Короткий словник з риторики

Абзац – 1. Відступ у початковому рядку тексту. 2. Пов’язана за змістом частина тексту від одного відступу до другого. А. – одиниця тексту, що являє собою єдність тематично об’єднаних речень, в одному з яких називається тема чи основна думка абзацу. Таке речення дозволяє мовцеві чітко визначити тему і дотримуватися її розвитку в інших реченнях, а читачеві або слухачеві визначити предмет мовлення й утримувати його в пам’яті доти, поки він не заміниться іншим предметом мовлення. Тему абзацу часто називають мікротемою. Речення в абзаці повинні розподілятися так, що основна думка була виражена першим або останнім реченнями абзацу. Розташування речень в середині абзацу повинно бути таким, щоб кожне з них готувало читача до сприйняття наступного речення. Якщо в абзаці нема тематичного речення, то це значить, що він забезпечує тему й основну думку попередніх частин тексту.

Автор – творець художнього або публіцистичного твору, наукового дослідження, проекту, винаходу тощо. А. вважається кожна людина, що скомпонувала власний текст із певною метою.

Адресант – мовець, відправник повідомлення, той, хто творить висловлювання, партнер спілкування. В акті комунікації з А. пов’язані явні й приховані цілі висловлювання, орієнтація на співрозмовника, зміст, структура, модальність висловлювання. На мовленнєву модальність висловлювання. На мовленнєву поведінку людини, побудову висловлювання вибір мовних засобів упливає низка ознак А.: місце народження і місце тривалого перебування, освіта, стать, роль у даному комунікативному акті, стосунки між співрозмовниками (учитель – учень, пасажир – водій, чоловік – жінка тощо).

Адресат – 1. Слухач або читач, співрозмовник. 2. Одержувач листа, телеграми, посилки. Особа А. має важливе значення для змісту і форми мовленнєвого акту. Люди не говорять у простір, пустоту, а говорять, пристосовуючись до особистості А., прагнуть бути зрозумілими чи, навпаки, демонструють свою зверхність. На мовця впливають стать, вік, соціальний стан, зовнішність та інші риси А. мовлення. Існують різні види А.: особовий, безособовий, одиничний, колективний, масовий та ін.). Важливою є роль А. в акті комунікації, тобто можливість чи неможливість взяти на себе функцію мовця і включитися в діалог чи полілог. Для цього А. має володіти низкою якостей, мовленнєвих умінь не тільки слухати, читати і сприймати, але й говорити.

Академічне красномовство – ораторське вміння науковця або викладача, що доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Основні жанри А.к.: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція, реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна лекція, бесіда.

Аксіологія в риториці – морально-етичні цінності промовця. З часів Арістотеля вважається необхідним, щоб оратор орієнтувався на певну систему цінностей.

Алегорія – спосіб двопланового художнього зображення, що групується на прихованні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами за відповідними асоціаціями з характерними ознаками прихованого. На А. ґрунтуються байки, притчі.

Ампліфікація - стилістичний прийом у художніх текстах, що використовується для підсилення, доповнення, збагачення думки за допомогою накопичення однорідних мовних засобів: синонімів, епітетів, порівнянь, протиставлень тощо.

Аналіз - метод логічного мислення, що полягає в розчленуванні, розкладанні в думці цілого на частини, компоненти, властивості. Це дає змогу виявити структуру, будову об’єкта А., поділити складне явище на простіші елементи, відокремити істотне від неістотного. Метою А. є пізнання частин як елементів складного цілого, встановлення зв’язків між його частинами, виявлення певних закономірностей. Протилежне- синтез.

Аналіз тексту - вид роботи, що передбачає з’ясування особливостей ідейно-тематичного спрямування, побудови тексту, стильових та стилістичних властивостей, характеристики мовних засобів щодо ефективності їх використання з метою реалізації комунікативної мети.

Аналогія – це зіставлення різних явищ, подій, фактів. Як правило, паралель проводиться з тим, що добре відоме слухачам і сприяє кращому розумінню матеріалу, допомагає сприйняттю нових ідей тощо.

Анафора – стилістична фігура, що виражається повторенням слова або групи слів на початку поетичних строф або кількох періодів. Розрізняють ще звукову анафору – повторення однакових звуків на початку кожного рядка або вживання кількох слів, що починаються тим самим звуком. А. протиставляється епіфора (повторення звуків чи слів наприкінці поетичних строф).

Аплікація - риторична фігура, що ґрунтується на змішуванні двох, близьких за значенням або звучанням, слів і синтаксичних конструкцій, у результаті чого з’являється стилістично виразний вислів.

Апологія – промова на захист самого себе, яку писали для звинувачених давньогрецькі софісти.

Аргумент – довід, доказ на захист факту, явища, положення.

Аргументація – сукупність аргументів, які приводяться з метою доказу. А. – один із активних методів стимуляції інтересу до предмета доповіді

Артикуляція - сукупність рухів і положень вимовних органів, необхідних для утворення звуків мови. Дотримання правильного положення артикуляційних органів під час вимовляння окремих звуків і складів визначає чіткість А., що є необхідною умовою адекватного сприйняття змісту мовлення.

Афоризм – короткий, виразний, найбільш влучний, яскравий і точний усталений за формою вислів, своєрідна “цитата” – уривок висловлювання історичних і легендарних осіб, імена персонажів творів, назви місць подій та ін. Витоками для афоризмів є художні твори, історичні та наукові джерела, античні і біблійні легенди. У художній літературі допустимі деякі зміни при вживанні афоризмів, що надає їм певного нового відтінку значення або нової стилістичної барви в залежності і художнього задуму автора. Знання і використання афоризмів є ознакою високої мовної культури людини.

Види красномовства – сфери застосування ораторського слова в суспільній ситуації. Залежно від цього найчастіше виділяють 5 В.к.: академічне, церковне, судове (юридичне), політичне, суспільно-побутове.

Виразне читання – уміння обґрунтовано, виходячи зі змісту тексту, використовувати паузи. Сучасна риторика визначає два явища, які називають терміном – виразне читання – компонент навику читання, який передбачає уміння свідомо використовувати засоби виразності – темп, інтонацію, паузи, логічний наголос – для виявлення змісту та смислу прочитаного. В.ч. – вищий тип читання – уміння використовувати основні засоби виразності для відтворення свого розуміння, оцінки змісту і смислу тексту, відношення до нього, донести до слухачів наміри, які читаючий розкриває безпосередньо читанням.

Висновки - частина усного або письмового тексту, яка сформульована в його кінці й містить підсумки викладеного, узагальнюючу оцінку того, про що говорилося або писалося. В. є важливою структурною частиною усних виступів, писемних творів учнів, що свідчать про глибину розуміння висвітлюваного питання, про можливість перспективи розвитку думок.

Виступ – усне монологічне висловлювання (виголошення промови, заяви, інформації і т. ін.). Виділяють такі види В.: критичні (на класних годинах); дискусійні (на диспутах, дискусіях); агітаційні (запрошення взяти участь у змаганнях, заході); репродуктивні (усні відповіді на уроці); вітальні (на урочистих зборах); підготовлені й імпровізовані. Готуючи В., слід дбати про актуальність його тематики, оригінальність, емоційність, виразність. Можна будувати виклад таким чином, щоб від загальних положень і правил перейти до часткового. Це так звана дедукція, що часто використовується в агітаційних В. Можна будувати виклад від часткового (аналіз відомих чи нових фактів, прикладів) до загального висновку. У цьому випадку використовується індукція, що переважає у В. пропагандистського характеру.

Відтворення - один з процесів пам’яті, під час якого відбувається оживлення свідомості у вигляді образів об’єктів, що колись сприймалися, уявлень, думок, почуттів, дій. В. може бути мимовільним (немотивованим) та довільним (підпорядкованим спеціально поставленій меті щось пригадати).

Вставка (парентеза) – положення, твердження, переривання думки для того, щоб у формі іншого залежного речення сказати щось таке, про що слід було б сказати раніше або пізніше.

Вступ - частина усного або письмового тексту, розташована на його початку, в якій стисло викладаються зауваження щодо наступного змісту. В. має на меті привернути увагу слухачів або читачів, активізувати їхні думки й почуття, викликати бажання слухати або читати.

Гіпербола – троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис, характеристик, ознак предмета чи явища. Уживається з метою посилення виразності, а також вияву захоплення чи ненависті.

Говоріння – продуктивний вид мовленнєвої діяльності, у результаті якого людина висловлює власні думки або ретранслює чужі в усній формі. Г. забезпечує усне спілкування в діалогічній формі (паралельно з аудіюванням) і в монологічній формі. Воно спрямоване до однієї або багатьох осіб. Як і будь-яка інша діяльність, акт Г. завжди передбачає певну мету, мотив, в основі якого завжди лежить потреба; предмет – думки мовця; продукт – висловлювання (діалог або монолог); результат, виражений у вербальній або невербальній реакції на висловлювання.

Голос - сукупність різних звуків, що утворюються за допомогою голосового (артикуляційного) апарата. Ці звуки, різні за силою, висотою, тембром, виникають внаслідок ритмічного коливання наближених одна до одної напружених голосових зв’язок під тиском виштовхуваного повітря. Для тренування Г. застосовуються спеціальні вправи.

Гомілетика – християнська риторика, що має на меті витлумачення Біблії через проповідь чи повчальну бесіду.

Градація – риторична фігура, що ґрунтується на розташуванні слів або висловів у міру наростання чи спаду їх семантичних та емоційно-експресивних якостей.

Граматична пауза – пауза, яка несе інформацію про граматичну структуру фрази (членування речення, окремих речень тощо).

Дедукція – спосіб мислення від цілого до конкретного, від загального до окремого.

Демагогія – голослівні аргументи, що мають вигляд глибокої аргументації на користь загалу, а насправді прикривають корисливі розрахунки, низькість душі та некомпетентність, прагнення маніпулювати людьми.

Дикція – чітка, виразна вимова звуків, складів і слів у повільному й швидкому темпі мовлення. Д. виробляється за допомогою артикуляційних вправ, скоромовок, співу. Ця робота обов’язкова під час опрацювання фонетики, орфоепії. Навички правильного артикулювання пов’язані з розумінням мовлення, реалізацією мети спілкування, тому удосконалення Д. має бути систематичним, цілеспрямованим.

Дискусія – усна (або писемна) форма організації мовлення, у процесі якої розглядаються протилежні точки зору; комунікативна взаємодія групи учнів, що організовується для обміну думками, обговорення спірного питання. Залежно від форми проведення Д. поділяютьсяна очні і заочні; рівноправні і нерівноправні; групові й індивідуальні.

Диспут – форма організації попередньо підготовленого публічного обговорення складного суперечливого питання (про переглянутий кінофільм, виставу і т. ін.), у ході якої наявні різні (іноді протилежні) точки зору. Д. називають форму навчання (урок), що будується на основі заздалегідь підготовленої дискусії й передбачає обговорення складного питання. Як правило, Д. проводяться в старших класах. Мета Д. – надати можливість колективно пройти шляхом пошуку істини. У підготовці й проведенні диспуту виділяють етапи: підготовчий, на якому визначається предмет диспуту, ставиться мета, актуалізуються потрібні опорні знання, створюється відповідний психологічний мікроклімат; основний – проведення диспуту; підсумковий, у ході якого підсумовується й аналізується все висловлене в ході диспуту. Залежно від дидактичної мети й характеру обговорення диспути розподілено на такі типи: Д.-роздуми, Д.-доведення, Д.-узагальнення, Д.-імітація.

Діалог – 1) вид усного мовлення; результат взаємного (колективного) мовленнєвого процесу, ланцюг відносно коротких словесних акцій і реакцій; 2) мовленнєвий акт, у якому говоріння і слухання - нерозривно пов’язані види мовленнєвої діяльності; 3) спосіб побудови промови, яка або включає елементи буквальної співбесіди з аудиторією, або імітує реальний діалог в монолозі оратора. Кожен учасник Д. може виступати або в ролі мовця, або в ролі слухача. Важливу роль у Д. відіграють невербальні засоби спілкування. Основні ознаки Д.: цілеспрямованість, двосторонність, єдність породження і сприйняття мовлення, емоційність.

Діапазон голосу – звуковий обсяг ораторського голосу, що визначається інтервалом між найнижчими й найвищими звуками.

Доповідь – усне, заздалегідь підготовлене повідомлення; науковий різновид монологічного мовлення. Підготовка до виголошення Д. складається з таких етапів: визначення теми, збору й систематизації матеріалу, складання плану, написання тексту доповіді.

Духовний світ оратора – світогляд, знання, культура мислення, мовлення, спілкування, інтереси, етика оратора як єдність, як цілісна характеристика особистості. Д.с. оратора, його інтелектуальне, моральне обличчя – важливий чинник впливу на аудиторію.

Евристика (сократична бесіда) – особливий метод ведення діалогу, навчання, введений Сократом. В Е. все будується на системі навідних запитань, які підштовхують співбесідника до вирішення проблеми.

Емпатія – здатність відчувати стан іншої людини або аудиторії.

Епітет – художнє означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії і вживається для увиразнення характеристики кого-небудь або чого-небудь.

Етика оратора – один із видів професійної етики; сукупність моральних норм і правил, які визначають ставлення оратора до своїх обов’язків, слухачів, до підготовки виступу, поведінки під час виступу тощо.

Жанри ораторські – диференціація ораторських творів як підвидів тієї чи іншої галузі красномовства.

Жести – невербальний засіб спілкування, рухи тіла чи рук, що супроводжують або замінюють мовлення. Розрізняють Ж. емоційні, вказівні, символічні, зображальні. Ж. використовують як допоміжний засіб спілкування людей, вони повинні не заважати, а допомагати спілкуванню, узгоджуватися з мімікою.

Заклик використовується в промовах з висловлюванням думок-переконань чи міркувань; він наполегливо звертається до слухача стисло й точно; не використовується часто, повинен бути переконливим й ненав’язливим.

Запитання – 1) висловлювання, що фіксує увагу на невідомих і нез’ясованих елементах якогось явища, процесу, ситуації, виражається за допомогою питального речення; 2) риторична фігура, що полягає у формулюванні запитань, різних за призначенням. Причини включення З. до тексту промови: з метою утвердження, аби викликати співчуття, задля погрози, щоб викликати здивування, через непевність.

Здібності риторичні – сукупність природних якостей (голос, постава, шарм, “магнетизм”, “філологічна обдарованість” тощо), які є фундаментом ораторської діяльності і багато в чому сприяють успіху промови.

Зовнішня культура оратора – система засобів, які сприяють створенню іміджу промовця; базується на контролі над наступними чинниками: зовнішній вигляд, постава, погляд, жести, голос тощо.

Імпровізація (експромт) – промова, що виголошується без попередньої підготовки. І. ґрунтується на природному дарі слова й, частково, ерудиції та культурі промовця. Здатність до І. свідчить про обдарованість та найвищий рівень розвитку ораторської здібності.

Інтонація – ритміко-мелодійний малюнок мовлення, що базується в основному на підвищенні або пониженні тону. І. є покажчиком оцінки речей, про які говорить оратор і допомагає донести цю оцінку до аудиторії.

Іронія - троп, що полягає в наданні слову або вислову протилежного значення з метою глузування, насмішки, Насмішка, якій навмисне надана форма позитивної оцінки або похвали. І. – важливий стилістичний засіб гумору та сатири. І. може переходити в сарказм, однак ніколи неповинна перетворюватися в підлість або грубість.

Казуальний момент промови – орієнтація оратора на той чи інший склад аудиторії.

Каламбур (гра слів) – дотеп, в основі якого лежить використання різних значень якогось одного слова або кількох різних слів, схожих за звучанням.

Кліше – шаблони, “затерті” вирази, яких слід уникати в мовленні.

Ключові слова – слова, що несуть основний зміст тексту. Як правило, на К. сл. падає логічний наголос.

Компресія тексту – один із способів номіналізації тематичної і рематичної інформації у реалізованій частині тексту для перекладу за темою чергового речення тексту.

Комунікативна ситуація - ситуація мовлення, ситуативний контекст мовленнєвої взаємодії, що виникає в реальному житті або моделюється на уроці з певною дидактичною метою. Виділяють такі компоненти К.с.: учасники (адресат, адресант, аудиторія), предмет мовлення, обставини мовлення (місце, час, інші умови), способи здійснення спілкування (усне, писемне мовлення, умовні знаки тощо), код (мова, діалект, стиль), мовленнєвий жанр, подія, оцінка ефективності мовлення, мета.

Комунікативний намір – конкретно визначена мета висловлювання мовця, що є регулятором мовленнєвої поведінки партнерів. На визначення К.н. впливають мотивація, потреба, умови ситуації і т. ін.

Культура мови – наука, що вивчає функціонування мови в суспільстві з погляду її нормативності й передбачає правила користування літературною мовою: правила вимови, наголошення, слововживання, формотворення, побудови словосполучень і речень К.м. сприяє реальному втіленню в мовній практиці норм літературної мови, проведенню цілеспрямованої мовної політики.

Ланцюг – часто вживаний засіб впливу. У ньому повний смисл однієї ланки думки стає зрозумілим тільки у зв’язку з іншими.

Метафора – вид тропа, що полягає в переносі назви з одного предмета на інший за схожістю цих якихось ознак, форм, якостей, властивостей, функцій. Перенесення це ґрунтується на тому, що в природі особи, предмети, явища, процеси мають схожі риси, подібні, близькі або суміжні функції. Тому значення, що виникло на перенесенні ознак (його називають метафоричним) не є буквальним, прямим. У ньому виразно помітне суб’єктивне бачення автора, проте саме воно іноді найточніше виражає істину. М. є основним засобом зображення духовного, внутрішнього життя людини, її внутрішніх відчуттів і переживань.

Метонімія – троп, що полягає в переносі назви предмета на інший предмет, але не за подібністю, а за суміжністю. За допомогою М. часто називають предмет за матеріалом, з якого він зроблений (золото у вухах, діаманти на пальцях), предмет за його якістю (найважливішою): щастя моє, радість моя (так говорять про людину, яка приносить щастя, дарує радість); назву за її виробником, автором (читаю Симоненка, придбав Нечуя-Левицького, слухав Лисенка); назва посуду часто виступає замість того, що в ньому знаходиться (чайник кипить (вода, що в ньому є); випив склянку, з’їв тарілку); час за предметом, явищем що його характеризує (навчатися до старості); назва місцевості виступає замість назви людей мешканців цієї місцевості (село мовчить, місто вийшло на вулиці)

Міміка – рухи м’язів обличчя, в яких виражаються емоції та почуття людини. Оратор мусить вміти контролювати власну М. та мобілізувати мімічні засоби для вираження своїх емоцій під час впливу на аудиторію.

Мовленнєва ситуація – сукупність позалінгвістичних чинників, що обумовлює потребу у висловлюванні. М.с. може створюватися штучно на уроці з метою розвитку комунікативних умінь і навичок.

Монолог – розгорнуте висловлювання однієї особи, звернене до однієї людини або певного колективу одночасно для повідомлення інформації, впливу або спонукання до дії.

Мотивація – система мотивів, або стимулів, що спонукає людину до конкретних форм діяльності або поведінки. Мотивами можуть бути потреби, інтереси, захоплення, емоції, установки, ідеали та ін.

Натяк (емфаза) – посилення емоційної виразності промови зміною інтонації і застосування різних риторичних фігур (вигуків, звертань і запитань, анафор, епіфор...).

Неориторика – концепція риторики, що виникла в ІІ-й пол. ХХ ст. на ґрунті нових наукових дисциплін і має на меті, в першу чергу, комунікативний акт, спілкування оратора з аудиторією, рольову ситуацію, методи переконання.

Несподіваність – використання час від часу несподіваних зворотів, що створюють напруження. Може бути засобом створення іронії. Слід уникати дешевої погоні за ефектами несподіваності.

Норма в красномовстві – регламентоване орфоепічними, лексичними, граматичними та стилістичними правилами використання засобів національної мови.

Опис – тип мовлення, що передбачає розкриття ознак предмета (постійних, однорідних). Перерахування ознак відбувається у різній послідовності залежно від мети висловлювання, композиційної структури, теми і плану тексту. Виділяють науковий, художній, діловий О. Структура О. однакова: оцінка, загальний вигляд, призначення.

Опонент – уявний чи реальний співбесідник, який уособлює антагоністичну позицію. Ораторові важливо дотримуватися норм коректності у ставленні до О.

Основна думка – закладена автором у тексті інформація, викладу якої підпорядковано весь зміст твору. Визначаючи О.д. майбутнього висловлювання слід брати до уваги, що буде ставитися за мету: доведення, стверджування, заперечення, переконання, опис, розповідь.

Парадокс – 1) ситуація, що виникає, коли два судження, які включають одне одного, виявляються однаково довідними; 2) риторична фігура, що полягає у висловленні думки, яка різко розходиться з усталеними поглядами, і на перший погляд, ніби суперечить здоровому глуздові.

Паралепсис – стилістична фігура, яка утворюється, коли оратор повідомляє саме про те, що начебто намагався приховати. П. використовується для комічного ефекту.

Пафос – ставлення оратора до своєї ідеї (захоплення, піднесення тощо), яке передається слухачам.

Передповідомлення (преповідомлення) – підготовча фраза, що підсилює чекання: “Я хочу вам детально пояснити”, “Я хорчу це чітко показати на прикладі”.

Перехрещування (хіазм) – перехресне розташування чотирьох членів речення: “Ці плани легко скласти, але важко виконати”.

Перифраза – риторична фігура, що полягає в заміні якогось слова або словосполучення описовим зворотом мови, у якому вказані ознаки неназваного прямо предмета.

Підготовка виступу – перший етап роботи над ораторським виступом. На цьому етапі проводять аналітичні вправи підготовчого характеру, що передбачають аналіз зразків виступів, з’ясування особливостей побудови виступу, мовних засобів, характерних для виступів.

План – коротка програма на етапі підготовки до роботи. П. може бути внутрішнім, усним чи письмовим, простим або складним. Пункти П. можуть мати форму питань, цитат. Складений П. може перероблюватись, доповнюватись, перероблятися у процесі складання зв’язного висловлювання.

Повтор – риторична фігура. Основні види П.: дослівний – повтор однакових слів (словоформ), посилює основну думку, може бути з проміжними словами; варіативний – повтор змісту в новому словесному оформленні, використовується для підготовленої, вимогливої аудиторії; частковий – повтор першого слова в реченнях або частини речення (анафора, епіфора); розширений – повтор із включенням нових слів, створює напруження; посилювальний – повтор, виражений найчастіше поширеною прикладкою, що повторює основний іменник, це ніби зосереджує думку навколо одного поняття, даючи можливість розкрити його в усій повноті; синонімічний; частковий; парний.

Порівняння – троп, що полягає в зіставленні одного предмета чи явища з іншим, подібним до нього, у якому потрібна авторові риса проступає дуже яскраво. Порівнюватися може все: конкретне й абстрактне, фізичне і психічне, істоти й неістоти.

Проповідь – основний жанр церковної риторики, що сформувався на юдейсько-античних традиціях тлумачення сакральних текстів.

Проспекція – один із способів інтеграції тексту: натяк на те, про що буде говоритися далі у виступі.

Рафінірування – узагальнюючий повтор, який використовується для стислої орієнтації слухача в тому, що раніше було висловлене, наприклад, перед переходом до нової частини.

Репліка – коротка фраза, викликана необхідністю термінового заперечення, уточнення, підтримки тощо.

Реприза (повтор) – дублювання оратором частин слова (слів, фрази), які нагадують про основну проблему і служать засобом ідейно-формальної ритмізації виступу.

Ретроспекція – один із способів інтеграції тексту: відсилання слухачів до попередньої інформації. Оратор може посилатися не тільки на власні попередні виступи, але й на інші джерела та думки або загальновідому інформацію.

Риторика - теорія й практична майстерність доцільного й впливового, гармонійного мовлення; наука красномовства. Р. виникла в античності(І тисячоліття до н.е.), синкретично вміщуючи основні гуманітарні дисципліни. На Україні Р. була провідною навчальною дисципліною в братських школах, Києво-Могилянській академії. У ІХ столітті завершується виділення й спеціалізація окремих гуманітарних дисциплін і Р. втрачає статус теоретичної галузі знань. У другій половині ХХ століття Р. відроджується, виникає нова (неориторика). Р. розвиває в людині цілу систему особистісних якостей: культуру мислення, мовлення, поведінки, спілкування, виконавської майстерності тощо. Останнім часом Р. впроваджується в загальноосвітніх школах, ліцеях, гімназіях, вищих навчальних закладах.

Риторичне звертання – стилістична фігура, що виражає емоційне ставлення оратора до об’єкта його промові. Р.з. може бути до людини, предметів, явищ природи, абстрактних понять тощо.

Риторичні запитання – стилістична фігура, запитання, відповідь на яке вже закладено в самому питанні, або ж відповідь не потрібна.

Роздум – тип мовлення, в основі якого лежить виявлення причинових зв’язків. Основна мета Р. – ствердження або обґрунтування якоїсь тези за допомогою аргументів. Структура Р. така: теза, докази (аргументація) і висновок. Докази виділяють прямі (теза обґрунтовується безпосередньо) і непрямі (тезу доводять через спростування протилежних думок).

Розповідь – тип мовлення, в основі якого лежать часові відношення, розвиток подій, процесів; повідомлення про дії предмета у певній послідовності. Мета Р. – передати хід розвитку подій у певних просторових і часових умовах. Серед ознак Р. можна виділити: використання дієслів-присудків; сувору послідовність присудків відповідно до ходу дій; основна думка змісту тексту найчастіше передається в заголовку.

Роз’яснення – особлива форма повтору, а саме розширений повтор; повернення до висловлювання з метою його пояснення, покращення. Давні ритори називали цю фігуру виправлення.

Силогізм – логічна модель, в якій два судження призводять до висновку як третього судження.

Синекдоха – троп, для якого характерне вживання назви частини замість цілого, видового поняття замість родового, однини у значенні множини і навпаки.

Софістика – філософська течія у Греції, що спекулювала на плинності, нетривалості явищ та непевності людської думки, надаючи при цьому перевагу релятивність як критерію мислення взагалі.

Судове красномовство – ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позиції законодавства.

Суспільно-побутове красномовство – дотепне або урочисте слово з приводу певної важливої події у приватному житті або певної гострої або цікавої ситуації.

Схоластика – середньовічна система мислення та освіти, яка на ґрунті християнської догматики продовжила певні традиції античної софістики. Сьогодні слово С. найчастіше використовується для позначення далекого від життя міркування.

Текст – це закінчений твір, що має власну внутрішню структуру, певну побудову та є продуктом монологічного мовлення, вираженим в усній або писемній формі. Виділяють такі текстові категорії: інформативність, завершеність, цілісність, зв’язність, послідовність. Т. характеризується приналежність до певного стилю мовлення (художнього, наукового, публіцистичного і т. ін.), структурною організацією (складається із вступу, основної частини, заключної частини).

Тема – проблема або питання, що покладено в основу твору. Робота над визначенням Т. – одне із першочергових завдань у роботі над створенням висловлювання, бо від вибору Т., її розуміння, оцінки, обсягу залежить уміння написати твір.

Толерантність – повага до чужих позицій та концепцій. Наявність Т. в оратора – свідчення його духовної зрілості та сили.

Троп – це мовленнєвий зворот, у якому слово або словосполучення вжиті в переносному значенні й служать засобом досягнення естетичного ефекту виразності у творах художньої літератури, в публіцистиці, ораторському мистецтві тощо. Т. сприяють більшій дохідливості тексту, упорядковують виклад, забезпечують впливовість матеріалу, даючи йому оцінку. Та основною функцією Т. є зображальна, естетична. Найпоширенішими видами Т. є порівняння, епітет, метафора, метонімія, синекдоха, алегорія, гіпербола, перифраза, іронія.

Увага аудиторії – запорука успіху промовця, який ніколи не повинен втрачати з поля зору цей важливий момент.

Уповільнення (запізнення) – засіб, коли подаються спочатку натяки на рішення або докази; допитливість і увага слухача підтримується тим, що не зразу вирішуються проблеми.

Усне мовлення – форма мовлення; тип мовленнєвої діяльності, при якому мовленнєва інформація передається за допомогою звуків. У.м. – це мовлення ситуативне, що створюється у процесі спілкування, розраховане на слуховне сприйняття і залежить від реакції слухачів. У.м. передбачає безпосередню присутність адреса мовлення, що дає можливість мовцеві змінювати своє мовлення залежно від реакції слухача. В У.м. велику роль відіграють невербальні засоби спілкування (міміка, жести). Залежно від мовленнєвої ситуації виділяють заздалегідь підготовлене (сплановане) і спонтанне У.м. На відміну від писемного мовлення усне не допускає великої кількості виправлень, помилок.

Фанатизм – ірраціональна самовіддача певній ідеї. Ф. несумісний з толерантністю, оскільки формує різко негативне ставлення до всього чужого. Нетерпимий Ф. може знайти численних прихильників серед малоосвічених слухачів.

Фігури риторичні – незвична побудова фрази або її частини для надання експресивності виразу. Ф.р. поділяються на синтаксичні та стилістичні.

Форми мовлення – усне і писемне мовлення, що співвідносять між собою. Для Ф.м. характерні такі ознаки: змістовність, ясність, точність, логічна послідовність, переконливість, правильність і т. ін. У той же час вони мають свої особливості. Наприклад, уважають, що усне мовлення первинне за своїм походженням, ніж писемне, усне мовлення відтворюється за допомогою звукової сторони мови, а писемне за допомогою графічних знаків і т. ін.

Харизма – сприйняття особистості як такої, що має особливе обдарування та гарантує незмінний успіх своїм прихильникам. Харизматичні оратори найчастіше виступають у сфері релігійної проповіді, інколи в політиці.

Церковне красномовство – проповіді, бесіди, коментування біблії в практиці різноманітних християнських конфесій. Основний жанр Ц.к. – проповідь; деякі церковні автори розрізняють гомілію та проповідь.

Цитування – один із сильних засобів впливу на аудиторію, особливо ж коли цитується авторитетне джерело, бо це виглядає звичайно як доказ оратором своєї правоти. Потрібне в наукових лекціях, особливо з довіками про джерела; у популярних же доповідях воно подається економно, щоб не порушувати хід промов й не утомляти слухачів.