Поняття, ознаки та особливості джерел права Європейського Союзу
При визначенні поняття «джерело права ЄС» доцільно використовувати формально-юридичний підхід. Так, джерелом права ЄС є офіційно встановлена зовнішня форма виразу його правових норм.
Правова природа Європейського Союзу як утворення sui generis позначилася на системі його джерел. Відтак система джерел права ЄС суттєво відрізняється від національного та міжнародного права. Зокрема, в міжнародному праві відсутні вичерпний перелік джерел та їх ієрархія; це право слабо структуроване. Натомість праву ЄС притаманні відносна вичерпність переліку джерел, ієрархічність джерел, тому, як наслідок, це право є добре організованим, систематизованим і внутрішньо узгодженим. Окрім того, на відміну від внутрішнього права традиційної міжнародної організації, основним призначенням якого є регулювання внутрішнього функціонування цієї організації, право ЄС покликано забезпечувати розвиток інтеграційних процесів між державами-членами. Своєрідний порядок нормотворчості, в якому активна роль належить судам ЄС, також значно відрізняє право ЄС від права інших сучасних міжнародних міжурядових організацій.
Система джерел права Європейського Союзу та їх класифікація
Система джерел права ЄС:
1) первинне право ЄС
2) вторинне право ЄС
3) прецедентне право ЄС
Класифікації за критеріями:
1) за способом утворення:
- первинні (основні);
- вторинні (похідні).
Первинні джерела охоплюють акти, укладені безпосередньо державами-членами та Європейським Союзом як установчою владою вказаного інтеграційного утворення (ДЄС, ДФЄС, договори, що вносять зміни до них, Хартія про основоположні права ЄС, договори про приєднання нових держав тощо). Вони мають вищу юридичну силу і їх юридична чинність не може оспорюватися у Суді ЄС.
Вторинні джерела приймаються інституціями ЄС на підставі первинних і, відповідно, повинні їм відповідати. Ними є акти інституцій ЄС, прийняті в рамках їхньої компетенції (регламенти, директиви, рішення, висновки, рекомендації тощо).
У свою чергу вторинні джерела за процедурою прийняття поділяються на:
- законодавчі;
- незаконодавчі.
При цьому необхідно враховувати, що поняття «законодавство» в ЄС дещо відрізняється від українського еквівалента. Зокрема, залежно від суб’єктів (інституцій), що ухвалюють акт, юридичної сили акту, процедури прийняття, правові акти Союзу поділяються на дві категорії: законодавчі та незаконодавчі акти. Так, акт є законодавчим, якщо:
а) за юридичною формою ухвалений як регламент, директива або рішення, що має юридично обов’язкову силу (рекомендації та висновки юридично обов’язкової сили не мають, відтак не є законодавчими актами);
б) прийнятий відповідними суб’єктами (інституціями): Європейським парламентом або Радою (якщо, приміром, акт ухвалено під назвою «регламент» іншою інституцією (ЄЦБ, Європейською комісією), то він не буде вважатися законодавчим актом);
в) прийнятий з дотриманням законодавчої процедури (звичайної або спеціальної) (ст. 289 ДФЄС).
Поділ джерел права ЄС на первинні та вторинні є досить умовним, оскільки може бути прийнятним не до всіх джерел права ЄС. Зокрема, інші джерела (загальні принципи права ЄС, прецеденти судових органів ЄС) одночасно можуть відноситися як до первинних джерел, так і до вторинних. Крім того, таке важливе джерело, як загальні принципи права (як загальні імперативи, а не лише права ЄС: принцип верховенства права як такого, принцип рівності тощо) не належать до первинного права, особливо коли виходити з позицій природного права. Відповідь полягає в тому, що первинне право створюється установчою владою – державами-членами, тоді як загальні принципи виникають незалежно від держав-членів, вони запроваджуються у правопорядок ЄС його судовими органами. При цьому питання про ієрархічне підпорядкування первинного права та загальних принципів вирішується нетипово. З одного боку, за своєю природою загальні принципи права є вищими за первинне право, але з іншого боку первинне право встановлює (конституює) сам правопорядок, а тому повинно мати вищу юридичну силу щодо будь-яких інших норм. Тому практика пішла таким шляхом: положення права ЄС, в т.ч. первинного права, тлумачаться таким чином, щоб вони відповідали загальним принципам права. Включені у правопорядок ЄС, вони перетворюються на загальні принципи права ЄС.
2) за юридичною силою
а) обов’язкові (у порядку ієрархічності):
- імперативні норми міжнародного права (jus cogens), загальні принципи права (як такого);
- установчі договори ЄС, договори про внесення змін до цих договорів, Хартія про основоположні права ЄС та договори про приєднання нових держав-членів;
- загальні принципи права ЄС та прецеденти судів ЄС;
- міжнародні договори ЄС (як виняток міжнародні договори держав-членів);
- нормативно-правові акти, ухвалені інституціями ЄС (регламенти, директиви, рішення тощо);
б) рекомендаційні:
- висновки, правові позиції, загальні орієнтири тощо.
3) за формою зовнішнього виразу:
- писані (установчі договори ЄС, договори про внесення змін до цих договорів та договори про приєднання нових держав-членів; міжнародні договори ЄС; нормативно-правові акти, ухвалені інституціями ЄС);
- неписані (основні принципи права ЄС та прецеденти судових органів ЄС);
4) за сферою дії:
- внутрішні – ті, що діють виключно в межах правопорядку ЄС (установчі договори, акти інституцій ЄС, прецеденти судових органів ЄС);
- зовнішні – ті, що діють як у межах правопорядку ЄС, так і поза ним (міжнародні договори ЄС, змішані угоди, як виняток договори держав-членів ЄС, інші норми міжнародного права).
5) за суб’єктом прийняття (відповідно відрізняються процедурою прийняття):
- джерела, що приймаються державами-членами (установчі договори ЄС);
- джерела, що приймаються ЄС як суб’єктом права (міжнародні угоди ЄС);
- акти Ради, Парламенту, ЄК, ЄР, ЄЦБ тощо.
