Поняття приватного життя в контексті Європейської Конвенції з прав людини

Європейський Суд дотепер не дав чітке визначення «приватного» життя. Суд зовсім свідомо уникає спроб такого роду і надає перевагу (як правило) зосередженню на конкретному питанні. Кількість справ, пов’язаних із правом на «приватне» життя (чи приватність, як його часто називають), відносно невелика. Крім того, поняття стикається з іншими сферами, що захищаються статтею 8 Конвенції: сімейним життям, житлом, кореспонденцією. У низці справ такий збіг був відображений у загальному підході, який був обраний судом стосовно порушень статті 8, не конкретизуючи, який саме аспект був порушений. Наприклад, у справі Класса (15) обвинувачення в перехопленні комунікацій (пошти і телефонних розмов) було визначено судом як потенційне втручання в сімейне і приватне життя, кореспонденцію і житло.

У справах «Ментес та інші проти Туреччини» (16) і «Кіпр проти Туреччини» (17) Суд вирішив, що навмисне знищення спецслужбами житла і майна заявників торкається всієї сфери прав особистості, які захищаються статтею 8: сімейне життя, приватне життя і житло. Суд ухвалив, що немає потреби у їх розподілі. Вислання осіб, які довгий час проживали у країні, Суд також визначив як втручання у приватне життя за статтею 8.

Якщо вивчати судові прецеденти, можна побачити, що концепція «приватного» життя належить сфері безпосередньої особистої автономії. Сюди відносяться аспекти фізичної і моральної недоторканності (19). Концепція виходить за вузькі межі гарантій життя, вільного від небажаної публічності. Вона забезпечує поле, в межах якого кожний може вільно займатися розвитком своєї особистості. Сюди входить право на самоідентифікацію, а також право/можливість розвивати взаємостосунки з іншими особами, у тому числі емоційні і сексуальні.

Виходячи з цієї концепції, Суд ухвалив, що право на повагу до «приватного» життя включає фізичну і психологічну недоторканність людини. Гарантії статті 8 Конвенції, у першу чергу, покликані забезпечити розвиток особистості без втручання ззовні (20). Сексуальне життя будь-якої людини, без сумнівів, можна віднести до приватного життя (21). Під дію статті 8 підпадають також право на прізвище (22) і на ім’я (23), тому що прізвище та ім’я є засобом ідентифікації особи всередині родини і співтовариства.

Збереження персональних даних, що мають відношення до приватного життя, підпадає під дію статті 8 (24). Сюди ж відноситься захист медичних даних (25).

Такий підхід Суду наштовхує читача на думку, що «приватне» життя – не суворо окреслене захищене коло, а велика зона з доволі розмитими кордонами. Останні стають усе більш туманними в міру того, як приватне життя зближується із громадською діяльністю. Страсбурзькі інститути, починаючи з рішень за найпершими справами, підкреслювали, що існують обмеження щодо приватного життя. Багато дій держави прямо чи побічно торкаються можливості людини у самореалізації, але не всі вони можуть вважатися втручанням у приватне життя за змістом статті 8. Так, у рішенні від 1972 року знайшла відображення точка зору, що вимога поваги до приватного життя автоматично знижується в міру того, як людина дедалі більше й більше займається суспільною діяльністю чи торкається інтересів третіх осіб. У числі розглянутих випадків було рішення про відсутність втручання в приватне життя при фотографуванні людей, що брали участь у публічному заході (26), і щодо заяв, зроблених у ході публічних слухань (27). Можна стверджувати, що «приватне» життя закінчується там, де починається суспільна діяльність. У справі Фрідла (Frield) (28) такий підхід вважали цілком доречним. Мова йшла про застосовність статті 8. Поліція сфотографувала позивача під час публічного заходу і зберігала знімки в досьє. Було вирішено, що фотозйомка не була вторгненням у приватне життя, оскільки була зроблена під час публічного заходу. Проте у рішенні говорилося, що допит позивача, що пішов за інцидентом, і запис цього допиту дійсно являли собою втручання в приватне життя позивача, оскільки ці дії відносилися більше до його особистих справ.

Хоча фотоспостереження за діями осіб у громадських місцях без запису саме по собі не веде до втручання в приватне життя, регулярний чи постійний запис даних можуть означати таке втручання. Суд підтвердив цю позицію у недавній справі Пека (Peck) (29). Тема набула розвитку в рішенні Суду по іншій справі, «Перрі проти Великобританії» (Perry v. the UK). Суд вирішив, що звичайне використання відеокамер у громадських місцях, на вулиці чи в приміщеннях, таких як торгові центри або поліцейські дільниці, де вони служать законним і передбачуваним цілям, саме по собі не є порушенням статті 8. Однак у справі Перрі поліція змінила кут огляду камери таким чином, щоб одержати ясне зображення позивача, потім змонтувала відеозапис і показала свідкам, щоб ті упізнали його в ході кримінального процесу. Було прийняте рішення, що стаття 8 у даному випадку застосовна (30).

Інтерес представляє «справа про ісландських собак» (31). [До 1984 року закон забороняв жителям столиці Ісландії мати собак – прим. перекл. ]. За скаргою одного з городян Суд прийняв рішення, відповідно до якого гарантії статті 8 не поширюються на взаємостосунки осіб з безпосереднім оточенням, якщо мова не йде про відносини з людьми. Утримання собаки в якості домашньої тварини, вирішив суд, неминуче вторгається в права інших осіб і суспільства.

Таким чином, питання «приватності» (що саме заслуговує на захист, якого ступеню захисту) повинні співвідноситися з правами інших осіб і співтовариства. Суд інтерпретував статтю 8 таким чином, що вона накладає і заборону на необґрунтоване втручання, і позитивне зобов’язання у наданні захисту від втручання інших.

У досить спірному рішенні, винесеному не на користь Росії, Суд ухвалив, що стаття 8 застосовна до відмови влади повернути паспорт позивачці після звільнення з ув’язнення (32). Суд відзначив, що позивачка не навела жодного конкретного прикладу, який би виявляв собою неповагу до її приватного життя. Суд узяв до уваги, що в повсякденному житті російським громадянам найчастіше приходиться засвідчувати свою особистість навіть при здійсненні самих звичайних дій. Внутрішній паспорт необхідний для більш важливих потреб, таких як влаштування на роботу й одержання медичного обслуговування. Тому позбавлення позивачки паспорта являло собою постійне втручання в її приватне життя. Відповідно до внутрішнього законодавства країни, паспорт повинний бути повернутий за вимогою особи, звільненої з ув’язнення, а держава не надала доказів того, що відмова повернути його за вимогою позивачки після звільнення з місць позбавлення волі має законну підставу.