Стаття 8:
1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Передовсім слід зазначити, що Комісія та Суд тлумачать право на повагу за пунктом 1 статті 8 у світлі положення, що міститься у пункті 2 статті 8, згідно з яким «органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права».
Коли держава встановлює у своїй національній правовій системі правила, що врегульовують певні взаємовідносини в сім’ї, то вона має діяти таким чином, щоб дозволити всім заінтересованим особам вести нормальне сімейне життя.
Хоч ціллю статті 8 є, в основному, захист окремої особи від довільного втручання з боку органів державної влади, ця стаття зобов’язує державу не лише утримуватися від такого втручання: до такого негативного зобов’язання додається також і позитивне, яке є необхідним для забезпечення дійсної поваги до приватного і сімейного життя.
Право на повагу до «приватного життя» є правом на приватність, правом жити так, як кожен того бажає, і бути захищеним від оприлюднення фактів приватного життя... До певної міри це передбачає також право встановлювати та підтримувати зв’язки з іншими особами, особливо коли йдеться про вираження почуттів, а також для розвитку та ствердження себе як особистості.
Вимога поваги до приватного життя автоматично обмежується в тій мірі, в якій окрема особа сама ставить своє особисте життя у залежність від громадського життя або інших інтересів, які забезпечуються захистом.
Комісія та Суд визначили термін «сімейне життя» в статті 8 Конвенції як такий, що охоплює «щонайменше зв’язки між близькими родичами, наприклад, між дідусями, бабусями та онуками; такі родичі можуть відігравати у сімейному житті важливу роль» (Маркс проти Бельгії). Хоч органи Конвенції і дозволяють приватним особам посилатися на кровні зв’язки як на відправний пункт підтвердження існування сімейних зв’язків, вони не визнають його визначальним, тому що слід враховувати ще й такі фактори, як фінансова та психологічна залежність сторін, які посилаються на це право. Загалом Комісія та Суд віддають перевагу «вертикальним» сімейним зв’язкам (неповнолітні діти, батьки, дідусі та бабусі) перед «горизонтальними» (рідні брати та сестри, племінниці, племінники та ін.). Однак у справі Олссон проти Швеції (1988), коли йшлось про те, що троє дітей опинилися в різних прийомних родинах, які мешкали на значній відстані одна від одної, Суд дав зрозуміти, що діти можуть скористатись своїм правом на сімейне життя і спільне проживання незалежно від стосунків між їхніми батьками.
Найбільш переконливим доказом існування «сімейного життя» є факт «сімейного проживання осіб», які посилались на це право. Але Суд підкреслив, що «це не означає, що будь-який намір жити сімейним життям підпадає під юрисдикцію [статті 8]»
Стаття 12:
Чоловіки та жінки, які досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім’ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.
Право на сімейне життя в термінах статті 8 є тісно пов’язаним із правом на шлюб та створення сім’ї, яке гарантується у статті 12. Проте важливо пам’ятати, що стаття 12 захищає якусь одну дію — одруження та/або право мати чи усиновлювати дітей — в той час як стаття 8 гарантує захист стану, в якому перебувають тривалий час. Ця відмінність обумовила визнання Комісією положення про те, що держави не можуть заборонити ув’язненим брати шлюб, але мають право заборонити спільне проживання ув’язнених зі своїми дружинами (Дрейпер проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. від 1980 р.), Хеймер проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. від 1979 р.)). Проте у згадуваній вище справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985) Суд визнав, що «сім’я» створюється на основі законного шлюбу, і що члени подружжя, як правило, проживають разом; при цьому було зроблено уточнення про те, що «право на створення сім’ї [згідно статті 12] не можна розглядати як таке, що не передбачає право на спільне проживання».
Комісія та Суд до цього часу не визнавали порушення статті 12 у випадку, коли держава відмовлялась йти назустріч в питанні транссексуального шлюбу з особами, які недавно поміняли стать (Різ проти Сполученого Королівства (1986)). Але у своєму рішенні у справі Коссі проти Сполученого Королівства (1990) Суд висловив готовність обговорювати цю проблему в майбутньому.
Стаття 12 не гарантує право на розлучення та/або на повторний шлюб (Джонстон та інші проти Ірландії (1986)). Проте слід зазначити, що стаття 5 Протоколу № 7 забезпечує рівноправність членів подружжя як під час перебування у шлюбі, так і «в разі його розірвання». До цього часу суд не ухвалював рішень за цією статтею. У справі Ф. проти Швейцарії (1987) Суд ухвалив, що встановлення тимчасової заборони на повторне одруження чоловікові, який три рази одружувався і розлучався протягом 18 років і який хотів зробити це вчетверте, було порушенням права на одруження за статтею 12.
Стаття 5 Протоколу № 7:
Кожен із подружжя має рівні цивільні права та обов’язки у відносинах між собою і зі своїми дітьми, а також щодо одруження, перебування в шлюбі та щодо його розірвання. Ця стаття не перешкоджає державам вживати таких заходів, що є необхідними в інтересах дітей.
