Обов’язковий судовий контроль в контексті п. 3 ст. 5 Європейської Конвенції з прав людини

Затримка в доставці затриманої особи до судді не повинна бути більш тривалою, ніж того дійсно вимагає процедура реєстрації затримання.

Затримка в чотири доби і 6:00 вважається занадто тривалою навіть у справах за підозрою в терористичній діяльності (Броуган (Brogan) проти Сполученого Королівства (29.11.1988)).

Суддя повинен бути наділений повноваженнями виносити рішення про звільнення. Повноваження рекомендувати звільнення є недостатніми (Ірландія проти Сполученого Королівства (18.01.1978)

Право на судовий розгляд у розумний строк і право на звільнення на поруки не альтернативні (Вемхофф (Wemhoff) проти Німеччини (27.06.1968)). Питання про перевищення розумного строку може бути вирішене тільки при вивченні конкретних обставин справи.

Існує презумпція на користь звільнення на поруки (Томмазі (Tommasi) проти Франції (27.08.1992)). Див також статтю 6 (2) та презумпцію невинності.

Суд повинен при першій можливості розглянути питання про звільнення на поруки.

Відмова у звільненні на поруки (якою має бути обгрунтованим і пропорційним до) може бути виправданий тільки з наступних причин:

- Небезпека втечі

- Втручання в процес встановлення істини по справі

- Запобігання злочинам

- Підтримання громадського порядку

- Захист відповідача

Умовне звільнення на поруки допустимо і бажано в порівнянні з досудовим триманням під вартою.

Розгляд повинно відповідати принципу рівності засобів захисту.

Заперечення проти звільнення на поруки повинні бути достатні і відповідати суті справи.

Суди повинні обгрунтовувати відмову у звільненні на поруки.

17. Habeas corpus (право судового оскарження законності затримання чи тримання під вартою (п. 4 ст. 5 Європейської конвенції з прав людини).

17. Пункт 4 статті 5 передбачає, що особа, яку було позбавлено волі в результаті арешту або затримання, має право опротестувати у суді законність таких дій. Цей протест повинен розглядатися невідкладно, і якщо суд визначить таке затримання як незаконне, особа має бути негайно звільнена. Пункт 4 статті 5 є автономним за змістом: навіть якщо підстави для затримання особи є прийнятними згідно з іншими умовами статті 5, державу може бути визнано винною у порушенні лише одного цього положення. Норма пункту 4 статті 5 передбачає наявність контролю за законністю затримання.

Більшість справ за пунктом 4 статті 5 пов’язані зі скаргами на відсутність періодичного контролю за законністю затримання, що є порушенням статті. Комісія та Суд виробили досить послідовну практику з цього питання. Затримання, що мало місце внаслідок рішення компетентного суду згідно підпункту а пункту 1 статті 5, різняться від інших форм затримання, які відносяться головним чином до сфери дії пункту 4 статті 5. Комісія та Суд взяли за вихідний стандарт появу нових обставин або зміну попередніх обставин, які стосуються затриманої особи, щоб зумовити перегляд попереднього, можливо, цілком законного рішення про затримання. У справах Хуссейн проти Сполученого Королівства (1996) та Сінгх проти Сполученого Королівства (1996) Суд постановив, що неповнолітні особи, яких було засуджено до позбавлення свободи протягом усього строку покарання (tariff) (пізніше тривалість цього строку була визначена так: “наскільки на це буде ласка Її Величності”), мали право вимагати перегляду того часу перебування в ув’язненні, яке мало місце після закінчення визначеного спочатку терміну покарання. Підставою для цього було те, що при подібному ув’язненні потрібно враховувати небезпеку, яку ці особи становлять для суспільства. У справі Вінтерверп проти Нідерландів (1979) Суд ухвалив, що особа, яку було позбавлено свободи, повинна мати право через деякий час “подавати скаргу” з вимогою перегляду законності позбавлення свободи. У справі Безікері проти Італії (1989) Суд роз’яснив, що інтервали часу для перегляду рішень про продовження терміну попереднього ув’язнення мають бути відносно короткими, тоді як інтервали часу для утримання в психіатричних лікарнях можуть бути довшими, якщо це не порушує Конвенцію. У цій справі інтервал у п’ять з половиною місяців для перегляду другого подання про звільнення з-під арешту був визнаний занадто довгим. У справі Де Йонг, Бальєт і Ван ден Брінк проти Нідерландів (1984) Суд дійшов висновку, що строк від шести до одинадцяти днів є занадто довгим для того, щоб чекати на першу перевірку рішення про затримання. У двох справах про перевірку рішень щодо утримання в психіатричних лікарнях Суд також констатував, що чотири місяці (Кенджбіхарі проти Нідерландів (1990)) та вісім тижнів (Е проти Норвегії (1990)) були занадто великим строком.

Хоч процедура “habeas corpus” може і не відповідати всім вимогам справедливого судового розгляду, про який йдеться у статті 6 Конвенції, Комісія та Суд підкреслили, що треба дотримуватись певних стандартів справедливого судового розгляду відповідно до пункту 4 статті 5. Принципів справедливого розгляду потрібно дотримуватись також у випадках, коли держава при позбавленні свободи окремої особи як причину визначає загрозу державній безпеці. Для того щоб визначити порушення пункту 4 статті 5 у справі Шагал проти Сполученого Королівства, Суд зробив такі зауваження:

Суд визнає, що у випадках, коли йдеться про державну безпеку, є випадки, коли не можна уникнути використання конфіденційних матеріалів. Однак це не означає, що державні органи стають непідконтрольними національним судам відразу після того, як цими органами буде визнано, що справа має відношення до національної безпеки чи пов’язана з тероризмом (...) [І]снують технології, що дозволяють одночасно брати до уваги законну потребу органів безпеки зберігати в таємниці способи та джерела походження оперативної інформації, та, з іншого боку, враховують необхідність здійснення судової процедури відповідно до вимог справедливого судочинства.

У справі Санчес-Райсе проти Швейцарії (1986) Суд ухвалив рішення про те, що принцип змагальності і рівності шансів має застосовуватись також до процедур “habeas corpus”. У справі Ламі проти Бельгії (1989) Суд визначив, що обвинувачений повинен мати право доступу до матеріалів справи, які були використані органами провадження слідства при перевірці рішення про попереднє затримання обвинуваченого. А в справі Буамар проти Бельгії (1988) Суд вказав на те, що коли скаргу стосовно перегляду законності затримання подає особа юного віку, то цїй особі може бути надано юридичну допомогу з тим, щоб були дотримані основні процесуальні права, гарантовані у пункті 4 статті 5.

Слід відзначити, що в пункті 4 статті 5 вимагається, щоб держави, які є сторонами Конвенції, запровадили на національному рівні ефективні засоби правового захисту. У справі Сакік та інші проти Туреччини (1997) Суд визнав порушення цього положення у зв’язку з тим, що уряд не зміг представити жодного прикладу, коли особа успішно скористалась пунктом 4 статті 5 або відповідною статтею турецької Конституції.