Сучасна українська ділова мови: етапи становлення, проблеми та перспективи розвитку

Сучасна українська літературна мова почала формуватися в 19 столітті. Її започаткував І. Котляревський творами "Енеїда", "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник". В цих творах письменник використав київсько-полтавську селянську говірку.

Вирішальна роль у становленні сучасної української літературної мови належить Т. Шевченкові. Він поєднав народно-розмовну мову з засобами українського фольклору і старослов'янськими елементами урочистого стилю, пов'язаними з біблійною тематикою. Надзвичайно важливим етапом у становленні загальнонародної літературної мови було здійснене в поезії Шевченка розширення виражальних можливостей української мови, зокрема віднайдення мовних ресурсів для створення високого поетичного стилю.

Слід зазначити: у першій половині й середині XIX ст. в середовищі українських літераторів переважав етнографічно-народницький погляд на розвиток української мови.

Це не дивно: адже характерною рисою тоді було мовне протистояння русифікованого міста й українського села. Зросійщення (або полонізація) вищої верстви українського суспільства гальмували творення зразкового варіанта української мови. Україномовна освічена верства народу на території підросійської України в кінці XIX ст. була ще нечисленною й обмежувалася переважно середовищем митців. Ця обставина зумовлювала й орієнтацію літераторів на селянство як головного свого читача.

На кінець XIX ст. письменникам в особі таких їхніх представників, як Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський та ін., вдалося подолати жанрово-стильову обмеженість української літератури. В історії національної літературної мови цим письменникам належить заслуга переорієнтації її з "мови сільської баби", згідно з народницькою концепцією І. Нечуя-Левицького, на культурно опрацьовану мову, яка могла б служити потребам розвинутого суспільства. Творчість Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського піднесла літературну мову на вищий рівень, збагатила її словниковий склад, розширивши його науковою, виробничою, суспільно-політичною лексикою, удосконалила засоби образного виразу. Окремо слід відзначити внесок цих письменників, особливо Івана Франка, у справу формування публіцистичного і наукового стилів української мови.

Розглядаючи історію української літературної мови у XIX ст., не можна оминути заборонену в радянському мовознавстві тему існування в цей час двох її територіальних варіантів – західно-українського і східно-українського, що було неминучим наслідком політичного поділу країни. Якщо в тій частині України, що входила до складу Російської імперії, українців і білорусів було включено до проекту "великої російської нації" і, відповідно, їхні мови через низку заборонних указів було зведено до становища місцевої говірки "общерусского языка", то на підавстрійській Україні офіційних заборон щодо української мови не було. Завдяки реформам Франца Йосифа українська мова у 1867 р. здобула статус однієї з краєвих мов, що давало можливість вживати її в місцевому урядуванні, судочинстві, на транспорті, в торгівлі, у різних сферах культурного життя міста та селянських громад. Саме в цьому регіоні у другій половині XIX ст. почало розвиватись українське шкільництво, було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, з'явились україномовна преса й книговидання.

На відміну від підросійської України, де соціальна база української мови була обмежена селянством, а формування її літературного різновиду відбувалось у межах одного, художнього стилю, орієнтованого на відповідну верству населення, соціокультурні чинники розвитку західноукраїнського регіону стимулювали формування тут поліфункціональної літературної мови. Саме у Львові і Чернівцях було започатковано становлення офіційно-ділового, наукового й публіцистичного стилів нової української мови з одночасним формуванням міських україномовних середовищ, що активізувало утворення міських койне на базі української мови – усного мовлення місцевої інтелігенції, підприємців, ремісників.

Галицько-буковинський варіант літературної мови формувався на кількох джерельних базах, що відображено у дефініції терміна галичанізм (галицизм, рутенізм), який виник у Східній Україні в ході мовної дискусії щодо шляхів формування літературної мови кінця XIX ст.

Розбудову літературної мови західноукраїнського зразка супроводжували процеси активізації запозичень з інших мов, у яких функцію головного джерела і посередника запозичень виконувала польська мова.

Слід зазначити, що найактивнішим захисником чистоти "малоросійського наріччя" і супротивником польських впливів лишався царський уряд. В урядових колах імперії прекрасно розуміли загрозу, яку становив для успішного завершення проекту "великої російської нації" мовно-культурний розвиток Західної України. Поява таємного циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва від 8 липня 1863 р. була викликана спробою нейтралізувати вплив Галичини на підросійську Україну, про що виразно свідчить аргументація заборони української мови, наведена в цьому документі: "...саме питання про користь і можливості використання у школах цього наріччя не вирішено, але навіть порушення цього питання було сприйнято більшістю малоросів з обуренням, яке часто висловлюється в газетах. Вони дуже ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і не може бути і що їхнє наріччя, яким послуговується простолюд, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що російська мова так само зрозуміла для малоросіян, як для великоросіян, і навіть значно зрозуміліша, ніж вигадувана тепер для них деякими малоросіянами і особливо поляками так звана українська мова".

Із наростанням суперечностей українська громадськість розділилася на два табори – прихильників галицьких елементів у мові і їхніх супротивників, що в кінці 90-х років XIX ст. призвело до тривалої дискусії, в якій зіткнулися різні погляди на шляхи розвитку української літературної мови.

Результати дискусії, хід якої позначався гостротою й нерідко представляв діаметрально протилежні думки, виявився, однак, позитивним. Західноукраїнській і східноукраїнській інтелігенції вдалося дійти згоди щодо спільного напряму розвитку літературної мови, до складу якої було включено мовні набутки Галичини й Буковини, що розширювало стилістичний діапазон української мови і підносило її на новий щабель розвитку. Коли в Східній Україні після 1906 р. з'явились україномовна преса й книговидавнича справа, лексичний матеріал, напрацьований у Галичині й Буковині за попередніх 30 років, було широко використано для розбудови публіцистичного й наукового стилів.

Дослідження Ю. Шевельова спростовують поширене в радянському мовознавстві твердження про обмеженість діалектної бази загальнонаціонального стандарту тільки середньонаддніпрянськими говорами. Сучасна українська літературна мова, зазначає Ю. Шевельов, "сміливо може бути названа мішаною щодо діялектної основи, і, отже, традиційне підручникове твердження про її київсько-полтавську основу вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з великим галицьким нашаруванням. Але ці нашарування так тривало відкладалися в українській мові і так органічно в неї всотані, що виділити їх з усієї системи сучасної літературної мови – річ взагалі цілком неможлива. І схід, і захід України складали свої внески в літературну мову, не оглядаючися й не ощаджуючи. Ці внески так переплелися, що дуже часто найуважніший дослідник не може розплутати їхнього коріння. "

Остаточне утворення спільної для всієї України літературної мови на засадах діалектної многоосновности, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулось у 20-х роках XX ст., в добу "українізації".