Які шляхи формування феодальної власності на землю та феодальної залежності селянства?

Починаючи з VII ст., королі надавали церковним, знатним і великим світським землевласникам імунітет ― право звільнення від державної юрисдикції та самостійного здійснення функцій державної влади: судової, адміністративної, фінансової ― в межах сеньйорії (назва феодального маєтку у Франції) або певної території 1. Імунітетним правом користувалися середні та дрібні вільні землевласники, міське населення. Це посилило соціальну та політичну могутність землевласників, а також сеньйоральну анархію, особливо в кінці IX—X ст.

Сеньйоральна анархія сприяла поширенню процесу комендації (від лат. commendation ― передоручення), коли вільна людина покладала захист своєї особи та майна на земельних магнатів: світських і духовних осіб, монастирі. Комендувалися міське населення, середні та великі землевласники, вільні селяни щодо більш знатного і заможного.

Комендація зумовила формування сюзеренно-васальних соціальних відносин. Особу, яка брала на себе комендацію, називали сюзереном (сеньйором). Договір, закріплений грамотою, надавав сеньйору право верховної власності на землю, а васалу ― право спадкового володіння, визначені особисті та майнові зобов’язання стосовно сеньйора, функції державної (публічної) влади: судової, адміністративної, фінансової (збирання податків). Головним обов’язком васала була військова служба. В умовах панування натурального господарства економічну, соціальну та політичну могутність землевласника оцінювали з огляду на кількість його васалів.

У 714—715 рр. Карл Мартел (майордом-управитель останнього франкського короля династії Меровінгів і засновник династії Каролінгів) провів аграрно-військову реформу, змістом якої було одержавлення земель і надання земельних володінь корони у вигляді бенефіція ― довічного володіння за умови васальної присяги на користь сюзерена та військової служби. Одночасно васалам передавалася частина посадових функцій графа. Наступні франкські королі та земельні магнати наслідували таку політику. Склалося бенефіціальне (умовно-службове тимчасове) землеволодіння, що ґрунтувалося на сеньйорально-васальних відносинах. У IX ст. із визнанням васальної служби спадковою бенефіцій перетворився на феод ― умовно-службове спадкове володіння (закріплено Керсійським капітулярієм 877 р.). Якщо васал порушував свої обов’язки, сеньйор мав право за рішенням суду відібрати бенефіцій. Проте такі випадки траплялися рідко. Власники феодів складали лицарський стан1. Відносини між ними базувалися на основі феодальної ієрархії. Драбина феодальнихвідносин охоплювала власників повного суверенітету в особі короля (його вважали першим серед рівних), герцогів, графів, віконтів, баронів, які переходили від одного до іншого сеньйора або намагалися були самостійними; ще нижче знаходились власники сеньйорій-шателеніїв; найнижче ― дрібні сеньйори або звичайні лицарі (шевальє).

Поширеною була така форма перетворення вільного селянина у залежного, як прекарні відносини. Їх сутність полягала у відчуженні алоду дрібного власника на основі договору на користь церкви або світського феодала за умови повернення його як прекарія («землі, наданої на прохання») в довічне користування («прекарій повернутий»). Існував також «прекарій нагороджений», коли надавали додатковий наділ землі.

Упродовж VIII—IX ст. сформувалося феодально залежне селянство. Воно охоплювало різні категорії: рабів-серів, вільновідпущеників, колонів і франків, які втратили право власності на алод. Їх правовий та соціально-майновий статус уніфікувався. Згідно із капітулярієм 847 р. кожен вільний селянин мав знайти сеньйора. Селянство об’єднували загальні назви: серви ― особисто та поземельно залежні від власника землі (феодала), їх повинності мали спадковий характер; віллани ― особисто вільні та поземельно залежні. Оскільки селянин не був повноправно вільним, то не був зобов’язаний виконувати військову службу. Рентні відносини стали основною формою експлуатації селянства.

Важливим джерелом з історії феодального маєтку є капітулярії. Найвідомішим є «Капітулярій про вілли» (794 р.), виданий як регламент королівських маєтків. Каролінгський маєток розвивався на натурально-господарській основі, мав значні території. Організація праці будувалася на основі експлуатація сервів, які були особисто-спадково залежними селянами від короля і отримували наділи-манси, з використанням натуральної та відробіткової системи рентних відносин. Працювали також дворові селяни (провендарі). Завданням управителя було забезпечення потреб королівського двору. Із цією метою розвивали сільське господарство, що було головною сферою діяльності, та вотчинне ремесло. Проводилася політика створення запасів, реалізації лише надлишків, виготовлення військового спорядження.

Отже, у Франкській державі VI—IX ст. генезис феодального земельного ладу базувався на основі синтезу романізованих і общинногенних елементів. Традиції пізньоримського приватного землеволодіння асимілювалися з алодіальною формою власності. Вільне дрібне землеволодіння було витіснено великим, община як форма господарювання у франків була замінена феодальним маєтком-сеньйорією. Сформувалося феодально залежне селянство. Впродовж VIII—IX ст. селяни втратили алодиальну землю як власність, але зберегли її як наділ, необхідну умову господарювання.

В Італії та Іспанії генезис феодалізму набув романізованих рис. В економічному житті Лангобардського та Вестготівського варварських королівств римська протофеодальна спадщина — матеріальна культура, велике землеволодіння, колонатна система та рентні відносини ― відіграла роль асимілятора вільної германської общини (наприклад, в Іспанії вестготи становили 5 % населення), пришвидшила формування общини-марки й алодиальної власності, бенефіціального та феодального землеволодіння, залежного селянства, активізувала його економічну та соціальну диференціацію. Арабське завоювання Іспанії (початок VIII ст.) зумовило виникнення різних форм східного державного феодалізму.

Англія упродовж I ст.н. е. до 408 р. була провінцією Римської імперії, але вплив римської економіки був незначним. У V — на початку VI ст. її завоювали германські племена англосаксів, у результаті чого утворилися варварські королівства. Генезис феодальних відносин мав общинногенний характер.

В англосаксонський період у VI — середині XI ст. класичні громада-марка й алод не сформувалися. Мала родина володіла фольклендом (народною землею) ― спадковим землеволодінням, право розпорядження яким обмежувала громада (тун). Площа одного наділу-гайда становила 120 акрів (акр — 0,4 га). Визначальним для соціальних відносин було існування вільного населення (селян-керлів і знатних) та невільних (рабів і літів з корінного кельтського населення).

Велике землеволодіння формувалося за рахунок колонізації землі, захоплення родоплемінною (ерлами) і службовою (тенами) знаттю до 40 гайдів землі; надання королем ерлам, тенам та церкві землі на правах бокленду («земля за грамотою») ― права на збирання доходів і податків, суду, стягування штрафів, комендації. Король жалував імунітет, владу над людьми, а не право власності на землю. Між власником права бокленду і селянами, які жили на цій землі, встановлювалися відносини особистої залежності та підданства. Утворення в 829 р. єдиного королівства пришвидшило «феодальне освоєння» території, зростання влади феодала над селянами. Згідно із «Правдою» 930 р. вільні селяни мали знайти сеньйора. Основною формою селянського землекористування стала віргата (1/4 гайда або 12 га). Зростали обсяги земельної феодальної ренти. Напіввільні люди (лети) і раби брали в користування землю на основі рентних відносин.

Утворенню великих землевласників сприяло формування стану професійних воїнів. Кожен, хто володів понад п’ятьма гайдами землі, був зобов’язаний кінно на чолі невеликого загону служити королю як дружинник. Основна маса вільних людей перетворювалася на селян, зайнятих виключно сільським господарством.

Уповільнювальними чинниками феодалізації були рабство до XI ст. і датська колонізація, оскільки поселенці зберігали особисту свободу та громадське землеволодіння.

Феодалізація господарства завершилася після нормандського (Нормандія ― провінція на півночі Франції) завоювання Англії в середині XI ст. Це засвідчено у матеріалах перепису 1085—1086 рр. населення та земель, у так званій «Книзі страшного суду» (вважалося, що під час перепису треба давати точні дані, як на Страшному суді). Земля була одержавлена, сьома її частина стала доменом короля, а норманським лицарям і знатним англосаксам землю надавали на правах феода. Феодальної ієрархічної драбини типу французької створено не було. Сеньором виступав король, васалами ― всі феодали. Сформувалося феодально залежне селянство, яке охоплювало дві основні групи ― повнонадільних віланів і малоземельних котерів. Залишалися вільні селяни ― фригольдери.

У Німеччині розвиток феодальної економічної системи відбувався повільно на основі еволюції первісного господарства. У процесі трансформації землеробської громади у територіально-сусідську марку сформувалася алодиальна власність на землю. Поширення різних форм відчуження алода, виникнення племінних князівств і герцогств, експансія германців на територію Римської імперії та служба її імператорам, поширення християнства сприяли соціальній диференціації населення (алодистів) на знатних і заможних землевласників, вільних, економічно та особисто залежних. Останні втрачали свободу через продаж, дарування (переважно примусове) землі, комендацію та патронат. Процес феодалізації гальмувала відсутність єдиної німецької держави. Входження німецьких земель до імперії Карла Великого сприяло синтезу романізованого та германізованого феодалізму. Пришвидшилося формування великого землеволодіння та сеньйорально-васальних відносин на бенефіціальній, пізніше феодальній (ленній) основі, а також особисто й економічно залежного селянства. Розширився імунітет феодалів. Остаточно ленна система утвердилася в XII ст. Особливістю німецького феодалізму була значна роль церкви як духовного феодала.

Таким чином, при формуванні феодальної економіки вирішальне значення мали відчуження алода, переважання великого землеволодіння над дрібним, налагодження між землевласниками та селянами відносин панування і підпорядкування, а в середині панівної верстви ― покровительства і служби.

XI−XIII ст. були періодом зрілих феодальних аграрних відносин. Панувала феодальна власність на землю. Існували такі її види: королівська, світська, духовна. Ієрархія соціальних і земельних відносин на основі договору між сеньйором і васалом обмежувала права феодалів на землю. Ці відносини були верховними (алодіальними, носіями яких була королівська влада), сеньйоральними та васальними (рицарське утримання землі). Економічний зміст васальних відносин полягав у перерозподілі феодальної ренти між членами панівних верств населення. За правом майорату феод повністю (або дві його третини) успадковував старший син. Із XII ст. феод відчужувався, але покупець визнавав васальний договір. У Німеччині ленни охоплювали, крім землі, податки, мито, посади, карбування монет. Ленне право регулювало всі сторони господарського життя.

У сільському господарстві основним суб’єктом господарювання був феодальний маєток (сеньйорія — у Франції, манор — в Англії, грундгершафт — у Німеччині). Феодальний маєток ― це комплекс феодальної земельної власності та пов’язаних з нею прав на феодально-залежних селян. Виробництво організовували в рамках селянських господарств і домену, останній присвоював шляхом феодальної ренти значну частину праці селян. У землекористуванні зберігалися общинні порядки: черезсмужжя та примусові сівозміни, система відкритих полів. Права селян щодо користування альмендами визначав власник. Маєток мав натурально-самодостатній характер: багатогалузевий, виробництво продуктів споживчої вартості з реалізацією надлишків, існування ремісничого виробництва. Управляли маєтком прикажчики або самі сеньори.

Приватна (сеньйоральна) юрисдикція поступово витіснила державну. Розширилися сеньйоральні права. Феодальна залежність селянина від сеньйора охоплювала особисту, поземельно-економічну, адміністративну, судову і військово-політичну. Сеньйорально-селянські відносини визначали соціальний статус та економічне становище селянства (розміри наділів, ренти та повинностей), що фіксував звичай. У соціально-правовому відношенні селяни поділялися на тих, які перебували в особисто-спадковій залежності, та вільних від неї, зокрема французькі серви та вілани, англійські котери та віллани, німецькі лейбайгене та херіге. Впродовж XII–XIII ст. селяни звільнилися від особисто-спадкової залежності. Зберігалися вільні алодисти, передусім в Німеччині й Англії. Вони залежали від держави через представників влади. Всі селяни брали участь в укладенні майнових і земельних угод, успадковували та продавали майно. Селянські господарства поділяли на повнонадільні, півнадільні, чверть надільні.

Феодальна земельна рента мала три види: натуральну, грошову і відробіткову. Більшість вчених вважає, що співіснували всі види ренти, але переважала натуральна та грошова. Відробіткова рента не перевищувала кількох тижнів на рік. Селянські повинності стосувалися військових постоїв та реквізицій, торгового та дорожнього мита, будівельних робіт, виплат за сервітути ― правокористуватися чужою власністю, у тому числі альєндами, за одруження, успадкування майна, феодального найму ― примусової праці за плату. Поширення набув баналітет ― монопольне право феодала на господарські об’єкти для переробки сільськогосподарської продукції (селяни користувалися млином, виноградними пресами, печами сеньйора). Селяни платили державні податки як складову сеньйоральних платежів, церковну десятину. У Франції феодали збирали талью ― екстраординарний податок.

В історико-економічній літературі України обґрунтовано дві основні позиції щодо статусу селян Західної Європи в XI−XIII ст. на етапі класичного феодального господарства. Частина вчених оцінює залежність селян як кріпосний стан: особисто-спадкова залежність, прикріплення до землі, відсутність права на вихід з-під влади феодала були загальноєвропейським явищем. Однак в європейській науці панує думка, що поняття «кріпосний селянин» і «кріпосне право» характерні для пізнього середньовіччя у країнах Центральної та Східної Європи.

Кріпосне право ― це система правових норм феодальної держави (отже, має загальнодержавний статус), спрямованих на особисто-спадкове прикріплення селян до землі, ознака доменіально-відробіткового господарства. У Західній Європі спроби заборонити відхід селян від землі на державному рівні не мали успіху.

У XIV−XV ст. відбулися зміни в аграрних відносинах та організації сільського господарства, що мали значення аграрного перевороту. Докорінні зміни виявилися у таких загальних процесах, як:

· викуп селянами особистої свободи без землі, майнове розшарування;

· основними формами селянського землекористування були спадкове, протягом життя та оренда. Формувалися різні типи селянських господарств: економічно заможні із власною або орендованою землею, малоземельні та безземельні;

· доменіальні землі здавали в оренду на один, три або дев’ять років, що давало змогу швидко пристосуватися до змін економічної кон’юнктури, або для їх обробітку використовували найману робочу силу;

· зростання економічної ролі селянського господарства та зменшення домену, значення його зберігалося у галузях, зорієнтованих на ринок: тваринництві, лісових промислах, вирощуванні технічних культур, садівництві, городництві;

· комутація земельної ренти ― заміна відробіткової та натуральної ренти фіксованою грошовою (цензом). Цензова система при розширенні виробництва в господарстві селянина і зростанні цін на сільськогосподарську продукцію забезпечувала збільшення доходів і виробничих витрат. Заміна феодальних повинностей фіксованими платежами;

· зменшення сеньйоральної та зростання державної (податкової) залежності селянства;

· зростання товарності сільського господарства, втягування у товарно-грошові відносини феодальних і селянських господарств, становлення стійких економічних відносин між селом і містами, сільським господарством і промисловістю.

Економічні процеси у сільському господарстві були зумовлені сукупністю соціально-економічних та політичних причин, серед яких: а)демографічна криза внаслідок чуми середини XIV ст., коли протягом наступних 100 років населення Європи зменшилося на третину, а населенні пункти ― на 50 %; б) внутрішні суперечності у феодальному маєтку, економічні можливості якого не задовольняли потреби власників і селян; в) зростання міст і збільшення обсягів товарного виробництва, що створювало можливості для ринкового розвитку сільського господарства; г) формування централізованих монархій та посилення центральної влади, поступовий перехід селян під юрисдикцію держави; д) заміна класичного феоду рентним, коли васал отримував за службу лише ренту з наданої у користування землі або грошову винагороду. Це руйнувало феодальну ієрархію. Основу васальних відносин становили гроші, а не земля; є) масові народні повстання проти феодального гноблення (наприклад, повстання Уота Тайлера у 1381 р. в Англії, Жакерія в 1385 р. у Франції).

Шляхи реформування сільського господарства у кожній країні мали свої особливості.

У Франції королі руйнували норми васального права. Дворянство переходило на королівську службу, не займалося господарством. Зменшення доменних земель зумовило утворення так званої чистої («селянської») сеньйорії. Селяни користувалися землею на правах цензиви або оренди. Феодали зберігали монополію на землю та систему баналітетів. Селяни без обмежень продавали, закладали, заповідали цензиву та купували землю, що сприяло формуванню селянської власності. Оренда забезпечувала сеньйорії 80 % доходів. Найчастіше укладали договір короткотермінової оренди ― на три-дев’ять років. Використовувалася наймана праця.

В Англії існували такі типи селянських господарств: фригольдерські з правом землевласності; копігольдерські («протягом усього життя») на основі землекористування з виплатою грошового фіксованого цензу; орендовані. Розпочалося формування верстви фермерів (йоменів) ― вільних орендарів, які займалися вівчарством або були посередниками між власниками та утримувачами землі. Використання найманої праці стало звичним явищем. Проте англійські селяни не домоглися спадкових прав на землю, як у Франції.

Особливістю аграрного розвитку Англії було започаткування реформи землеустрою ― ліквідації системи черезсмужжя та відкритих полів, об’єднання феодалами та заможними селянами земель в одну ділянку, її обгородження і вилучення з примусової сівозміни, обмеження прав селян щодо користування громадськими землями. Як наслідок, значна частина селянства зазнавала обезземелювання і ставала батраками (котерами).

У Німеччині на північно-західних землях сформувалася значна верства вільних заможних селян-орендарів ― майєрів, які займалися товарним господарюванням на 4—7 повних наділах, використовували найману працю та передавали землі в суборенду. На південно-західних землях переважали дрібні господарства селян на здольщині або половинщині. Власниками ґрунтів ставали міщани. На колонізованих заельбських (східних) землях аграрні відносини ґрунтувалися на основі так званого німецького права. Колонізація (локація) відбувалася шляхом заснування сіл на необроблюваних землях за трипільною системою. Її організовував спеціальний локатор-осадчий на основі локаційної грамоти. У процесі землеустрою орні землі об’єднували на основі трипілля в компактні поля, кожне з яких ділилося на ниви відповідно до кількості селянських господарств. Селянська родина отримувала три ниви (озиму, яру і парову), що складали в сукупності гуфу землі, що в два‑три рази було більше ніж у Старій Німеччині (вважають, що гуфа була фламандського взірця, в середньому 16,8 га), платила чинш (слов’янська назва цензу), десятину і земельний податок на користь князя.

У другій половині XV ст. на німецьких землях, особливо в Остєльбії, почалася феодальна реакція. Феодальний маєток перебудовувався на фільварок — багатогалузеве, товарне господарство, виробництво в якому організовувалося на доменній землі на основі відробіткової ренти селян з власною тягловою силою та інвентарем. Земля фільварку (домену) збільшувалася за рахунок селянської та громади. Селянські господарства обезземелювалися. Кількість повнонадільних селянських господарств залишали такою, щоб їх тягловою силою та інвентарем обробити землі фільварку.

Сільське господарство впродовж XI—XV ст. було панівною галуззю економіки. Традиційно розвивалися рільництво, городництво, садівництво і тваринництво. Сільське господарство повільно прогресувало завдяки внутрішній колонізації земель, удосконаленню агротехніки, знарядь праці та організації виробництва, підвищенню виробничого досвіду селян. Значну роль відіграла матеріальна спадщина Римської імперії. В XIV—XV ст. сільське господарство почало набувати товарного характеру, посилилася господарська спеціалізація регіонів. Накопичувалися знання з агрономії, з’явилася спеціальна література для популяризації раціоналізаторських методів господарювання. Однак вона була доступною лише для феодалів. Селяни господарювали, дотримуючись давніх звичаїв.