Загальні засади педагогіки

й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти з урахуванням реалій сучасного життя і перспектив соціально-економічного розвитку нашої держави. Науков­цями АПН України обґрунтовано головні принципи сис­теми безперервної освіти, розроблено державні стандарти на всіх її етапах, структуру й основні параметри змісту ос­віти та ін.

У процесі становлення педагогіка структурно розвива­лася як наука, що має свої закони та закономірності. Суть кожної науки виражено в законах. Тому теорія навчання і теорія виховання повинні бути системою закономірно­стей. Щоправда, педагогічні закономірності мають свої специфічні особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практика, що допомагає оперативно вирішувати складні педагогічні проблеми навчально-виховного проце­су, і як мистецтво, яке потребує творчого натхнення вчи­теля, майстерності педагогічного впливу.

Найоптимальніше, коли всі структурні елементи педа­гогіки поєднуються. Знання педагогічної науки автоматич­но не забезпечує успіху вчительської діяльності. Для практичної діяльності вчитель має не лише глибоко за­своїти теорію, а й оволодіти методикою і технікою педа­гогічного процесу. Тому вважають, що педагогічна прак­тика базується не тільки на науці про виховання, а й на творчому натхненні вчителя, тобто на його мистецтві.

Розкриваючи об'єктивні закономірності виховання і нав­чання, педагогіка, будучи водночас і прикладною наукою, окреслює шляхи практичного застосування теоретичних по­ложень. Справжня майстерність учителя, високе мистецтво завжди спираються на наукові знання. У свою чергу, на під­ставі узагальнення досвіду передових учителів педагогічна наука формулює правила виховання і навчання.

Педагогіка у своєму розвитку спирається на такі дже­рела:

1. Педагогічну спадщину минулого. Чимало положень вищезазначених видатних педагогів минулого і нині є зло­боденними.

2. Сучасні педагогічні дослідження. Вони збагачують педагогічну думку новими ідеями.

3. Передовий педагогічний досвід. Різнобічне вивчення та узагальнення педагогічного досвіду дає змогу визначити певні закономірності, закони, що живлять нові теорії, концепції, прогнози. Отже, здобуте в процесі вивчення пе­дагогічного досвіду знання стає джерелом існування та розвитку педагогічних наук.

Предмет і завдання педагогіки

Предмет і основні категорії педагогіки

Предмет педагогіки — виховна діяльність, що здійснюється в за­кладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

Виховання як суспільне явище зародилося з появою людини. Воно виникло з практичної потреби пристосуван­ня підростаючого покоління до умов суспільного життя і виробництва, заміни ним старших поколінь. Виховання здійснюється через засвоєння підростаючим поколінням основних елементів соціального досвіду в процесі та в ре­зультаті залучення його старшим поколінням до суспіль­них відносин, системи спілкування і суспільно необхідної діяльності. Тому виховання має конкретно історичний ха­рактер.

Ці істотні особливості виховання чітко простежують­ся в кожній суспільно-економічній формації, відображаю­чи рівень розвитку виробництва і характер виробничих відносин. З розвитком суспільства, удосконаленням зна­рядь і засобів праці, ускладненням відносин між людьми і розподілом між ними функцій у суспільному виробниц­тві й управлінні накопичувалися знання та вміння, які пе­редавалися наступним поколінням.

Уже в первісному суспільстві¹ найдосвідченіші мислив­ці навчали хлопців полюванню, умільці з виготовлення одягу прищеплювали відповідні навички не лише власним, а й багатьом дітям громади. Згодом, із розпадом первісно­го суспільства і посиленням влади вождів, старійшин, жер­ців, уже не всіх дітей треба було вчити добувати засоби до існування, окремих з них стали готувати до виконання особливих функцій, пов'язаних з ритуалами, обрядами, управлінням. Таким чином, ще в первісному суспільстві на­мітилася спеціалізація знань і виокремились особи, які ма­ли спеціальні знання і передавали їх тим, хто в майбутньо­му мав виконувати відповідні суспільні функції.

Виховання зберігає свою специфіку і в наступних сус­пільно-економічних формаціях. У рабовласницькому сус­пільстві дітей рабів готували до виконання різних видів обслуговуючої та важкої фізичної праці в процесі самої праці. Дітей рабовласників — до того, щоб вони могли ут­римувати завойоване, тобто були сильними і спритними,

¹ Період від появи людини до виникнення держави^авива-ють первіснообщинним, або періодом докласового суспіль-

 

Загальні засади педагогіки

володіли зброєю і водночас могли насолоджуватися мис­тецтвом і науками, які на той час набули розвитку в Греції, Римській імперії, у східних державах. Це потребу­вало тривалого часу й людей, які володіли спеціальними знаннями. Так з'явилися школи і вчителі.

За феодалізму діти феодалів здобували лицарське, пе­реважно військово-фізичне виховання, а діти духівниц­тва — релігійно-церковне. Дітям ремісників давали еле­ментарну трудову, фахову підготовку спершу в межах до­машнього виробництва, а згодом — у цехах та гільдійсь­ких школах.

Нині кожна країна має власну виховну систему, засно­вану на національних традиціях, на яку впливають рівень економічного розвитку, політична система.

На всіх етапах розвитку людського суспільства вихов­ну діяльність «обслуговує» педагогічна наука, виконуючи розкриті нижче функції.

Дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів. Головними педагогічними законами, зокрема, є: закон обов'язкового засвоєння підростаючим поколінням соціального досвіду старших поколінь як не­обхідна умова входження в суспільне життя, спадкоєм­ності поколінь, життєзабезпечення суспільства, окремо­го індивіда і розвитку сил кожної особистості; обов'яз­кової відповідності змісту, форм, методів навчання і ви­ховання вимогам розвитку виробничих сил суспільства; неминучих виховних наслідків у результаті взаємодії ді­тей зі світом у життєвих ситуаціях, подіях, процесах, конфліктах; формування сутності дитячої особистості че­рез її активний самовияв і самоствердження в діяльності, спілкуванні, стосунках. Серед закономірностей педагогіч­них явищ — виховуючий характер навчання; взаємо­зв'язок і взаємозумовленість розвитку і виховання; вирі­шальний вплив діяльності людини на формування її осо­бистості та ін.

У силу специфіки педагогічної діяльності педагогічні закони мають вірогідний характер. «Багатоманітність та неповторність ситуацій, — підкреслює В. Загвязінсь-кий, — множина факторів, що впливають на результат, роблять їх законами-тенденціями, законами, які прокла­дають собі дорогу крізь безліч різноманітних відхилень, неповторних варіантів, а точність відносна. Закони та принципи, що їх виражають, не спрацьовують автоматич­но. Щоразу необхідний аналіз особливостей навчальної операції та наступний мислительнии синтез, зіставлення

Предмет і завдання педагогіки

законів розвитку педагогічних явищ з особливостями ситуації, з наявністю певних умов»¹.

Теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів і форм навчання та виховання. Ця функція передбачає роз­криття змісту й технології реалізації, наприклад, конкрет­ного принципу навчання чи виховання, використання пев­ного методу виховання залежно від віку школяра та ін.

Вивчення передового педагогічного досвіду і створення на його базі педагогічної теорії. Йдеться про виявлення пе­редового і новаторського педагогічного досвіду вчительсь­ких колективів і окремих учителів, умов і причин успіш­ності та ефективності їх діяльності, підготовки відповідних методичних матеріалів, педагогічних рекомендацій.

Експериментальні дослідження педагогічної діяльно­сті. Мета цих досліджень — побудова на їх основі моделей реформування цієї діяльності, втілення досягнень педаго­гічної науки в практику діяльності закладів освіти з ме­тою її вдосконалення.

Вироблення педагогічної техніки. Йдеться про стиль поведінки і спілкування вчителя з учнями (як і де стоя­ти в класі, як говорити, як жестикулювати й артикулю­вати тощо).

Як і кожна наука, педагогіка має свій понятійний апа­рат, тобто систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. До основних категорій належать виховання, навчання й освіта.

Виховання — цілеспрямований та організований процес форму­вання особистості.

У педагогіці поняття «виховання» вживають у широ­кому соціальному, в широкому педагогічному, у вузькому педагогічному, в гранично вузькому педагогічному значен­нях.

Виховання в широкому соціальному значенні — про­цес формування особистості під впливом навколишнього середовища, умов, обставин, суспільного ладу. Кажучи «виховує життя», мають на увазі виховання в широкому значенні цього слова. Оскільки дійсність нерідко буває су­перечливою і конфліктною, то особистість може не лише формуватися під впливом середовища, а й деформуватися під впливом антисоціальних явищ або, навпаки, загарто-

¹ Загвязинский В.И. Педагогическое предвидение. — М., 1987. — С. 25.

Загальні засади педагогіки

вуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі не­сприйнятливість до цих явищ.

Виховання в широкому педагогічному значенні — формування особистості дитини під впливом діяльності пе­дагогічного колективу закладу освіти, яка базується на пе­дагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.

Виховання у вузькому педагогічному значенні — ці­леспрямована виховна діяльність педагога, спрямована на досягнення конкретної мети в колективі учнів (наприклад, виховання здорової громадської думки).

Виховання в гранично вузькому значенні — спеціаль­но організований процес, що передбачає формування пев­них якостей особистості, процес управління її розвитком і відбувається через взаємодію вихователя і вихованця.

Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко на­ціональним за своєю сутністю, змістом, характером. «На­ціональне виховання, — писала Софія Русова, — забезпе­чує кожній нації наиширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть но­ві оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного посту­пу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях по­шану до інших народів...»¹.

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історич­ному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, ба­гатовіковій мудрості, духовності.

Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдсько­го гуманістичного і демократичного виховання. Таке вихо­вання забезпечує етнізацію дітей як необхідний і невід'єм­ний складник їх соціалізації. Національне виховання ду­ховно відтворює в дітях народ, увічнює в підростаючих по­коліннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй.

Етнізація — наповнення виховання національним змістом, що за­безпечує формування в особистості національної самосвідомості.

Соціалізація людини — процес перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження іїяк особистості, залучення до сус­пільного життя як активно/', дієвої сили.

«Все, що йде поза рами нації, — застерігав І. Франко у праці «Поза межами можливого», — се або фарисейст­во людей, що інтернаціональними ідеалами раді би при-

¹ Русова С. Нова школа. Вибр. пед. твори. — К., 1996. — С. 210.

Предмет і завдання педагогіки 21

крити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би ши­рокими «вселюдськими» фразами прикривати своє духов­не відчуження від рідної нації»¹.

На кожному етапі свого розвитку українське націо­нальне виховання вбирало кращі здобутки світової куль­тури, акумульовані в народних традиціях і звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість в усіх сферах життя. Правильно організоване національне вихо­вання формує повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує свою національну й особисту гідність, совість і честь. Так формується національний характер.

На певному щаблі суспільного розвитку складовою час­тиною виховання в широкому його значенні стає освіта.

Освіта — процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світо­гляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її твор­чих сил і здібностей.

Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчан­ня, в процесі якого реалізуються цілі освіти.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у проце­сі якої засвоюються знання, формуються вміння й навички.

У живому педагогічному процесі ці педагогічні кате­горії взаємопов'язані та взаємозумовлені. Як у широкому соціальному, так і в широкому педагогічному значенні ви­ховання охоплює навчання та освіту. Закономірністю нав­чального процесу є виховуючий характер навчання.

Система педагогічних наук. Зв'язок педагогіки з іншими науками. Завдання педагогіки

Система педагогічних наук — зв 'язки та відношення, що скла­лися в процесі історичного розвитку різних галузей педагогічних знань.

До педагогічних наук належать: загальна педагогіка, ві­кова педагогіка, корекційна педагогіка, галузеві педагогіки.

Загальна педагогіка вивчає головні теоретичні й практичні питання виховання, навчання і освіти, дослід­жує загальні проблеми навчально-виховного процесу.

¹ Франко І.Я. Найновіші напрямки в народознавстві. Твори: У 50-ти т. — К., 1986. — Т. 45. — С. 206.

Загальні засади педагогіки

Вікова педагогіка (дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих) досліджує закони та закономірнос­ті виховання, навчання й освіти, організаційні форми й методи навчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп.

Корекційна педагогіка вивчає і розробляє питання ви­ховання, навчання та освіти дітей з різними вадами: сур­допедагогіка (навчання й виховання глухих і глухоні­мих), тифлопедагогіка (навчання і виховання сліпих і слабкозорих), олігофренопедагогіка (навчання й вихован­ня розумово відсталих і дітей із затримками розумового розвитку), логопедія (навчання і виховання дітей з по­рушеннями мовлення), виправно-трудова педагогіка (пе­ревиховання неповнолітніх і дорослих злочинців).

Галузеві педагогіки — військова, спортивна, вищої школи, профтехосвіти та ін. Серед галузей педагогіки, зосереджених на педагогічних проблемах дорослих, швидко розвивається педагогіка вищої школи, яка роз­криває закономірності навчально-виховного процесу у вищих закладах освіти, специфічні проблеми здобуття вищої освіти.

До системи педагогічних наук належить також історія педагогіки і школи, що вивчає розвиток педагогічних ідей і практику освіти в різні історичні епохи.

Окрема група педагогічних наук — часткові, або пред­метні, методики, предметом дослідження яких є законо­мірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти всіх типів.

Наприкінці XX ст. намітився стрімкий розвиток соці­альної педагогіки як галузі, що вивчає закономірності та механізми становлення й розвитку особистості в процесі здобуття освіти та виховання в різних соціальних інсти­тутах, а також соціально орієнтовану діяльність освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ і соці­альних служб, які сприяють формуванню соціальної ак­тивності дітей та молоді в процесі розв'язання суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства¹.

Науково-теоретичну структуру соціальної педагогіки становлять: агогіка — наука про вивчення проблеми запо­бігання відхиленням у поведінці дітей та підлітків; геро-гіка — наука про соціально-педагогічні проблеми людей похилого віку; андрогогіка — наука про освіту та вихован-

¹ Коваль Л.Г., Звєрєва І.Ю., Хлєбнік С.Р. Соціальна педаго­гіка. — К., 1977. — С. 3.

Предмет і завдання педагогіки 23

ня людини впродовж усього її життя; віктимологія — нау­ка про різні категорії людей, які стали жертвами неспри­ятливих умов соціальної організації та насильства.

Оскільки до розв'язання проблем виховання особисто­сті причетні різні науки, педагогіка тісно пов'язана з ними.

Міжпредмегні зв'язки педагогіки — зв 'язки педагогіки з інши­ми науками, що дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, яви­ща і процеси.

Педагогіка пов'язана з філософією (етикою), соціоло­гією, естетикою, психологією, анатомією, фізіологією, гі­гієною людини та з іншими науками.

Філософія, соціологія, естетика допомагають педагогіці визначити мету виховання, правильно враховувати дію за­гальних закономірностей людського буття і мислення, на­дають оперативну інформацію про зміни в науці та сус­пільстві, коригуючи спрямованість виховання. Психоло­гія вивчає закономірності розвитку психіки людини, а педагогіка — ефективність виховних впливів, які спричи­няють зміни у її внутрішньому світі та поведінці. Кожен розділ педагогіки спирається на відповідний розділ пси­хології. Анатомія і фізіологія людини — база для розумін­ня біологічної сутності людини: розвитку вищої нервової діяльності, першої та другої сигнальних систем, розвитку й функціонування органів чуттів, опорно-рухового апара­ту, серцево-судинної та дихальної систем.

Гігієна дітей і підлітків як галузь гігієни сприяє орга­нізації на наукових засадах у закладах освіти заходів що­до зміцнення здоров'я, фізичного розвитку школярів, тру­дової діяльності дітей та підлітків, плануванню будівниц­тва та обладнання навчальних і дитячих закладів різних ти­пів. Зв'язок педагогіки з медициною став передумовою формування корекціиної педагогіки як спеціальної галузі педагогічного знання, предметом якої є освіта дітей із вродженими чи набутими відхиленнями в розвитку. У взаємозв'язку з медициною вона розробляє систему засобів, що дають змогу досягти терапевтичного ефекту й полегши­ти процеси соціалізації, компенсувати наявні дефекти.

Зв'язок педагогіки з іншими науками відбувається в різних напрямах. По-перше, це спільність об'єктів (по­нять, закономірностей, концепцій, предметів, процесів, критеріїв, методів). По-друге, взаємодія, взаємовплив, вза­ємопроникнення, інтеграція педагогіки та інших наук. По-третє, педагогіка спирається на ідеї інших наук (люди­на формується у діяльності — з філософії); використовує

24 Загальні засади педагогіки

методи дослідження інших наук (анкетування — із соці­ології), результати досліджень інших наук (насамперед психології); проводить дослідження спільно з іншими нау­ками; дає замовлення іншим наукам на дослідження пев­них явищ.

На сучасному етапі педагогіка покликана вирішувати, зокрема, такі завдання: а) вдосконалення змісту освіти; б) вироблення принципово нових засобів навчання, нав­чального обладнання; в) підготовка підручників відповідно до вдосконалення змісту освіти; г) комп'ютеризація пра­ці вчителя; ґ) вироблення нових і модернізація наявних форм і методів навчання; д) підсилення виховної ролі уро­ку; є) вдосконалення змісту й методики виховання; є) удо­сконалення політехнічної підготовки учнів, їх професійної орієнтації та підготовки до праці; ж) вироблення шляхів демократизації та гуманізації життя й діяльності школи.

Напрями, течії зарубіжної педагогіки

У зарубіжній педагогіці існує чимало течій, що є озна­кою розмаїття і свободи педагогічної думки. їх можна зве­сти до трьох напрямів: філософського, психолого-педаго-гічного, соціального.

Філософський напрям утворюють течії педагогіки, що ґрунтуються на філософії неопозитивізму, екзистенціаліз­му, неотомізму та ін.

Педагогів-теоретиків у філософії неопозитивізму цікав­лять його гносеологічні установки і принципи методології наукового пізнання, оскільки неопозитивізм претендує на виконання функції загальнометодологічної засади всієї сучасної науки. Спираючись на положення цієї філософії, окремі її прихильники (Дж. Мур, Л. Вітгенштейн, Б. Рас-сел) зробили певний внесок в уточнення й систематизацію логічних принципів і методичних прийомів наукового дос­лідження, відкрили широкі можливості застосування мате­матичних методів дослідження в педагогіці. Прагнення роз­ширити сферу використання в педагогіці математичних ме­тодів свідчать про намагання вчених-педагогів досягти більшої об'єктивності результатів своїх досліджень. Однак аналіз праць деяких західних педагогів переконує, що за складним математичним апаратом дослідження педагогіч­них проблем приховується бідність педагогічного змісту. Абсолютизація кількісних показників призводить до по­милкових теоретичних висновків.

Предмет і завдання педагогіки

Педагоги-неопозитивісти піддають сумніву наявність у процесах навчання і виховання об'єктивних закономірно­стей, збіднюючи таким чином теорію педагогіки, а спро­би дослідження фундаментальних теоретичних проблем вважають «безплідними інтелектуальними спекуляціями» кабінетних теоретиків.

Важливим принципом побудови педагогіки на засадах неопозитивізму є її деідеологізація, звільнення від зв'язків із загальнофілософськими методологічними основами. Представники цієї течії роблять спроби підготувати нав­чальні програми в дусі загальнолюдських цінностей, віль­них від будь-яких політичних оцінок та ідеологічних установок¹.

Представники напряму педагогіки, що ґрунтується на філософії екзистенціалізму, виходять з того, що жодних загальнолюдських якостей, жодної «людської природи» не існує, кожен індивід — унікальний, неповторний. Тому ін­терес дослідника має концентруватися на окремій особи­стості, на царині її індивідуального буття й свідомості.

На думку екзистенціалістів, індивідуальна «внутріш­ня сутність» дитини («екзистенція») майже не доступна для педагогічних впливів, а тому ефективним у формуван­ні її особистості є лише самовиховання. Виходячи з поло­ження, що навчання — це актуалізація прихованих здіб­ностей дитини, педагоги-екзистенціалісти заперечують не­обхідність оволодіння учнями системою загальнолюдських знань, передбачених навчальними програмами і підручни­ками. Вони вважають, що дитина має право на свободу вибору знань. Тому цикл предметів, які підлягають вив­ченню, повинен бути не обов'язковим, а вибірковим. Зав­дання вчителя — не озброєння учнів системою знань, а створення сприятливих умов для саморозкриття кожної особистості: він пропонує учням різноманітні навчально-виховні ситуації, а вони вибирають ті, що найбільше їм ім­понують, завдяки яким зможуть найкраще розвинути свої потенційні можливості. Для цього в класі має панувати невимушена атмосфера, яка сприяє вибору теми заняття, вільному пошуку способів її реалізації, експериментуван­ню. Найважливішим є не рівень освіченості, не рівень знань, якими озброїла учня школа, а вміння «слухати свої внутрішні імпульси», «пізнати самого себе»².

¹ Див. Кравець В.П. Зарубіжна школа і педагогіка XX сто­
ліття. — Тернопіль, 1996. — С. 103—105.

² Там само. — С. 128—132.

26 Загальні засади педагогіки

Представники педагогіки неотомізму, сучасні послі­довники середньовічного богослова Фоми Аквінського, пропагують ідею превалюючої ролі церкви в організації шкільної справи. У своїх психолого-педагогічних дослід­женнях вони зазначають, що в свідомості релігійні уявлен­ня дитини збагачуються кількісно та якісно, виокремлю­ють стадії формування релігійної свідомості у дітей. На першій стадії (3—6 років) релігійна міфологія сприймаєть­ся як чарівна казка. На другій (7—12 років) діти швидко осягають матеріальний світ, що їх оточує, Бог для них є антропоморфною постаттю, яка безпосередньо фізично впливає на перебіг подій у світі. На третій (індивідуальній) (12 років — період юнацтва) виявляється велика різнома­нітність в інтерпретації релігії; в багатьох дітей спостері­гається глибоко особистісний підхід до релігії.

Якщо перші дві стадії проходить більшість дітей, то третьої досягають не всі. Спостережено також, що темп ре­лігійного розвитку особистості дитини може бути повіль­нішим, ніж її розвиток в інших сферах. Англійський пе­дагог Е.Косс переконаний, що залучення дітей до науко­во-технічної думки закономірно призводить до їх відста­вання в релігійному розвитку.

Представник неотомізму Ж. Марітен вважає, що вихо­вання громадянина неможливе без релігійного виховання, адже формування в нього моральної свідомості неможли­ве без релігії, яка є основою моралі.

Педагоги-неотомісти значну увагу приділяють пробле­мам змісту освіти. Формально вони не заперечують необ­хідності озброєння учнів системою наукових знань, проте фактично прагнуть пронизати всю освіту релігійним ду­хом, цілковито підпорядкувати її інтересам «християнсь­кого виховання».

Психолого-педагогічний напрям репрезентує експери­ментальна педагогіка. Свого розвитку вона набула у кон­цепціях В. Лая і Е. Меймана у 20-ті роки XX ст. і акти­візувалася на початку 60-х. Застосовувані її представни­ками експериментальні методи дослідження внесли нове розуміння в проблему співвідношення педагогічної теорії та практики, сприяли розширенню зв'язків педагогіки з іншими науками, зокрема з психологією і соціологією, пе­ренесенню акценту з орієнтації на особистість дитини на соціально-економічні чинники її виховання і навчання. Експериментальна педагогіка зумовила зміну погляду на дидактику, яку стали розуміти як «теорію управління про­цесом навчання», а також перегляд змісту освіти щодо збільшення обсягу природничо-наукових дисциплін.

Предмет і завдання педагогіки 27

Важливою в експериментальній педагогіці є проблема спілкування учасників навчально-виховного процесу. Зав­дяки соціометричній методиці почалося вивчення внутрі-групових відносин, їх впливу на формування індивіда, ви­явлення лідерів та ін.¹

Соціальний напрям репрезентує педагогіка ноосфери, нового мислення.

Ноосфера — сфера взаємодії природи і суспільства, в межах якої розумна людська діяльність є визначальним чинником розвитку.

Поняття «ноосфера» було запроваджено в науковий обіг на початку XX ст. (П. Тейяр де Шорден, А. Леруа-Лу-ран), розвитку набуло у працях В. Вернадського.

Володимир Іванович Вернадський (1863—1945) — видатний український учений, засновник геохімії, біохімії, радіогеології, ака­демік Петербурзької АН з 1912 р., академік АН СРСР, перший пре­зидент АН УРСР.

Головними завданнями педагогіки ноосфери є: гумані­стичне виховання як формування загальнолюдського на основі національного; екологічне та економічне вихован­ня як підготовка до екологічного та економічного вижи­вання; розвиток творчих здібностей кожної людини відпо­відно до її потенційних можливостей; виховання засоба­ми шедеврів світової культури; інтенсивне вивчення іно­земних мов з метою вільного спілкування у світовому масштабі; базова освіта всім; комп'ютеризація освіти як інформаційна технологія освіти.

Література

1. Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»). — К., 1994.

2. Журавлев В. И. Педагогика в системе наук о человеке. — М., 1990.

3. Кузь В. Г., Руденко Ю. Д., Сергійчук 3.0. Основи національного вихо­вання. — Умань, 1993.

4. Подласьій И. П. Педагогика. — М., 1999.

5. Стельмахович М. Г. Народна педагогіка. — К., 1985.

6. Сластенин В. А., Исаев И.Ф., Мищенко А. И., Шиянов Е. Н. Педагоги­ка.— М., 1998.

¹ Див.: Кравець В.П. Зарубіжна школа і педагогіка XX сто­ліття. — С. 105—106.

1.2. Логіка і методика педагогічних досліджень

Наукові дослідження — шлях до розв'язання проблем педагогіки

Педагогіка як наука може розвиватися лише за умови поповнення новими фактами, здобутими у процесі пошу­ково-дослідницької роботи, тобто здійснення наукових досліджень.

Наукове дослідження — особлива форма процесу пізнання, сис­тематичне цілеспрямоване вивчення об'єктів, в якому використо­вують засоби і методи науки і яке завершується формулюванням знання про досліджуваний об'єкт.

У педагогіці використовують фундаментальні та при­кладні наукові дослідження.

Фундаментальні дослідження покликані розкрити сут­ність педагогічних явищ, знайти глибоко приховані засади педагогічної діяльності, дати її наукове обґрунтування.

Прикладні дослідження охоплюють питання, безпосе­редньо пов'язані з практикою.

Фундаментальні й теоретичні дослідження в галузі пе­дагогічних наук здійснюють науково-дослідні інститути, об'єднані в Академію педагогічних наук України, при­кладні дослідження — науково-методичні центри вищої, середньої освіти Міністерства освіти і науки України.

Дослідження педагогічних явищ і процесів мають ура­ховувати такі їх характерні риси: а) неоднозначність їх пе­ребігу: результати навчання, розвитку і виховання зале-

Логіка і методика педагогічних досліджень

жать від одночасного впливу багатьох чинників; б) непо­вторність педагогічних процесів: під час повторного дос­лідження педагог має справу вже з іншим «матеріалом», навіть попередні умови не вдається зберегти; в) участь у педагогічних процесах людей усіх вікових категорій (то­му експерименти, що суперечать моральності й етичним нормам, забороняються); г) об'єктивні висновки у проце­сі дослідження можливі лише за умови багаторазових спо­стережень, в усередненій, узагальненій формі.

Головними критеріями ефективності науково-педаго­гічного дослідження є отримання нового наукового резуль­тату, збагачення теоретичних знань, які сприяють удоско­наленню процесу виховання, навчання й розвитку дітей, дають змогу ефективно та якісно вирішувати конкретні навчально-виховні завдання.

Результати науково-педагогічних досліджень повинні відповідати таким вимогам: суспільна актуальність; нау­кова новизна; теоретична і практична значущість; наукова об'єктивність і достовірність; доступність висновків і ре­комендацій для використання їх в інших конкретних нау­кових дослідженнях або в практичній діяльності; визна­чення міри, меж і умов ефективного застосування отрима­них результатів.

За роки незалежності України вчені-педагоги зробили вагомий внесок у розвиток національної педагогіки і сис­теми освіти. Однак через складні економічні умови в сус­пільстві наявні негативні явища в організації педагогічних досліджень. Серед них — надмірна зосередженість науко­вих досліджень в адміністративному центрі, недостатня мобільність вітчизняної дослідницької системи, ізольова­ність її від зарубіжної педагогічної науки через обмежені можливості особистих контактів між науковцями та обмі­ну науковою інформацією, слабке матеріально-технічне за­безпечення досліджень, недостатнє втілення у шкільну практику їх результатів.

Методологія педагогіки

Методологія науки (від грец. теіпосіов і ІоЈоз) — вчення про прин­ципи, форми і методи наукового пізнання.

Методологічна засада педагогіки — наукове підґрунтя пояснен­ня основних педагогічних явищ і розкриття їх закономірностей.

Методологічна основа є багаторівневою системою, яку утворюють:

Зо

Загальні засади педагогіки

1. Філософська методологія, що виражає світоглядну інтерпретацію результатів наукової діяльності, форм і ме­тодів наукового мислення у відображенні картини світу.

2. Опора на загальнонаукові принципи, форми, підхо­ди до відображення дійсності (системний підхід, моделю­вання, статистична картина світу).

3. Конкретна наукова методологія (сукупність методів, форм, принципів дослідження в конкретній науці).

4. Дисциплінарна методологія, що стосується частини науки (дидактика).