини для виробництва фосфорних добрив зосереджена в США, Марокко, Китаї, Росії. Значні ресурси та видобуток – у Тунісі, Йорданії, Ізраїлі, Сирії,

Бразилії, на островах Тихого океану (Науру, Різдва). Біля 1/3 фосфорної сировини йде на експорт, найбільші експортери – США, Марокко, Йорданія, Ізраїль, Туніс. Найбільшими світовими виробниками фосфорних добрив є США, Китай, Індія, Росія, Україна.

Виробництво калійних добрив (95% - хлористий калій, а також калій магнезію та сульфат калію) розміщується звичайно поблизу родовищ калійної солі, воно не потребує великих витрат палива та енергії. Калійну сіль видобувають в 14 країнах світу (в т.ч. в Україні). Серед найбільших світових виробників калійних добрив слід відзначити Канаду, ФРН, Росію, США, Білорусь, Францію, Україну.

Виробництво азотних добрив (сульфат амонію, аміачна селітра, мочевина та карбамід) нині головною сировинною базою має природний газ, який служить основним джерелом вихідної речовини до їх отримання - аміаку. Цей вид добрив є найбільш

необхідним рослинам. Підприємства з виробництва азотних добрив розміщуються поблизу газових промислів або суміщені з підприємствами коксохімічної промисловості та чорної

металургії повного складу. Нові підприємства з випуску азотних добрив розміщуються також вздовж