Предмет і завдання лексикології.
Лексикологія (від грецьких слів lexis – слово, logos - вчення) вивчає словниковий склад мови і слово як основну одиницю.
В основу лексикології покладено два фундаментальних теоретичних положення, сформульованих у працях О.Фортунатова, Б.де Куртене, В.Шахматова, М.Покровського. Це ідеї соціальності мови та її системності, які найбільш яскраво виявляють себе в лексикології. Лексичний склад найбільш безпосередньо пов”язаний з позамовною дійсністю; при значній стійкості і традиційності він реагує на найменші зміни в природі і суспільстві. Із змінами в позамовній дійсності пов”язане виникнення нових, застарілих слів і значень. Ідея системності мови виявляється в рівневій структурі будови мови, яка розуміється як цілісна система, утворювана взаємодією підсистем (рівнів). Рівнева організація мови слугує розмежуванню фонетики, лексики, граматики.
Соціальність мови та її системність, при нерозривності зв”язку, зумовлюють наявність у мові двох аспектів та існування можливих напрямів у науці:
· соціолінгвістичного (зовнішнього);
· системно-семасіологічного (внутрішнього).
Ці напрями частково співпадають з розмежуванням лексикології у вузькому розуміння і семасіології.
Лексикологія вивчає у словниковому складі сторони, які зумовлені факторами позамовного характеру, соціально-історичними умовами розвитку суспільства. У її завдання входить вивчення питань формування словникового складу мови, історичних змін, які у ньому відбуваються; систематизація лексики з точки зору її походження, розшарування за сферами вживання, за мірою активності.
Семасіологія вивчає лексичну систему мови і слово як елемент цієї системи перш за все з точки зору внутрішніх закономірностей, які організують усю систему.
Об”єктом семасіології є різні вияви системності лексики:
· лексико-семантичні групи слів;
· явища семантичного варіювання;
· види семантичних і формально-семантичних опозицій слів.
Чіткого розмежування проблематики проблематики власне лексикологічної і семасіологічної бути не може. У програмах із сучасної української літературної мови все це коло питань об”єднане під загальною назвою “лексикологія”, оскільки існування і розвиток лексичної системи мови визначається єдністю лінгвістичних і позалінгвістичних факторів.
Об”єкт лексикології – словниковий склад мови.
Визначити предмет лексикології можна лише відповівши на питання що таке словниковий склад мови. Він трактується як сукупність лексичних одиниць, що історично склалася, постійно розвивається, виконує функцію засобу спілкування.
З огляду на рівневу структуру мови слово трактують по-різному. Виділяють 4 основних мовних рівня, з кожним з яких слово співвідноситься своєрідно, що свідчить про його багатоаспектний характер.
Так, з погляду вираження звукової оболонки, слово є певною послідовністю фонем; предмет морфологічного аналізу – частина мови, її граматичні категорії; на синтаксичному рівні слово є складовою частиною речення.
На лексико-семантичному рівні слово виступає як найменша мовна одиниця, що має самостійне, закріплене суспільно-комунікативною практикою значення, називає предмет, явище, дію або ознаку із суспільної дійсності і входить із властивим йому значенням до словникового складу.
Слово як основна мовна одиниця
Важливою проблемою сучасного мовознавства є відмежування СЛОВА від інших одиниць і його наукове визначення. Його тлумачення настільки різне, що деякі мовознавці взагалі відмовляються від визначення (Ф.де Соссюр, Ш.Баллі). Однак слово є центральною одиницею мови, виконує важливі функції, тому ігнорувати його неможливо. Критерії вирізнення слова серед інших мовних одиниць різні. І хоча на сьогодні не існує бездоганного наукового визначення слова, у працях Л.Щерби, В.Виноградова, М.Смирницького, О.Кузнецової, Л.Лисиченко досліджено різні його аспекти й особливості як окремої мовної одиниці. В ієрархічній системі мовних одиниць слово стоїть безпосередньо над морфологічним рівнем.
Важливою ознакою слова є виділюваність як мінімальної самостійної одиниці мови. А морфеми і фонеми поза словом не виступають.
На відміну від словосполучення і речення слово характеризується відтворюваністю. Якщо словосполучення і речення будуються заново за відомими у мові синтаксичними моделями, то слово існує у мові як даність. Кожне слово пов”язане зі значенням і тому належить до значущих одиниць мови. Значення властиве й іншим мовним одиницям (морфемам, реченням). Специфіку слова становить те, що воно є найменшою самостійною значеннєвою одиницею мови. Усі слово з погляду їх значення можна поділити на 3 групи;
· повнозначні;
· службові;
· вигукові.
Повнозначне слово завжди має реальний зміст, який називають його лексичним значенням. Слову характерне й граматичне значення, яке виражається його різноманітними формами.
Характерним для службових слів є лише граматичне значення, здатність виражати граматичні відношення між повнозначними словами.
Вигукові слова не мають ні лексичного, ні граматичного значення, виступають лише як емоційні сигнали.
СЛОВО – найменша самостійна одиниця мови, що складається зрідка з одного звука, а частіше – з граматично оформленого звукового комплексу, за яким суспільною практикою закріплене певне значення і якому властива відтворюваність у процесі мовлення (І.К.Білодід).
Д.Шмельов: “Слово – це одиниця найменування, яка характеризується цілісністю оформлення (фонетичного та граматичного) та ідіоматичністю”.
Різнобічність визначень слова не виключає виділення його основних ознак:
1. Функціональна ознака. Слово служить для найменування предметів і явищ як само по собі так і в складі словосполучення і речення;
2. Формальна ознака. Зовнішньо слово становить собою кілька фонем, фонетично пов”язаних єдиним наголосом;
3. Семантична ознака. Значення слова цілісне й унікальне, воно існує тільки в єдності з певним зовнішнім оформленням.
Лексичне значення слова
Лексичне значення слова визначається як “певне відображення предмета, явища або відношення у свідомості, що входить до структури слова в ролі так званої внутрішньої його сторони, по відношенню до якої звучання слова виступає як матеріальна оболонка, необхідна не лише для вираження значення і для повідомлення його іншим людям, а й для самого його виникнення, формування, існування, розвитку” (О.І.Смирницький).
Позамовну дійсність утворюють навколишнє середовище, тобто жива і нежива природа в усій різноманітності матеріальних об”єктів, явищ, процесів та відношень між ними і світ внутрішнього життя людини, яка сприймає, аналізує, узагальнює факти об”єктивної дійсності, створює матеріальні і духовні цінності.
Використання мови як засобу спілкування грунтується на номінативній і синтагматичній діяльності.
Номінативна діяльність полягає у називанні, вичленовуванні за допомогою мовних засобів найрізноманітніших предметів об”єктивної реальності, фіксації їх у свідомості.
Під поняттям “синтагматична діяльність” розуміють поєднання за граматичними і семантичними закономірностями відповідних назв у межах різноманітних синтаксичних конструкцій, текстів з метою формування змісту повідомлень. Граничною щодо використання мовних засобів, мінімальною одиницею, здатною називати предмет об”єктивної реальності в широкому розумінні цього поняття, є слово. Використовуючись як назва, воно виконує номінативну функцію.
З функціонально-генетичного погляду номінації поділяються на 2 типи:
а) первісні (непохідні);
б) вторинні (похідні).
У словах, за допомогою яких виражаються первісні номінації, як правило, знавиразнюється зв”язок з ознакою – представником предмета, і тільки шляхом цілеспрямованого лінгвістичного аналізу, зокрема, етимологічного, можна з”ясувати втрачені у ходці історичного розвитку мови мотиви називання.
Наприклад, природне явище, що характеризується як “рвучкий круговий рух вітру” має в українській мові назву “вихор”, якій у давньоукраїнській мові відповідає вих/ъ/ръ (вихор / вітер). Ця назва відповідного природного явища продовжує праслов”янську vixrъ, пов’язану за походженням з дієсловом vixati, яке споріднене етимологічно з індоєвропейським коренем ŭеі “крутити, гнути”. Таким чином, втрачену для носіїв сучасної української літературної мови ознаку явища або предмета позамовної дійсності, що має назву “вихор”, фактично становить процес “крутити, гнути”. Етимологічний аналіз назви “вихор” дає змогу реставрувати прихований у ній мотив номінації, з”ясувати внутрішню форму, зміст відповідного слова.
Вторинні (похідні) номінації характеризуються прозорістю внутрішньої форми. Цьому сприяють виразна словотвірна структура відповідних слів, вторинне використання готових назв унаслідок їх переосмислення.
Наприклад, у говорах лексема “вихор” має назви закрут, крутало, крутень, завій, завійло, вертьол, вітриця, вітерниця, кручений вітер, кривий вітер, лихий вітер.
За характером предметів об”єктивної дійсності, позначуваних відповідними назвами, виділяють “речові” номінативи, до яких належать іменники з власне предметним і речовинним значенням (яблуко, будинок, вода, глина). Таким номінаціям у реальній дійсності відповідають елементи предметного ряду.
Іншу групу назв утворюють ознакові номінації. Вони позначають ознаки і властивості предметів, стани і процеси, абстрактні поняття – так звані несубстанціональні елементи дійсності (зелений, швидко, сидіти, мріяти, радість, характер).
Як проміжні між згаданими типами кваліфікуються назви осіб за діяльністю, родинними зв”язками тощо, а також опредмечені імена процесів (учитель, робітник, брат, мудрець, біганина, ходьба).
Максимально виражений ступінь абстрагування щодо співвіднесеності з відповідними предметами властивий службовим словам, функція яких зводиться до вираження відношень (прийменники, сполучники).
Ознаки слова
1. Відокремленооформленість. Слово – мінімальна вільна форма, яка може вичленовуватись у потоці мовлення, тобто у складі одиниць комунікативного плану, характеризуючись відповідною предметною співвіднесеністю. Крім позначення відповідного предмета, відрізка об”єктивної дійсності, обов”язковою умовою існування слова є властиві йому граматичні характеристики, не орієнтовані на предметну співвіднесеність значення. Граматичне значення органічно входить до семантичної структури слова, утворює діалектичну єдність з нею.
2. За ознакою внутрішньоструктурної цілісності, безпосередньо пов”язаної звичайно з відокремленооформленістю, слово виступає як строго визначена, нароздільна послідовність спеціалізованих з функціонального погляду складових частин, до яких в українській мові належать кореневі і службові морфеми. Останні, в свою чергу, поділяються на словотворчі (суфіксальні і префіксальні) і формотворчі. Серед формотворчих переважають закінчення як морфеми з власне граматичною функцією. Орієнтиром, за яким визначається незмінна послідовність складових частин слова, виступає коренева морфема. по відношенню до неї префіксальні морфеми завжди перебувають у препозиції, словотворчі і формотворчі суфікси – у постпозиції, закінчення займає абсолютно кінцеву позицію у слові. Цілісність слова, позначувана у науковій літературі терміном когезія (лат. cohaerere – зростатися, щільно поєднуватись), не допускає порушення послідовності морфем, появи інших складових частин між ними. Якщо в установленій послідовності морфем з”являється якась інша морфема, то ідентичність слова втрачається і виникає нове слово: гарний – пре-гарний; мудрий – пре-мудрий; стіл – столик.
Слово належить до тих мовних одиниць, які мають не тільки звучання, звуковий склад, що є зовнішньою стороною мовного знака (план вираження), а й значення, яке становить внутрішній зміст (план змісту) мовної одиниці.
Для того, щоб мова виконувала свої основні функції (комунікативну та експресивну), самих номінативних одиниць недостатньо. у зв”язку із складністю функцій, які виконує слово, у ньому наявні 2 види значень – лексичне і граматичне.
В основі лексичного – історично закріплена у свідомості людей співвідносність слова з певним явищем дійсності. ця співвідносність виробилась у колективі і передається усім членам суспільства.
Граматичним називається таке додаткове абстрагуюче значення, яке виражає різні відношення слова, що супроводять його лексичний зміст. Воно забезпечує здатність слова вступати у відношення з іншими словами за законами граматики.
Природа лексичних значень слів не однакова, що проявляється в об”єднанні різних значень у тому самому слові, у закономірностях слововживання, функціонуванні слова у словосполученні і реченні.
Типи лексичних значень
Розмежування типів лексичних значень грунтується на двох головних ознаках:
1.Характері зв”язку відповідних назв з предметами і явищами позамовної дійсності.
2.Особливостях сполучуваності слів з іншими лексичними одиницями у складі словосполучень і речень.
За першою ознакою розрізняють прямі, переносні (похідні) і коннотативно зумовлені лексичні значення.
Словам з прямим значенням властивий безпосередній, неопосередкований номінативний зв”язок з позначуваним.
Переносні (похідні) лексичні значення властиві словам, що виступають опосередкованими назвами предметів і явищ об”єктивної дійсності. Вони формуються внаслідок називання словами з прямим номінативним значенням інших предметів, явищ, ознак. (голова – пряме знач. – частина тіла – переносні – голова зборів, голова уряду, голова комітету).
Переносні (похідні) лексичні значення мають статус загальновживаних або так зв. узуальних (лат. usualis - загальновживаний). Вони обов”язково тлумачаться або перекладаються у словниках.
Від узуальних треба відрізняти оказіональні (лат. occasio - випадок[ДФ1]), значення, зумовлені авторським образним вживанням слів у відповідних контекстах всупереч усталеним нормам сполучуваності:
Крилата скрипка на стіні, червоний дзбан, квітчаста скриня. У скрипці творчі сплять вогні, роса музична срібна й синя. (Б. – І. Антонич).
Природа коннотативно (лат. connotare – позначати додатково) зумовлених лексичних значень полягає у тому, що номінативний зв”язок з позначуваним ускладнюється додатковою інформацією про позитивну або негативну оцінку предмета чи явища, ступінь інтенсивності дії чи ознаки.
Наприклад, бити – гамселити, гніздити, духопелити, дубасити, кулачити;
Спати – спатки, спатоньки, спаточки, спатунечки, спатуні,
спатусеньки, спатусі, спатусічки.
За другою ознакою, тобто особливостями сполучуваності слова з іншими словами у складі словосполучень і речень, виділяють фразеологічно обмежені, фразеологічно обумовлені, синтаксично зумовлені значення.
Фразеологічно обмежені значення властиві словам, що характеризуються вибірковою сполучуваністю з іншими лексичними одиницями (наприклад, прикметники на позначення масті тварин за кольоровими характеристиками поєднуються тільки з іменниками кінь, жеребець, кобила при називанні відповідної масті).
Фразеологічно обумовленими є значення, що реалізуються лише у стійких словосполученнях, де слово до певної міри втрачає індивідуальність. частина слів у фразеологізмі взагалі втратила самостійне значення (спіймати облизня, точити ляси). З прямим номінативним значенням ці слова у сучасній українській мові не вживаються. Фразеологічно обумовленим може виступати якесь одне із значень слова, а решта вільно функціонує у мові (серце тане, їсти очима). Лексичне значення цих слів тлумачиться шляхом підстановки синонімів.
Синтаксично зумовлені лексичні значення мають обов”язковою умовою своєї реалізації відповідні конструкції. Це стосується насамперед багатозначних слів, окремі лексико-семантичні варіанти яких ідентифікуються лише у складі словосполучень.
Наприклад, у слова “море” прямим значенням є “водний простір”; море сміху, гомону, гумору, людей, квітів, зерна, сміху – синтаксично зумовлені значення.
Знакова природа слова
Слово, як одиниця лексичного рівня мови, становить собою єдність:
а) матеріальної форми вираження (послідовність звуків або графічне зображення);
б) значення, закріпленого у суспільній комунікативній практиці;
в) предмета позамовної дійсності, який цим словом іменується.
Знакову природу слова виражає семантичний трикутник, у якому
1) предмет позамовної дійсності;
2)форма вираження;
3) значення
Компоненти даної структури мають термінологічні назви:
1) Предмет дійсності – денотат (лат.denotare - позначати)
референт (лат. refer - відсилати до чого-небудь)
Денотат – це клас відповідних предметів, який ми виділяємо за найбільш загальними критеріальними ознаками. У зв”язку з денотатом виділяють загальну предметну віднесеність словесного знака, в основі якої – уявлення про клас предметів.
У конкретній ситуації значення слова актуалізується, ми називаємо реальний конкретний предмет. У таких випадках словесний знак набуває конкретної предметної віднесеності. Реальний вияв денотата, конкретний предмет називається референтом.
3) Значення словесного знака називається сигніфікатом. Трактування цього терміна мовознавцями, філософами, психологами досить протирічне, оскільки значення формується і фіксується у свідомості людини, тобто є не матеріальною, а ідеальною сутністю.
Значення словесного знака – відношення, засноване на взаємозв”язку між матеріальним вираженням знака і мисленнєвим відображенням у свідомості людей явищ дійсності.
Значення слова – це результат зв”язку мови і мислення. слово є засобом маніфестації таких важливих форм мислення як ПОНЯТТЯ та УЯВЛЕННЯ. Поняття є вищим етапом пізнання, на якому відбувається відхід мисленнєвої конструкції від реального явища, охопленого процесом мислення. Мисленнєвий аналог класу однорідних явищ, йменованих словом, як компонент його значення і називається сигніфікатом (десигнатом).
Функціонування кожного поняття грунтується на нерозривній єдності властивих йому змісту й обсягу. Зміст становлять ті ознаки, які залишаються незмінними при переході від одного предмета до іншого в межах класу або класів.
Сукупність же тих предметів, які за наявністю відповідних ознак об”єднуються у межах класу, становить обсяг поняття. Їм відповідають терміни: зміст – інтенсіонал; обсяг – екстенсіонал.
Існує два принципи з”ясування значення слова:
· загальномовний, побудований на рівні побутового поняття;
· науковий, в основі якого – термінологічне тлумачення.
2. Форма вираження називається формативом. Проблема взаємозв”язку ДЕНОТАТА і ФОРМАТИВА (предмета і його назви) – давня лінгвістична і філософська проблема. Розповсюджена теорія, за якою мовні знаки є довільними, конвенціональними (лицо, обличчя, face). Назва (форматив) не перебуває у внутрішньому природному зв”язку з природою предмета. Для усвідомлення природи словесного знака дуже важливе значення має мотивація, під якою розуміють вибір ознаки, властивості або якої-небудь іншої характеристики денотата як підстави для його номінації. У багатьох випадках цей аспект взаємозв”язку між означаючим і позначуваним нівельований з синхронного погляду і може бути з”ясований лише шляхом етимологічного аналізу.
Номінація денотата може бути:
· немотивованою (вода);
· мотивованою (подорожник);
Словесні знаки поділяються на два класи з погляду їх денотативної і референтної функції.
1. За здатністю позначати предмети, явища, ознаки об”єктивної дійсності виділяють власне номінативні знаки (імена).
2. З погляду формально-граматичної кваліфікації до знаків-імен, крім традиційно виділюваних іменників, прикметників і числівників, належать дієслова і прислівники.
І. Номінативні знаки (імена) поділяються на:
1.Загальні імена (апелятиви)
- предметні (відро);
- ознакові (зелений, іти, швидкість).
2. Власні (Київ).
3. Квантитативні (6 дерев, 2 подруги).
ІІ. Специфіка другого класу у тому, що належні до нього підкласи словесних знаків позбавлені номінативної функції. Вони не називають, а лише заміщають назви предметів і явищ, вказують на них, виступають засобом зв”язку між номінативними знаками в комунікативному процесі або використовуються у функції увиразнення, актуалізації цього процесу. У складі неномінативних знаків виділяють:
1. Заміщувально-вказівні (займенники, займенникові прислівники).
2.Граматично-реляційні (прийменники і сполучники).
3. Актуалізуючі (неформотворчі частки).
