Сучасна юридична література характеризується різноманітністю поглядів на класифікацію методів, що застосовуються в процесі вивчення держави і права. Найбільш поширеними є наступні підходи до класифікації:
I. Марченко М.М. //Общая теория государства и права. Академический курс. Т.1. – М., 1998. – с.26-29/ розрізняє 4 групи методів:
а) загальний (діалектико-матеріалістичний) – метод, що поширюється на всі науки без виключення та характеризує всі етапи наукових досліджень;
б) загально-наукові методи, що поширюються на всі юридичні науки та забезпечують їх єдність (основними серед них є метод порівняння, абстрагування, синтез та системно-структурний метод);
в) спеціальні – методи, що розробляються окремою наукою та визначають її особливості (серед них – математичний, статистичний, кібернетичний, конкретно-соціологічний);
г) приватні – методи, що використовуються лише галузевими юридичними науками (формально-логічний, метод тлумачення).
II. Черданцев О.Ф. //Общая теория государства и права. – М., 2000. – с.30-36/ класифікує методи лише за одним критерієм, визначаючи їх як загально-наукові та поділяє їх на:
а) загальні – методи, що використовується всіма науками;
б) приватно-наукові – методи, що використовуються однією наукою;
в) спеціальні – методи, що використовуються групами наук.
III. Байтін М.І. //ТГиП. //Под ред. Матузова, Малько – М., 1977. – с.25-30/ розподіляє методи на дві групи:
а) загальні – методи, що поширюються на юриспруденцію (історичний, логічний, порівняльний);
б) приватні – методи, що характеризують окрему юридичну науку (системно-структурний, функціональний, статистичний, моделювання, абстрагування).
У вітчизняній літературі склалися два підходи до характеристики методології:
1. класифікація запропонована Копєйчиковим //ТДіП. – К.,2001./ визначає можливість існування трьох груп методів:
а) загальні,
б) спеціальні,
в) приватні.
2. Козюбра М.І. //методологія юридичної науки. – К., 1985./ розрізняє 4 рівні методів:
а) філософський рівень, що характеризує всі суспільні науки та визначає світоглядові позиції науковця;
б) загально-науковий рівень, що характеризує юридичну науку як різновид суспільної;
в) спеціально-науковий, що характеризує групу юридичних наук;
г) конкретно-науковий – характеризує окрему юридичну науку.
Різноманітність підходів до класифікації методів дослідження зумовлюється ступенем поширеності методів на різноманітні науки, а також можливістю визнання філософії фундаментальною суспільною наукою, що характеризує особливості розуміння оточуючого світу суб’єктів наукової діяльності.
NB: На сучасному етапі розвитку науки виникли ще такі нові методи:
Ø Метод філософської антропології (Петрова) – метод пізнання природи людини. Поряд з позитивним правом (законодавчо встановлене) існує природне право (право породжене самою природою людини). Природне право є первинним по відношенню до позитивного, тому дослідження державно-правових явищ дає можливість визначення першоджерела права – людська особистість, або навпаки витоки відхилення від соціальних норм (правопорушення).
Ø Метод філософського раціоналізму.
Ø Метод феноменології.
7. Взаємодія держави та громадянського суспільства (с. 19-20)
Проблема громадянського суспільства має певну історію становлення та розвитку. Початок формування громадянського суспільства в країнах Європи припадає на ХVІ-ХVІІ ст., а сам процес становлення ідеї та практики громадянського суспільства характеризується трьома етапами:
1) ХVІ- поч. ХVІІ ст. – є етапом створення економічних, політичних та ідеологічних передумов зародження ідеї громадянського суспільства. Його основним змістом стала ідея усунення юридичної нерівності, а також визначення можливостей обмеження втручання держави у сферу суспільних відносин.
2) сер. ХVІІ – характеризується практичним формуванням ознак громадянського суспільства на основі законодавчого закріплення юридичної рівності суб’єктів, можливостей вільного підприємництва та закріплення інститутів представницької демократії в процесі заснування парламентів як державних структур, що мають владні повноваження.
3) поч. ХІХ с. – характеризується становленням громадянського суспільства, що виявляється у відокремленні влади від власності та становленні інститутів плюралістичної демократії.
Характеризуючи взаємодію держави та громадянського суспільства, ми будемо визначати останнє як сферу автономної діяльності людини, що переслідує приватні цілі. При цьому суб’єкти суспільних відносин повинні визнаватись вільними та формально рівними, а основним призначенням держави в межах такого суспільства вважається створення необхідних умов для розвитку людини. Виходячи з цього в сучасній літературі сформувалися три підходи до визначення взаємодії громадянського суспільства та держави:
1) Держава та громадянське суспільство – це співпадаючі соціальні системи. Ця теза заснована на ідеї про основне призначення держави як засобу реалізації загально-соціальних функцій та надання суспільству управлінських послуг. Забезпечуючи юридичну рівність суб’єктів, держава втрачає політичні функції і повністю співпадає із суспільством.
2) Держава та громадянське суспільство – це різні системи, домінуючою серед яких є держава, оскільки вона не лише управляє суспільством, а і контролює його. Саме держава, як суб’єкт політичних відносин, приймає обов’язкові рішення та забезпечує системність суспільства, в тому числі, і силовими засобами.
3) Держава та громадянське суспільство – це різні системи і їх різноманітність виявляється в підконтрольності держави суспільству, тому, що державі належить лише службові функції, що забезпечує функціонування суспільства як саморегулюючої системи. Таким чином, перевага належить громадянському суспільству.
На практиці взаємодія держави і громадянського суспільства визначається тими функціями, що реалізує кожен з цих компонентів.
Громадянське суспільство:
1. не існує до держави і поза державою;
2. має певний пріоритет над державою, однак є зацікавленим в розвитку державної форми, що забезпечує регулювання відносин в межах громадянського суспільства;
3. спричиняє певний вплив на процес створення та функціонування органів держави;
4. вимагає від держави захисту життя, здоров’я та безпеки громадян;
5. не допускає втручання держави в приватні інтереси людини;
6. сприяє формуванню права, що закріплюється державою в нормативних актах;
7. забезпечує взаємодію держави і населення в межах суспільства та в межах права, що є мірою свободи.
Держава:
1. є формою організації громадянського суспільства, що забезпечує необхідні умови його розвитку;
2. є відносно самостійним утворенням, що визначає та забезпечує солідарні публічні інтереси певних соціальних груп;
3. є суб’єктом прийняття правових норм, що сприймаються суспільством і ним же виконуються;
4. створює стандарти поведінки суб’єктів суспільних відносин, забезпечуючи тим самим можливості вільного розвитку громадян;
5. забезпечує захист громадянського суспільства та безпеку громадян;
6. є засобом досягнення компромісу різноманітних суспільних інтересів, засобом пом’якшення соціальних протиріч та забезпечує ефективну взаємодію різноманітних соціальних груп;
7. надає правової форми гарантіям прав власника та можливостям бути суб’єктом політичних відносин;
8. встановлює певну форму та міру відповідальності на суб’єктів, що не виконують в повній мірі покладених на них обов’язків чи порушення інших суб’єктивних прав.
Діалектика взаємодії громадянського суспільства та держави засновується на принципі розподілу праці, тобто реалізації кожним із згаданих суб’єктів наданих повноважень. Ця взаємодія залежить від рівня розвинутості державних інститутів та інститутів громадянського суспільства. Взаємодія названих категорій є багатоаспектною та здійснюється в трьох вимірах (рівнях): а) єдності, б) відмінностях, в) взаємозв’язку.
Єдність:
§ як держава, так і громадянське суспільство зумовлюються наявністю єдиної мети (захист інтересів людини);
§ характеризуються наявністю єдиної основи, яку складають відносини власності;
§ їх діяльність засновується на конституції та праві в цілому;
§ людина визначається вищою соціальною цінністю;
§ визнання об’єднань громадян самостійними суб’єктами суспільних та політичних відносин;
§ заснованість на ідеї розвинутих ринкових відносин;
§ функціонування в межах єдиної території;
§ заснованість на демократичному політичному режимі;
§ наявність реально існуючих механізмів досягнення соціального компромісу.
Відмінності:
| Громадянське суспільство | Держава | |
| o є соціальною основою функціонування держави; | o забезпечує порядок в межах громадянського суспільства; | |
| o є незалежним від держави, оскільки виконує лише йому характерні функції; | o є незалежною від громадянського суспільства, оскільки функціонує в його межах; | |
| o структуру складають громадські об’єднання; | o структуру складають спеціально створені органи; | |
| o суспільні інтереси реалізуються через інститути сім’ї, церкви, профспілок, партій; | o суспільні інтереси реалізуються через інститути політичної влади; | |
| o здійснює економічну та соціальну функції; | o держава окрім цих функцій здійснює політичну; | |
| o елементи структури взаємодіють за принципом координації, тобто рівності; | o елементи структури засновані на ієрархічній підпорядкованості системи органів, що забезпечують певну сферу та за принципом координації; | |
| o відображає та гарантує інтереси більшості населення; | o відображає та гарантує інтереси певної частини суспільства; | |
| o забезпечує рівні можливості в соціальній сфері; | o гарантує юридичну рівність суб’єктів; | |
| o забезпечує соціальне регулювання; | o забезпечує правове регулювання; | |
| o застосовує засоби громадського впливу; | o є суб’єктом застосування примусового впливу; | |
| o діє в межах території країни. | o є суб’єктом міжнародних відносин. |
Взаємодія:
ü держава регулює суспільні відносини, тобто забезпечує функціонування громадянського суспільства;
ü держава закріплює правовий статус суб’єктів суспільних відносин, визначаючи міру їх свободи;
ü держава гарантує участь інститутів громадянського суспільства в процесі створення та діяльності державно-владних структур;
ü суспільство створює механізми, які перешкоджають авторитарному впливу держави в сферу відносин, що регулюються;
ü суспільство зобов’язує державу закріпити та гарантувати природні права людини;
ü суспільство визначає необхідність встановлення відповідальності посадових осіб за порушення прав і свобод людини.
