Правове положення українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої

Князівські міжусобиці, свавілля великого боярства, татаро-монгольське нашестя послабили, а згодом призвели до повного розпаду могутньої колись Київської Русі. Населення було значною мірою винищене, майстрові люди, ремісники вивезені у Золоту Орду, міста зруйновані, спустошені, зокрема ті, що чинили опір монголо-татарам. Упродовж тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. У Галицько-Волинському князівстві 1340 р. помер останній князь галицько-волинської династії Романовичів Юрій II. Саме в цей трагічний і складний для України час почали зміцнюватися сусідні держави — Литва, Польща, Московія.

Литовська держава остаточно сформувалася у XIII ст. у процесі боротьби з німецькими рицарськими орденами і Галицько-Волинським князівством. Об'єднання литовських земель в єдину державу відбулося у другій половині XIII — па початку XIV ст. за князів Міндовга і Гедиміна. Гедимін заснував столицю Великого князівства Литовського — місто Вільнюс над річкою Вілією. Гедимін захопив Вітебську, Турово-Пінську, Берестейську землі. Його син Любарт 1340 р. став волинським князем і намагався здобути Галичину. Другий син — Ольгерд (Альгердас) рішуче заявив, що вся Русь має, безумовно, належати литовцям. Він захопив Чернігівсько-Сіверську землю, 1362 р. зайняв Київ. У 1363 р. литовці вирушили на Поділля, завдавши там нищівної поразки татарським військам. Було приєднане до Литви і Поділля. Литовці здобули прихильність місцевого населення насамперед тому, що воювали з татарами, виганяючи їх з України, а це була найважливіша для українського народу проблема — позбутися татарського іга. Окрім цього, литовські князі майже нічим не відрізнялися від місцевих князів і бояр.

По-іншому склалася доля західноукраїнських земель, зокрема Галицько-Волинського князівства. У 1340 р. польський король Казимир, взнавши про смерть князя Юрія II, вирушив походом на Галичину, здобув Львів, встановив свою владу, вивіз у Польщу величезні цінності, зокрема коронаційні відзнаки галицьких королів і князів. Не встиг Казимир повернутися до Польщі, а у Галичині вже вибухнуло повстання. Очолив його воєвода Дмитро Дедько. Казимир змушений був визнати його фактичним правителем Галичини, а Дмитро Дедько — владу польського короля. У 1349 р. Казимир напав на Галичину вдруге і ввів її до складу Польщі, присвоївши собі титул «пана королівства Руського», як називали ці землі останні правителі Галичини. Свою експансію на схід Казимир, який оголосивши себе «щитом християнства» і сподівався на підтримку Папи Римського, зображав як хрестовий похід проти язичників-литовців і схизматів-українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально й культурно неповноцінних, другорядних, було стрижнем польської політики на Сході впродовж кількох століть. Після завзятої польсько-литовської війни за Галичину і Волинь, у якій більшість українців підтримувала литовців, а поляків — угорці, 1366 р. вся Галичина і частина Волині остаточно відійшли до Польщі.

Вже 1341 р. Казимир звернувся до Папи Бенедикта XII, щоб той звільнив його від взятих перед православними «схизматами» зобов'язань зберігати їхні давні звичаї, традиції, привілеї. Папа охоче це зробив. Далі Казимир діяв не менш рішуче. Він щедро роздавав галицькі землі польським,

німецьким, угорським феодалам, зобов'язуючи їх до військової служби. Усі головні міста Галичини і Волині отримали німецьке (магдебурзьке) право. Населення почали окатоличувати.

Після смерті Казимира (1370 р.) галицькі землі захопила Угорщина, яка воювала за них з Литвою. Польською королевою 1382 р. стала Ядвіга, яка 1387 р. вирушила з військом на Галичину. Угорців було вигнано, край знову введено до складу Польської держави. За таких умов багато галицьких бояр почали переходити у католицьку віру, отримуючи рівний зполяками правовий статус. У Галичині було створене Руське воєводство, яке стало провінцією Польського королівства. Польсько-латинська мова стала тут офіційною, урядові посади могли займати тільки католики. Наприкінці XI ст. Закарпаття захопила Угорщина. Під владою Угорщини Закарпаття знаходилось аж до 1919 р.

Великим князем литовським 1377 р. після завзятої колотнечі з братом став Ягайло, син Ольгерда. Ягайло уклав союз з татарським ханом Мамаєм. Однак у 1380 р. на Куликовому полі татари були вщент розбиті. У цей період польські правлячі кола, прагнучи заволодіти іншими українськими землями, запропонували укласти унію між Польщею і Литвою, одруживши польську королеву Ядвігу та Ягайла. У Креві 1385 р. обидві сторони підписали так звану Кревську унію. За руку королеви Ядвіги і титул короля Польщі Ягайло взяв зобов'язання: перейти на католицьку віру, перевести на неї всю свою родину, увесь народ, землі Литви «на вічні часи» приєднати до Польщі, повернути усі втрачені Польщею і Литвою володіння, звільнити усіх польських полонених тощо. У 1386 р. Ягайло одружився з Ядвігою, прийнявши ім'я Владислава II.

Литовська та українсько-білоруська опозиція полякам згуртувалася навколо кузена Ягайла — князя Вітаутаса. Останній змусив короля Ягайла визнати за ним фактичну владу над Великим князівством Литовським з титулом великого князя. Декілька разів Вітаутас пробував розірвати зв'язки з Польщею (1389 р. Кревська унія Литвою була скасована), проголосити знову повну незалежність Литви. У 1398 р. литовські та й українсько-білоруські князі проголосили його королем литовським і руським. 1410 р. об'єднані польсько-литовські війська на чолі з Ягайлом-Владиславом під Грюнвальдом завдали нищівної поразки Тевтонському ордену, поклавши край його завойовницькій політиці на сході проти слов'ян. Між Польщею та Литвою 1413 р., була укладена так звана Городельська унія (у місті Городлі). Унія урівнювала у правах польську і литовську шляхту, але литовську — тільки ту, яка перейшла у католицизм. Унія внесла у литовсько-білорусько-українське суспільство розлом на релігійному грунті — католики були поставлені над православними, до яких почали з цього часу ставитись як до людей гіршого сорту.

З початку XV ст. у Великому князівстві Литовському розгорнулася активна діяльність, підтримувана Польщею, спрямована на ліквідацію автономії українських земель. Спочатку її втратили такі удільні князівства, як Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське (Західне Поділля захопила Польща). В цих землях почали правити намісники великого литовського князя. У середині XV ст. литовська влада взагалі скасувала поділ України-Руси на князівства. Волинська, Київська землі і Поділля були перетворені на воєводства, що безпосередньо підлягали великому князеві. Землі-воєводства поділялися на повіти на чолі зі старостами. Посади воєвод і старост займали зазвичай місцеві магнати.

У 1430 р. князь Вітовт помер. Питання про відокремлення Литви від Польщі, якого він добивався, остаточно втратило актуальність. На початку XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке до занепаду. Король Сигізмунд Август у Любліні 1569 р. скликав загальнодержавний сейм, на якому після драматичної й гострої боротьби укладено Люблінську унію. Польська Корона і Велике князівство Литовське створили єдину державу — Річ Посполиту. Вона мала єдиного виборного короля (обирав сейм), єдиний сейм, гроші, податки, єдину зовнішню політику. Литва зберігала ще певну автономію — місцеве врядування, військо, скарбницю, систему судочинства, право. Але це тривало недовго. Згідно з унією до Польщі відійшли Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Литвою зберігалися білоруські землі, а з українських — ще Берестейське воєводство та Пинщина.

Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Молдавії, а коли Молдавія 1564 р. визнала протекторат Туреччини, то з нею перейшла під владу останньої. Закарпаттям надалі володіла Угорщина, потім Австрія та Австро-Угорщина. Частина земель України опинилася під владою

Москви — землі по нижній течії Десни і Сейму, по Остер і Гомель над Сожею, навіть верхів'я Псла, Ворскли і Дінця, Полоцьк.

Крим і Північне Причорномор'я, що з XIII ст. стали частиною монгольської держави, після розгрому Тимуром Золотої Орди 1385 р. увійшли до складу новоствореної кочовою татарською знаттю держави. Після тривалої боротьби за владу між різними феодальними угрупованнями верховним ханом у 1443 р. став Хаджі-Гірей. Він заснував незалежне Кримське ханство. Воно спочатку вступало у союз з Литвою, а з 1475 р. — з могутньою Османською імперією, васалом якої й стало.

Литовсько-Руську державу очолював великий князь. Взаємини між великим князем і місцевими князями мали васальний характер. Князі не були співправителями, а тільки дорадниками і виконавцями його волі. Землеволодіння було нерозривно пов'язане зі службою великому князеві, передусім військовою. Завдяки цьому великий князь розпоряджався всіма матеріальними засобами держави і військовими силами. Престол переходить до них за спадком, як правило, до старшого сина.

З середини XV ст. влада литовських князів перестала зростати, а з кінця століття почала зменшуватися. Розширюються компетенції іншого важливого органу держави — Панів-Ради. Спочатку це був дорадчий орган при великому князеві. До нього входили найзнатніші та найвпливовіші васали князя — удільні й інші князі, пани-бояри, церковні достойники. Після Кревської та Городельської уній з Польщею до ради увійшли й католицькі єпископи. Зі збільшенням кількості членів Панів-Ради з її складу виділено більш вузький орган — таємну раду,члени якої стали називатися старшими панами. Вона стала постійно діючим органом, а Пани-Рада скликалася тільки князем у разі потреби.

У 1492 р. Пани-Рада видає особливий привілей, за яким влада Великого князя обмежується вже й юридично. Він мав узгоджувати з Радою всі питання зовнішньої політики, питання про видання і скасування законів, призначення і звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, спільно з радою виносити важливі судові рішення. Ще більше зміцнив правове становище Ради привілей 1506 р. У разі відсутності великого князя Рада отримала право керувати всією внутрішньою і зовнішньою політикою країни, навіть оголошувати мобілізацію, починати війну. Посилення контактів з Польщею зумовило появу нового колегіального, більш представницького органу — Великого вального сейму. Незабаром він повністю замінив Панів-Раду. Це трапилося після Люблінської унії.

Центральна адміністрація складалася з призначених спочатку особисто великим князем, а потім у погодженні з Панами-Радою і Великим вальним сеймом урядовців. Найважливіші з них були: маршалки; канцлер, який відав державною канцелярією; земський підскарбій, який завідував фінансами; гетьман земський, який командував військом, та гетьман польний. Було чимало інших урядовців: кухмістер, чашник, кравчий, стольник, ловчий.

Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації влади удільних князів. Обмежуючи владу цих князів, литовські правителі призначали на їх землі своїх намісників. З посиленням впливу польської адміністративної системи територія Литви наприкінці XIV ст. поділялась на землі, воєводства, а вони, в свою чергу, — на повіти та волості. Воєвод і старост призначали великі князі. Серед помічників старост були службовці, із, як правило, староруськими назвами: тіуни, дітські тощо. З'явилися й нові — возні (виконували судові рішення), хорунжі, городничі, мостівничі та ін. На чолі повітів і волостей стояли тіуни, потім державці. У селах певний час існували самоуправлінські общини — волості, сотні, сороки, десятки на чолі з виборними сотниками, сорочниками, десятниками. Найважливіші питання вирішувалися на сходках, вічах. Згодом, у зв'язку з централізацією держави, а також збільшенням ролі шляхти, селянське самоуправління було ліквідоване. Очолювали міську виборну адміністрацію війт, радці та бурмістри. Радці кооптувались з верхівки міщанства (6-25 осіб). Радці обирали зі свого складу помічників війта -бурмістрів. Ці органи не тільки управляли містом, а й здійснювали суд над населенням. У великих містах самоуправління було складніше: воно складалося з двох колегій — ради (бурмістри і радці) та лави (війт і лавники). Перша управляла містом, друга — виконувала судові функції (здійснювала правосуддя).

У складі Корони Польської українські землі поділялися на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брацлавське і з 1630 р. — Чернігівське. Очолювали воєводства воєводи, їх помічниками були каштеляни.