ТЕМА 9. Юридична відповідальність у міграційному праві України 2 страница

- у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюються повно­важення іншого органу міграційної служби, знятися з обліку та стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік в органі міграцій­ної служби за новим місцем проживання є підставою для реє­страції в органі внутрішніх справ;

- проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені ор­ганом міграційної служби за місцем проживання.

Іноземці та особи без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питан­ня щодо надання статусу біженця, про відмову у наданні, втрату або позбавлення статусу біженця і які оскаржують відповідне рішення до Держкомнацміграції або до суду, до прийняття рішення за скаргою мають права та обо­в’язки, передбачені ст. 18 Закону „Про біженців”.

Іноземці та особи без громадянства, які отримали повідомлення суду про підтвердження рішення про відмову в оформленні доку­ментів для вирішення питання щодо надання статусу біженця чи у наданні статусу біженця, або втрату чи позбавлення статусу біжен­ця, повинні залишити територію України в установлений строк, якщо вони не мають інших законних підстав для перебування в Ук­раїні.

 

3. Встановлення організаційно-правових засад щодо надання, втрати й поз­бавлення статусу біженця відповідно до ст. 5 Закону „Про статус біженців” покладено на Кабінет Міністрів України (далі - КМУ),який:

- при розробці на підставі пункту 6 статті 116 Конституції України проекту закону про Державний бюджет України виз­начає в ньому обсяги фінансування заходів, які здійснюються на виконання Закону України „Про біженців”;

- затверджує положення про посвідчення біженця, про проїзний документ біженця для виїзду за кордон та інші необхідні до­кументи;

- затверджує порядок працевлаштування, навчання, надання медичної допомоги особам, щодо яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надан­ня статусу біженця;

- затверджує порядок виплати особам, яким надано статус біженців, грошової допомоги, пенсії, інших видів соціального забезпечення;

- встановлює порядок видачі в’їзних віз членам сім’ї осіб, яким надано в Україні статус біженців.

Специфікою державного управління щодо надання, втрати й поз­бавлення статусу біженця є те, що здійснення цих функцій розподі­лено між кількома центральними органами виконавчої влади Украї­ни як функціональної, так і галузевої компетенції.

Пер­винна роль належить Державному комітету України у справах націо­нальностей та міграції (далі - Держкомнаціміграції), який створено указом Президента України 13 вересня 2001 року, а також органам міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, сформованих з метою здійснення єдиної державної міграційної політики й створен­ня системи державного контролю за імміграційними процесами на підставі постанови КМУ „Про створення органів міграційної служби в Україні” № 428 від 22 червня 1994 року.

До компетенції Держкомнацміграції згідно із Законом України „Про біженців”, Положенням про Держкомнацміграції, що затверджено указом Президента України від 19 березня 2002 року, належить:

- прийняття рішень про надання, втрату й позбавлення статусу біженця;

- координація взаємодії інших органів виконавчої влади з пи­тань, що стосуються біженців;

- розроблення й затвердження зразків довідок про подання осо­бою заяви про надання статусу біженця, про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирі­шення питання щодо надання їй статусу біженця, про прий­няття скарги до розгляду, про звернення до суду та переліку документів і їх зразків, необхідних для вирішення питання про надання, втрату і позбавлення статусу біженця;

- розгляд скарг на рішення органів міграційної служби в Авто­номній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця та про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та скасування цих рішень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства про біжен­ців;

- видача довідок про прийняття скарги до розгляду та про звер­нення до суду;

- ведення централізованого обліку та створення централізова­ної інформаційної системи про осіб, які подали заяви про на­дання статусу біженців;

- збір та аналіз інформації щодо наявності у країнах походжен­ня біженців умов, зазначених у абзаці другому ст. 1 Закону України „Про біженців”;

- створення та утримання пунктів тимчасового розміщення біженців;

- підготовка до розгляду КМУ пропо­зицій про визначення обсягів фінансування заходів, які здійснюються на виконання Закону України „Про біженців”;

- контроль за виконанням зазначеного Закону.

Органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, об­ластях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Держкомнацміграції. До по­вноважень цих органів ст. 7 Закону „Про біженців”, ст. 31 Закону України „Про охорону дитинства” віднесені:

- прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про на­дання їм статусу біженця у порядку, передбаченому Законом „Про біженців”;

- сприяння у влаштуванні у відповідні дитячі заклади чи сім’ї дітей, розлучених з сім’єю;

- сприяння розшуку батьків або інших законних представників дітей-біженців, розлучених із сім’ями, влаштування таких дітей у відповідні дитячі заклади або сім’ї;

- прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу біжен­ця;

- розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка пись­мового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця;

- видача довідок про подання особою заяви про надання їй ста­тусу біженця; про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надан­ня їй статусу біженця; про звернення до суду;

- видача посвідчень та проїзних документів для виїзду за кор­дон особам, яким надано статус біженця;

- перереєстрація осіб, яким надано статус біженця;

- визначення місць для тимчасового проживання осіб, які пода­ли заяви про надання статусу біженця, стосовно яких прийня­то рішення про оформлення документів для вирішення питан­ня щодо надання їм статусу біженця, та направлення їх у пун­кти тимчасового розміщення біженців;

- прийняття рішення про надання грошової допомоги особам, яким надано статус біженця;

- сприяння у працевлаштуванні особам, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та яким надано такий статус;

- сприяння в отриманні особами, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їм статусу біженця та яким надано статус біжен­ця, соціально-побутових і медичних послуг;

- ведення обліку та особових справ осіб, які звернулися із зая­вами про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийня­то рішення про оформлення документів для вирішення питан­ня щодо надання статусу біженця та яким надано статус біженця;

- вирішення інших питань, віднесених законодавством до їхньо­го відання.

Відповідно до ст. 6 Закону „Про біженців” Держкомнацміграції наказом № 20 від 29 квітня 2002 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 11 травня 2002 року за № 422/6710) затвердив Тимчасову інструкцію про оформлення документів, необхідних для вирішення питань про надання, втрату, позбавлення статусу біженця, яка виз­начає процедуру опрацювання зазначених документів.

Адміністрація Державної прикордонної служби України, керую­чись у своїй діяльності Конституцією України, законами України „Про Державну прикордонну службу України”, „Про державний кордон України”, „Про біженців” тощо, відповідним Положенням, затвердженим указом Президента України, організовує прийняття заяв про надання статусу біженця від осіб, затриманих за незаконне перетинання державного кордону або спробу такого перетинання з наміром набути статус біженця, та передає такі заяви до органів міграційної служби, а в разі звернення до нього осіб, які на закон­них підставах прибули в Україну з наміром набути статус біженця, роз’яснює їм порядок подання заяви про надання статусу біженців та інформує про місцезнаходження органів міграційної служби.

Служба безпеки України та її органи на місцях у разі звернення органів міграційної служби у межах своєї компетенції вживають за­ходів щодо виявлення серед осіб, які подали заяви про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, таких, яким статус біженця не надається відповідно до абзаців друго­го, третього і четвертого статті 10 Закону України „Про біженців”.

Закони України „Про міліцію”, „Про біженців”, Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затверджене указом Пре­зидента України № 1138 від 17 жовтня 2000 року, та інші норма­тивно-правові акти містять ряд організаційно-правових форм, що характеризуються специфічними ознаками й призначенням ОВС, зокрема, адміністративну, оперативно-розшукову функції.

Міністерство внутрішніх справ України та його органи на місцях у разі звернення органів міграційної служби у межах своїх повнова­жень вживають заходів щодо виявлення серед осіб, які подали заяви про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, таких, яким статус біженця не надається відповідно до абзаців другого, третього і четвертого статті 10 Закону України „Про біженців”, щодо ідентифікації осіб, які порушили клопотання про надання їм статусу біженця. На підставі Положення про Держав­ний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, затвердженого постановою КМУ № 844 від 14 червня 2002 року, Державний департамент у спра­вах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб як урядовий орган державного управління, що діє у складі МВС і йому підпорядковується, організовує роботу з роз­гляду питань щодо надання іноземцю або особі без громадянства статусу біженця.

У разі звернення до відповідного ОВС осіб, які з наміром набути статус біженця незаконно перетнули державний кор­дон України й перебувають на території України, цей орган приймає заяви про надання статусу біженця, передає їх до органу міграційної служби, а в разі звернення до нього осіб, які перебувають в Україні на законних підставах і мають намір набути статус біженця, роз’яс­нює їм порядок подання заяви про надання статусу біженця й інфор­мує про місцезнаходження органів міграційної служби.

Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації, його органи на місцях також реєструють осіб, які подали заяви про надання їм статусу біженця, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їм статусу біженця, яким надано такий статус та які оскар­жили рішення щодо статусу біженця.

Міністерство праці та соціальної політики України, його органи на місцях, якщо це можливо, надають особам, стосовно яких прий­нято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їм статусу біженця та яким надано такий статус, до­помогу у працевлаштуванні, забезпечують призначення особам, яким надано статус біженця, грошової допомоги, пенсії, інших видів соціального забезпечення.

Міністерство закордонних справ України, дипломатичні пред­ставництва й консульські установи України за кордоном беруть участь у підготовці документів та вносять в установленому порядку пропозиції КМУ щодо укладення міжнарод­них договорів з питань, пов’язаних із захистом соціальних, економі­чних та інших прав і інтересів біженців, у тому числі з компенсацією збитків, завданих біженцям, витратами на їх приймання та облаштування; надають Держкомнацміграції інформацію про становище в державах поход­ження біженців; у разі потреби вживають заходів для возз’єднання на території України або поза її межами сімей осіб, яким надано статус біженця, видають в’їзні візи членам сім’ї осіб, яким надано статус біженця в Україні; сприяють добровільному поверненню біжен­ців у державу їх походження чи переселенню у держави, які погод­жуються надати їм притулок.

Міністерство закордонних справ України здійснює загальний на­гляд за виконанням міжнародних договорів у сфері захисту біженців, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Міністерство охорони здоров’я України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у разі звернення органів міграційної служби забезпечують обов’язкове медичне обстеження, у разі необхідності — лікування осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та яким надано такий статус.

Міністерство освіти і науки України, Рада міністрів Автономної республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські дер­жавні адміністрації сприяють задоволенню освітніх потреб осіб, сто­совно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирі­шення питання щодо надання статусу біженця та яким надано такий статус.

Держава вживає всіх можливих заходів для забезпечення захисту на території України прав дітей-біженців і догляду за ними, зокре­ма, через органи опіки й піклування.

Відносини, пов’язані з опікою, піклуванням, регулюються Сімей­ним кодексом України і Правилами опіки та піклування, затвердже­ними наказом № 34/166/131/88 від 26 травня 1999 року (зареєстровано у Міністерстві юстиції 17 червня 1999 року за № 387/3680).

Опіка, піклування, встановлені над дитиною, яка є іноземцем, за межами України за законами іншої держави, дійсні в Україні.

Відповідно до статті 31 Закону України „Про охорону дитин­ства”, держава через органи опіки і піклування за місцем перебуван­ня дитини сприяє розшуку її батьків, інших членів сім’ї чи родичів, наданню матеріальної, медичної та іншої допомоги, а в разі потре­би її влаштуванню до закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, закладів охорони здоров’я тощо. Якщо батьків чи родичів дитини не знайдено, їй надаються відповідно до законодавства України права дітей-сиріт і дітей, позбавлених бать­ківського піклування.

На підставі статті 8 Закону України „Про біженців” органи опі­ки та піклування е законними представниками дітей, розлучених із сім’ями. Відповідно до статті 1 зазначеного Закону дитина, розлуче­на з сім’єю, - це особа віком до вісімнадцяти років, яка прибуває або прибула на територію України без супроводу батьків чи одного з них, діда чи баби, повнолітніх брата чи сестри, або опікуна чи піклувальника, призначених відповідно до законодавства країни по­ходження біженців, або інших повнолітніх осіб, які до прибуття в Україну добровільно чи внаслідок звичаю країни походження біжен­ця взяли на себе відповідальність за виховання дитини. Крім органів опіки і піклування законними представники дитини, розлученої з сім’єю, є батьки-вихователі, опікуни чи піклувальники, призначені відповідно до законодавства України, представник дитячого будин­ку чи школи-інтернату, іншого дитячого закладу, де дитина перебу­ває на вихованні.

Органи опіки й піклування вживають заходів для тимчасового влаштування у відповідні дитячі заклади або сім’ї дітей, розлучених з сім’ями; встановлення опіки чи піклування над такими дітьми; беруть участь у процедурі надання дитині, розлученій із сім’єю, статусу бі­женця; сприяють дітям, розлученим із сім’ями, у реалізації їхніх прав.

Місцеві органи виконавчої влади відповідно до п. 7 ст. 25 Закону України „Про місцеві державні адміністрації” проводять роботу, пов’язану з розробленням та здійсненням заходів з роз­міщення, працевлаштування, соціально-побутового та медичного обслуговування біженців.

 

 

Тема 8.1. Лекція № 8 „Нелегальна міграція як типове явище сучасних міграційних процесів” (тези)

Питання:

1. Юридична природа та зміст права на притулок. Окремі положення міжнародних правових актів щодо притулку

2. Правовий статус біженців в Україні

3. Особливості реалізації механізму надання, втрати та позбавлення статусу біженця

Притулок – один з найдавніших правових інститутів, відомий на всіх етапах розвитку держави і права, у кожен історичний період має свій юридичний зміст, особливі риси і форми. Його становлення має тісний зв’язок із звичаями та традиціями, історією держави, міжна­родних відносин, міжнародних звичаїв і права. Притулок незалежно від походження й значення з’явився для ви­конання соціальної функції – обмеження сваволі, попередження застосування смертної кари, неконтрольованого пролиття крові та покарання без належної судової процедури. У процесі розвитку інституту притулку виокремилися дві фор­ми – релігійна та світська.

За часів рабовласництва притулок існував як релігійний (широко застосувався в усіх світових релігіях, причому на Заході, де влада мала світський характер, релігійний притулок порівняно зі Сходом за наявності етико-нормативної і суспільно-легіслативної функції релігії мав ширше й змістовніше застосування), так і світський, який набув територіального характеру. Середньовіччя та ера буржуазних революцій привнесли до світ­ської форми дипломатичний та політичний характер притулку; ос­танній внаслідок буржуазної революції набув правової норми про надання притулку політичним емігрантам і зобов’язаний своїм поход­женням відмінностям у політичному та правовому розвитку євро­пейських держав.

Усвідомлення та визнання життя і здоров’я, честі й гідності, не­доторканності й безпеки людини найвищою соціальною цінністю порушення цих природних прав спричинилися до вироблення нових підходів до правового регулювання надання притулку як на міжна­родному рівні, так і на національному шляхом конституційної та за­конодавчої регламентації. Інститут притулку став загальновизнаним принципом міжнарод­ного права і дістав своє закріплення передусім у Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, а також у Декларації ООН про територіальний притулок від 14 грудня 1967 року, а згодом на регіо­нальному рівні у Європейській декларації про територіальний при­тулок 1977 року, Конвенції, яка визначає держави, відповідальні за розгляд заяв про надання притулку, поданих в одній із держав – членів Європейського співтовариства (Дублінська конвенція), від 15 червня 1990 року тощо.

Згідно міжнародних документів право притулку є не що інше, як компетенція кожної держави, яка ґрунтується на її суверені­теті, територіальному верховенстві, дозволити іноземцю або особі без громадянства (за винятком тих, кому притулок міжнародними договорами прямо заборонено надавати), які зазнають пересліду­вань, в’їхати до країни, перебувати на території держави з наданням відповідного правового статусу. При цьому держава зобов’язана га­рантувати невидачу й невислання шукача притулку, а також того, хто отримав відповідний статус, до країни, де він переслідується або де йому може загрожувати небезпека. Тільки держава може ви­рішувати, кому користуватися правом притулку, в чиїх інтересах, якими будуть форма і зміст права притулку та визначати умови його застосування.

Міжнародно-правовими актами визначено категорію осіб, яким притулок надаватися не може: тим, хто вчинив злочин проти миру, військовий злочин, злочин проти людяності й людства або діяв всу­переч принципам і нормам ООН. У Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року та Кон­венції про статус апатридів від 28 вересня 1954 року також зазна­чається, що ці конвенції не застосовуються до осіб, які вчинили діян­ня, що кваліфікуються як міжнародні злочини.

Свого подальшого розвитку набуло й питання дипломатичного притулку (іноді його ще називають екстериторіальним), під яким розуміється захист від місцевої державної юрисдикції, що надається особам у дипломатичних установах (посольствах, консульствах, місіях тощо), на військових і торговельних кораблях, літаках, які пе­ребувають на іноземній території. Договори універсального характеру негативно ставляться до надання дипломатичного притулку. Зокрема, Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року встановила, що при­міщення представництв не повинні використовуватись для цілей, не сумісних зі здійсненням функцій дипломатичного представництва. Україна не визнає дипломатичного притулку, що випливає з зобов’язань за міжнародними договорами, з Положення про дипло­матичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні (Розпорядження Президента України від 22 жовтня 1992 р. № 166/92-рп).

В національних нормах різних країн про притулок загальною підставою для його надання є той чи інший вид переслідування осо­би у державі громадянства чи державі постійного проживання за політичними мотивами: факт клопотання такої особи про притулок породжує правовідносини між цією особою та державою притулку. Якщо в національному праві держав зазначено перелік осіб, які ма­ють право на притулок, то її повноважними органами буде вирішу­ватися питання про можливість належності цієї особи до категорії встановленої законом.

Притулок у межах відповідного міжнародно-правового регулю­вання, конституцій та законів практично кожної демократичної і правової держави не лише визнаний невідчужуваним правом кожної людини як суб’єкта права; безумовно, його надання певною суверен­ною державою у такий спосіб захистить основні права і свободи лю­дини. Врахування зазначеного положення сприяло виробленню відпо­відних методологічних і політико-правових засад, які дістали закрі­плення в Конституції та законах України.

Юридичне інститут притулку фіксується так: „Іноземцям та осо­бам без громадянства може бути надано притулок у порядку, вста­новленому законом” (частина друга статті 26 Конституції України);

Згідно з п. 26 ч. 1 ст. 106 Конституції України, тільки Президент приймає рішення у вигляді указу про надання притулку.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлю­ватися обмеження щодо надання притулку із зазначенням строку дії цих об­межень. Громадяни нашої держави правом при­тулку в Україні користуватися не можуть, тобто він не має внутрішнього характеру.

У законах України, зокрема в ст. 4 Закону „Про пра­вовий статус іноземців та осіб без громадянства” згадується про право притулку, але не відображено законодавче регулювання суспільних відносин, які виникають при цьому. Дотепер законодавчої бази про порядок надання притулку іноземцям та особам без громадянства відповідно до ч. 2 ст. 26 Конституції не ство­рено. Однак, при цьому, не виключається можливість надавати притулок іноземцям та особам без громадянства на умовах, передбачених відповідними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана в установленому порядку Верховною Радою України.

Нині один із аспектів надання притулку регулюється спеціальним Законом України „Про біженців”. Право притулку й статус біженця як міграційно-правові інститути, які мають комплексний характер, органічно і внутрішньо поєднані між собою, водночас є окремими правовими інститутами міграційного права України, оскільки пов’язані з мігра­ційними процесами. Подальший їх розвиток потребує завершення формування відповідної законодавчої бази на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією України.

Для гарантування одержання притулку законодавець доповнив Кримінальний кодекс України нормою, відповідно до якої особа (іноземець чи особа без громадянства) не підлягає кримі­нальній відповідальності за незаконне перетинання державного кор­дону України у випадках, коли вона бажає відповідно до Консти­туції України використати право притулку або набути статусу біженця.

Стаття 203 КУпАП передбачає, що на випадки, коли іноземці чи особи без громадянства з наміром набути статус біженця незаконно перетну­ли державний кордон України і перебувають на території України протягом часу, необхідного для звернення до відповідного органу міграційної служби із заявою про надання їм статусу біженця відпо­відно до Закону України „Про біженців”, адміністративна відпові­дальність не поширюється. А згідно до ст. 204-1 КУпАП звільняються від адмініст­ративної відповідальності іноземці чи особи без громадянства, які бажають використати права на притулок або набуття статусу біжен­ця, якщо вони в установлений законом термін звернулися до відпо­відних органів державної влади.

Притулок – особливий правовий інститут, який має складний, комплексний характер, пов’язаний зі співвідношенням міжнародно­го і національного права в його юридичній регламентації. Його можна визначити як сукупність правових норм, які регулюють суве­ренне право держави допускати на територію, давати дозвіл на пе­ребування іноземця або особи без громадянства, що переслідується за політичними, етнічними, релігійними чи іншими мотивами (з об­меженнями, які випливають з міжнародного права), при гарантії відмови від видачі та вислання до тієї країни, де їм може загрожува­ти небезпека, забезпечувати користування тими самими правами й свободами, а також виконання тих самих обов’язків, які мають гро­мадяни держави, за винятками, встановленими конституцією, зако­нами, міжнародними договорами, судовою практикою тощо.

Сукупність правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини у питаннях притулку, становить законодавство України про притулок.

2. Надання статусу біженця є проявом світського притулку, що має територіальний характер, та одним із засобів захисту прав і свобод людини, переслідуваної в державі власного громадянства або в дер­жаві постійного проживання (доміцилію) за політичними, націо­нальними, релігійними та іншими мотивами. Це право закріплене Конвенцією „Про статус біженців” 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, Конвенцією Організації Африканської єдності з конкретних аспектів проблеми біженців в Африці 1969 року, Конвенцією Організації Американських Держав „Про права люди­ни” 1969 року тощо. На базі цих документів у багатьох країнах прийнято закони про біженців, зокрема, в Росії (новий закон – у 1997 році) і Азербайджані – в 1992 році, Україні – в 1993 році (новий закон – у 2001 році), Таджикистані – в 1994 році, Білорусі – в 1995 році.

Питання, пов’язані з біженцями, регулюються Конституцією Ук­раїни, Законом „Про біженців”, іншими нормативно-право­вими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов’яз­ковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого на­дана Верховною Радою, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі „Про біженців”, застосовуються пра­вила міжнародного договору.

Статус біженця в Україні може отримати особа, яка не є грома­дянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідан­ня, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися за­хистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслі­док таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і пе­ребуваючи за межами країни свого попереднього постійного прожи­вання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до Закону „Про біженців”, іноземці або осо­би без громадянства, які мають намір набути статус біженця й пе­ретнути у встановленому порядку державний кордон України, зобо­в’язані протягом п’яти робочих днів подати до відповідного органу міграційної служби заяву про надання їм такого статусу. У разі не­законного перетинання державного кордону з метою набут­тя статусу біженця вони повинні протягом трьох робочих днів звер­нутися до відповідного органу міграційної служби через її уповно­важеного чи особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявою про надання їм статусу біженця та з обґрунтованим поясненням свого незаконного перетинання дер­жавного кордону України. Якщо в іноземців або осіб без громадян­ства відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю об­ставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти при­чини зазначених ситуацій. Такі особи повинні бути направлені Дер­жавною прикордонною службою до органу міграційної служби.

Іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України і під час такого перебування в державі їх громадянської належності чи державі постійного прожи­вання виникли умови, внаслідок яких вони не можуть повернутися назад і мають намір набути статус біженця, повинні звер­нутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця до закінчення строку дії дозволу на пе­ребування в Україні.

Заяви про надання статусу біженця, подані з порушенням вста­новленого порядку, приймаються до розгляду з письмового дозволу керівника органу міграційної служби, якщо іноземці або особи без громадянства не могли з поважних причин (хвороба заявника, або членів його сім’ї, ситуації надзвичайного стану на території Украї­ни, затримання заявника у випадках, необхідних для встановлення особи, та інші) звернутися з такою заявою у встановленому порядку.