За загальним правилом, учасники господарських відносин, що порушили права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду. Проте, на жаль, дане правило не завжди виконується суб'єктами господарювання, внаслідок чого виникає необхідність пред'явлення до порушника претензії або звернення до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Сукупність заходів, що підлягають здійсненню підприємствами та організаціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до суду,в господарському праві отримали назву «досудове врегулювання господарських спорів».
Досудове врегулювання господарських спорів має як позитивні, так і негативні риси. Позитивні риси полягають у наступному:
- по-перше, досудове врегулювання покликане забезпечити якомога швидше відновлення порушених прав суб'єктів господарювання;
- по-друге, воно сприяє виявленню й усуненню причин та умов виникнення господарських правопорушень;
- по-третє, досудове врегулювання сприяє організації та підвищенню рівня укладення та виконання господарських договорів.
Проте,досудове врегулювання господарських спорів має й негативні наслідки. Зокрема, пред'явлення претензії підприємству-правопорушнику слугує своєрідним попередженням його про можливе звернення до суду і притягнення до відповідальності. Отримавши таке попередження, частина правопорушників приховує майно, грошові кошти, намагаючись уникнути відповідальності, а то й взагалі припиняє свою господарську діяльність.
Основні положення досудового врегулювання господарськихспорів регламентовані нормами РозділуIIГосподарського процесуального кодексу України(далі-ГПК України), яківизначають, що сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою.
Відповідно до частини 3 статті 5 ГПК України порядок досудового врегулювання спорів визначається вказаним Кодексом, якщо інший порядок не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.
Згідно з частиною 5 статті 5 ГПК України порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюється на наступні спори:
1) про визнання договорів недійсними;
2) про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій;
3) про стягнення заборгованості за опротестованими векселями;
4) про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ;
5) про звернення стягнення на заставлене майно.
При застосуванні досудового порядку врегулювання спорів слід також пам'ятати, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 р. у справі за конституційним зверненням ТОВ "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.
Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.
