Розвиток феодальної системи господарства на українських землях (VI—XV ст.). Пам’ятки економічної думки

Розвиток феодальної економіки на території України був органічною частиною загальноєвропейського процесу, однак мав певні особливості, головними з яких є хронологічно пізніше завершення формування зрілої феодальної економіки, утвердження в XVI і збереження до середини XIX ст. феодально-кріпосницького господарства, повільний процес становлення ринкової економіки (Україну вважають країною так званого другого ешелону підприємницького розвитку).

Питання періодизації феодальної економіки на території України залишається дискусійним. Поширеним є поділ на такі періоди.

· VI ст. — 30-ті роки XII ст. ―період становлення (генезису) феодальної економіки. Охоплює два етапи:

¨ VI—VIII ст. ― у межах державно-племінних об’єднань склавінів та антів (VI—VII ст.) і державних утворень-князівств за загальною назвою «Руська земля» (VIII—IX ст.);

¨ в умовах Київської держави (882 р. — 30-ті рр. XII ст.).

У східних слов’ян сформувалася власна модель генезису феодальної економіки. Феодалізація відбувалася повільно на основі розкладу первіснообщинних відносин, а отже, мала общинногенний характер. Рабство існувало як патріархальне. Рабовласницька економіка не склалася.

· XII—XV ст. ― період розвитку феодальної економіки. У сучасній історико-економічній літературі поширена думка, що на території України формування зрілої феодальної економіки завершилося в XII ст. – першій половині XIV ст. за часів політичної роздробленості (Київське, Галицьке, Волинське, Переяславське, Чернігово-Сіверське князівства) та Галицько-Волинської держави (1199—1349). Деякі вчені утвердження зрілих феодальних відносин пов’язують з польсько-литовською добою другої половини XIV — XV ст.

· XVI—XVIII ст ― розвиток феодально-кріпосницької економіки в умовах становлення ринкової економіки.

· Остання третина XVIII — перша половина XIX ст. ― криза феодальної економіки і розвиток ринкової економіки як укладу.

5.3.1. Економічний розвиток східнослов’янських племен (VI—IX ст.)

У VI ст. слов’яни стали відомі за власним ім’ям, яке є самоназвою. Це зазначають візантійські автори, в тому числі Йордан у праці «Про походження та діяння готів» (551) та Прокопій Кесарійський в «Історії війн» (550—554).[39] У період Великого переселення народів у V—VII ст. сформувалися три великі гілки слов’ян: східні, західні, південні.

У VI—VII ст. на території України відомі три східнослов’янські археологічні культури: празька, котру пов’язують з племенами склавінів, територія яких займала лісостепову Україну (поширилася також на території Словаччини, Чехії та Моравії); пеньківська, населення якої, відоме під назвою анти, жило між середнім Дніпром і середнім та нижнім Дністром, колочинська на території Верхнього Подніпров’я та басейнів Десни і Сейму, а також на землях балтів і угрофінів.

Назва анти в перші роки VII ст. зникає. Вважається, що антський політичний союз був розгромлений аварами, частина антів переселилася на Балкани, інша об’єдналася зі склавінами, прийнявши їхню назву.

Це був період ранньоцивілізаційних суспільств, у яких почався перехід від територіальної землеробської громади до сільської територіальної громади, що мала назву вервь («мир», «людіє») із алодіальною власністю окремих домогосподарств. Громада складалася з дворищ (10—15 димів-господарств малих сімей однієї великої патріархальної родини), об’єднаних сусідством та економічними зв’язками. В історичній літературі дворище описується як єдиний самостійний житлово-господарський комплекс з полями, сіножатями, лісами, ріками, озерами тощо. Більшість учених стверджує, що земля переходила у володіння малих сімей, які утворювали самостійні господарства (домогосподарства) і витісняли великі патріархальні родини. Лише окремі сільськогосподарські роботи виконувались у спілці. Альєндами (випасами, луками, лісами, водоймами) общинники користувалися спільно. Громада зберігала право власності на землю, виконувала адміністративно-судові функції. Розвивалося майнове та соціальне розшарування, пов’язане з формуванням інститутів князівської влади, виокремленням старійшин із родоплемінної верхівки і дружинної організації. Політичний лад слов’янських племен раннього середньовіччя мав ознаки державних утворень (територіальних воєнно-політичних союзів).

У VIII—IХ ст. на основі племінних союзів, відомих за етнополітичною мапою «Повісті минулих літ»[40], формуються територіальні об’єднання ― землі-князівства. Політична федерація союзів племен (полян, сіверян, древлян, уличів) відома в історичній літературі як державне утворення Руська земля з центром у Середньому Подніпров’ї. Тогочасний суспільно-політичний устрій мав характер військової демократії. Східнослов’янські племена на території України репрезентовані археологічними культурами типу луки-райковецької, волинцівської, роменської.

Продовжувався перехідний період утвердження сільської територіальної громади-верві з економічно самостійними домогосподарствами та алодіальною приватною земельною власністю. Аграрні відносини характеризували «окняжіння» (одержавлення) земель у межах окремих князівств; розвиток приватно-індивідуального господарства; посилення земельної нерівності, перетворення великої земельної власності на головне багатство; збереження власності громади на орні землі та альєнди. Формувалися відносини особистої залежності та підданства, поглиблювалося майнове і соціальне розшарування. Продовжувався процес формування племінної та військової знаті — вона збагачувалася, привласнюючи значну частину воєнної здобичі, захоплюючи землі громади, стягуючи данину з населення, внаслідок розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Було поширене рабство, що мало яскраво виражені патріархальні ознаки, джерелом його були війни. Рабом міг бути лише іноплемінник.

У сільському господарстві поширилося орне землеробство з двопільною системою. Ремесло було самостійним видом діяльності, формувалися спеціалізовані ремісничі центри. З’явилися укріплені поселення ― городища або протоміста (первісні міста). Вони були адміністративними, воєнними, релігійними центрами племінних князівств та сільськогосподарської округи. Поширювалася реміснича та торговельна господарська діяльність у протомістах.

Торгівлю східнослов’янських племен у наукових працях називали торгівлею «арабського періоду», оскільки вона мала транзитно-посередницький характер між Арабським Сходом і Візантією, а також Північно-Східною Європою. Один із найдавніших торговельних шляхів ― «із варяг у греки» ― поєднував Балтійське море з Чорним. Головними предметами торгівлі слов’ян були хутро, віск, мед, раби. Ввозили дорогі тканини, книги, вино, столовий посуд з глини, скла та металу, намисто, перли, бронзові фібули, янтар, зброю, овочі, прянощі.

Вчені вважають, що віче племені розпоряджалося племінним скарбом (зародок казни), куди передавали частину воєнної здобичі, надходжень від мита, судових штрафів, данини. Частина надходжень зосереджувалася у князівській скарбниці, до якого надходила продукція власного господарства князя.

Таким чином, господарство східнослов’янських племен характеризувалося переходом до територіальної громади з приватною земельною власністю та індивідуально-приватним господарством, розвитком ремесла, міст і торгівлі. Почався процес формування феодальних відносин.

5.3.2. Господарство Київської Русі (IX — середина XII ст.).
Пам’ятки економічної думки. «Руська правда»

Київська Русь (давньоруська цивілізація) ― це найбільша держава раннього середньовіччя в Європі. В середині XI ст. її територія охоплювала всі східнослов’янські землі від Чудського, Ладозького та Онезького озер до верхів’їв Волги та Оки, середнього Дніпра, польських і литовських земель. У науковій літературі полеміка щодо рівня феодалізації Київської Русі триває. Важливими джерелами з історії становлення феодальних відносин є правові документи «Руська Правда», «Правда Ярославичів»[41], Статут Володимира Мономаха (1113 р.), що формували так зване «руське право». Вони встановлювали норми права відповідно до канонів християнської релігії. Закріплювали право феодалів на землю і покарання за його порушення, соціальну структуру суспільства, правовий статус різних категорій населення, скасовували окремі положення «звичаєвого права», регулювали організацію вотчинного господарства. Ці документи ― важливе джерело дослідження історії Київської Русі.

З утворенням державності процес феодалізації впродовж X ст. пришвидшився. Розвивалася алодіальна власність малої сім’ї на землю. Спадкові володіння, які передавалися у спадок, продавалися та купувалися, мали назву «жизнь» як синонім до західноєвропейського алоду. Більшість учених вважають, що класичний алод у Київській Русі не сформувався. Зберігалося громадсько-селянське землеволодіння. Громада-вервь обмежувала розпорядження землею. Продовжувався процес «окняжіння» земель у межах окремих князівстві формування державної власності на землю в особі удільного князя. Зростала велика приватна земельна власність. Вона формувалася на основі приватногосподарської ініціативи (приватного права) шляхом захоплення земель громади і селян, колонізації (займання) нових земель та в результаті князівських дарувань дружинникам і знатним людям. Оскільки великих землевласників почали називати боярами, в науковій літературі цей процес отримав назву «обоярювання» земель.

Близько 888 р. князь Володимир провів адміністративно-військову реформу. З метою посилення великокнязівської влади та утвердження верховного права власності великого київського князя на землю було скасовано удільні князівства, державу поділено на землі-волості довкола великих міст (Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир на Волині тощо). Великий київський князь надавав князям-намісникам (синам або довіреним особам) землі-волості в управління (на «стіл») на умовах договору вірності (право кормління): виконання адміністративних функцій, несення військової служби, надання фінансової допомоги, стягування податків, частина яких надходила київському князю як верховному власнику землі. Втрачаючи стіл, князь одночасно втрачав землю-волость, що була володінням бенефіціального типу.Князі-намісники не мали права передавати волость у спадок, відчужувати її без згоди київського князя, за зраду або непокірність могли бути позбавлені волості. Князі постійно переходили з однієї землі-волості до іншої. У великих містах зберігалася також практика запрошення їх на князівський стіл вічем ― органом верховної влади населення у вирішенні державних питань.

Формувалися сеньйорально-васальні відносини. Великий київський князь надавав землі у кормління дружинникам і знатним людям, князі-намісники ― своїм дружинникам і місцевій знаті, яка не належала до оточення великого київського князя. Виникла професійна верства службовців: військових та управлінців ― великих землевласників. Найвищий соціальний статус мали «земські бояри» і «княжі мужі». Великий київський князь надавав намісникам і великим землевласникам імунітетні права: здійснення функцій державної судової, адміністративної, фінансової влади в межах певної території. Проте рівень імунітетних прав залишається дискусійним питанням серед науковців.

Сформувалася ієрархічна структура землеволодіння, що ґрунтувалася на міжкнязівських і князівсько-боярських васальних відносинах. Вони, порівняно із Західною Європою, мали такі особливості: формувалися повільно впродовж XI—XIII ст., значно пізніше, ніж на Заході; відносини покровительства і служби були нестійкими, не чітко вираженими та неоформленими юридично; феодальна драбина була трирівневою: великий київський князь ― князі-намісники; великий київський князь ― князівські бояри; князі-намісники ― земські бояри.

Отже, відносини бенефіціального типу передбачали не право володіння землею, а лише надання владою службовцям з метою управління певними територіями адміністративно-розпорядчих функцій та імунітетних прав, а також права збирання податків з населення (подібно до англійського бокленду). За історичними джерелами, лише в кінці XI — на початку XII ст. почалося надання боярам землі із селянами. Наприкінці XI ст. після з’їзду князів у Любечі в 1097 р. почався процес формування феодального умовно-спадкового володіння («Кождо держить отчину свою»), який не встиг завершитися в домонгольський період.

Співіснували такі форми власності на землю, як державна (уособлення верховної влади київського князя), колективна або громадсько-селянська та приватна феодальна. Склалися такі види великого приватного землеволодіння, як власне князівське, боярське, церковне. В історичній літературі велике приватне землеволодіння і господарство-маєток мають назву вотчина. Частина вчених вважає, що вотчина ― це лише алодіальне землеволодіння, яке можна було вільно відчужити (купити, продати, передати у спадок).

Після прийняття християнства в 988 р. церква існувала на введену князем Володимиром десятину ― десяту частину князівських данин, прибутків із судових і торгових мит. Церковне землеволодіння виникло і розвинулося у другій половині XI—XII ст. із пожертвувань князів, вкладів князів, бояр і членів їхніх родин «на помин душі», приватного придбання, заселення пустищ.

У науковій літературі немає єдиної думки щодо селянського землеволодіння та правового становища селян у Київській Русі. В найранніших історичних джерелах сільське і міське населення називали «люди». В XI ст. з’явилася назва «смерди». Вважається, що було дві групи селян-смердів. Одна ― це вільні та економічно самостійні селяни, дрібні власники землі на основі так званого общинного права за умови верховної власності київського князя на землю. Вони платили податки і виконували повинності. Інша група ― це селяни, які з розвитком власне князівського, боярського і церковного землеволодінь та імунітетних прав потрапили в економічно-поземельну та позаекономічну адміністративно-судову залежність від власника землі.

Перетворення вільного населення на феодально залежне відбувалося також шляхом закабалення. Закабалені люди — закупи і рядовичі — вважалися напіввільними та економічно залежними. Рядовичами називали осіб, які уклали ряд—угоду (зміст не відомий) з феодалом, визнаючи свою залежність від нього. Закупи ― це люди, які потрапили у боргову залежність на умовах позики грошей чи хліба, наймання, при відпусканні холопа на волю. Закупами могли бути збанкрутілі купці, ремісники, селяни. Вони відробляли боргове зобов’язання в господарстві землевласника, а якщо працювали в сільськогосподарському виробництві, мали наділ землі та вели власне господарство. Залежність закупів передбачала підпорядкування феодальній юрисдикції, обмеження права переходу. За втечу або крадіжку закупа перетворювали на раба. Суспільне становище закупа забезпечувало йому право бути свідком у суді, звертатися зі скаргою на власника. Відома і така категорія населення, як ізгої ―люди, які з різних причин вийшли з тієї соціальної групи, до якої належали, але не ввійшли до іншої (звільнені з рабства, збанкрутілі купці, князі без землі, неосвічені сини священиків, селяни без землі). Селяни-ізгої, зберігаючи особисту свободу, ставали поземельно залежними від власника землі.

Таким чином, при формуванні феодальної земельної власності та феодально залежного селянства значення мали ті самі чинники, що і в Західній Європі: відчуження алоду, переваги великого землеволодіння над дрібним, формування відносин панування і підпорядкування, а всередині панівної верстви ― покровительства і служби, надання імунітету. Проте монополія феодалів на землю не сформувалася. Більшість учених вважають, що селяни Київської держави були переважно особисто вільними та економічно самостійними. Не віббувалося масового обезземелення селян і формування їх феодальної залежності.

Стримуючими чинниками феодалізації були значні незаселені та неосвоєні землі, за рахунок яких зростало князівсько-боярське землеволодіння, та сільська громада, що обмежувала право відчуження землі, перерозподіляла між селянами землі, що залишалися в колективному володінні, відповідала за збирання податків і виконання повинностей на основі кругової поруки.

Рабство було економічним укладом. У документах Київської держави для визначення рабства застосовувалися терміни «челядь» і «холопи». Раби перебували в спадково-особистій залежності від свого власника, були об’єктом купівлі-продажу. Джерелами рабства були полон, самопродаж, одруження з рабинею без домовленості з її власником, посада туїна (управителя без угоди), розтрата чужого майна, неспроможність повернути борги, крадіжка, розбій. Холопу дозволялося укладати торговельні та кредитні угоди, але відповідав за них його власник. Частина холопів працювала у дворі власника слугами, інша ― в сільському господарстві. В ХI ст. більшість рабів, крім дворових, почали наділяти землею для організації господарства. За становищем раби поступово наближалися до феодально залежного селянства. В історичних джерелах термін «челядь» часто використовують для назви всього населення князівсько-боярських і монастирських вотчин.

Організація сільськогосподарського виробництва відбувалася в межах вотчини та селянських господарств. До вотчин ― князівських, боярських, монастирських ― територіально належали одне або багато сіл і міст, часто в різних місцевостях, до князівських ― також волості. Вотчина була багатогалузевим господарством. Село у сільськогосподарському аспекті охоплювало орні землі, сіножаті, пасовища, угіддя для риболовлі та полювання. Права майорату (успадкування старшим сином) не було, внаслідок цього села подрібнювалися за заповітом при успадкуванні. Вотчина була єдиним майновим комплексом, домен і селянські домогосподарства ― головною виробничою ланкою. За “Руською Правдою”, переважала натуральна рента, поширеною була примітивна відробіткова рента. Грошова рента згадується в писемних документах з Х ст.

Головну роль у сільськогосподарському виробництві відігравало дрібне господарство селян ― вільних і феодально залежних ― на основі особистої праці. Селянське господарство ― подвір’я-дим ― залишалося складовою дворища. Розмір індивідуального селянського земельного наділу дорівнював у середньому одному «плугові», що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. Існували також невеликі господарства і менша одиниця оподаткування ― «рало». Альменди були у спільному користуванні громади. На чолі громади стояли обрані на вічі староста (отаман) і десятники. Громада мала власний копний суд (“копа” ― зібрання громади), контролювала сплату податків і виконання державних повинностей.

Сільське господарство було основою економіки Київської держави, орне землеробство ― провідною галуззю сільськогосподарського виробництва. У XI—XII ст. дво- і трипільна парові системи переважали практично на всій території. Використовувалися такі знаряддя, як рало, соха і плуг, коси для сінокосів та збирання бобових, лопати, граблі, вила, сокири, ціпи тощо. У XII ст. з’явились водяні млини.

Вирощували жито, пшеницю, овес, просо, гречку, ячмінь для пивоваріння, з бобових культур ― горох, квасолю, сочевицю, боби. В селянському господарстві посіви льону і коноплі були обов’язковими як сировина для виготовлення тканин та олії. Найпоширеніші городні культури ― капуста, ріпа, цибуля, часник, мак, гарбузи, дині. Розводили велику (корів, волів) і дрібну рогату худобу, коней, свиней, свійську птицю (курей, качок, гусей). За «Руською Правдою», крадіжка домашніх тварин вважалася одним із найважчих злочинів. Допоміжними були садівництво, бджільництво, мисливство, рибальство, збиральництво. Значення продуктів збиральництва ― грибів, ягід, диких плодів, горіхів — зростало в неврожайні роки.

Доменіальне господарство у загальновотчинному відігравало меншу роль, ніж селянське, проте воно визначало прогрес у сільському господарстві, давало більше можливості вдосконалювати знаряддя праці, застосовувати передову на той час агротехніку, вирощувати нові культури тощо.

Міста і ремесла. За археологічними матеріалами вивчено три шляхи утворення міст:торговельно-ремісничий, общинно-феодальний і державний. Міста виникали вздовж водних шляхів, з боярських садиб і сіл, центрів міжплемінних союзів, на місці оборонних засік, засновувалися князями. За літописом «Повість временних літ» нараховують у IX ст. 20 міст, у X ― 32 міста, у XI ― близько 60 міст. Найбільшими з них були Київ, Чернігів, Переяслав, Любич, Вишгород, Галич, Теребовля тощо.

У науковій літературі зазначається, що міста Київської Русі були складовими князівської та боярської вотчин; проте населення їх було як феодально залежним, так і вільним (бояри, купці, ремісники). Давньоруські міста були адміністративними, культурними і релігійними центрами. Господарство міст охоплювало ремісниче виробництво і торгівлю, однак в умовах натурального господарства та обмеженого попиту на ремісничі товари міста зберігали аграрний характер, оскільки населення займалося сільським господарством.

Промислове виробництво формувалось як самостійна сфера господарства, набувши галузевого характеру. Його основними історичними формами були домашня промисловість, ремесло та промисли (діяльність сільського населення з переробки продукції сільського господарства та природних ресурсів). У XI—XII ст. ремесло і промисли перейшли у стадію товарного виробництва, працюючи на продаж. Частка промислового виробництва в господарстві Київської держави була незначною. Воно обслуговувало здебільшого потреби міського населення, лише окремі вироби мали товарне значення.

Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні, міські. Сільські ремісники виготовляли переважно продукцію для сільськогосподарського виробництва та потреб членів сільської громади. Ремісники-вотчинники ― це залежні люди, праця яких була складовою вотчинного господарства. Організаційно-виробничою ланкою міського ремесла була майстерня із майстром, підмайстрами та учнями.Вільні міські ремісники селилися за професійним принципом, утворювали спілки, що називалися дружинами. На відміну від цехів Західної Європи, ці спілки виконували лише військові та культурно-релігійні функції. Їх можна вважати зародками ремісничих цехів.

Виокремлювалося понад 60 ремісничих спеціальностей, у тому числі в містах — ковальсько-слюсарна, зброярство, обробка міді, срібла і золота, гончарство, склоробство, виробництво декоративної будівельної кераміки. Споруджували дерев’яні та кам’яні будівлі. У Києві було збудовано кам’яні Десятинну церкву, Успенський і Софіївський собори, Золоті ворота, в Галичі ― 20 мурованих церков, серед яких Успенський собор, у Чернігові ― Спаський і Борисо-Глібський собори, міст через Дніпро.

Торгівля формувалася як самостійна галузь обміну та послуг. Внутрішня торгівля в умовах поширення натурального господарства визначалася потребами обміну сільськогосподарською і ремісничою продукцією. Центрами торгівлі були міста. Формувалася система внутрішніх ринкових зв’язків спочатку в межах міст і сільськогосподарської округи, потім волостей і князівств. Торгівля часто мала міновий характер. Сформувався стан купців, найчисленнішою групою в якому були дрібні торговці. Організаційні форми внутрішньої торгівлі ― базари, торги (спеціалізовані базари) і постійні торгові приміщення. Вони були практично в усіх містах. У великих містах торгівля велася щоденно, в менших — у визначені дні тижня. Починаючи з XII ст., поблизу торгів будували храми, які відали службою мір і маси, збирали мита за користування ними. Загальнодержавне значення мала торгівля збіжжям, металом, сіллю з Прикарпаття. Вироби сільських ремісників збувалися в радіусі 10—15 км, міських — 150—400 км.

Зовнішня торгівля була річковою та караванною, мала посередницько-транзитний і самостійний характер. Визначилися напрямки торгівлі, водні та сухопутні торгові шляхи. Закордонну торгівлю вели великі купці ― «гості». Вони об’єднувалися в торгові корпорації ― гільдії, завдання яких полягало у захисті інтересів членів гільдії, контролі за торгівлею, боротьбі із засиллям бояр у містах. Купці й «гості» перебували під охороною князя. На відміну від Західної Європи, активну участь у торговельних операціях брали князі та бояри. В науковій літературі немає висновків щодо формування простого товарного виробництва як економічного укладу.

У X ст. головним напрямком торгівлі був арабський. У XI—XII ст. особливе значення мала торгівля з Візантією, що велася водним шляхом “із варяг у греки“ та Західною Європою. Важливими торговими шляхами були “соляний“ і “залізний“, що поєднували Київську Русь з кримським узбережжям Чорного моря і Кавказом.

Зовнішня торгівля мала обмежене значення для економіки Київської держави. Ввозилися предмети розкоші, що забезпечували потреби заможного населення. Вивозили продукти лісових промислів. Їх забирали в населення як данину, податки або ренту, а не товар. Продукція сільського господарства не була товаром і не згадується в джерелах як експортна.

Розпочався процес формування фінансово-грошової системи. Класична грошова система в Київські Русі не склалася. Перші товарні гроші ― “ скот“ (шкіряні гроші — оскільки мірилом вартості була худоба), і “ куна“ (хутро куниці). “Кунна“ грошова система була складною і об’єднувалася лічильною одиницею ― гривнею (хутро однієї куниці). В X ст. поширилися візантійські та арабські монети. Наприкінці X ст. грошовою одиницею стала гривна ― злиток срібла як грошова та вагова одиниця. Гривна мала різну форму і масу: київська гривна важила 160—196 г срібла, чернігівська ― близько 196 г, новгородська ― 200 г. Дрібнішими грошовими одиницями були металеві гроші, що зберегли назву «хутрових». За «Руською Правдою», в XII ст. 1 гривна = 20 ногат = 50 резанів = 100 вивериць. Вони функціонували до монголо-татарського нашестя.

Карбування монет почалося за князювання Володимира Великого (980–1015 рр.). Це були златники і срібники, котрі не мали практичного значення у внутрішньому обігу. Пізніше Святополк Окаянний (1015—1019 рр.) та Ярослав Мудрий (1019—1054 рр.) випускали срібну монету довільної маси та розмінні монети ― ногати і резани. Головна роль у грошовому обігу належала західноєвропейським монетам. Гроші виконували майже всі характерні для них функції: засобу обігу та накопичення, платежу, міри вартості.

Зароджувалися лихварські операції, безпосередню участь у яких брали князі та купці. «Статут про рези» (проценти) 1113 року визначав максимальну ставку кредиту в 50%, максимальну суму боргу ― 200 % від позиченого. За умови банкрутства купця, право передусім захищало інтереси князя, потім іноземних інвесторів і лише потім торговців. Позики використовували для розвитку торгівлі та видатків на споживання.

Найдавнішою формою податкових зобов’язань перед державою була данина — постійне і регулярне вилучення державою у населення частини його доходів через позаекономічний примус. Збирали данину шляхом «полюддя» — об’їзду князем із дружиною підвладного населення.

У 947 р. княгиня Ольга провела податкову реформу. Було визначено постійні пункти — «становища» для приймання данини, строки сплати та обсяги данини, спеціальних представників князівської адміністрації, їхні адміністративні та судові функції («устави»). Регламентовано повинності («уроки») залежного населення: утримання представників княжої адміністрації, надання підвод (повоз), будівництво і ремонт фортець, мостів і доріг, військова повинність (в ополченні).

З розвитком феодальних відносин данина трансформувалась у прямі податки (обов’язкові платежі на користь держави згідно із законодавством) з населення та феодальну ренту, яку сплачували феодально залежні селяни-смерди на користь землевласника. Оподатковувалися селянські дими (вчені вважають, що податковою одиницею була земля — «плуг» або «рало»); за сплату податків відповідали дворища на основі кругової поруки. Сплачували данину продуктами лісових промислів, рабами, грішми. Державними доходами київського князя були також торгове і судове мита, судові збори (віра ― грошовий штраф за вбивство, продаж ― за інші провини), воєнна здобич, доходи з княжої вотчини, подарунки. Казни в сучасному розумінні не було. Приватні доходи великого князя не були відокремлені від державних.