На українських землях, що входили до складу Литовської держави, діяла досить строката система права. Спочатку, оскільки вони стояли на вищій правовій сходинці розвитку, ніж Литва, тут зберігався свій юридичний устрій. Основними діючими джерелами права деякий час були Руська Правда та звичаєве право. Великі князі й урядовці, не маючи, що протиставити розвиненій давньоруській правовій системі, змушені були дотримуватися “старовини” й “давності”, при вирішенні справ посилаючись на ці джерела.
Власна законодавча діяльність литовських князів спочатку розвивалась у формі привілеїв щодо окремих питань, осіб, груп осіб, а пізніше — станів.
Привілеї були:
а) пожалувані, за якими надавались землі, шляхетські титули, посади та ін.;
б) пільгові, що звільняли від сплати мита, податків, підсудності тощо;
в) охоронні, які відновлювали порушені права. Були ще земські привілеї, вони надавали виняткові права окремим станам (шляхті, духовенству, міщанам), церквам, монастирям. Так, за привілеями Ягайла 1387 р. і Вітовта 1413 р. передбачалося створення привілейованої військової верстви (шляхти) лише з литовців-католиків. Привілеї, які надавалися окремим землям, мали назву обласних. Наприклад, це привілеї, що надавали автономію українським землям: Київській — 1494, 1507, 1529р., Волинській — 1501, 1509 р.
Серед джерел права Литовсько-Руської держави важливе місце належить міжнародним договорам, які укладалися з Новгородською та Псковською республіками, Лівонським і Пруським орденами, Московським князівством. Для українських земель особливе значення мали договори з Польщею 1385, 1413, 1569 р.
Першим збірником, який уніфікував діюче законодавство (привілеї, звичаєве право, місцеве право) й судово-адміністративну практику був судебник Казимира IV, затверджений на провінційному сеймі у Вільно в 1468 р. Він запозичив ряд правових положень із Руської Правди, але передбачав значно суворіші покарання, в тому числі смертну кару. Судебник містив переважно норми кримінального права й кримінального процесу, маєткового права, які захищали насамперед феодальну власність. Щоправда, в ньому простежується ідея рівності усіх верств населення перед законом. Розрізняється велика й мала крадіжка, йдеться про індивідуальну відповідальність за вчинений злочин. За судебником, суб’єктами злочину були не тільки вільні люди, а й залежні отчичі (холопи).
Значно ширшою й ґрунтовнішою кодифікацією був Перший Литовський статут 1529 p., який містив норми державного, ад-міністративного, цивільного, сімейного та інших галузей права. Найсуттєвішим було визначення в статуті шляхти як окремого стану, гарантування їй низки прав і привілеїв. Основним критерієм належності до шляхти визнавався принцип давності. В окремих випадках шляхетство підтверджувалося за показаннями свідків — шляхтичів; вони робили це під присягою. Заново шляхетство надавалося рішенням господаря (правителя держави). Гарантувалося право шляхетського землеволодіння, яке не можна було відібрати без вини. Привілейований статус шляхти визначався також у судочинстві. За статутом не дозволялося карати шляхту “безправно”, тобто без публічного судового процесу. Якщо шляхтич обвинувачувався в злочині, він міг “очиститися” присягою. Водночас статут забезпечував деякі права селян, в тому числі право на землю.
Другий Литовський статут 1566 р. був прийнятий на ви-моги шляхти, він оформив “шляхтизацію” суспільно-політичного устрою Великого князівства Литовського. Законодавчо закріплювалися нові соціально-політичні реалії: представництво шляхти на сеймах, поділ влади між князем і сеймом, розширення прав шляхти розпоряджатися підданими селянами. У статуті 1566 р. досконаліше систематизовано норми державного, приватного, кримінального, процесуального права, зафіксовано створення нових гродських, земських і підкоморських судів. Оскільки доопрацювання статуту відбувалося під тиском переважно волинської шляхти, його називали ще й Волинським. Перший і Другий статути були написані староруською мовою, але не з’явилися друком. З оригіналів переписувалося багато копій, тому збереглося чимало списків, в яких зустрічаються розбіжності.
Вдосконалення статутів тривало довго. І нарешті 1588 р. з’явився Третій Литовський статут, який являв собою взірець законодавства і два з половиною століття діяв на українських землях. Він був прийнятий уже за часів Речі Посполитої, докладніше про це — у наступній темі.
Отже, в литовсько-руський правовій системі сформувалися й усталилися норми основних правових галузей, хоча самого поділу права на галузі ще не було.
Норми державного права містяться в статутах, князівському законодавстві, постановах сейму. Повніше вони подані у Статуті 1529 р. Там, зокрема, представлені положення, в яких розкриваються повноваження господаря (глави держави), органів управління, визначаються певні права й обов’язки громадян. Принципове значення має положення про рівність громадян перед законом: “Всі у великом князстве Литовском одним правом мают сужони бути”. Зазначимо, що державне право Литовського князівства, особливо на перших етапах, ґрунтувалося на українських підвалинах давнього права. Все ще скликалися віча, народні збори, судові справи розглядались у громадських та копних судах.
Розвиваються інститути цивільного права. Регулюється феодальна земельна власність, яка ще більше зміцнюється після розпаду власності общинної. Спершу переважала феодальна власність на землю у вигляді пожалування князя за умови несення служби (тимчасово чи довічно). Пізніше феодали домоглися передачі земель у вотчину, тобто спадкового володіння. Землі набувалися й завдяки купівлі чи князівському пожалуванню. Феодали мали необмежене право розпоряджатися цими землями за умови несення ними військової служби, а також надання для воєнних походів певної кількості воїнів.
Розвинулося сервітутне право — право користування чужими речами: лісом, сінокосом, місцями для полювання, прогону худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцю будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, то господар двору має повідомити про це владу. Якщо він затримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.
Зобов’язання випливали з договорів, серед яких найчастіше зустрічалися договори купівлі-продажу, позики, найму тощо. Вони укладалися переважно в письмовій формі, за присутності свідків. Для забезпечення виконання договорів застосовувалися присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих станів населення. Для цього ж використовувалася застава нерухомого майна, яке переходило у володіння й користування кредитора до повного повернення боргу боржником.
Шлюбно-сімейне право в основі своїй мало норми, що склалися в Київській Русі. Шлюби бралися лише за згодою молодих. Взяттю шлюбу ними мала передувати домовленість батьків сторін. Статут 1566 р. передбачав шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків — 18. Діяв принцип матеріальної гарантії шлюбу — завдяки договорові щодо посагу (приданого) нареченої та вено (частини майна) нареченого. Статутом 1529 р. сума вена встановлювалась вдвічі більшою, ніж придане, але не понад третини вартості чоловікового майна. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини. Коли шлюб визнавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а вено поверталося чоловікові. При розлученні з вини дружини вона позбавлялася і приданого, й вена.
Спадкування відбувалося за законом або заповітом. Закон давав змогу спершу успадковувати дітям, потім онукам і правнукам. Дочкам передавалось майно у спадок нарівні з синами. За відсутності прямих нащадків воно переходило до братів, сестер чи інших родичів.
Кримінальне право в Литовській державі спочатку, як і у Київській Русі, не знало поняття злочину. Існували “образи” чи “обіди”. Пізніше розуміння злочину дедалі більше змістилось у сферу порушень норми права. Відтак з’явилися терміни “злодійство”, “бой”, “кгвалт”, “грабіж” та ін. Суб’єктами злочину відповідно до встановленого привілеєм 1457 р. принципу індивідуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відповідальність наступала за Судебником Казимира з семилітнього, а за Другим статутом з чотирнадцятилітнього віку. Литовсько-руське право передбачало складну систему злочинів і покарань. Найтяжчими вважалися злочини проти держави (бунт, зрада, образа “маєстату” чи суду) та релігії (вихід із християнства, прийняття мусульманської чи іншої віри, чари тощо). За ці злочини винні засуджувалися здебільшого до страти. З-посеред злочинів проти особи виокремлювалося вбивство (навмисне чи з необережності), тілесні пошкодження, фізичні й словесні образи. Суспільно небезпечними вважалися майнові злочини: розбій, пограбування, крадіжка, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал, наїзд. Злочинами проти сім’ї й моралі були насильницький шлюб, зґвалтування, подружня зрада, побиття батьків.
Серед видів покарань спочатку переважали майнові штрафи, що надходили потерпілому (шкода), родичам убитого (годовщина), в скарбницю держави (наклад). Пізніше, після прийняття Статутів, особливо Третього Литовського статуту, майнові покарання в багатьох випадках замінено смертною карою. До страти засуджувалися за державні, релігійні злочини, розбій, насильство, крадіжку, злочини проти сім’ї й моралі. Смертна кара поділялася на просту (відрубання голови, повішення) й кваліфіковану (спалення, посадження на палю, закопування живим у землю тощо). Панів і шляхтичів карали також позбавленням прав і честі — “виволання” (вигнання за межі міста чи села й оголошення поза законом). Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права й привілеї. Щодо простих людей, то до них широко застосовувалися болісні й калічницькі покарання.
На українських землях литовської доби тривалий час зберігався притаманний давньоруському праву обвинувально-змагальний процес. Судочинство починалося заявою зацікавленої особи або її родичів. Позивач повинен був сам зібрати й пред’явити на суді докази. Але у XVI ст., як це закріплено у Другому Литовському статуті 1566 р., з’являються елементи слідчого (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур. Суд, не чекаючи заяви потерпілого, мав право сам порушити справу. Допускалося представництво сторін; статутом 1529 р. вводилася норма, що передбачала участь у суді адвокатів, які називалися прокураторами, або речниками. Судовими доказами вважалися власне зізнання (для чого допускалися тортури), покази свідків, характеристика підсудного “добрими людьми”, речові докази, письмові документи, присяга.
Руйнація Давньоруської держави призвела до того, що її землі опинилися під зверхністю сусідніх держав, насамперед Литви й Польщі. Українські землі, які увійшли до складу Литовського князівства, помітно вплинули на його державно-правовий розвиток. Високим рівнем культури, сталими правовими формами й традиціями вони сприяли еволюції князівства в Литовсько-Руську державу. Вікові традиції української державності не переривалися, але в подальшому їхній розвиток обмежувався місцевим самоврядуванням.
Литовсько-руське право багато в чому наслідувало й продовжувало давньоруське звичаєве право. Литовські статути — видатні пам’ятки права литовського, українського та білоруського народів. За змістом, рівнем законодавчої техніки вони вважаються одними з найпрогресивніших на той час документів європейської юридичної думки.
Україна є країною кодифікованого права, тобто правову систему України можна віднести до романо-германскої. З 1991 року, року її незалежності, в системі відбулися декілька важливих правових змін. Україна стала членом Ради Європи у 1995 році і прийняла нову Конституцію в 1996. У 1998 році вступила у силу Угода про Партнерство та Співробітництво (PCA) з ЄС і в 2005 році був прийнятий відповідний план дій для законодавчої тотожності. Була проведена реформа Цивільного кодексу і новий закон вступив у силу в 2004 році. Подальші законодавчі акти, орієнтовані на ринкову економіку, а також Комерційний Кодекс були прийняті разом із новим Цивільним Кодексом.
Джерело і ієрархія законів
Конституція:
Конституція має найвищу правову силу. Закони і інші нормативно-правові акти приймаються на її основі. Висновки офіційного тлумачення, а також рішення Конституційного Суду формально не є джерелом законів, але їх треба брати до уваги у вирішенні певної справи1
Національні закони:
Наступний вищий законодавчий рівень складається із законів, прийнятих Верховною Радою України. Конституція (Стаття 92) визначає сфери, які регулюються виключно законами. Спеціальні сфери законодавства регулюються “кодексами”, такими, як Цивільний Кодекс, Господарчий Кодекс, Кримінальний Кодекс, Кодекс Законів про Працю, ін.
Після прийняття Верховною Радою закон має бути підписаний і опублікований Президентом або ж повернутий до Верховної Ради для подальшого розгляду3. Закон вступає в силу через десять днів після його офіційної публікації, якщо інше не передбачено законом. Кабінет Міністрів на чолі з Прем’єр Міністром гарантує виконання закону в тому числі впровадження бюджету. Місцеві державні адміністрації виконують закони обласного, районного і місцевого рівнів.
Вторинне законодавство
Якщо за закон знову повторно проголосували 2/3 членів Парламенту, Президент має підписати і опублікувати закон.
Державні органи влади, як Президент, Кабінет Міністрів і міністерства приймають акти вторинного законодавства, яке впроваджує основні норми законів. Актами вторинного законодавства є:
Укази і розпорядження Президента України
Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України
Рішення, директиви, постанови, інструкції і накази міністерств і інших державних органів влади
Нормативні акти вторинного законодавства, що приймаються міністерствами і іншими виконавчими органами державної влади мають бути зареєстровані в Міністерстві Юстиції України, якщо вони:
стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян
міжвідомчого характеру.
Місцеві державні адміністрації і органи самоврядування знову приймають директиви, накази, рішення і т.д. для контролю впровадження законів на регіональному рівні.
Сфера правозастосування
В праві України можна виділити категорії, які відносяться до різних галузей. Ось деякі з них:
Конституційне право:
Конституційне право регулює основні принципи структури держави і управління в Україні, коло компетенції основних органів влади, в т.ч. Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, інших центральних органів влади і судової системи.
Адміністративне право:
Адміністративне право включає норми, що регулюють відношення між органами державної і міської влади, а також між ними і фізичними і юридичними особами.
Цивільне право
Цивільне право це сукупність правових норм, які регулюють відношення громадян і юридичних суб’єктів. Його основним актом є Цивільний Кодекс.
Комерційне право
Комерційне право включає норми, які регулюють відносини між юридичними і фізичними особами стосовно ведення їх комерційної (підприємницької) діяльності.
Підприємницьке право
Підприємницьке право охоплює норми, які регулюють створення і функціонування різних форм комерційних юридичних суб’єктів.
Кримінальне право:
Кримінальне право являє собою систему юридичних норм, які дають визначення злочинів і покарань за них згідно з Кримінальним Кодексом України.
Трудове право:
Трудове право освітлює норми, які регулюють правові відносини між роботодавцем і працівником, наприклад, трудові контракти, безпеку праці і відпочинку. Основним законом у цьому відношенні є Кодекс Законів про Працю України, який однак був прийнятий ще в 1971 році.
Право галузі охорони здоров’я:
Право галузі охорони здоров’я не визнається в широких колах як окрема правова категорія в Україні. Незважаючи на це, існує декілька законів, які регулюють питання, пов’язані із охороною здоров’я. Закон Основи законодавства України про охорону здоров’я регулює основну організаційну структуру системи охорони здоров’я.
Податкове законодавство:
Податкове законодавство містить норми, які регулюють податкову систему України.
Процесуальне право:
Процесуальне право є узагальненим терміном для означення судових процедур і санкцій у сфері цивільного, комерційного, адміністративного і кримінального права. Процесуальне право України представлене, наприклад, Цивільним Процесуальним Кодексом або Кримінальним Процесуальним Кодексом
1 - Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки. Висновки Конституційного Суду являють собою лише офіційні тлумачення Конституції та законів України. Вони мають обов’язкову силу і повинні враховуватися судами при розгляді справ. Тлумачення інших органів влади не вважаються офіціальними а, відтак не обов’язковими. Проте, вони можуть бути взяті до уваги суду при вирішенні справи. Крім того, Конституційний Суд може приймати рішення конституційності законів та інших правових актів органів державної влади найвищого рівня (Президента України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України).
2 - Автономна Республіка Крим займає особливе місце в правовій системі і має свій парламент – Верховну Раду Автономної Республіки Крим, яка проте не має повноважень приймати закони. Крім того, нормативні правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради Міністрів Автономної Республіки Крим мають не суперечити Конституції і іншим законам України.
3 - Якщо за закон знову повторно проголосували 2/3 членів Парламенту, Президент має підписати і опублікувати закон.
