Визначення коефіцієнту та індексу сезонності

Б.М. Дикий, Т.О. Нікіфорова

 

Епідеміологія

(навчальний посібник для підготовки

до практичних занять)

 

 

Рекомендований центральним методичним кабінетом

з вищої медич­ної освіти МОЗ України, як навчальний посібник для студентів ВМНЗ IV рівня акредитації (протокол №2 від 17.03.2006 р.).

 

 

Івано-Франківськ

ПЛАН

 

Передмова

перелік умовних позначень і скорочень

1. Основи вчення про епідемічний процес

2. Епідеміологічний метод

3. Протиепідемічні заходи

3.1. Заходи щодо джерела інфекції. Дератизація

3.2. Специфічна профілактика

3.3. Термінова профілактика правця і сказу

3.4. Організація щеплень і контроль за їх проведенням

3.5. Протипокази до щеплень, післявакцинальні реакції та

3.6. Дезінфекція

4. Живі переносники інфекційних захворювань

4.1 Біологічні властивості комах-переносників інфекційних хвороб

4.2. Інсектициди

4.3. Способи боротьби з переносниками

5. Епідеміологічна характеристика групи кишкових інфекцій

5.1. Вірусні гепатити А і Е

5.2. Черевний тиф і паратифи

5.3. Шигельози

5.4. Сальмонельоз

6. Епідеміологічна характеристика інфекціЙ дихальних шляхів

6.1. Дифтерія

6.2. Менінгококова

6.3. Грип

6.4. Кір

6.5. Краснуха

6.6. Паротитна інфекція

6.7. Вітряна

7. Епідеміологія особливо небезпечних інфекцій

7.1.

7.2.

7.3. Натуральна віспа і віспа

7.4. Контагіозні вірусні геморагічні

8. Епідеміологія внутрішньолікарняних

8.1. Особливості епідемічного процесу внутрішньолікарняних інфекцій

8.2. Профілактика внутрішньолікарняних інфекцій. Стерилізація

Методичні розробки для

Тестові

ЕТАЛОНИ ВІДПОВІДЕЙ НА Тестові завдання

Основи вчення про епідемічний процес

Епідеміологія - це наука, яка вивчає епідемічний процес, законо­мірності поширення інфекційних хвороб, розробляє заходи поперед­ження і зниження захворюваності та ліквідації окремих інфекцій.

Предметом епідеміології, на відміну від клінічної медицини, є не сама хвороба, а захворюваність населення на цю хворобу. Захво­рюваність відображає популяційний (надорганізмовий) рівень орга­нізації життя, а хвороба – організмовий, суборганізмовий рівень.

Популяція – це сукупність особин одного біологічного виду, яка відносно ізольована в своїй природній життєдіяльності від інших осо­бин виду на певній території.

Епідеміологія - це загально-медична наука, вона вивчає причини та умови захворюваності населення шляхом аналізу особливостей ії розподілу за територією, серед різних груп населення і в часі та ви­­користовує ці дані для розробки заходів профілактики захворювань.

Розділи епідеміології:

1. Загальна епідеміологія

2. Вчення про епідеміологічний процес

3. Епідеміологічна діагностика

4. Протиепідемічні заходи

5. Організація протиепідемічної роботи

6. Спеціальна епідеміологія

Академік Л.В.Громашевський визначав епідемічний процес як безперервний ланцюг зараження і пов’язаних між собою інфекційних станів людей (хворий, носій), які витікають один із одного. І.І. Йолкін розглядав епідемічний процес як ряд зв’язаних зараженням епідеміч­них осередків. В.Д. Бєляков визначав епідемічний процес як виник­нення і розповсюд­­ження інфекційних захворювань серед людей.

Перше визначення не враховує передачу збудника від хворих тварин, коли людина не буває далі джерелом інфекції. Друге визна­чення не підходить для зоонозів. У визначенні Бєлякова виділені про­яви епідпроцесу, але не розкрита сутність, причини, умови.

Основою епідемічного процесу є паразитарна система. Парази­тарна систе­ма - категорія біоценотична. Її можна визначити так: систе­ма, яка скла­лася в процесі еволюції, в якій взаємодіють популяція паразита із популяцією специфічного хазяїна і з тою частиною сере­довища, котра представляє собою необхідні для існування умови.

Але популяція людей – категорія не тільки біологічна, але й і со­ціальна. Соціальні та природні умови безпосередньо включають­ся у функціонування паразитарних систем і грають регулюючу роль в епідемічному процесі.

Від 1989 року в Україні прийнято таке визначення епідемічного процесу - це безперервний процес взаємодії мікроорганізму (збуд­ника-паразита) і макроорганізму (людей) на популяційному рівні, який про­являється при певних соціальних і природних умовах пооди­нокими і множинними захворюваннями, а також безсимптомними формами ін­­фекції, супроводжується поширенням специфічних інфек­ційних за­хво­рювань серед людей і забезпечує збереження збудника у природі як біологічного виду.

Як будь-який процес, епідемічний процес розглядають в 3-х аспектах:

1. Причини (чинники, умови) процесу

2. Механізми розвитку процесу

3. Прояви процесу

По аналогії з інфекційним процесом ці три аспекти відповідають етіології, патогенезу і клініці інфекційної хвороби. Біологічними чин­никами епідемічного процесу є гетерогенна популяція збудника і по­пуляція людини. Умови, які безпосередньо впливають на захворюва­ність населення, - соціальні та природні. Механізми розвитку епідеміч­ного процесу пояснюють за­гальноприйняті останнім часом 3 теорії:

1) акад. Громашевського Л.В. - теорія механізму передачі;

2) акад. Павловського Є.Н. - теорія природної осередковості;

3) акад. Бєлякова В.Д. - теорія саморегуляції паразитарних систем.

Епідемічний процес проявляється захворюваністю, яка аналізу­ється кількісно, а також в часі, за територією, за віковими групами насе­лення, за статтю, в етнічних групах.

Біологічний чинник епідеміологічного процесу - це взаємовідно­сини популяцій паразита-збудника і хазяїна-людини, що склалися в процесі еволюції. З екологічних позицій збудники інфекційних хвороб (за середовищем перебування і джерелом інфекції) поділяють­ся на 4 групи:

Збудники антропонозів:

1. Облігатні патогенні паразити людини (віруси гепатитів, ши­гели, сальмонела тифу)

2. Облігатні умовно патогенні паразити людини (протей, клеб­сієла, ентерококи)

Збудники зоонозів:

1. Облігатні паразити тварин, патогенні для тварин і людини (збудники сибірки, бруцельозу, лептоспірозу)

2. Факультативні паразити тварин умовно патогенні для люди­ни(збудники ботулізму, правця).

Джерело інфекції - це заражена людина або тварина, організм якої є природним середовищем перебування, розмноження і накопи­чення патогенних мікроорганізмів, звідки вони виділяються і можуть заразити людину або тварину. При антропонозах джерелом інфекції є тільки людина. Збудники антропонозів адаптувалися до людсько­го організму і стабільна циркуляція їх, а також біологічна стабільність виду паразита можливі лише у людському суспільстві. Епідемічний процес перебігає у вигляді ланцюга заражень від людини до людини. При зоонозах джерелом інфекції є тільки тварина. Епізоотичний процес представляє собою ланцюг зв’язаних зараженням інфекційних процесів у тварин, серед яких поряд з основним джерелом інфекції може бути і додат­кове. Якщо збудник попадає до людини - почи­наєть­ся епідемічний процес, але частіше всього люди­на є біологіч­ним «тупиком», передача збудника далі не відбуваєть­ся (жовта га­рячка, лептоспіроз, бруцельоз). Акад. Л.В.Громашевський виділяв 2 групи за­хворювань – антропонози і зоонози (не виділяв групи зооантропоно­зів, не визнана ця група і експертами ВООЗ). Новою є група сапроно­зів, яку пропонують виділяти українські медики та вчені (Є.П. Кова­льова) – це факультативні умовно патогенні паразити тварин і лю­дини, при яких резервуаром збудника є чин­ники природного середо­вища, неживої природи (ґрунт, вода). Існу­вання збудника при цьому забезпечується як за рахунок сапрофітич­ного, так і паразитичного типу живлення. До класичних сапронозів можуть бути віднесені легіонельози, гістоплазмоз, низка системних мікозів, газова гангрена, галофільози. Умовно до сапронозів можна віднести сибірку, правець, їх збудники в споровидній формі теж ви­живають тривалий час в об’єктах природного середовища, через які людина може заразити­ся. Оскільки збудники сапронозної групи інфекцій не мають чітко визначеного теплокровного господаря, а від хворої люди­ни паразит іншим людям не передається, то зара­же­ний організм завжди буде біологіч­ним “глухим кутом”.

Роль біологічного чинника в епідемічному процесі підпорядко­вана регулюючому впливу соціальних, екологічних і природних умов, в яких розвивається епідемічний процес. Соціальні та природніумови сприяють або перешкоджають виникненню та розповсюджен­ню ін­фекційних захворювань, але самі по собі не можуть їх викликати без наявності біологічного чинника. Поліпшення санітарно-кому­наль­них умов життя, збільшення можливостей для виявлення та ізо­ляції хво­рих, удосконалення щеплень, лікувально-профілактич­ної допо­моги населенню призводять до зниження захворюваності. І навпаки, ін­тен­сивний розвиток промисловості, транс­порту, забруд­нення навколишнього середовища, збільшення чисельності і скупче­нос­ті населення негативно впли­вають на здоров’я людини, сприяють підвищенню за­хво­рюваності.

Природні умови можуть сприяти розмноженню гризунів, пере­нос­ників - комах, розповсюдженню і виживанню збудника як біо­логічного виду. Втручання людини в екологічно закріпленні біоценози призво­­дять до порушення екологічної рівноваги, котра складалася тисячо­літтями.

Біоценоз – це природне середовище перебування популяції збуд­ника і господаря (ліс, ландшафт, водойми, тварини, птахи, комахи).

Механізми розвитку епідемічного процесу найкраще вивчені ак. Л.В. Громашевським, який уклав закони епідеміології (теорія ме­ха­­нізму передачі):

1. Джерелом збудника є заражений хворий (а іноді здоровий) організм людини або тварини.

2. Локалізація збудника інфекції в організмі та механізм пере­дачі його представляють собою взаємозумовлені явища.

3. Специфічна локалізація збудників інфекційних хвороб в орга­нізмі, відповідний їй механізм передачі являють собою комплексну об’єктивну ознаку, котра може бути покладена в основу раціональ­ної класифікації (кишкові інфекції, аеро­зольні, кров’яні, зовнішніх покривів).

4. Епідемічний процес виникає і підтримується тільки за умови спільних дій таких 3-ох первинних рушійних сил або ланок епідеміч­ного ланцюга:

1) джерело інфекції

2) здійснення механізму передачі збудника

3) сприйнятливість населення до цієї інфекції

На цьому законі базуються всі заходи профілактики.

5. Природні та соціальні явища зумовлюють кількісні та якісні зміни епідпроцесу шляхом впливу на його первинні рушійні сили, а тому вони є вторинними силами епідпроцесу.

6. Епідеміологія будь-якої інфекційної хвороби може змінюватись, якщо у соціальному житті суспільства виникають зміни, які спромож­ні впливати стимулююче або пригнічуючи.

Механізм передачі інфекції (збудника) – це еволюційна здатність збудника пересуватися від одного господаря до іншого. Шляхи пере­дачі, фактори передачі – елементи зовнішнього середовища, які беруть участь у передачі збудника.

Теорія природної осередковості трансмісивних інфекційних хво­роб акад. Павловського Є.Н. стосується зоонозів, зараження якими пов’язане з дикою природою. До них належать кліщовий весняно-літній енцефаліт, поворотний тиф, лейшманіоз, чума, кліщовий ри­кетсіоз (кліщовий висипний тиф Північної Азії), туляремія.

Величезною заслугою Є.Н.Павловського було те, що за період з 1928 по 1965 рр. за його участю було проведено більше як 200 експе­дицій на Далекий Схід, у Середню Азію, Закавказзя, Північно-Захід­ні райони Росії, Крим, Закарпаття, Іран, Афганістан. Його називають автором так званої “ландшафтної” епідеміології.

Природними осередками називають ділянки території географіч­­них ландшафтів, де зберігаються умови для постійної цир­куляції збуд­ників і його переносників серед певних диких тварин, які є ре­зер­вуаром збудника в природних умовах необмежено довгий час.

Поряд з “дикими” осередками прийнято виділяти синантропні осередки (циркуляція збудника серед синантропних тварин), а також антропургічні осередки, зроблені людиною (пасаж збудника серед до­­­машніх тварин).

Для більшості збудників природно осередкових хвороб людина є випадковою ланкою у їх циркуляції. Зараження людей Павловсь­кий Є.Н. розглядав як наслідок наступних причин:

1. Переносники залишають свій первинний осередок і під час пе­ре­сування активно нападають на людину (“чумні” блохи, кліщі)

2. Людина заражується від трупів заражених тварин (туляремія, чума, сибірка).

3. Обставини соціального порядку – людина зв’язана з виробни­чою діяльністю в природних осередках, за родом занять попадає у осе­редок (геолог, лісоруб, будівельник), не має щеплень, не обері­гається.

Теорія саморегуляції паразитарних систем акад. Бєлякова В.Д. базується на мінливості збудника, яка настає у різних фазах епідеміч­ного процесу. Популяції, які не здатні до адаптивних змін під впли­вом антропогенних чинників, приречені на загибель. Зниження віру­лентності збудника, зростання його стійкості до хіміотерапевтичних препаратів, до забруднення навколиш­нього середовища відобра­жають прагнення паразитарної системи до само­регулювання, змен­шення активності механізму передачі. Це забезпечує зберігання збуд­ника у природі як виду, а іноді активі­зує епідемічний процес у нових умовах (грип і ГРЗ, ста­фі­лококова, стрептококова, менінгококова інфекція).

Основні принципи цієї теорії:

1. Наявність двох гетерогенних популяцій (паразита і господаря). Гетерогенність їх відображається у різній патогенності, вірулентнос­ті, антигенності збудників та у різній сприйнятливості населення до збудників, здатності вироблення імунітету у людини.

2. Їх динамічна взаємодія і мінливість під впливом один одного.

3. Зміна фаз епідемічного процесу (фазний розвиток епідемічно­го процесу) внаслідок мінливості збудника в популяції:

1) фаза резервації збудника;

2) фаза становлення епідемічного штаму;

3) фаза розповсюдження епідемічного штаму;

4) фаза становлення резервуарного штаму;

5) знову фаза резервації.

4. Регулююча роль соціальних і природних умов

Епідемічний процес проявляється інфекційною захворюваністю, яка характеризується різною інтенсивністю, а також нерівномірніс­тю розподілу на території, в часі, серед різних груп населення.

Захворюваність – поширення хвороб серед сукупного населення та в окремих його групах, яке виражається в інтенсивних (на 1тис., 10 тис., 100 тис., населення) і екстенсивних показниках (питома вага однієї хвороби серед всіх).

Час ризику – пора року, коли є підйом захворюваності.

Територія ризику – територія з постійно високими показника­ми захворюваності.

Фактори ризику – елементи соціального і природного середови­ща, особливості праці та поведінки, стан внутрішніх систем, органів, які збільшують можливість виникнення захворювання.

Прояви епідпроцесу за інтенсивністю поділяються на:

- спорадичну захворюваність (поодинокі випадки, низький рі­вень, при котрому відсутні зв’язки між випадками);

- спалах (короткочасний підйом захворюваності на обмеженій території, в окремих групах населення, коли випадки пов’язані одна­ковими факторами, механізмами і шляхами передачі);

- епідемію (захворюваність, яка перевищує спорадичний рівень або виникнення захворювань на території, де їх не було раніше);

- пандемію (розповсюдження захворювань на багато країн, кон­тинентів).

Прояви за територією:

- ендемія (захворюваність, яка постійно реєструється на певній території і зумовлена соціальними і природними умовами);

- екзотична захворюваність (ніколи не реєструвалась раніше на даній території);

- нозоареал (сама територія, на якій постійно реєструється певна інфекція). Нозоареал може бути локальним і регіональним, зональним, міжзональним.

Прояви в часі: розподіл на річну і багаторічну захворюваність.

У річній динаміці виділяють міжсезонну, міжепідемічну захворю­ваність і фонову, яка реєструється цілий рік, сезонні підйоми, коли відбувається активізація факторів ризику

У багаторічній динаміці захворюваності виділяють:

- тенденцію до росту або зниження захворюваності (основний напрямок змін інтенсивності епідемічного процесу), коли діють по­стійні рівномірні зміни активності факторів ризику. При цьому бу­дують лінійні зображення на графіку;

- періодичність і циклічність – коли періодично відбуваються зміни активності факторів ризику (природний імунітет, зміна віру­лентності збудника);

- неоднорідні зміни активності факторів ризику, коли відбува­ються епізодичні підйоми захворюваності, спалахи.

Розподіл захворюваності в групах населення є неоднорідним і залежить від віку, професії, проведених заходів, організаціі дітей, умов праці в різних закладах.

 

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Назвіть розділи загальної епідеміології.

2. Що є чинником епідемічного процесу?

3. Які умови впливають на розвиток епідемічного процесу?

4. Які теорії пояснюють механізми розвитку епідемічного процесу?

5. Чим проявляється епідемічний процес?

6. Що покладено в основу екологічноі класифікації інфекційних хвороб людини?

7. Яка різниця між джерелом збудників інфекції та фактором пе­­редачі?

8. Як називають інфекційні хвороби, джерелом збудників яких є людина, тварина?

9. Чи може бути джерелом інфекції грунт?

Епідеміологічний метод

Епідеміологічний метод це сукупність методичних прийомів для виявлення проблем профілактики, причин, умов і механізмів форму­вань захворюваності з метою обґрунтування заходів профілактики захворювань і оцінки їх ефективності.

Застосовують такі епідеміологічні методи:

I група - описово-оцінних прийомів (кількісно-статистична оцінка ­фе­сією), формують гіпотези про фактори ризику, визначають напрям­­­­ки профілактики.

II група – аналітичних прийомів, встановлюють причинно-на­слід­­ко­ві зв’язки (математичні методи кореляції, регресії), які спря­мовані на перевірку та оцінку гіпотез про фактори ризику. Когортне аналі­тич­не дослідження здійснюється шляхом співставлення захво­рюва­нос­ті в рівноцінних групах (когортах) спостереження, які під­дава­ли­сь і не піддавались дії фактору ризику, а також на основі даних про за­­хворюваність, яка мала місце у минулому. Аналітичне дослід­жен­ня „випадок - контроль” - співставлення і аналіз інформації про резуль­тати дії фактора, вивчається частота, з якою він зустрічається серед хворих і тих, хто не захворів на цю хворобу.

III група – експериментальних прийомів, використовуються для до­ве­дення епідеміологічних гіпотез про причинно-наслідкові зв’язки та оцінки ефективності протиепідемічних заходів. Поділяються на конт­ро­льований експеримент і неконтрольований. Контрольова­ний - це ко­­гортне епідеміологічне дослідження, в якому дослідник формує групи спостереження, що відрізняються за дією досліджувано­го факто­ра і рівноцінні за всіма іншими ознаками. Неконтрольова­ний – епідеміо­логічне дослідження на основі втручання в природний хід епідемічного процесу (без виділення контрольних груп) шляхом проведення проти­епідемічних заходів з оцінкою їх результатів в ко­гортному дослідженні.

IV група – прийомів прогнозування захворюваності (математичне моделювання епідпроцесу). Визначається очікуваний рівень захво­рю­ваності шляхом використання статистичних методів або математич­них формул.

Епідеміологічний метод дослідження застосовують для вивчен­ня захворюваності і виявлення причин і факторів ризику також не­інфекційних хвороб. Звідси з’явилося поняття «неінфекційна епіде­міологія», де предметом вивчення є неінфекційна захворюваність.

Вивчення конкретної епідемічної ситуації з використанням епід­методу називається епідеміологічною діагностикою. Епіддіагнос­ти­ка включає опис проявів епідемічного процесу, визначення причин (факторів ризику), прогноз перебігу епідпроцесу. Метою епіддіагнос­тики є отримання даних для планування протиепідемічних заходів із ліквідації спалаху або епідемії.

Види епіддіагностики - оперативний аналіз (санітарно-епідеміоло­гічне спостереження, санепідрозвідка) і ретроспективний аналіз (за тривалий період часу, за територією, серед груп і колективів насе­лення).

Існує протиепідемічна система закладів (санепідстанції, проти­чумні станції, СКП, карантинні відділи), які здійснюють епіднагляд і епіданаліз.

Інформаційною базою для проведення епідеміологічного аналі­зу є матеріали епідемічного та інших відділів СЕС, а також лікувально-профілактичних закладів. До них належать:

1) статистичні дані про інфекційну захворюваність;

2) кількість щеплених і не щеплених осіб;

3) результати лабораторних досліджень;

4) карти і акти епідеміологічного обстеження осередків і спала­хів інфекційних хвороб.

Первинні цифрові матеріали систематизують, розраховують ін­тен­сивні та екстенсивні епідеміологічні показники, для їх аналізу використовують різні статистичні методи.

Інтенсивні показники, на відміну від абсолютних чисел, дають можливість порівнювати захворюваність на різних територіях, у різні роки, у різних групах чи колективах населення, оскільки вони пов’язують число захворювань з тією кількістю населення, серед якої були зареєстровані.

Для кількісної оцінки епідпроцесу використовують такі інтен­сив­ні показники:

захворюваність = число захворювань х1000 (10 тис.-100 тис) / кіль­кість населення

ураженість (для хронічних хвороб) = число всіх хворих х 1000 (10 тис. - 100 тис.) / кількість населення

Показник ураженості враховує всіх хворих (хто був хворий на початок року і хто захворів вперше).

Смертність = число померлих від цієї хвороби х 1000 (10 тис. - 100 тис.) / кількість населення

Показник захворюваності в одній із груп населення = число за­хворювань у даній групі населення х 1000 (10 тис. - 100 тис.) / кіль­кість населення даної групи.

Екстенсивні показники характеризують частину від цілого і ви­ражаються у відсотках. В екстенсивних показниках виражають роз­поділ хвороб в окремій групі хворих за місяцями року, чинниками передачі збудників, термінами встановлення діагнозу після виявлен­ня хворих, їх госпіталізації, тощо. Екстенсивні показники не дають можливості проводити кількісну оцінку захворюваності, але дають якісну характеристику епідпроцесу. Абсолютні числа й епідеміоло­гічні показники об’єднуються у прості, комбіновані і складні таблиці. Для наочного зображення отриманих даних використовують лінійні та стовпчикові діаграми, картограми. На основі аналізу статистич­них і графічних матеріалів формулюються гіпотези і висновки щодо причинно-наслідкових зв’язків між чинниками ризику. До екстен­сивних показників належить летальність.

Летальність (при даній нозологічній формі) = число померлих х100 / кількість захворілих (%)

Показники захворюваності з часом змінюються, а тому можна їх описувати і аналізувати. Для ретроспективного аналізу захворюва­­ності часовий період беруть не менше, ніж 10 років з тим, щоб можна було виявля­ти наявність або відсутність циклічності (підйоми і знижен­ня захво­рюва­ності) епідемічного процесу. Описуючи і ана­лізуючи багаторіч­ну захворюваність, визначають кількість підйомів і знижень захворю­ваності, часові інтервали між підйомами, розрахо­вують у скіль­ки разів рівень захворюваності в пік підйому перевищує рівень захворюванос­ті під час спаду. Визначення багаторічної тен­ден­ції (ріст, стабіліза­ція, зниження) виконується шляхом вирівнюван­ня фактичної кривої захворюваності методом найменших квадратів по прямій. Вирівню­вання дозволяє усунути вплив випадкових факто­рів і більш точно пред­ставити захворюваність за багато років у ви­­гляді прямої лінії.

Визначення багаторічної тенденції (ріст, стабілізація, зниження)

Основою цього методу є особливість середньої арифметичної М, сума відхилень величин варіаційного ряду від якої менше, ніж сума відхилень від будь-якого іншого числа.

Показники захворюваності на 100 тис. населення позначаються як I фактичне, той самий показник після внесення поправок позна­чається, як I теоретичне.

Величина I теоретичного з рівняння лінійної залежності:

І теоретичне = І середнє + BX, де І середнє це інтенсивний се­редній показник захварюваності за ряд років, який розраховується по формулі:

І сер.= å І фактичного / n, B - це коефіцієнт, який визначає різ­ницю між теоретичними рівнями захворюваності за суміжні роки, розра­хо­вуються по формулі

B = å (Х х I факт.) / å Х2.

Х – натуральні числа, які симетрично розташовані відповідно 0 і подані від центру ряду в обидва кінці.

Якщо вирівнюється непарний ряд чисел (наприклад 11), то бе­реться ряд: Х-5,-4,-3,-2,-1, 0,+1,+2,+3,+4,+5, при вирівнюванні парно­го ряду чисел (10), береться ряд -9, -7, -5,-3, -1, +1, +3, +5, +7, +9. Сума цих натураль­них чисел завжди дорівнює 0. n - кількість років, які аналізуються.

Для одержання І середнього та BX виконуються розрахунки за такою схемою:

Роки	Х	І факт.	Х х І факт	Х2	І теор
å n	åХ = 0	å І факт.	åХ х І факт.	åХ2

Підставивши одержані величини у формули, одержуємо умовні виправлені показники захворюваності для кожного року - І теор.

Будуємо лінійну діаграму, на осі абсцис якої відмічаємо роки, а на осі ординат – інтенсивні показники захворюваності. При побудо­ві лінійної діаграми враховується співвідношення між основою та ви­сотою, яке складає 1,5 до 1,0. Спочатку будується крива І факт., а тоді вже наносяться дані І теор., які будуть представляти лінію тенденції.

Табл.2.1. Приклад вирівнювання динамічного ряду (для захво­рю­ваності скарлатиною за 10 років)

Роки	Х	І факт.	Х х І факт.	Х2	І теор.
	-9	18,3	-164,7		22,12
	-7	17,6	-123,2		21,16
	-5	23,9	-119,5		20,2
	-3	24,9	-74,7		19,24
	-1	18,6	-18,6		18,28
	+1	16,0	+16,0		17,32
	+3	15,0	+45,0		16,36
	+5	22,1	+110,5		15,4
	+7	11,7	+81,9		14,44
	+9	9,6	+89,11		13,48
å n = 10	å X= 0	å = 178	å = -158,2	åХ2= 330

I серед. = 178 / 10 =17,8 В = -158,2 / 330 = - 0,48

І теор.1996= 17,8 + (-0,48) х (-9) = 22,12

І теор.1997=17,8 + (-0,48) х (-7) = 21,16 і т.д.

Визначення коефіцієнту та індексу сезонності

Об’єктивною ознакою сезонності є концентрація захворюванос­ті на короткому відрізку року. При аналізі сезонності необхідно дати кількісну характеристику особливостей розподілу захворювань про­тягом року, визначити початок і тривалість сезонного підвищення захворюваності, визначити питому вагу захворювань, що зумовлені дією сезонних чинників.

Найчастіше для аналізу сезонності використовують екстенсивні показники, тобто обчисляють питому вагу захворювань кожного міся­ця у річній кількості захворювань. При цьому виходять з того, що питома вага середньомісячного рівня при рівномірному розподі­лі захворювань протягом року становить 8,33%. Місяці, в які питома вага перевищує це число, вважаються місяця­ми сезонного підвищення.

Точніше сезонність виявляється при розра­хунках показників се­зон­них коливань (відношення середньодобово­го місячного числа за­­хворювань до середньодобового річного, роз­раховане у відсот­ках). Якщо показник місячних сезонних коливань менше 100%, то вплив сезонних чинників на захворюваність відсут­ній або мінімаль­ний. При перевищенні 100% вплив сезонних чинни­ків суттєвий, а іноді й визначальний.

Коефіцієнт сезонності – відношення числа захворювань, що ви­никли в місяці підвищення, до загальної кількості захворювань за рік у відсотках.

Кс = кількість захворювань у місяці сезонного підйому / кількість захворювань за рік х 100.

Умовно до місяців підвищення відносять ті, в які кількість захво­­рювань перевищує середньомісячне число (1456/12=121). В табл. 2.2 це число перевищують показники 6, 7, 8 і 9 місяців. Отже, коефі­цієнт сезоннос­ті (169+275+272+165) / 1456х100=60%.

 

 

Табл. 2.2. Приклад розрахунку показників сезонних коливань

Показники	По місяцях	Всього
													За рік
К-сть захворювань
Середньо-добовий за місяць	0,9	2,3	1,8	3,3	3,0	5,3	8,9	8,8	5,5	2,8	2,2	2,5	4,0
Сезонні коливання,%	22,4	57,5		77,5	77,2				137,5		52,5	62,5	100,0

Індекс сезонності – відношення кількості захворювань в місяці сезонного підвищення до кількості захворювань, що виникли в між­­сезонний період.

Іс = кількість захворювань у місяці сезонного підйому / кількість захворювань у інші місяці. Індекс сезонності = (169+275+272+165) / (27+65+55+101+96+88+64+79)=1,5.

Цей показник відповідає на запитання: у скільки разів кількість захворювань у місяці підвищення перевищує міжсезонний рівень.

Розподіл захворюваності між місяцями (тижнями) року чи міся­цями кількох років дозволяє виявити сезонність (час ризику). Вивчен­ня сезонності захворюваності дозволяє зробити висновки щодо шляхів поширення інфекції, зміни поведінки людей протягом року, що підви­щують ризик захворюваності. Аналізують сезонну захворюваність сукупного населення, а також вікових, професійних та інших груп населення і колективів. Відзначають місяці з максимальною і мінімаль­ною кількістю захворювань, початок і закінчення сезонного підйому, питому вагу захворювань, які реєструються в період підйому. Для ви­ключення випадковості у визначенні сезонності тривалість періоду, за який вона визначається, повинна становити декілька (3-5) років.

Під час аналізу річної динаміки захворюваності визначення часу ризику і причин, які його зумовлюють, дозволяє завчасно проводи­ти відповідні заходи, щоб домогтися зменшення рівня захворюванос­ті в місяці сезонного підйому.

Аналіз захворюваності по території визначається адміністратив­ними і географічними межами. Аналізують і порівнюють захворюва­ність на лікарських дільницях, в медичних об’єднаннях, районах, міс­­тах, областях, країнах. Інфекційні хвороби дихальних шляхів швид­ше поширюються в містах, ніж в селах. У містах більша щільність на­се­лення й інтенсивніше спілкування між людьми. Зоонозні хворо­би, якими люди заражуються від тварин, переважно зустрічаються в сіль­ський місцевості та на територіях природних осередків. З метою наоч­ного зображення й аналізу нерівномірності поширення інфекцій­них хвороб по території доцільно користуватися картограмою, на яку на­несено інтенсивні показники захворюваності або випадки за­-хво­рю­­ва­нь відповідно до місць реєстрації даної хвороби. Причинами нерів­номірності територіального поширення кишкових інфекцій мо­жуть бути несприятливий санітарний стан населеного пункту, наявність або відсутність харчових закладів, водопроводу і каналіза­ції, можли­вість інфікування продуктів у процесі їх транспортування, вироб­лен­ня і зберігання. Тому необхідно виявляти території ризику, тобто території, на яких соціальні і природні чинники зумовлюють висо­кий рівень захворюваності. Нерівномірність епідемічного про­цесу по території може залежати від об’єму та якості проведення про­фі­лак­тичних та протиепідемічних заходів та повноти реєстрації інфек­ційних хвороб. Для визначення причин такої нерівномірності доціль­но проводити на різних територіях аналіз багаторічної дина­міки за­хво­рюваності. Важливі висновки практичного характеру мож­на зро­бити з аналізу відомостей про джерела збудників інфекції, шля­хи передачі та епідемічні осередки на даній території. Наприк­лад, під час вивчення осередковості, звертають увагу на кількість осе­ред­ків з по­одинокими і множинними захворюваннями, показни­ки, які характе­ризують осередковість у квартирах, дитячих дошкіль­них закладах і школах. Зіставляють показники осередковості за низку років. Визна­чають такі показники осередковості:

Показник осередковості = число захворювань / число всіх осе­редків

Показник осередковості з множинними захворюваннями = число осередків з 2 і більше випадками / загальне число осередків х 100.

Для аналізу захворюваності в різних групах населення виділяють такі характеристики, як вік, професія, стать, умови життя, щепле­ність. Аналіз захворюваності за віком, професією та серед інших груп на­селення, а також в колективах проводиться за інтенсивними по­каз­никами на 1000, 10 тис., 100 тис. осіб даного віку, професії, тощо. Крім того, визначається питома вага захворюваності даної групи чи колективу в загальній захворюваності (екстенсивний показник). Найбільш значущою ознакою населення, з якою пов’язують можли­вість захворювання, є його віковий склад. Вікові групи виділяються відповідно до програми дослідження, метою якої є виявлення причин переважної захворюваності осіб певного віку. Наприклад, можли­вий розподіл населення на такі вікові групи: 0-1, 1-2, 3-6, 4-7, 7-14, 15-19, >19 років. Захворюваність у вікових групах свідчить про те, серед якої вікової групи найбільш ефективно діє той чи інший меха­нізм передачі збудника, наскільки ефективним є проведення імуно­про­філактики, які особливості життя та поведінки даного контин­ген­ту сприяють підвищенню захворюваності.

Групами ризику за професією при кишкових інфекціях є праців­ники підприємств із вироблення та переробки харчових продуктів, системи водопостачання, установ та закладів торгівлі, громадсько­го харчування.

У межах соціально-побутових груп населення виділяють колек­тиви ризику. Зокрема, це колективи дитячих дошкільних закладів та шкіл. В окремих колективах ризику може тривалий час спостеріга­ти­ся захворюваність на дихальні або кишкові інфекції. З метою вияв­лення причин захворюваності в різних колективах порівнюють, аналі­зують кількість осередків, які в них виникли, кіль­кість випадків у кожному осередку і, таким чином, встановлюють при­чини високої захворюваності в них. Виявлення груп і колективів ризику дозволяє встановлювати епідемічні причинно-наслідкові зв’яз­ки захворюва­ності в цих групах і колективах з чинниками ризику.

Інфекційні хвороби виявляються лікарем за місцем проживан­ня хворого чи на прийомі в поліклініці. На кожного хворого в день його виявлення поліклініка надсилає термінове повідомлення до епі­демічного відділу СЕС.

Епідеміологічне обстеження осередку проводить лікар-епідеміо­лог або його помічник. Метою епідеміологічного обсте­ження осе­редку є виявлення джерела інфекції, від якого відбулося за­раження і факторів та шляхів передачі збудника. Виділяють такі напрямки роботи в осередку:

· виявлення причин та умов виникнення осередку;

· розроблення і проведення протиепідемічних заходів для лікві­дації осередку;

· медичне спостереження за осередком;

· аналіз ефективності проведених заходів, спрямованих на лікві­дацію осередку.

Для виявлення причин та умов виникнення осередку використо­вують такі методи:

· опитування хворого (збирають епіданамнез);

· огляд осередку (санітарно-гігієнічні умови, комунальні умови, наявність паразитів, гризунів, тварин);

· проведення лабораторних досліджень (у хворого і контактних осіб);

· вивчення медичної документації про захворюваність на терито­­рії осередку за 1-4 тижні до виявлення хворого (щоб знайти джере­ло інфекції - перехворілого або носія).

Опитування проводять у формі бесіди, для чого необхідно знати особливості епідеміології даної інфекційної хвороби. Під час огляду осередку звертають увагу на ті його особливості, які мають значен­ня в епідеміології цієї хвороби: житлові умови, санітарний стан осе­редку, характер водопостачання. З метою виявлення збудника широ­ко використовують лабораторні методи (бактеріологічні, імуноло­гічні). Дані, отримані під час епідобстеження осередку, заносять до карти епідобстеження (облікова форма №35710), а результати обсте­­ження колективу оформ­ляють у вигляді акта. Усі матеріали епідоб­стеження аналізують і на їх основі формулюються висновки про при­чини виникнення осеред­ку і його орієнтовні межі. Із ураху­ванням особливостей епідосередку роз­робляється конкретний план його ліквідації за такими напрямками:

1) госпіталізація хворого або його ізоляція в домашніх умовах;

2) заходи щодо здорових осіб, які перебувають в осередку (лабо­ра­торне обстеження, профілактика, проведення спостереження діль­ничним персоналом);

3) дезінфекція, дезінсекція, дератизація.

Епідемічний осередок вважається ліквідованим, якщо протягом максимального інкубаційного періоду в осередку не виникли нові випадки захворювань і в ньому були проведені всі необхідні проти­епідемічні заходи. Розслідування спалаху чи епідемій має свої особ­ливості, оскільки в цьому разі протягом короткого періоду заражу­ється певна кількість людей. Визначають перші захворювання на початку епідемії, зростання кількості захворювань, пік епідемії та зни­ження захворюваності.

Спалах (епідемія) розслідується лікарем – епідеміологом, але у разі необхідності у ньому беруть участь також інші спеціалісти (інфек­ціоніст, бактеріолог, гігієніст).

Епідеміологічна значущість інфекції визначається ії поширеніс­тю, частотою реєстрації (вивчаються і зіставляються показники за­хворюваності, смертності, летальності), визначається тенденція епід­процесу, тривалість періоду епідемічного неблагополуччя, порівню­­ють­ся максимальні та мінімальні рівні захворюваності, вираховуєть­ся співвідношення маніфестних та безсимптомних форм.

Соціальна значущість інфекції пов’язана зі шкодою, яку вона завдає здоров’ю людей, і дезорганізуючим впливом захворюваності на різні форми життя і діяльності населення.

Економічна значущість інфекції оцінюється збитками, що завда­ні народному господарству через обмеження трудових ресурсів, від­волікання сил і засобів на боротьбу з інфекційними хворобами. Еконо­мічні втрати бувають прямі і непрямі (амбулаторне обстеження, стаціонар­не лікування, виплати за листком непрацездатності, не­до­одер­­жання суспільством продукції через захворювання, інвалід­ність, смертність).

 

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Яка які відмінності між інтенсивними та екстенсивними по­казниками?

2. У чому полягає різниця між аналітичними методами “випа­док-контроль” та “когортне дослідження”?

3. Які варіанти експериментальних досліджень в епідеміології ви знаєте?

4. Визначить поняття “епідеміологічна діагностика” та “ретро­спек­тив­ний епідеміологічний аналіз”.

5. До яких проявів епідемічного процесу відносяться циклічність, сезонність, епідемічна тенденція?

6. Яка кінцева мета ретроспективного епідеміологічного аналізу?

7. Як наочно можна представити багаторічну та річну динаміку захворюваності?

8. Яка мета епідеміологічного обстеження осередку?

9. На які ланки направлені протиепідемічні заходи в осередку?

10. Яка документація заповнюється в зв’язку з виявленням осе­редку інфекції?

 

ПРОТИЕПІДЕМІЧНІ ЗАХОДИ

Заходи, які направлені на профілактику інфекційних захворю­­вань, називають протиепідемічними заходами. Це вся сукупність науково обґрунтованих на даному етапі заходів, які запобігають розповсюдженню інфекційних захворювань серед окре­мих верств насе­­лення, зниження захворюваності сукупного насе­лен­ня, лікві­дацію окремих інфекцій.

Групування протиепідемічних заходів проводиться відповідно до 3-ох ланок епідемічного ланцюга за Л.В. Громашевським.

I. Заходи, які спрямовані на джерела інфекції:

- клініко-діагностичні

- лікувальні

- ізоляційні

- режимно-обмежувальні (обсервація, карантин)

- санітарно-ветеринарні

- дератизаційні

ІІ. Заходи, які спрямовані на переривання механізмів передачі збуд­ника:

- санітарно-гігієнічні

- дезінфекційні

- дезінсекційні

III. Заходи, які спрямовані на зниження сприйнятливості населення:

- вакцинопрофілактика

- імунокорекція

- екстрена профілактика

IV. Загальні заходи:

- лабораторні дослідження

- саносвітня робота

Для проведення протиепідемічних заходів необхідні спеціальні препарати, які називаються протиепідемічними середниками. До них належать: етіотропні середники для лікування, ратициди (для де­ра­ти­зації), дезінфектанти, інсектициди, акарициди, ларвіциди (се­ред­­­ни­ки для дезінсекції), імуномодулятори, вакцини і анатоксини, імунні сироватки, імуноглобуліни, бактеріофаги, антибіотики та серед­­ники екстреної профілактики.

За допомогою протиепідемічних заходів здійснюється вплив на епідемічний процес, зниження інфекційної захворюваності і навіть ліквідація деяких інфекцій.

Сформульовано поняття керованих і некерованих інфекцій.

Некеровані інфекції ті, до яких не розроблені ефективні проти­епі­демічні заходи.

Керовані – ті інфекції, захворюваність на які можна знижувати за допомогою науково обґрунтованих ефективних протиепідемічних заходів. Серед них виділені 2 основні групи: 1) інфекції, які регулю­ються засобами імунопрофілактики; 2) інфекції, які регулюються са­нітарно-гігієнічними заходами.

До І групи належать аерозольні антропонози, до ІІ групи – антропонози з фекально-оральним механізмом передачі.