Основні закономірності процесу виховання

Організований виховний процес має свої закономір­ності.

Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі істотні зв 'язки у ньому, реалізація яких сприяє забезпеченню ефектив­ності розвитку особистості школяра.

У виховному процесі виявляються такі закономірності.

Виховання органічно пов'язане із суспільними потре­бами й умовами виховання. Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі. Розбудова неза­лежної держави Україна потребує формування в підро­стаючого покоління національної свідомості, любові до своєї Вітчизни, до рідної мови, до свого народу, його тра­дицій, історії та культури.

Людина виховується під впливом найрізноманітніших чинників. Недарма кажуть, що виховує все: і люди, і ре­чі, і явища. Важлива роль у вихованні належить людям, насамперед батькам і педагогам. Це покладає на них особ­ливу відповідальність.

Процес виховання відбувається найуспішніше в при­родному для нього національному річищі з урахуванням менталітету вихованця. З огляду на це, дитину мають ото­чувати рідна мова, природа, національна культура, звичаї, традиції тощо.

Теорія виховання

Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовність. Це, зокрема, сто­сується формування її думок, поглядів, переконань, цін­нісних орієнтацій, емоційної сфери. Виховний процес по­винен постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, уста­новки, орієнтації, ставлення).

Визначальними у вихованні є діяльність та спілкуван­ня. Діяльність — головний чинник єдності свідомості та поведінки під час здійснення учнем певних видів діяльно­сті (навчальної, трудової, ігрової, спортивної та ін.).

Ефективність виховання залежить від ставлення осо­бистості до навколишньої дійсності взагалі та до спрямо­ваних на неї педагогічних впливів зокрема. Сформовані у процесі виховання погляди і переконання, мотиви поведін­ки визначають позицію вихованця щодо спрямованих на нього педагогічних впливів. У разі несприйняття цих впливів проводять спеціальну виховну роботу і лише зго­дом здійснюють позитивний виховний вплив.

Ефективність виховного процесу залежить від стосун­ків в учнівському колективі. Здорова морально-психологіч­на атмосфера в колективі сприяє формуванню у дітей пози­тивних моральних якостей, відбувається процес взаємови-ховання. І навпаки, у колективі спеціального виправно-ви­ховного закладу, якщо там немає належного порядку, відбувається взаємна деморалізація його членів.

Ефективність виховного процесу зростає, коли учні займаються самовихованням, тобто коли поєднується ви­ховання і самовиховання.

Ці закономірності необхідно враховувати під час ство­рення будь-якої виховної ситуації. Це дає змогу педагогу відпрацювати задану схему дій, щоб досягти поставленої мети, допомагає йому в процесі виховної роботи (у плану­ванні, організації, оцінюванні процесу виховання) перетво­рити можливість, що випливає із закономірних зв'язків, на дійсність.

Характеристика принципів виховання

Складність виховного процесу потребує, щоб його ці­леспрямована організація здійснювалася на основі єдиних принципів, яких повинні дотримуватися кожна школа і кожен вихователь.

Основні закономірності та принципи виховання

Принципи виховання — нерівні положення, що відображають за­гальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного процесу.

Процес виховання ґрунтується на таких принципах.

Цілеспрямованість виховання. Передбачає спрямуван­ня виховної роботи на досягнення основної мети вихован­ня — всебічно розвиненої особистості, підготовки її до свідомої та активної трудової діяльності. Реалізується цей принцип за умови підпорядкованості виховної роботи за­гальній меті, знання цієї мети вихователями і вихованця­ми, недопущення стихійності у вихованні, наявності пер­спективи, проектування рівня вихованості особистості від­повідно до запланованої мети.

Зв'язок виховання з життям. Його суть — виховна ді­яльність школи має орієнтувати учнів на те, що вони по­винні жити життям суспільства, брати посильну участь у ньому вже за шкільною партою і готуватися до трудової ді­яльності. Реалізація цього принципу передбачає викори­стання у виховній роботі краєзнавчого матеріалу, система­тичне ознайомлення учнів із суспільно-політичними подія­ми в країні, залучення їх до посильної участі в громадсь­кій роботі.

Прилучаючись до активного життя, школярі засвоюють досвід старших поколінь, можуть і повинні брати посиль­ну участь у процесі державотворення. Завдяки цьому в них формується психологічна, моральна і практична готовність до самостійного суспільного життя й діяльності.

Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Поведінка людини — це її свідомість у дії. Виховання такої єдності сві­домості — складний і суперечливий процес, оскільки форму­вання навичок правильної поведінки набагато складніше, ніж виховання свідомості. Для подолання цієї суперечності необхідне правильне співвідношення методів формування свідомості та суспільної поведінки, запобігання відхиленням у них, вироблення в учнів несприйнятливості до будь-яких негативних впливів, готовності боротися з ними.

Виховання в праці. В основі цього принципу — ідея, що формування особистості безпосередньо залежить від її діяльності, від особистої участі в праці. Цей принцип спи­рається і на таку психологічну якість, як прагнення дити­ни до активної діяльності. Реалізується за умови усвідом­лення учнями, що праця — єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб, чинник усебічного роз­витку особистості, сумлінне ставлення до неї — важлива позитивна риса.

Теорія виховання

Комплексний підхід у вихованні. Ґрунтується на діа­лектичній взаємозалежності педагогічних явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає: єдність мети, завдань і змісту виховання; єдність форм, методів і прийомів ви­ховання; єдність виховних впливів школи, сім'ї, громадсь­кості, засобів масової інформації, вулиці; врахування ві­кових та індивідуальних особливостей учнів; єдність ви­ховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихо­ваності учня і коригування виховної роботи.

Наголошуючи на важливості та необхідності дотриман­ня цього принципу, В. Сухомлинський писав, що не мож­на вилучати з системи виховання жоден аспект. Упустив­ши щось одне — виховання переконань, виховання лю­дяності, виховання любові до праці — вже не вдасться ви­рішити інші завдання¹.

Виховання особистості в колективі. Індивід стає осо­бистістю завдяки спілкуванню і пов'язаному з ним відок­ремленню. Найкращі умови для спілкування й відокрем­лення створюються в колективі. Отже, цей принцип вихо­вання зумовлений об'єктивними закономірностями роз­витку дитини і відповідає природі суспільства. Його реалізація передбачає усвідомлення учнями того, що ко­лектив — могутній засіб виховання, що певні риси особи­стості формуються тільки в колективі, значення згуртова­ності колективу та його думки для виховання школярів, участь учнів у самоврядуванні сприяють розвиткові само­стійності, самодіяльності, ініціативи та ін. Найбільша ви­ховна цінність колективу в тому, що між його членами ви­никають найрізноманітніші стосунки: взаємної відпові­дальності й залежності, ділові, організаторів і виконавців, між вихователями і вихованцями, між старшими й молод­шими, міжособистісні стосунки (симпатії, товариськості, дружби, любові).

Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлю­ється відсутністю в учнів життєвого досвіду; виховання творчої особистості можливе, якщо існують умови для вияву самостійності й творчості, схвалюються ініціатива та самодіяльність. Цей принцип передбачає безпосередню участь учнів у плануванні своїх громадських справ, усві­домлення їх необхідності й значення, контроль за їх ви­конанням, оцінювання досягнутих результатів. При цьо-

¹ Див.: Сухомлинский В.А. О воспитании. — М., 1975. — С. 7.

Основні закономірності та принципи виховання

му важливо запобігти жорсткому регламентуванню діяль­ності дитячого самоврядування, адмініструванню, надмір­ній опіці.

Поєднання поваги до особистості вихованця з розум­ною вимогливістю до нього. У цьому — головний сенс гуманістичної педагогіки щодо формування необхідних взаємин вихователів і вихованців. Цей принцип передба­чає: єдність вимог до вихованців з боку педагогів, кон­троль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, пова­жання їхньої думки та ін. Його втілення в життя усклад­нюється тим, що серед учнів нерідко є складні, озлобле­ні діти. Педагог повинен бути терплячим до всіх дітей без винятку, поважати їх людську гідність. А. Макаренко на­голошував, що треба висувати якнайбільше вимог до лю­дини, але водночас і виявляти якнайбільше поваги до неї. Розумна вимогливість є також свідченням поваги до осо­бистості дитини. її виховний потенціал зростає, якщо вона доцільна, випливає з потреб виховного процесу, із завдань всебічного розвитку особистості.

Індивідуальний підхід до учнів у вихованні. Такий під­хід як індивідуальна корекція загальної системи вихован­ня — важлива вимога до організації виховного процесу і од­на з умов підвищення його ефективності. Виховні заходи, які не враховують цієї вимоги, не заторкують внутрішніх сторін особистості вихованця й тому малоефективні. Ре­зультати виховного процесу значною мірою залежать від того, наскільки в ньому враховано вікові та індивідуальні особливості учнів. «Вихователь повинен прагнути пізнати людину такою, — писав К. Ушинський, — якою вона є на­справді, з усіма її слабкостями і в усій її величі, з усіма її бу­денними дрібними потребами і з усіма її великими духовни­ми вимогами... Тоді тільки буде він спроможний черпати в самій природі людини засоби виховного впливу, — а засоби ці величезні»¹.

Принцип системності, послідовності й наступності у ви­хованні. Виходить з того, що для формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна система певних послідовних виховних заходів. Такі якості людської особистості не можна сформувати, якщо вихов­ний процес являтиме собою випадковий набір виховних заходів, що матимуть епізодичний, а не системний харак­тер. Реалізація цього принципу передбачає передусім, що

¹ Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання. Вибр. пед. твори: У 2-х т. — Т.2. — С. 207.

240 Теорія виховання

залежно від віку та рівня розвитку учнів педагог добирає зміст і методику виховної роботи з ними. З віком зміню­ється педагогічне керівництво дитячим колективом, що виявляється у наданні йому більшої самостійності в усіх питаннях його життєдіяльності. Підвищується і вимогли­вість до нього вихователів. Важливо прогнозувати можли­ві наслідки заходів впливу на школяра. Індивідуальний підхід потрібен до кожного вихованця, а не лише до тих, хто вирізняється незвичною поведінкою. Досвідчені педа­гоги намагаються бачити кожного учня таким, яким він є, і відповідно до цього будувати виховну роботу з класом.

Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадсь­кості. Повинна охоплювати всі сторони навчально-вихов­ної роботи школи, всі форми діяльності учнівського та педагогічного колективів, сім'ї, знаходити свій вияв у змісті, формах навчання та виховання, у правилах пове­дінки школярів, у стилі життя школи, її традиціях. Та­ка єдність є однією з умов оптимізації виховного проце­су. Школа як провідна ланка в системі виховання учнівської молоді повинна не лише залучати до цієї спра­ви сім'ю, громадські та інші організації, а й озброювати їх основами психолого-педагогічних знань, передовим досвідом виховання, дбати про підвищення педагогічної культури батьків.

Концепція національного виховання розглядає такі йо­го принципи:

— народність — єдність загальнолюдського і націо­нального. Національна спрямованість виховання, оволо­діння рідною мовою, формування національної свідомості, любові до рідної землі та свого народу; прищеплення ша­нобливого ставлення до культури, спадщини, народних традицій і звичаїв, національно-етнічної обрядовості всіх народів, що населяють Україну;

— природовідповідність — урахування багатогранної й цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей, їх анатомічних, фізіологічних, психо­логічних, національних та регіональних особливостей;

— культуровідповідність — органічний зв'язок з істо­рією народу, його мовою, культурними традиціями, з на­родним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечен­ня духовної єдності поколінь;

— гуманізація — створення умов для формування кра­щих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація взаємин вихователя і вихованців; вихован­ня — центр навчально-виховного процесу, повага до осо-

Основні закономірності та принципи виховання

бистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір'я до неї; виховання гуманної особистості;

— демократизація — усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання її права на свободу, на роз­виток здібностей і вияв індивідуальності. Глибоке усвідом­лення взаємозв'язку між ідеалами свободи, правами лю­дини і громадянською відповідальністю;

— етнізація — наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості грома­дянина. Забезпечення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну гідність, національ­ну свідомість, почуття належності до свого народу. Відтво­рення в дітях менталітету народу, увічнення в підростаю­чих поколіннях специфічного, що є в кожній нації, вихо­вання їх як типових носіїв національної культури. Прин­цип етнізації — невід'ємна складова соціалізації дітей, він однаковою мірою стосується всіх народів, що живуть в Україні.

Лише сукупність цих принципів забезпечує успішне визначення завдань, підбір змісту, методів, засобів і форм виховання. Єдність принципів виховання потребує від пе­дагога вміння використовувати їх у взаємозв'язку, з ура­хуванням конкретних можливостей і умов.

Народна педагогіка про принципи виховання:

Діти, як квіти: полий, то ростимуть (гуманізм). Гни дерево, доки молоде, вчи дитя, поки мале (приро-довідповідність).

У всякої пташки свої замашки.

Од тиха все лихо (індивідуальні особливості).

Розумний батько сина питати не соромиться.

Дитині волі не давай.

Хто дітям потаче, той сам плаче (вимогливість).

У семи няньок дитина без ока (єдність вимог).

Батьків хліб не навчить, як треба жить (самостійність).

Література

Бабанский Ю. К., Победоносцев Г. П. Комплексний подход к воспитанию школьников. — М., 1980.

Закон України «Про освіту». — К., 1991.

Концепція безперервного національного виховання. — К., 1994.

Подласьій И. П. Педагогика. — М., 1999.

Стельмахович М. Г. Теорія і практика українського національного вихо­вання. — Івано-Франківськ, 1996.

■Я

>'

3.3. Основні напрями виховання

Розумове виховання

Важливим складником всебічного розвитку особистості є розумове виховання.

Розумове виховання — цілеспрямована діяльність педагогів з розвитку розумових сил і мислення учнів, прищеплення їм культу­ри розумової праці.

У психолого-педагогічній літературі вживають також термін «розумовий розвиток» — розвиток, удосконалення інтелектуальної сфери і здібностей людини.

Мета розумового виховання — забезпечення засвоєння учнями основ наук, розвиток їх пізнавальних здібностей і формування на цій основі наукового світогляду. Його зміст — система фактів, понять, положень з усіх галузей науки, культури і техніки. Освічена людина повинна во­лодіти основами наук, техніки, мистецтва і культури. Ці знання мають бути систематизовані, постійно поповнюва­тися.

У процесі розумового виховання школяр повинен нав­читися мислити.

Мислення — процес опосередкованого й узагальненого пізнан­ня предметів і явищ об'єктивної дійсності в їх істотних властиво­стях, зв'язках і відносинах.

Існують такі види мислення: діалектичне — вміння ба­чити в явищі суперечності, тенденції розвитку, зароджен-

Основні напрями виховання

ня нових; логічне — встановлення узагальнених зв'язків між новими знаннями і раніше засвоєним матеріалом, приведення їх у певну систему; абстрактне — абстрагуван­ня від неістотних, другорядних ознак, виділення загаль­них та істотних і на цій основі формування абстрактних понять; узагальнююче — знаходження загальних принци­пів і способів дій, що поширюються на певну низку явищ; категоріальне — вміння об'єднувати поняття в класи і групи на підставі певних істотних ознак подібності; тео­ретичне — здатність до засвоєння знань високого рівня узагальнення, розуміння наукових засад і принципів роз­витку тих чи тих галузей знань, виявлення залежності та закономірності існуючих між явищами зв'язків; індуктив­не — рух думки від окремого до загального, від фактів до узагальнень, висновків; дедуктивне —рух думки від за­гального до окремого; алгоритмічне — неухильне дотри­мання інструкції, яка вказує строгу послідовність дій, що забезпечує отримання результату; технічне — розуміння наукових засад і загальних принципів виробничих проце­сів; репродуктивне — актуалізація засвоєних знань для розв'язання завдань відомого типу або виконання дій у знайомих умовах; продуктивне — самостійне вирішення людиною нових завдань на основі набутих знань, а також із використанням нових даних, способів і засобів, необхід­них для їх вирішення; системне — здатність виявляти зв'язки між науками, розуміти загальнонаукові закони, по­кладені в основу їх розвитку, мати загальні уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства.

Учня необхідно навчити всіх цих видів мислення. Ово­лодіти ними він може лише за умови освоєння таких мис-лительних операцій, як: аналіз — мислене розчленуван­ня цілого на частини або мислене виділення окремих йо­го частин; синтез — мислене поєднання частин предметів або окремих його сторін, їх ознак, властивостей; порівнян­ня — встановлення подібності або відмінності між предме­тами і явищами за однією кількома ознаками, виділени­ми в певній послідовності; класифікація (систематизація) — поділ предметів або явищ за групами залежно від по­дібності чи відмінностей між ними.

Особлива роль у розумовому вихованні належить фор­муванню інтелектуальних умінь. Цьому сприяє робота з різними типами завдань: дослідницькими (спостереження, дослідництво, підготовка експерименту, пошуки відпові­ді в науковій літературі, екскурсії та експедиції з метою збирання матеріалу та ін.); порівняльними (від простіших

Теорія виховання

до порівнянь, що виявляють подібність або відмінність по­нять, складних явищ); на впорядкування мислительних дій, використання алгоритмів або самостійне їх складан­ня; пов'язані з аналізом і узагальненням ознак для виок­ремлення явища в певний клас чи вид.

Успіх навчальної діяльності учнів, їх розумовий розви­ток значною мірою залежать і від рівня сформованості в них таких навчальних умінь.

Уміння читати. Характеризується виразністю, інтона­цією, темпом, урахуванням жанру тексту і залежить від уміння учня охопити зором текст, який він читає. Слід до­магатися, щоб учні усвідомлювали прочитаний текст.

Уміння слухати. Передбачає вміння зосередитися на змісті розповіді, пояснення, лекції чи запитань учителя, відповідей на запитання учнів. Слухання має супроводжу­ватись аналізом, умінням прорецензувати й оцінити про­слухане повідомлення.

Уміння усно формулювати і викладати свої думки. Йдеться про відповіді на запитання, переказування змісту прочитаного чи почутого, словесний опис картини, прила­ду, спостережуваного об'єкта, вміння поставити запитання до розповіді вчителя, прочитаного тексту та ін.

Уміння писати. Передбачає оволодіння технікою пись­ма та писемною мовою і полягає в умінні правильно спи­сувати з дошки, з книжки, описувати побачене, писати під диктовку, написати твір на задану або на вільну тему, ре­ферат, законспектувати прочитане тощо.

Уміння працювати з книжкою. Це передусім уміння підібрати необхідну літературу за бібліографією, визначи­ти її загальний зміст, використовувати різні форми запису прочитаного, вміння користуватися довідковою літерату­рою, словниками, періодикою.

Спеціальні уміння.Охоплюють уміння читати ноти, технічні креслення, карти, обчислювальні вміння з мате­матики, вміння слухати музику, уміння записувати чис­ла, формули, нотні знаки, користуватися словником під час вивчення іноземних мов та ін.

Уміння культури розумової праці. До цих умінь відно­сять, зокрема, вміння дотримуватися раціонального режи­му розумової праці, виконувати навчальні завдання аку­ратно, утримувати в належному порядку своє робоче міс­це. Учень повинен уміти чергувати розумову працю з від­починком або з іншим видом діяльності. Культура розумової праці передбачає знання учнем загальних пра­вил розумової праці та вміння дотримуватись їх у своїй

Основні напрями виховання

навчальній діяльності; знання важливості поступового входження в роботу, її ритмічність, регулярність у чергу­ванні праці й відпочинку, робота зі складним і легшим ма­теріалом та ін. Виходячи із загальних правил, кожен учень розробляє власний стиль навчальної діяльності.

Окрім розглянутих умінь, самостійна навчальна діяль­ність передбачає також вироблення в учнів уміння зосеред­жено та уважно працювати, долати труднощі, розвивати пам'ять і використовувати різні її види (логічну, моторну, зорову), вести спостереження і нотатки, володіти деяки­ми раціональними способами розумових дій, контролюва­ти себе.

Правильно організоване навчання, що передбачає залу­чення всіх учнів до активної пізнавальної діяльності і ви­користання спеціальних завдань на розвиток мислення, позитивно позначається на розумовому розвитку і вихо­ванні школярів.

Розширенню кругозору учнів, розвиткові їхніх інте­лектуальних сил і здібностей сприяють також різноманітні види позаурочної та позашкільної освітньо-виховної робо­ти за інтересами, самоосвіта.

Формування наукового світогляду

Науковий світогляд — цілісна система наукових, філософських, політичних, моральних, правових, естетичних понять, поглядів, пе­реконань і почуттів, які визначають ставлення людини до навколишньої дійсності й до самої себе.

Його основу становлять погляди і переконання, що сформувалися на базі знань про природу та суспільство, й стали внутрішньою позицією особистості.

Погляди — прийняті людиною як достовірні ідеї, знан­ня, теоретичні концепції, передбачення, що пояснюють явища природи і суспільства, є орієнтирами в поведінці, діяльності, стосунках.

Переконання — психічний стан особистості, який ха­рактеризується стійкими поглядами, впевненістю у пра­вильності власних думок, поглядів, це сукупність знань, ідей, концепцій, теорій, гіпотез, в які людина вірить як в істину.

Невід'ємною частиною переконань людини є її почут­тя. Втілення світоглядних переконань у життя, їх обсто­ювання і захист людина переживає емоційно.

Важливий елемент світогляду — теоретичне мислен-

Теорія виховання

ня, здатність аналізувати, синтезувати, порівнювати, роби­ти висновки. Воно дає змогу творчо осмислювати знання, розширювати світогляд. Складником світогляду є й воля людини, свідома саморегуляція людиною своєї поведінки і діяльності, регулювальна функція мозку, що полягає у здатності активно досягати свідомо поставленої мети, до­лаючи зовнішні та внутрішні перешкоди. Реалізуючи світо­глядні ідеї в практичній діяльності, людина виявляє воль­ові якості (цілеспрямованість, рішучість, принциповість, самовладання).

Для наукового світогляду характерне правильне розу­міння минулого і сучасного світу. Наукова картина сві­ту — це система уявлень про найзагальніші закони будови й розвитку Всесвіту та його окремих частин. Вона певною мірою стає елементом світогляду кожної людини, адже ко­жен хоче скласти певне уявлення про те, «звідки взявся світ», «як з'явилося життя на Землі». На основі наукових даних про тенденції розвитку явищ природи можна передба­чати їх у майбутньому (так, астрономи визначають наступне затемнення Сонця, вчені-геофізики — землетруси).

Науковий світогляд виявляється у поведінці людини і визначається оптимальним засвоєнням понять, законів, теорій, готовністю обстоювати свої ідеали, погляди, пере­конаністю у щоденній поведінці та діяльності.

Наголошуючи на визначальній ролі світогляду в пове­дінці людини, В. Сухомлинський писав: «Переконання — це не лише усвідомлення людиною істинності світогляд­них та моральних понять, а й особиста її готовність дія­ти відповідно до цих правил і понять. Переконаність ми спостерігаємо тоді, коли діяльність людини мотивується світоглядом, коли істинність того чи іншого поняття не тільки не викликає в людини сумнівів, а й формує її суб'єктивний стан, її особисте ставлення до істини»¹.

З науковим співіснує релігійний світогляд.

Релігія — особлива форма свідомості, стрижнем якої є віра в Бога — творця світу.

Професор П. Щербань так визначає місце наукового і релігійного світоглядів у системі виховання: «Проте, є Бог чи його нема — це не проблема педагогіки. Бог існує для тих, хто вірить у Нього. Головне призначення наукового світогляду — відповісти на запитання: «Який є світ?», а

¹ Сухомлинський В.О. Роль переконань у формуванні духовного обличчя особистості. Вибр. твори: У 5-ти т. — Т. 2. — С. 13.

Основні напрями виховання

релігійного — «Як жити у світі?». Тож краще було б, як­би вони не ворогували між собою. Релігія звертається до почуттів людей і в цьому подібна до мистецтва. А тому слід позбутися зневажливого ставлення до релігії і разом з тим не поспішати відмовлятися від матеріалістичних переконань... Що ж до дискусій на світоглядні теми, то вони були і будуть, але корисними стануть лише при по­вазі до опонента. Цілком може статись, що погляди опо­нентів не стільки суперечать, скільки доповнюють один одного»¹.

Педагогам сучасної школи варто прислухатися до таких порад:

1. Поважаючи релегійні почуття віруючих учнів та їхніх батьків, поважно ставлячись до релігії, школа і вчи­тель повинні формувати у своїх вихованців науковий сві­тогляд.

2. Учитель має бути людиною високої культури, зна­ти історію, світову літературу, мистецтво, Біблію.

3. Визначаючи форми і методи формування світогля­ду, враховувати вікові та індивідуальні особливості учнів, а також сімейні умови виховання.

4. Учитель повинен зробити все, щоб запобігти виник­ненню конфлікту, образи чи приниження гідності й почут­тів віруючих учнів.

5. Учитель має спиратися на принцип релігійного плю­ралізму і віротерпимості, якій ґрунтується на тому, що всі люди віруючі: тільки одні вірять у те, що Бог є, а інші — що його немає. Головне — прищепити дитині доброту і чес­ність, здатність на благородний вчинок, уміння мислити і обстоювати свої переконання. А віра чи невір'я — цей ви­бір має бути самоусвідомленим².

Великі можливості формування наукового світогляду за­кладено в навчальному процесі. Кожна наука вивчає зако­номірності явищ певної галузі об'єктивного світу і, відповід­но, кожний навчальний предмет робить свій внесок у фор­мування наукового світогляду учнів. Предмети природничого циклу сприяють формуванню системи понять про явища і процеси природи, про її закономірності, виховують активне перетворювальне ставлення до природи. Під час вивчення гу­манітарних, суспільних дисциплін учні знайомляться з ета­пами розвитку людських цивілізацій, сутністю явищ, що в

¹ Щербань П. Формування духовної культури особистості //
Рідна школа. — 1999. — № 7—8. — С. 24.

² Див.: Там само. — С. 27.

248 Теорія виховання

них відбувалися. Вивчення рідної мови і літератури, історії свого народу, географії своєї країни сприяє формуванню в них ідеалів, поглядів на розвиток суспільства, розумінню ними змісту життя людей, визначенню мети діяльності, спрямова­ності своєї поведінки.

Оскільки світогляд є системою наукових, політичних, філософських, правових, естетичних, моральних понять, поглядів і переконань, що визначають ставлення людини до навколишнього середовища й до самої себе, то кожен навчальний предмет — складова єдиного цілого у його формуванні. Вчитель може успішно формувати світогляд учнів лише за умови, що він добре знає не лише свій пред­мет, а й суміжні навчальні дисципліни і здійснює в про­цесі навчання міжпредметні зв'язки. Це дає змогу розкри­ти наукову картину світу, показати його єдність. Адже сформувати науковий світогляд учнів у цілому засобами лише одного навчального предмета неможливо.

У процесі вивчення дисциплін природничого циклу розкривають природничо-наукову картину світу, суспільні науки показують закономірності суспільного розвитку, під час трудового і виробничого навчання учні знайомляться з розвитком економіки і виробничих відносин та ін. Засво­єння сукупності всіх цих предметів сприяє формуванню цілісного наукового світогляду.

Перетворення знань на світоглядні погляди і переко­нання тісно пов'язане з формуванням в учнів системи став­лень до навколишнього середовища й до себе. Правильне ставлення до них формується в ситуаціях, коли індивід діє певним чином. Тому в процесі формування світогляду створюють умови, в яких учень міг би виявити своє став­лення до подій, явищ, про які йдеться, не побоявся дати їм принципову оцінку, висловити свою думку. Це сприяє формуванню єдності слова і діла, світогляду й поведінки, активної життєвої позиції.

У формуванні світогляду важливо використати філо­софський зміст, традиції, звичаї та обряди народного ка­лендаря як джерела глибокого осмислення учнями еколо­гічних, моральних та естетичних проблем. У народному розумінні неоціненне виховне значення мають народні фі­лософські ідеї про безмежність світу, вічність життя та йо­го постійне оновлення, циклічність природних явищ (сон­це як джерело життя, земля як годувальниця всього жи­вого), а також прогностична функція народного календа­ря («Вінця навколо Сонця — на дощ», «Небо над лісом посиніло — буде тепло», «Зірки стрибають — на мороз»,

\

Основні напрями виховання

«Дощ на Зелені свята — будуть великі достатки» та ін.). Матеріали народного календаря використовують на уроках народознавства, рідної мови, літератури, географії, фізики, астрономії, у багатогранній позакласній та позашкільній роботі.

Відповідну роль у формуванні наукового світогляду уч­нів відіграє позакласна виховна робота. Виховні заходи збагачують їх світоглядними поняттями, уявленнями, ідеями, теоріями, сприяючи формуванню поглядів і пере­конань.

З метою зміцнення світоглядницьких поглядів і пере­конань дітей доцільно залучати до видів діяльності, які сприяють поєднанню їх свідомості та почуттів з поведін­кою, зокрема до учнівського самоврядування та ін. Участь в активній позанавчальній діяльності дає змогу виявляти і відповідно коригувати помилкові світоглядні погляди і переконання, відхилення від норм поведінки.

У формуванні наукового світогляду особлива роль на­лежить соціальній і професійній позиції педагога. Тільки вчитель, який усією душею прийняв ідею незалежності України, здатний бути духовним наставником учнів су­часної школи, провідником наукового світогляду. Поєд­нання глибокої ідейної переконаності з високим професіо­налізмом, уміння реалізувати світоглядний потенціал сво­го предмета й організувати різноманітну діяльність для вияву учнями своїх світоглядних позицій — важлива умо­ва формування їх наукового світогляду.

Про рівень сформованості світогляду свідчать відповіді учнів із світоглядних питань на уроках, їх діяльність та поведінка в різних ситуаціях, порівняльні дані спостере­жень педагогів, батьків та інших учасників педагогічно­го процесу, спеціальні співбесіди, обговорення моральних та інших проблем.

Моральне виховання

У складному процесі формування всебічно розвиненої особистості чільне місце належить моральному вихованню.

Моральне виховання — виховна діяльність школи і сім'ї, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі, участь у практичній діяльності.

Результати морального виховання характеризуються такими поняттями: мораль, моральність, моральна свідо-

Теорія виховання

мість, моральні переконання, моральні почуття, моральні звички і моральна спрямованість.

Мораль — система ідей, принципів, законів, норм і пра­вил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосун­ки між людьми за будь-якої ситуації на демократичних за­садах.

Моральність — охоплює моральні погляди, переконан­ня, почуття, стосунки, поведінку людей.

Моральна свідомість — одна із сторін суспільної свідо­мості, яка у вигляді уявлень і понять відображає реальні відношення і регулює моральний бік діяльності людини.

Моральні переконання — пережиті та узагальнені мо­ральні принципи,норми.

Моральні почуття — запити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розвитку особистості.

Моральні звички — корисні для суспільства стійкі форми поведінки, що стають потребою і здійснюються за будь-якої ситуації та умов.

Моральна спрямованість — стійка суспільна позиція особистості, що формується на світоглядній основі, моти­вах поведінки і виявляється як властивість особистості в різних умовах.

Методологічною засадою морального виховання є етика.

Етика — наука про мораль, її природу, структуру та особливості по­ходження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людь­ми в суспільстві.

На сучасному етапі розрізняють дві етичні (моральні) системи. Перша — домінує в Західній Європі та Амери­ці. Згідно з нею, заради досягнення навіть «великого до­бра» не можна допускати «мале зло» (скажімо, допома­гати товаришеві, передавши йому шпаргалку). Для при­хильників другої (вона, зокрема, є панівною на постра­дянських теренах) поєднання добра і зла цілком прийнятне¹.

У моральному вихованні слід спиратися на гуманістич­ну ідею про те, що людині від природи притаманне праг­нення до добра, правди і краси. Виховання учнів, на думку О.Вишневського, має забезпечити формування в них такої наведеної вище системи моральних цінностей.

Абсолютно вічні цінності — загальнолюдські цінності, що мають універсальне значення та необмежену сферу за-

¹ Див.: Климишин І.А. та ін. Основи християнської мора­лі. — Івано-Франківськ, 1995. — С. 28.

Основні напрями виховання

стосування (доброта, правда, любов, чесність, гідність, кра­са, мудрість, справедливість та ін.).

Національні цінності — є значущими для одного наро­ду, проте їх не завжди поділяють інші народи. Наприклад, почуття націоналізму зрозуміле і близьке лише поневоле­ним народам і чуже тим, які ніколи не втрачали своєї не­залежності. До цієї групи цінностей належать такі понят­тя, як патріотизм, почуття національної гідності, історич­на пам'ять тощо.

Громадянські цінності— ґрунтуються на визнанні гід­ності людей і характерні для демократичних суспільств. Це, зокрема, права і свободи людини, обов'язки перед ін­шими людьми, ідеї соціальної гармонії, поваги до закону тощо.