Судовий прецедент – це рішення суду у конкретній справі, яке має обов’язковий характер при вирішенні наступної справи, що стосується аналогічних чи достатньо близьких питань (обставин справи), та завдяки своїй визначальній важливості спрямоване на забезпечення цілісності, узгодженості та наступності правової системи, у межах якої воно застосовується.
У внутрішньому праві держав-членів ЄС, міжнародному та праві ЄС характерним є дотримання прецедентів своїх судових органів. Це пояснюється тим, що обов’язок судів враховувати власні попередні рішення притаманний здійсненню правосуддя, а саме випливає з таких характеристик цього явища, як: недискримінаційне ставлення, одностайність, правова визначеність, правова передбачуваність і послідовність (наступність). Важливим також є принцип юридичної (процесуальної) економії.
Прецедент, утворюваний судами ЄС, є самостійним джерелом права ЄС з огляду на: специфіку права ЄС, особливого місця судів ЄС в інституційній системі та значення рішень судів ЄС у правопорядку ЄС.
Прецедент судових органів ЄС (передусім Суду Правосуддя) у правопорядку ЄС виконує інтегруючу функцію – через нього формується і розвивається це право.
Можна навести принаймні 6 доктрин дії прецеденту у праві ЄС.
1. Практика Суду ЄС не становить формально обов’язкового прецеденту в тому сенсі, в якому це розуміється в англосаксонському праві. Суд на практиці слідує прямо чи опосередковано своїй попередній практиці, але без визнання обов’язковості прецеденту. Це не в останню чергу обумовлено намаганням Суду уникати всього, що може обмежити його поле розсуду при обранні відповідної правової політики у майбутньому.
2. За винятком принципу res judicata (остаточне рішення суду, що не підлягає перегляду з того ж самого предмета, між тими самими сторонами та за тими самими фактичними обставинами), Суд ЄС не зв’язаний своїми раніше прийнятими рішеннями, однак така попередня судова практика не може ігноруватися. Іншими словами, слід визнати особливу роль Суду ЄС у тлумаченні та формулюванні принципів права Співтовариства без необхідності визнання за судовими рішеннями сили джерела права у формальному значенні.
3. Практика Суду ЄС не може формально вважатися джерелом права, оскільки прецедент у праві ЄС має тільки переконливу, але не обов’язкову силу поза межами принципу res judicata. Однак, це зовсім не означає, що рішення Суду можуть мати дію поза рамками res judicata (конкретного рішення). Так, у деяких випадках Суд, здійснюючи свої повноваження щодо тлумачення права ЄС, приймав на себе, по суті, квазізаконодавчу функцію. Незважаючи на винятковість таких випадків, та з огляду на узгодженість усталеної практики Суду та його авторитет, рішення Суду отримали силу та значення, що наближаються до обов’язкових. В такому сенсі практику Суду можна визнати «квазіджерелом» права ЄС.
4. Відповідно до цього підходу, вважається, що основний законодавчий орган ЄС — Рада ЄС— діє недостатньо активно, а в Комісії недостатньо повноважень, щоб заповнювати прогалини у правовому регулюванні. Це визначає особливе значення практики Суду ЄС і, відповідно, хоча і не є формально обов’язковою, тим не менш становить важливе джерело права ЄС. Відповідно, обов’язковість прецеденту в практиці Суду визнається питанням факту.
5. У правовому порядку Співтовариства Суд ЄС також здійснює законодавчу функцію, адже він часто змушених заповнювати прогалини в праві, що виникають внаслідок бездіяльності Ради ЄС. Відповідно, рішення Суду становлять джерело права ЄС, а сам хоча і не зв’язаний своїми попередньо прийнятими рішеннями, але поважає їх авторитет.
6. Коли Суд звертається до своїх попередніх рішень, він розглядає їх як обов’язкові для себе. І хоча спосіб формулювання принципів або загальних положень права в рішеннях ЄС дуже подібний до методів, що використовує французька Державна Рада (conseil d’Etat), техніка Суду щодо використання попередніх рішень та визначення ratio desidendi нагадує методи, притаманні англійським судам. У той же час Суд намагається нав’язати свою юридичну методологію національним судам. Тому фактична практика та методологія Суду ЄС виявляється сприятливою для еволюції принципу stare decisis.
Практика судових органів ЄС як важлива складова права Співтовариства може стати частиною правового порядку держав-членів: а) шляхом здійснення законодавчої імплементації права ЄС державами-членами; б) шляхом реалізації принципу прямої дії права ЄС; в) шляхом тлумачення національного права у світлі права ЄС; г) при притягненні держав до відповідальності за порушення права ЄС; д) шляхом використання преюдиційного механізму.
