Загальна характеристика ст. 10 Європейської Конвенції з прав людини

Стаття 10.Свобода вираження поглядів

1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Преса відіграє суттєву роль у демократичному суспільстві. І хоча вона не може переступати певні межі, зокрема щодо репутації та прав інших осіб, тим не менш, її обов’язком є передавати у спосіб, сумісний із її обов’язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань загального інтересу (див. De Haes and Gijsels v. Belgium, рішення від 24 лютого 1997, Reports of Judgments and Decisions 1997-I, стор. 233-34, § 37). На пресу не лише покладено обов’язок поширювати таку інформацію та ідеї: суспільство також має право отримувати їх. Якби було інакше, преса була б неспроможна відігравати свою важливу роль “вартового суспільства” (див. Thorgeir Thorgeirson v. Iceland, рішення від 25 червня 1992 р., Серія A, № 239, стор. 28, § 63).

Суд нагадує, що відповідно до § 2 статті 10 Конвенції сфера для обмеження політичних висловлювань чи дебатів щодо питань, які становлять загальний інтерес, є дуже малою (див. Sьrek v. Turkey (№. 1) [GC], no. 26682/95, § 61, ECHR 1999-IV). Крім того, межа допустимої критики щодо політика, який виступає у своїй публічній якості, є ширшою ніж щодо приватної особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо відкриває кожне своє слово та вчинок для ретельної уваги журналістів та всього суспільства і тому має виявляти більшу терпимість. Звичайно, право на захист репутації поширюється і на політиків, навіть коли вони виступають не як політики, проте вимоги такого захисту мають бути збалансовані з інтересами суспільства до відкритої дискусії з політичних питань (див. рішення у справі Lingens v. Austria, від 8 July 1986, Серія A, №. 103, стор. 26, § 42).

Стаття 10 захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надані (див. Oberschlick v. Austria (№ 1), рішення від 23 травня 1991, Серія A, № 204, стор. 25, § 57). Журналістська свобода передбачає також використання висловлювань, деякою мірою перебільшених або, навіть, провокаційних (див. рішення у справі Prager and Oberschlick v. Austria (no. 1), від 26 квітня 1995, Серія А, № 313, стор. 19, § 38). При дотриманні умов § 2 статті 10 Конвенції, право вільно передавати інформацію поширюється не лише на “інформацію” та “ідеї”, які сприймаються сприятливо або вважаються необразливими чи нейтральними, але й такі, які ображають, шокують чи викликають стурбованість. Такі є вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає “демократичного суспільства” (див. рішення у справі Handyside v. the United Kingdom, від 7 грудня 1976, Серія А, № 24, стор. 23, § 49).

У своїй практиці Суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції (див. наведене вище рішення у справі Lingens v. Austria, стор. 28, § 46).

Однак навіть якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (див. згадане вище рішення De Haes Gijsels v. Belgium, стор. 236, § 47).

Завданням Суду при виконанні його наглядової функції є не заміна собою національних органів, а скоріш аналіз (у світлі статті 10 та справи в цілому) рішень, які вони прийняли відповідно до своїх повноважень. Зокрема, Суд має визначити, чи було втручання "пропорційним законним цілям, що переслідувалися" та чи були причини, наведені національними органами для виправдання такого втручання, “відповідними та достатніми”. При цьому Суд має переконатися, що національні органи застосували стандарти, що відповідали принципам статті 10 і, крім того, що вони ґрунтували свої рішення на належній оцінці відповідних фактів.

2. Чи було втручання виправданим a. Чи було втручання передбачене закономb. Чи переслідувало втручання законну мету с. Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним законним цілям, яке воно переслідувало