Левіафан, або матерія, форма й влада держави церковного й цивільного

 

Про природній стан людського роду в його відношенні на щастя й нещастям людей

 

Люди рівні від природи. Природа створила людей рівними у відношенні фізичних і розумових здатностей, тому що, хоча ми спостерігаємо іноді, що одна людина фізично сильніше або розумніше іншого, однак якщо розглянути всі разом, те виявиться, що різниця між ними не настільки велика, щоб одна людина, ґрунтуючись на ній, міг претендувати на яке-небудь благо для себе, на яке іншої не міг би претендувати з таким же правом. Насправді, що стосується фізичної сили, те більш слабкий має досить сили, щоб шляхом таємних махінацій або сполучника з іншими, кому загрожує та ж небезпека, убити більш сильного. Що ж стосується розумових здатностей (я залишаю осторонь мистецтва, що мають свою основу в словах, і особливе мистецтво доходити до загальних і непорушних правил, називане наукою, якимись правилами мають деякі, і те лише відносно деяких речей, тому що правила ці не вроджені здатності, що народилися з нами, а також не придбані (як розсудливість) у процесі спостереження над чимсь іншим), те я знаходжу щодо цього навіть більша рівність серед людей, чому відносно фізичної сили. Тому що розсудливість є лише досвід, який в однаковий час здобувається рівною мірою всіма людьми щодо тих речей, якими вони з однаковою ретельністю займаються. Те, що може зробити така рівність неймовірною, є лише суєтна вистава про власну мудрість, властиве всім людям, що вважаються, що вони мають мудрість більшою мірою, чому простолюд, тобто чому всі інші люди, крім них самих і деяких інших, яких вони схвалюють чи тому, що вони прославилися, або ж тому, що вони є їхніми однодумцями. Тому що така природа людей. Хоча вони можуть визнати інших більш дотепними, більш красномовними й більш утвореними, але із труднощами повірять, що є багато людей настільки ж розумних, як вони самі. І це тому, що свій розум вони спостерігають поблизу, а розум інших — на відстані. Але ця обставина скоріше говорить про рівність, що про нерівність людей щодо цього. Тому що немає кращого доказу рівномірного розподілу якої-небудь речі серед людей, чому те, що каждый людина задоволена своєю часткою.

 

Через рівність виникає взаємна недовіра. Із цієї рівності здатностей виникає рівність надій на досягнення наших цілей. От чому, якщо дві людини бажають однієї й тієї ж речі, якої, однак, вони не можуть мати вдвох, вони стають ворогами. На шляху до досягнення їх мети (яка полягає головним чином у збереженні життя, а іноді в одному лише насолоді) вони намагаються погубити або скорити один одного. Таким чином, виходить, що там, де людей може відбити напад лише своїми власними силами, він, саджаючи, сіючи, будуючи або володіючи яким-небудь пристойним маєтком, може з імовірністю очікувати, що прийдуть інші люди й з'єднаними силами віднімуть його володіння й позбавлять його не тільки плодів власної праці, але також життя або волі. А нападаючий перебуває в такій же небезпеці з боку інших.

 

Через взаємну недовіру – війна. Із цієї взаємної недовіри людей немає більш розумного шляху для людини до забезпечення свого життя, як вживання попереджувальних заходів, тобто силою або хитрістю тримати у вузді всіх, кого він може, доти поки не переконається, що немає іншої сили, досить значної, щоб бути для нього небезпечної. Це не виходить із рамок заходів, необхідних для самозбереження, і звичайно вважається припустимим. Тому що серед людей є такі, які заради одного насолоди споглядати свою силу під час завоювань ведуть ці завоювання далі, чим цього вимагає безпеку, те й інші, які в інших випадках були б раді спокійно жити у звичайних умовах, не були б здатні довго зберігати своє існування, якби не збільшували свою владу шляхом завоювань і обмежилися б тільки обороною. Звідси випливає, що таке збільшення влади над людьми, оскільки воно необхідно для самозбереження людини, також повинне бути дозволене йому.

 

Мало того, там, де немає влади, здатної тримати в підпорядкуванні всіх, люди не випробовують ніякого задоволення (а напроти, значну гіркоту) від життя в суспільстві. Тому що кожна людина домагається того, щоб його товариш цінував його так, як він сам себе цінує, і при всякому прояві презирства або зневажливого відношення, природно, намагається, оскільки в нього вистачає сміливості (а там, де немає загальної влади, здатної змусити людей жити у світі, ця сміливість доходить до того, що вони готові погубити один одного), змусити у своїх ганьбителів більш висока повага до себе: в одних — покаранням, в інших — прикладом.

 

Таким чином, ми знаходимо в природі людини три основні причини війни: по-перше, суперництво; по-друге, недовіра; по-третє, спрагу слави.

Перша причина змушує людей нападати один на одного з метою наживи, друга – з метою власної безпеки, а третя – з міркувань честі. Люди, спонукувані першої причиною, уживають насильство, щоб зробитися хазяїнами інших людей, їх дружин, дітей і худоби; люди, спонукувані другий причиною, уживають насильство з метою самозахисту; третя ж категорія людей прибігає до насильства через дрібниці начебто слова, посмішки, через незгоду в думці й інших проявів неповаги, безпосередньо чи по їхній адресі або за адресою їх рідні, друзів, їх народу, стану або імені.

При відсутності громадянського стану завжди є війна всіх проти всіх. Звідси очевидно, що, поки люди живуть без загальної влади, що тримає всіх їх у страху, вони перебувають у тому стані, який називається війною, і саме в стані війни всіх проти всіх. Тому що війна є не тільки бій, або воєнна дія, а проміжок часу, протягом якого явно позначається воля до боротьби шляхом бою. От чому час повинний бути включене в поняття війни, так само як і в поняття погоди. Подібно тому як поняття дурної погоди полягає не в одному або двох зливах, а в похилості до цього протягом багатьох днів підряд, точно так само й поняття війни полягає не в боях, що відбуваються, а в явній спрямованості до них протягом усього того часу, поки немає впевненості в противному. Усе інше час є мир.

Незручність подібної війни. От чому все, що характерно для часу війни, коли кожний є ворогом кожного, характерно також для того часу, коли люди живуть без усякої іншої гарантії безпеки, крім тієї, яку їм дають їхня власна фізична сила й винахідливість. У такому стані немає місця для працьовитості, тому що нікому не гарантовані плоди його праці, і тому немає землеробства, судноплавства, морської торгівлі, зручних будинків, немає засобів руху й пересування речей, що вимагають великої сили, немає знання земної поверхні, вирахування часу, ремесла, літератури, немає суспільства, а, що гірше всього, є вічний страх і постійна небезпека насильницької смерті, і життя людину самотнє, бідна, безпросвітна, тупа й кратковре-менна.

Декому, що недостатньо зважив ці речі може здатися дивним допущення, що природа так роз'єднує людей і робить їхніми здатними нападати один на одного й розоряти один одного; не довіряючи цьому висновку, зробленому на підставі страстей, він, може бути, побажає мати підтвердження цього висновку досвідом. Отож нехай такий, що сумнівається сам помізкує над тем обставиною, що, відправляючись у шлях, він озброюється й намагається йти у великій компанії; що, відправляючись спати, він замикає двері; що навіть у своєму будинку він замикає ящики, і це тоді, коли він знає, що є закони й збройні представники влади, готові помститися за всяку заподіяну йому несправедливість. Яке ж думка має він про своїх співгромадянах, відправляючись у шлях збройним, яка думка має він про свої согорожанах, замикаючи свої двері, про свої дітей і слугах, замикаючи свої ящики? Хіба він не в такій же мері обвинувачує людський рід своїми діями, як я моїми словами? Однак ніхто з нас не обвинувачує людську природу саму по собі. Бажання й інші людські страсті самі по собі не є гріхом. Гріхом також не можуть уважатися дії, що виникають із цих страстей, доти, поки люди не знають закону, що забороняє ці дії; а такого закону вони не можуть знати доти, поки він не виданий, а виданим він не може бути доти, поки люди не домовилися щодо тієї особи, яка повинна він видавати.

 

1. У чому є підґрунтя рівності людей при наявності їх суттєвих відмінностей?

2. До чого спонукає уявлення про зрозуміння рівності?

3. Чим відрізняється війна всіх проти всіх, і у чому її необхідність та причини?

4. У чому є нізручність такої війни, та її небезпека?

5. Можна ль вважати позначені бажання підставою для виникнення громадянського стану?

 

Гоббс Т. Избр. произв. В 2 т. At., 1964. Т. 2. С. 149-155, 192-193, 196-197

 

10. Особистісний аспект буття людини

 

ФРІДРИХ НІЦШЕ.

ВЕСЕЛА НАУКА

 

 

Мій власний будинок – моя пристрасть,

Нікому й ні в чому я не наслідував,

І – мені усе ще смішний кожний Майстер,

Хто сам себе не осміяв.

Над моїми вхідними дверима

 

Шляхетне і вульгарне. Вульгарним натурам усі шляхетні, великодушні почуття видадуться недоцільними й тому першою справою, що заслуговують недовіри: вони ляскають очима, чуючи про подібні почуття, і як би бажають сказати: напевно, тут криється якась більша вигода, не можна ж усього знати вони мають підозру до шляхетного, як якби воно манівцями шукало собі вигоди. Якщо ж вони навіч переконуються у відсутності своєкорисливих намірів і прибутків, то шляхетна людина видасться їм якимось дурнем: вони нехтують його в його радості й глузують із блиску його очей. Як можна радіти власному збитку, як можна з відкритими очима опинитися в програші!

Зі шляхетними схильностями повинна бути позв'язана якась хвороба розуму – так думають вони й при цьому поглядають звисока, не приховуючи презирства на радість, яку божевільний випробовує від своєї нав'язливої ідеї. Вульгарна натура тем і відрізняється, що вона постійно дотримує власну вигоду й що ця думка про мету й вигодам у ній сильніше найдужчих потягів: не спокуситися своїми потягами до недоцільних учинків – така її мудрість і її самолюбство. У порівнянні з нею вища натура виявляється менш розумної, тому що шляхетний, великодушний, самовідданий уступає на ділі власним потягам і в кращі свої миті дає розуму перепочинок. Звір, що опікує з небезпекою для життя своїх дитинчат або наступний під час тічки за самкою навіть на смерть, не думає про небезпеку й смерті; його розум так само робить перепочинок, тому що задоволення, порушуване в ньому його приплодом або самкою, і острах втратитися цього задоволення повною мірою володіють їм; подібно шляхетній і великодушній людині, він робиться глупее колишнього. Почуття задоволення й невдоволення тут настільки сильні, що інтелект у їхній присутності повинен замовкнути або піти до них у служіння: тоді в такої людини серце переходить у голову, і це називається відтепер пристрастю.

Смак вищої натури звертається на виключення; на речі, які як звичайно нікого не торкають і виглядають позбавленими всілякої насолоди; вищій натурі властивий своєрідна відношення до вартості. При цьому здебільшого вона й не припускає, що в ідіосинкразії її смаку є в наявності цей самий своєрідне відношення до вартості; скоріше, вона ухвалює власні вистави про цінність і нікчемності за загальнозначущі й упирається тим самим у незрозуміле й непрактичне. Украй рідкий випадок, коли вища натура в такому ступені має розум, що розуміє обивателів і звертається з ними, як вони є; у більшості випадків вона вірить у власну пристрасть як у щось неявно властиве всім людям, і саме ця віра виконує її запалу й красномовства.

Що значить життя? Жити – це значить: постійно відкидати від себе те, що прагне вмерти; жити – це значить: бути жорстоким і нещадним до всього, що стає слабким і старим у нас, і не тільки в нас. Жити – чи значить це, отже: бути нешанобливим до вмираючих, знедоленим і старим? Бути й завжди убийцею? - И все-таки старий Мойсей сказав: Не убий!

Робота й нудьга. Шукати собі роботи заради заробітку – у цьому нині подібні між собою майже всі люди цивілізованих країн; усім їм робота з'являється як засіб, а не сама мета; тому вони виявляють настільки мало розбірливості у виборі роботи, допустивши, що вона обіцяє їм чималий бариш. Але є й рідкі люди, які охоче загинули б, чим працювали б без задоволення від роботи, ті розбірливі люди, що важко задовольняються, яких не заманиш гарним прибутком, коли сама робота не є прибуток усіх прибутків. До цієї рідкої породи людей належать художники й споглядальники всякого роду, але також і ті дозвільні гуляки, які проводять життя в полюванні, подорожах або в любовних пригодах і авантюрах. Усі вони лише в тій мері шукають роботи й потреби, у який це сполучене зі задоволенням, будь це навіть найтяжка, сурова праця. Інакше вони залишаються рішучими ледарями, хоча б лінь ця й обіцяла їм зубожіння, безчестя, небезпека для здоров'я й життя. Нудьги вони страшать не настільки сильно, як роботи без задоволення: їм навіть потрібна нудьга для кращого виконання їх роботи. Мислителеві й усім винахідливим розумам нудьга з'являється як та неприємна затишність душі, яка передує щасливому плаванню й веселим вітрам; він повинен винести її, повинен перечекати в собі її дія. - Це саме і є те, чого ніяк не можуть вимагати від себе більш убогі натури! Відганяти від себе нудьгу будь-яким шляхом – пішло, настільки ж пішло, як працювати без задоволення.

Реалістам. Ви, тверезі люди, що почувають себе збройними проти страстей і фантазерства, що й охоче намагаються видати свою порожнечу за гордість і прикраса, – ви називаєте себе реалістами й даєте зрозуміти, що світ у дійсності створений так, яким він з'являється вам,- що лише перед вами з'являється дійсність викритої й що самі ви, мабуть, становите кращу її частину – про ви, улюблені Саїські статуї! Але навіть у самому викритому стані не з'являєтеся чи й самі ви усе ще найвищою мірою жагучими й темними істотами, те саме що рибам, і не чи занадто схожі ви усе ще із закоханим художником? - а що для закоханого художника дійсність! Ви усе ще торгуєте вразнос оцінками речей, що тікають коріннями в страсті й закоханості минулих сторіч! Усе ще пройнята ваша тверезість таємним і невикорінним сп'янінням! Ваша любов до дійсності, наприклад, – про, до чого ж це стара престара любов! У кожному відчутті, у кожному почуттєвому враженні виявлений уламок цієї старої любові, і так само сюди уплетені фантастика, забобони, неразуміння, невідання, страх і чи мало що ще. От ця гора! Геть та хмара! Що в них дійсного? Стряхніть одного разу з них ілюзію й усю людську домішку, ви, тверезі! Так якби тільки ви змогли це! Якби вам удалося забути ваше походження, ваше минуле, ваше дитинство – усю вашу людяність і тваринність! Для нас не існує ніякої дійсності – та й для вас теж, ви, тверезі, – ми далеко не так далекі один одному, як ви думаєте, і, можливо, наша добра воля вийти зі сп'яніння в такій же ступені заслуговує на увагу, як і ваша віра в те, що ви взагалі нездатні на сп'яніння.

Чотири омани. Людина вихована своїми оманами: вопервых, він завжди бачив себе лише в незакінченому виді, по-друге, він приписував собі вигадані властивості, по-третє, він почував себе відносно тварину світу і природи в неправильній ієрархічній послідовності, по-четверте, він завжди відкривав собі нові скрижалі блага й на час ухвалював їх як щось вічне й безумовне, так що на першому місці стояло те одне, те інше людське прагнення й стан і облагороджувався внаслідок цієї оцінки. Якщо скинути з рахунків дія цих чотирьох оман, то прийде скинути з рахунків також гуманність, людяність і людська гідність.

 

1. Чому шляхетна людина видається вульгарним якимось дурнем?

2. Які однаки характерні для вульгарної особи?

3. Яким чином здійснює себе вища натура?

4. Що означає жити?

5. Може ль бути метою робота зараді заробітку, і у чому недолік цей мети?

6. Хто розуміється під реалістами, і чому вони засуджуються?

7. Що є для закоханого митця дійсність?

8. Які омани є у людини, і чому треба позбавитися гуманності?

 

Ницше Ф. Соч. у двох томах. Т. 1 – М., 1990 – С. 516517, 535, 542, 550, 587558.