Основні поняття: міграційне право, предмет міграційного права, міграцієзнавство міграція, еміграція, імміграція, міжнародна міграція, державна міграційна політика, права та свободи громадян, міграційний режим, механізм адміністративно-правового регулювання міграційних процесів
ТЕМА 2. Міграція як соціально-політичний феномен
Основні поняття: міграція, еміграція, імміграція, міжнародна міграція, нелегальна міграція, види мігрантів, чинники міграційних потоків, міграційні процеси, адміністративно-правове регулювання міграційних процесів, громадський порядок, громадська безпека
ТЕМА 3. Джерела міграційного права України
Основні поняття: джерело міграційного права,міграційні норми, міжнародні угоди, нормативно-правовий акт, судовий прецедент, правовий звичай, правова традиція, адміністративний договір, систематизація галузі права, форми систематизації міграційного законодавства.
ЛЕКЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ ДО ЗМІСТОВОГО МОДУЛЮ 1:
Тема 1.1. Лекція № 1 „Міграційне право як наука та навчальна дисципліна”(тези)
Питання
1. Історія розвитку міграційних процесів та вчення про міграцію.
2. Міграційне право: поняття, предмет, методи та система.
3. Концепція, завдання та структура навчального курсу.
1. Наука міграційного права має подвійний предмет вивчення. По-перше, це загальні принципи, інститути і норми регулювання міграційних процесів у міжнародному праві. По-друге, - відповідні галузі, окремі інститути й норми національних правових систем.
Як і відповідна галузь, вона має інтегративний характер, відчуває вплив і взаємодію права в цілому та міжнародного права зокрема, різних суміжних дисциплін: історії, демографії, соціології, етнології, географії, економіки тощо.
Міграційне право є наукою, яка досліджує загальні закономірності виникнення, розвитку, призначення і функціонування цього права у міжнародному праві та національному праві окремих держав, взаємозв’язок з іншими галузями права, структуру і взаємодію його складових між собою: регулювання процесів переміщення населення та становлення міграційного права в Україні, а також здійснює порівняння з досвідом такого регулювання у міжнародному праві.
Об’єктом дослідження цієї науки є інститути міграційного права, діяльність міжнародних і державних (національних) інституцій, які розробляли і розробляють міжнародні (конвенції, протоколи, угоди) та національні правові акти, формували і формують міжнародну та внутрішньодержавну політику в галузі міграції, міграційного права та реалізовують її.
Наука міграційного права пройшла тривалий шлях розвитку. Перші згадки про регулювання, а значить, і про вивчення міграційних процесів, знаходимо в законодавстві стародавнього світу - Єгипту, Індії, Китаю, Греції, Риму; середньовічних держав - Візантії, Київської Русі, Франкської імперії, Англії, Німеччини та інших. Першими дослідниками міграційного права можна вважати стародавніх літописців та авторів хронік.
У радянський період міграційну проблематику досліджували переважно географи, демографи, економісти, історики, соціологи: А.Я. Боярський, М.Б. Денисенко, А.Ф. Загребська, Т.І. Заславська, Ж.А. Зайончковська, В.І. Переведенцев, Л.Л. Рибаковський, О.У. Хомра, Б.С. Хорев, Н.Н. Чебоксаров, І.А. Чебоксарова, А.М. Шлепаков. Певні аспекти регулювання міграційних процесів, становлення і розвитку окремих інститутів міграційного права досліджувалися і представниками юридичної науки: Ю.Р. Боярсом, Л.Н. Галенською, А.С. Довгертом, В.І. Кисілем, В.І. Потаповим, Г.І. Тункіним, С.В. Філліповим.
Особливо активні дослідження міграційних процесів та міграційного права у XX столітті пов’язані зі становленням і діяльністю міжнародних організацій: Ліги Націй, Організації Об’єднаних Націй, Міжнародної Організації Праці, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. Міжнародної Організації з Міграції. Наукові та дослідницькі інституції міжнародних організацій систематично здійснюють аналіз міграційних потоків, розвитку міграційного законодавства та різноманітних аспектів регулювання міграції.
2. Галузь міграційного права є комплексною, інтегративною, похідною від національних правових систем та міжнародного права. З одного боку, міграційне право взаємодіє з відповідними галузями національних правових систем, з іншого, - міграційне право тісно пов’язане, переплітається й узгоджується з міжнародним правом. Міграційне право, як і інші галузі права, можна розглядати як окрему галузь права, науку та навчальну дисципліну.
Міграційне право – це система норм, котрі пов’язують суб’єкти міграційного права у їхніх відносинах між собою щодо врегулювання статусу особи під час і в результаті переміщення, а також впорядкування самих міграційних процесів.
Базові норми традиційного міжнародного міграційного права покликані регулювати однорідні суспільні правовідносини, що виникають у сфері міграції, а саме - відмінності статусу громадянина й іноземця, що відрізняються внаслідок переміщення особи з однієї держави до іншої. Отже п редметом міграційного права є врегулювання статусу особи під час і в результаті переміщення, а також урегулювання самих міграційних процесів.
Особливістю міграційного права є його базування на врегулюванні статусу особи у відносинах з державою (державами) у процесі міграції. Водночас, особливим предметом регулювання уданому праві виступають міждержавні відносини з регламентування статусу особи у результаті її переміщення, а також впорядкування самих міграційних процесів як міжнародно-правового феномену.
Спеціальним принципом міграційного права є загальновизнаний міжнародний стандарт прав людини - право на свободу пересування, зафіксований низкою міжнародних та національних правових актів.
Розглядаючи проблему взаємодії та співвідношення національного і міжнародного міграційного права, слід виокремити те, що самегромадянство є принципово важливою,особливою ланкою, якапов’язує внутрішньодержавні та міжнародну правові системи. Тому багато держав, особливо зі значним досвідом регулювання міграційних процесів, базують національне міграційне (імміграційне) законодавство на власних законах про громадянство. Розуміння принципів громадянства є головною умовою порівняльного аналізу міграційного законодавства.
Відповідно до предмету міграційного права допринципових прав осіб, які беруть участь у міграційних процесах, належать:
- право на громадянство;
- право вільно залишати будь-яку країну, включаючи власну;
- право повертатися до власної країни;
- право залишатися у своїй країні.
Методи функціонування міграційного права - це сукупність принципів, способів, засобів, характерних для реалізації міжнародно-правових та національних норм у галузі міграційного права.
Основними складовими елементами методу є: визначення кола суб’єктів та їхнього правового статусу; встановлення меж регульованих стосунків, сфери дії міграційного права; створення юридичних норм, що породжують для суб’єкта права і обов’язки; встановлення заходів правового захисту, юридичних засобів забезпечення виконання норм міграційного права.
Із загального методу можна виокремити особливі специфічно-похідні методи:
1) політико-правовий, під яким розуміється система впровадження норм міграційного права за допомогою політичних засобів;
2) організаційно-правовий, що має два аспекти: національний і міжнародний. Передовсім це – уконституювання норм національного міграційного права, виходячи з історичного розвитку та нагальності внутрішніх потреб щодо регулювання міграцій, а також прийняття організаційних заходів, спрямованих на реалізацію норм міжнародного міграційного права як на рівні окремих держав, так і в міжнародних стосунках;
3) спеціально-правовий метод, який передбачає застосування специфічно-правових засобів впливу на міжнародні відносини і є методом саморегулювання, самоуправління окремих держав, а відтак, має координаційний характер. У міграційному праві все більше зростає кількість елементів субординаційного регулювання, що стає особливо помітним у діяльності міжнародних організацій, однією з важливих функцій яких є сприяння здійсненню норм міжнародного права, та у правових актах, створених у рамках міжнародних інституцій, які працюють у сфері міграції;
4) інтегративний метод – передбачає розгляд міграційного права як цілісної системи, що поєднує норми, інститути як національного, так і міжнародного права і носить наскрізний характер.
Норми міжнародного міграційного права діють, використовуючи різні методи в їх поєднанні та взаємопроникненні. Відповідно до завдань, що випливають із масштабів міграційних проблем, функціонують і основні принципи. У міжнародно-правовому регулюванні проблем міграції основу складає принцип співробітництва, що реалізується за допомогою політичних і моральних засобів. Іншим важливим принципом є добросовісне виконання державами своїх зобов’язань.
Міграційне право переважно ґрунтується на правах людини. Важливими для визначення міграційного права є юридичні документи, що стосуються прав людини, а також ті, які визначають права та свободи окремих категорій мігрантів (мігрантів-робітників, біженців, іммігрантів) та стандарти поводження з ними.
Розглядаючи систему міграційного права України з погляду внутрішньої побудови, необхідно структурно виокремити її елементи – міграційно-правові норми та інститути міграційного права. Проте міграційне право важко структурувати за аналогією з іншими галузями національної правої системи, що пояснюється кількома факторами.
По-перше, дуалістичною природою предмета міграційно-правового регулювання. Так, безпосередньо міграційним правом регулюються процеси виїзду з держави, в’їзду на її територію, повернення в Україну як історичну батьківщину осіб, які, зважаючи на різні обставини, опинилися за її межами, свобода пересування по території України, імміграція в Україну іноземців та осіб без громадянства. А гарантії свободи пересування, її обмеження, статус мігрантів тощо впорядковуються опосередковано, оскільки регламентуються іншими галузями права: конституційним, адміністративним, кримінальним, екологічним. Отже, наявність власної сфери регулювання у поєднанні з широкою сферою суміжного регулювання ускладнює процес систематизації міграційного права України.
По-друге, тяжінням норми одного й того самого міграційно-правового інституту одночасно до норм інших його інститутів. Наприклад, у праві притулку присутні норми про допущення на територію України іноземців та осіб без громадянства, права, свободи і юридичні обов’язки шукачів притулку, осіб, які отримали статус біженців, порядок їх перебування на території держави, юридичну відповідальність, повноваження державних органів.
По-третє, міжгалузевим характером багатьох міграційно-правових інститутів. Так, у регламентації інституту видворення іммігрантів за межі України присутнє адміністративне право; інституту видачі фізичних осіб — кримінальне право; інституту трудової міграції — трудове, міжнародне право.
І насамкінець, статусним характером галузі. Так, носіями міграційно-правового статусу є широке коло різних суб’єктів міграційного права. Їхній статус у процесі міграції змінюється з одного на інший, що є предметом міграційного права України.
Норми міграційного права України є первинними структурними компонентами системи. Вони видаються або санкціонуються уповноваженими на це державними органами, є загальнообов’язковими правилами поведінки для всіх суб’єктів міграційно-правових відносин.
Другими за рівнем є міграційно-правові інститути. Виокремлюють внутрішні та змішані інститути. Так, внутрішніми інститутами є: інститут імміграції, інститут виїзду за межі України, інститут свободи пересування територією України, інститут повернення репресованих осіб, раніше депортованих народів тощо. Прикладом змішаного правового інституту може бути інститут видачі фізичних осіб, оскільки суспільні відносини, що складаються у цій сфері, не можуть бути врегульовані лише однією галуззю права. Саме здійснення видачі фізичної особи, яке пов’язано з перетинанням державного кордону, є предметом міграційного права України, інші питання – кримінального та кримінально-процесуального права.
Міграційно-правові інститути розрізняються змістом, структурою, методами й завданнями правового регулювання. Існують прості й складні правові інститути. Наприклад, інститут свободи пересування містить такі інститути, як свобода пересування в суб’єктивному розумінні, вільний вибір місця проживання, процеси, пов’язані із залишенням території України та поверненням, правовими обмеженнями свободи пересування. До простих інститутів даного права належить інститут сприяння єдності сімей біженців.
За рівнем нормативного закріплення міграційно-правові інститути умовно можна поділити на конституційно-правові інститути (притулку, свободи пересування, невидачі громадян України тощо) та їх своєрідне продовження – інститути, які в межах змісту Конституції України та конкретизації відповідних конституційних положень встановлені поточним міграційним законодавством України (в’їзду, виїзду, імміграції, трудової міграції, біженців тощо).
Норми правових інститутів відрізняються між собою територією дії, ступенем визначеності й чіткості правових приписів, призначенням у механізмі правового регулювання та іншими ознаками.
3. Навчальний курс „Адміністративно-правове регулювання міграційних процесів” покликаний дати знання про галузь і науку міграційного права. У курсі використовуються і вивчаються міжнародні правові норми, законодавство низки держав світу, нормативні акти України.
Завдання навчального курсу: на основі наукового порівняльного аналізу вітчизняних та зарубіжних джерел надати можливість
- з’ясувати місце міграційного права в системі міжнародного та національного права;
- вивчити й узагальнити засади регулювання міграційних процесів у міжнародному праві та праві окремих країн;
- дослідити становлення інститутів міграційного права;
- проаналізувати міжнародні правові акти та діяльність міжнародних організацій у сфері міграції;
- дослідити розвиток міграційного права в Україні;
- розкрити передумови становлення міграційної служби в Україні та міграційної політики української держави;
- з’ясувати з точки зору міжнародного права відповідність загальновизнаним міжнародним стандартам національного міграційного законодавства;
- проаналізувати перспективи розвитку міграційного права.
Вивчення даного курсу має кілька функціональних аспектів.
Пізнавальний аспект полягає у пізнанні і поясненні історії та розвитку міжнародного та національного міграційного права. Оскільки міграційне право має комплексний інтегративний характер, то при цьому досліджуються й аналізуються дані історії, економіки, політики, демографії, інших дисциплін, що безпосередньо не стосуються юридичних наук. Одночасно вивчення міграційного права неможливе без дослідження низки суміжних юридичних дисциплін як національного, так і міжнародного права. Аналіз теорії і практики регулювання міграційних процесів у світі дає можливість їх передбачати і відповідно реагувати.
Прогностичний аспект виражається у визначенні загальних тенденцій розвитку міграційних процесів, політики і права, покликаний допомогти у виробленні власної міграційної політики і права, має сприяти інтеграції України у міжнародну систему регулювання міграційних процесів.
Структура навчального курсу загалом відповідає тематичному плану і складається із 9 тем:
- Теоретико-методологічні засади міграційного права;
- Міграція як соціально-політичний феномен;
- Джерела міграційного права;
- Суб’єкти міграційних відносин;
- Адміністративно-правове регулювання виїзду громадян за межі України;
- Адміністративно-правове регулювання імміграції в Україні;
- Механізм реалізації права на притулок в міграційному законодавстві України;
- Нелегальна міграція: генезис і механізм протидії;
- Юридична відповідальність в міграційному праві України.
Тема 2.1. Лекція № 2 „Міграційні процеси в сучасному світі” (тези)
Питання
1. Поняття та види міграції.
2. Міграційні процеси: поняття та сутність.
3. Правові засади регулювання відносин, які виникають у зв’язку з міграційними процесами.
1. В більшості вітчизняних і закордонних словників, а також на думку демографів, міграція (латинське migratio, от migro - переходжу, переселяюсь) – переміщення людей (мігрантів) через кордони тих або інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш чи менш довгий час, або на певний період, або з регулярним поверненням до місця проживання. Наукова література та словники містять такі пояснення даного терміна:
- переселення, переміщення людей, етносів, їхніх частин або окремих представників, пов’язане із зміною постійного місця проживання або з поверненням до нього;
- переміщення, переселення населення всередині країни або з однієї країни до іншої;
- соціально-економічний і демографічний процес, що являє собою сукупність переміщень, які здійснюються людьми між країнами, районами, поселеннями;
- переміщення людей через територіальні межі або інші території із зміною місця проживання назавжди або на тривалий період часу;
- переселення, переміщення населення, всередині країни – внутрішні міграції населення, з однієї країни до іншої – зовнішні міграції населення: еміграція, імміграція;
- переміщення людей, пов’язане, як правило, зі зміною місця проживання;
- переміщення людей, працівників, пов’язане, переважним чином, зі зміною місця проживання та місця роботи;
- міграція людей є процесом їх переселення з метою облаштування та працевлаштування.
Основними ознаками міграції є:
а) переміщення людей, переселення, пересування, тобто – процес;
б) перетинання в процесі пересування як державних, так і адміністративних меж територій;
в) тимчасова або постійна зміна місця проживання або роботи;
г) поліпшення соціально-економічного стану.
Міграція є глобальним загальносвітовим суспільним явищем, яке впливало і продовжує впливати на масштабні, загального характеру зміни у розвитку людства. Розрізняють, перш за все, внутрішню та зовнішню міграції.
Внутрішня міграція - це переселення людей всередині конкретної країни. Внутрішні міграції класифікують, як правило - за напрямками міграційних потоків.
Міграційний потік – сукупність осіб, які переміщуються у певному напрямку протягом визначеного періоду.
Зовнішня міграція означає переселення людей з однієї країни до іншої і характеризується перетином державних кордонів. Маючи ще назву міжнародної, зовнішня міграція поділяється на: еміграцію; імміграцію; транзитну міграцію.
Еміграція – переселення, вимушене чи добровільне переміщення людей зі своєї вітчизни до іншої країни світу з економічних, політичних або релігійних причин. Еміграція може бути довготривалою (з метою постійного мешкання); тимчасовою, якщо емігранти через певний час повертаються, та сезонною – певної пори року або на періодичні заробітки. Інколи еміграція набуває масового характеру.
Імміграція – в’їзд до чужої країни на постійне або ж досить тривале навчання, працевлаштування, „втеча” від дискримінації, переслідувань тощо. Під імміграцією правомірно розуміти всю наявну сукупність переселенців, що облаштувалися на певній території окремих держав. Іммігрантами є всі особи, котрі вселилися чи вселяються на якусь територію з метою облаштування та працевлаштування. Поняття імміграція є протилежним терміну „еміграція”. Для характеристики імміграції важливе значення має поняття квоти імміграції.
Квота імміграції – встановлена урядом держави кількість осіб, яким протягом наступного календарного року може бути надано право на постійне перебування в цій країні.
Транзитна міграція – це проїзд громадян третьої країни через територію України. Законодавець дозволяє транзитний проїзд через територію України в країну призначення за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачене законодавством України. Транзитним проїздом вважається перебування в Україні в межах визначеного в проїзному квитку часу або терміну, фактично необхідного для, перетинання території України на відповідному виді транспорту.
Найважливішим регулятором внутрішньодержавних і міжнародних суспільних відносин є право. Як комплексне суспільне явище міграція теж виступає об’єктом регулювання і внутрішньодержавних (національних) правових систем і, безумовно, міжнародного права.
В навчальній літературі міграційний процесвизначаєтьсяякпереїзд з одного населеного пункту до іншого, з однієї держави до іншої, з метою постійного облаштування і працевлаштування.
Міграційні процеси спричинені різноманітними факторами й процесами, що відбуваються як в світі, так і в Україні, й тому дуже розрізняються між собою.
Найбільш характерними причинами міграційних переміщень є такі:
· політичні переслідування;
· різноманітні види дискримінації (расова, етнічна, релігійна та ін.);
· стихійні лиха;
· економічна нестабільність держави;
· культурна й мовна ізоляція;
· соціальні проблеми.
Деякі вчені відносять до причин міграції військові конфлікти, велику різницю в рівні економічного розвитку країн, прагнення до возз’єднання сімей, повернення раніше депортованих, або тих хто був вимушений мігрувати до Батьківщини, всесвітню глобалізацію.
Фактори, які впливають на формування міграційних процесів, поділяють на такі основні групи: політичні; етнокультурні; соціально-економічні; природнокліматичні, екологічні; інформаційно-пропагандистські.
У зв’язку з цим в юридичній літературі робилися спроби класифікувати міграційні процеси за тими чи іншими родовими ознаками.
Найбільш повний перелік підстав класифікації міграційних процесів надається В.І. Олефіром, який визначає різновиди підстав класифікації міграційних процесів. При цьому виділяються первинні (базові) підстави для класифікації та вторинні (похідні).
Базові ознаки (підстави). За цілеспрямованістю: самостійні (добровільні), спричинені зовнішньою силою (примусові). Також виділяється проміжний тип, викликаний об’єктивними ознаками – вимушені міграції (евакуація із різноманітних зон бойових дій, етнічних конфліктів, стихійних лих тощо).
За параметром простору-часу встановлюється типологія процесів стосовно кінцевого пункту переміщення (векторні й маятникові міграції) та умовних і уявлюваних ліній: по-перше, щодо кордонів – адміністративних (внутрішні, зовнішні, транзитні, прикордонні) і соціокультурних; по-друге, щодо вектору руху центр-периферія (доцентрові й відцентрові).
За якісним параметром (оцінюються якісні характеристики міграції): основні, кваліфікаційні, вікові, сімейні, майнові та соціокультурні (расові, етнічні, релігійні, мовні).
За кількісним параметром (що представляє собою показники фактичної міграції): загальні (характеризують зведені для території міграційні процеси), спеціальні або структурні (характеризуються міграцією конкретних соціально – демографічних груп), і показники міжрайонного (міжтериторіального) обміну (характеризуються зв’язками між територіями міграційного обміну).
Похідні ознаки. Щодо добровільної (самостійної) цілеспрямованості міграційні процеси поділяються на трудові, ділові, освітні, рекреаційні та переселенські. У свою чергу, кожний з виділених типів має власний поділ. Так туризм, або рекреаційні потоки, можна поділяти на виїзні, в’їзні та внутрішні, а різновидом переселенської міграції є міграція з метою возз’єднання родин.
Щодо примусової цілеспрямованості: насильницькі та репресивні.
Щодо кінцевого пункту прибуття: маятникові (наявність ритму від’їзду повернення) і векторні. У свою чергу, за шкалою часу маятникові міграції поділяються на човникові (поденні й тижневі) й сезонні (у межах року), а векторні – на безповоротні, тимчасово-постійні (терміном на 1-6 років, що зазвичай пов’язано з одержанням освіти, роботи й у силу вимушеного залишення батьківщини) та епізодичні, тобто разові, без повторного циклу поїздки.
Щодо адміністративних кордонів: зовнішні та внутрішні. У свою чергу, зовнішні поділяються на еміграційні й імміграційні (щодо країни-прийому й емітента), а внутрішні – на внутрішньорегіональні й міжрегіональні.
Крім того різновидами зовнішніх міграцій є: транзитні (з подвійним перетинанням державного кордону) і прикордонні, або так звані фронт’єрські, що відображають глибину проникнення на внутрішні території. Дана типологія має політичний (геополітичний) контекст.
Є й інші класифікації міграції (міграційних процесів). Так, О.В. Кузьменко зазначає, що демографи й кримінологи відносно структури міграційних процесів найчастіше використовують наступну класифікацію:
- за територіальною ознакою: внутрішні, зовнішні;
- за часовою ознакою: постійні (або безповоротні), тимчасові, сезонні, кочові, маятникові;
- за способом реалізації: організовані, неорганізовані;
- за відношенням до держави: еміграція, імміграція, транзитні;
- за ступенем контролю: легальні, нелегальні.
Окремі дослідники за суб’єктною ознакою виділяють індивідуальну, сімейну (переміщення групи родичів для возз’єднання або збереження сімейних зв’язків) й колективну (організоване переселення групи осіб) міграцію.
У спеціальній літературі з точки зору юрисдикції держави відносно осіб, які беруть участь у переміщеннях з одної держави до іншої, й залежно від цілей та характеру міграційних процесів, іноземні громадяни й особи без громадянства поділяються на декілька груп.
До першої відносяться іноземці, які постійно або тимчасово знаходяться на території держави і на яких юрисдикція держави розповсюджується у повному обсязі, як і на громадян держави перебування: іноземні студенти, аспіранти, туристи, спортсмени, журналісти, екіпажі літаків цивільних авіаліній, торгівельних та пасажирських суден, члени делегацій культурного наукового, технічного обміну, особи, які приїздять у особистих справах тощо.
До другої категорії іноземців відносяться члени екіпажів військових кораблів, військовослужбовці військових частин. Вони підлягають юрисдикції держави перебування лише у випадку скоєння протиправних діянь не під час виконання службових обов’язків. Питання про їх відповідальність за правопорушення під час виконання службових обов’язків вирішується в дипломатичному порядку.
До третьої групи іноземців відносяться особи, які користуються консульським імунітетом. Вони є особисто недоторкані і звільнюються від юрисдикції держави перебування у питаннях, пов’язаних з їх службовою діяльністю.
До четвертої групи відносяться особи, які мають дипломатичний імунітет, є недоторканими і звільняються від кримінальної, адміністративної, цивільної та інших видів відповідальності перед державними органами держави перебування.
П`яту групу складають особи, які отримали політичне сховище (біженці).
Шосту групу іноземців складають військовослужбовці у складі збройних сил, які знаходяться на чужих територіях у відповідності з міжнародними угодами. Саме дійсними угодами визначено об’єм імунітету військ, який розповсюджується лише на службову діяльність. Поза ними за скоєння злочинів військовослужбовці підпадають під юрисдикцію держави перебування.
Правовий статус осіб, які беруть участь у міграційних процесах розрізняється залежно від характеру переміщень, тобто їх причин, цілей, напрямків, інтенсивності. Міграційні процеси виступають як засіб пристосування людей до змін, що відбуваються в суспільстві, вони тісно пов’язані з процесами які відбуваються в суспільстві й державі. Тому наслідки таких переміщень впливають на стан суспільного життя в державі, й можуть приводити до деяких змін.
3. На тлі світових процесів глобалізації та набуття державної незалежності Україною був прийнятий курс на реформування правової системи з метою інтеграції до Європейського співтовариства.
З метою вдосконалення чинного міграційного законодавства в Україні було проведено низку реформ щодо становлення демократичних інституцій. Так, у статті 33 Конституції України було проголошено право на свободу пересування та вибір місця проживання і вільного залишення території України, встановлено дозвіл на в’їзд в Україну й виїзд з її території, громадян України. У ст. 26 Конституції було закріплено право іноземних громадян на в’їзд і вільне пересування в Україні.
Основними законодавчими документами, які регулюють на сьогодні міграційні процеси в Україні, є Закони України „Про імміграцію”,„Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”, „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, „Про громадянство України”, „Про біженців”, „Про державний кордон України”, „Про Прикордонні війська України”, „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні”, „Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та протоколів, що її доповнюють (Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї і Протоколу проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрі)” та ін.
У подальшому реалізація конституційних та законодавчих положень забезпечується завдяки дії механізму адміністративно-правового регулювання внаслідок прийняття відповідних актів управління, що приймаються компетентними суб’єктами адміністративного права, тобто підзаконних нормативних актів у сфері міграції.
Як приклади можна навести укази Президента України від 18 січня 2001 р. № 22 „Про заходи щодо посилення боротьби з нелегальною міграцією”, від 19 березня 2002 р. № 269 „Про Положення про Державний комітет України у справах національностей та міграції”, від 2 квітня 1994 р. № 127 „Про Консульський статут України” тощо.
Значний обсяг правових норм містять акти Кабінету Міністрів України та міністерств. Наприклад, постанова КМУ від 11 жовтня 2002 р. № 1527 „Про затвердження Положення про посвідчення біженця”, постанова КМУ від 14 червня 2002 р. № 844„Про утворення Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб”, постанова КМУ від 20 серпня 2003 р. № 1296 „Про затвердження Програми регулювання міграційних процесів на 2003-2005 роки”, або наказ Державного комітету України у справах національностей та міграції від 29 квітня 2002 р. № 20 „Про затвердження Тимчасової інструкції про оформлення документів, необхідних для вирішення питань про надання, втрату, позбавлення статусу біженця”, спільний наказ Державного комітету у справах міграції і Адміністрації державної прикордонної служби України від 9 липня 2004 р. № 32/521 „Про затвердження Інструкції про порядок прийняття та передання заяв про надання статусу біженця органами Державної прикордонної служби України органам міграційної служби, а також надання пояснень про причини незаконного перетинання кордону”, наказ МВС України від 1 грудня 2003 р. № 1456 „Про затвердження Інструкції про порядок продовження терміну перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства” та багато інших.
Пріоритетними напрямами правового регулювання міграційних процесів України визначено:
- сприяння процесу повернення в Україну вихідців з України та їхніх нащадків (дітей, онуків);
- повернення (репатріацію) на історичну батьківщину раніше депортованих з території України;
- захист соціально-економічних інтересів і прав українських трудящих-мігрантів;
- збереження трудового та інтелектуального потенціалу держави;
- створення правових і соціально-економічних засад регулювання зовнішньої трудової міграції громадян України;
- надання притулку в Україні та забезпечення захисту біженців відповідно до національного законодавства України;
- регулювання імміграції в Україну шляхом застосування відповідно до законодавства України загальноприйнятого у світі селективного підходу, що забезпечить структуру імміграції;
- розвиток міжнародного співробітництва з метою вирішення актуальних питань у сфері зовнішньої міграції;
- імплементацію у національне законодавство України відповідних норм і принципів міжнародного права.
Основні чинники міжнародного досвіду, які слід враховувати при здійсненні національної міграційної політики:
- укладання багатосторонніх міждержавних угод щодо врегулювання міграційних процесів;
- обмін інформацією між державами щодо міграційних процесів;
- комплексний підхід до вирішення проблем міграції;
- запровадження додаткових постів контролю в зарубіжних державах (аеропортах, вокзалах) з метою недопущення в’їзду в Україну небажаних осіб;
- використання розвідки, оперативно-розшукових заходів з метою виявлення каналів поставки нелегалів, тенденцій тощо;
- створення міждержавних координаційних центрів;
- належне фінансування.
Слід акцентувати, що сьогодні відбуваються зміни пріоритетів міжнародної міграційної політики щодо додаткових заходів національної й громадської безпеки з урахуванням масштабних терактів, які мали місце 11 вересня 2001 року в США та 11 березня 2004 року в Іспанії. Ці зміни істотно впливають на посилення жорсткості правового регулювання процесів міграції.
Тема 3.1. Лекція № 3 „Система джерел міграційного права” (тези)
Питання:
1. Поняття „джерело міграційного права”.
2. Система джерел національного міграційного права: поняття та особливості.
3. Проблеми систематизації національного міграційного законодавства.
1. Важлива умова ефективної реалізаціїположень міграційного права України полягає в тому, що його норми повинні мати своє зовнішнє вираження. У національній і зарубіжній юридичній літературі „зовнішнє вираження” в одних випадках називають формою чи формами права, в інших – джерелами або одночасно і формами, й джерелами. Оскільки не надається принципового значення незначним змістовим відмінностям, поняття „форма міграційного права України” розглядатиметься як синонім поняття „джерела міграційного права України”.
Джерело міграційного права – це правотворчий акт, який містить декілька чи навіть одне правило поведінки у сфері міграції.
Джерела міграційного права України мають комплексний характер, оскільки об’єднують і матеріальні, і процесуальні норми. Міграційному праву України не властива, як, наприклад, цивільному чи кримінальному, наявність самостійного процесуального права. Матеріальні і процесуальні норми об’єднуються в одному міграційному акті, що зумовлюється вимогами законодавчої техніки. Так, у Законі України „Про біженців” процесуальні норми зосереджені передусім у розділі III „Надання, втрата і позбавлення статусу біженця”.
Співвідношення матеріальних та процесуальних норм у джерелах міграційного права України є неоднаковим. В одних актах переважають норми матеріального права, які закріплюють, зокрема, правовий статус біженця. В інших випадках – встановлення процедури, наприклад, надання чи позбавлення статусу біженця.
На формування джерел міграційного права України впливають такі чинники: множинність міграційних відносин; різноманітність їх об’єктів, що обумовлює різні види правових приписів.
Згідно положень статей 85, 91 Конституції України, Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші правові акти, а за ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України видає укази та розпорядження. Кабінет Міністрів України видає постанови й розпорядження (частина перша статті 117 Конституції України). Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади приймають нормативно-правові акти, які відповідно до частини третьої статті 117 Конституції України підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом. Згідно зі статтями 124, 150 Основного Закону суди загальної юрисдикції, Конституційний Суд України ухвалюють рішення. Верховна Рада Автономної Республіки Крим та Рада міністрів Автономної Республіки Крим приймають постанови та рішення (стаття 136 Конституції України). Стаття 144 Конституції України надає право органам місцевого самоврядування приймати рішення.
При цьому з перерахованих актів джерелами міграційного права України є лише ті, які містять міграційно-правові норми.
Актом міжнародного визнання України як демократичної держави стало прийняття її 9 листопада 1995 року до країн — членів Ради Європи та ратифікація Верховною Радою України у 1997 році Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції. Відповідно до статті 9 Конституції України з моменту ратифікації та набрання чинності для України зазначені Конвенція та Протоколи до неї стали частиною національного законодавства.
Для гарантування реалізації закріплених Конвенцією та Протоколами прав і свобод людини передбачено запровадження особливого механізму міжнародного захисту – постійно діючий Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється і на Українську державу. Рішення цього Суду становлять систему прецедентного права Європейського суду з прав людини.
Таким чином, система правових актів, які є джерелами міграційного права України, охоплює Конституцію України, закони, постанови Верховної Ради України, міжнародні договори України, Рішення Конституційного Суду України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, судові прецеденти тощо.
В ієрархії правових актів особливе місце належить Конституції України, яка має найвищу юридичну силу. У пункті 10 частини першої статті 92 Конституції України закріплено, що виключно законами України, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом визначаються засади регулювання, зокрема, міграційних процесів. Пункт 8 частини другої цієї ж статті відсилає до встановлення лише законами України міграційного режиму, який відмінний від загального. Закон, який приймається на основі Конституції України і повинен відповідати їй, має найвищу юридичну силу. Всі інші нормативно-правові акти мають відповідати Конституції та законам України і видаються на основі й на їх виконання.
Нормативно-правові акти у сфері міграції фізичних осіб можна класифікувати за їх дією в часі та просторі. Дія у часі визначається часом набрання ними чинності та моментом, коли їх дія припиняється. Відповідно до частини п’ятої статті 94 Конституції України закон у сфері міграції фізичних осіб набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.
Інші правові акти Верховної Ради України та нормативно-правові акти Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.
Акти Верховної Ради України та Президента України про призначення на посади й звільнення з посад відповідно до законодавства набирають чинності з моменту їх прийняття.
Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо пізніший строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в установленому законом порядку.
Згідно ч. 1 ст. 57 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти мають бути доведені до відома населення. Якщо цього не буде зроблено або буде порушено порядок такого доведення, то такі нормативно-правові акти не вважаються введеними в дію, є нечинними і не породжують жодних юридичних наслідків.
Офіційними друкованими виданнями відповідно до законодавства України є: журнали – „Відомості Верховної Ради України”, „Офіційний вісник України”; газети – „Голос України”, „Урядовий кур’єр”. Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо.
Указом Президента України „Про Єдиний державний реєстр нормативних актів” від 27 червня 1996 року офіційне оприлюднення нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, нормативних актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України, здійснюється після внесення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів із зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду.
За дією у просторі нормативно-правові акти з питань міграції поділяються на загальнодержавні, місцеві (діють на території Автономної Республіки Крим, інших адміністративно-територіальних одиниць), локальні.
2. Аналізуючи джерела міграційного права, не можна не звернути увагу на таку їхню характерну особливість, як подвійність. З одного боку, цими джерелами виступають міжнародні угоди, звичаї, судові рішення, а з іншого - норми законодавства, звичаї та судова практика окремих держав. Тому в конституціях національного права, інших нормативних актах, як правило, закріплюється юридична сила норм Основного Закону держави та актів, прийнятих на їхній основі, а також міжнародних договорів. Ієрархія юридичної сили правових норм зафіксована у конституціях багатьох держав світу.
Деякі держави у своїх конституціях визнають міжнародне право частиною внутрішнього національного права. Такий підхід ґрунтується на концепції сумісності і, відповідно, взаємодії міжнародного і національного прав. Країни, правові системи яких „відкриті” для безпосереднього застосування норм міжнародного права, традиційно називаються монічними. Серед таких країн – США, які вперше у світі в Конституції 1787 року зазначили, що „всі договори, які укладені чи будуть укладені Сполученими Штатами, є вищими законами країни, і судді кожного штату зобов’язані їх виконувати”.
Проте чимало країн вважають, що норми міжнародного права можуть застосовуватися всередині держави лише за умови їхнього трансформування у внутрішнє національне право відповідним внутрішнім нормативним актом. Такий підхід і такі національні правові системи традиційно називаються дуалістичними. Більшість українських правознавців вважають, що Україна належить до такої групи держав. Це знайшло своє підтвердження і у національному міграційному праві. Так Закон України „Про біженців” повністю відповідає духові і букві Конвенції ООН 1951 року про статус біженців та Протоколу до неї 1967 року.
Проте останнім часом український законодавець допустив певний відхід від концепції дуалізму. Так, у Конституції України вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її основі приймаються закони та інші нормативно-правові акти, а чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. У Законі України „Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 року вказано, що укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України.
Міжнародні договори. Безліч прикладів регулювання міграційних процесів у договірній формі зафіксовано історією: договори Київської Русі і Візантії, Вестфальський мир 1648 року, а у наш час Шенгенська угода 1985 року, Маастрихтський договір 1992 року, Амстердамський договір 1997 року, які регулюють міграційні правовідносини у рамках Європейського Союзу. Серед міжнародних договорів виділяються універсальні чи загальні, наприклад Загальна декларація прав людини; Європейська конвенція з прав людини та специфічні, як Конвенція про статус біженців 1951 року; Конвенція МОП № 97 про трудівників-мігрантів 1949 року.
Звичаї були впливовим чинником у стародавні часи. Інститут притулку, який супроводжує людське суспільство на всіх етапах його розвитку, виникає і розвивається саме у середовищі звичаєвих норм. У правових системах загального права (Британія, США) звичаєві норми діють і понині. У нас і у країнах континентального права звичаєві норми не визнаються джерелом права.
Судова практика. Міжнародна судова практика здійснюється трьома головними судами міжнародного рівня: Міжнародним Судом у Гаазі, Європейським Судом з прав людини у Страсбурзі та Європейським Судом у Люксембурзі. Найефективнішою, з точки зору міжнародного міграційного права, є діяльність (нормотворчість) Європейського Суду з прав людини. Він регулярно приймає рішення щодо порушення країнами своїх зобов’язань за міжнародним правом у галузі прав людини, закріпленим Європейською конвенцією з прав людини. Кількісний склад суддів визначається кількістю членів Ради Європи. На відміну від роботи Міжнародного Суду, який має право приймати заяви лише від держав, інтенсивність Європейського Суду з прав людини постійно зростає, що пояснюється можливістю доступу приватних осіб до європейської правозахисної системи. За умови, коли Суд встановлює, що внутрішнє право не відповідає Європейській конвенції з прав людини, то згідно з міжнародним правом держава зобов’язана його змінити. Серед рішень Суду є й такі, що конкретно стосуються міграційної сфери.
Внутрішнє законодавство. Як правило, основні принципові положення про свободу пересування, питання статусу громадян, іноземців зафіксовані у конституціях. Законами ж врегульовуються суспільні відносини, зміна статусу особи (іноземця, пошукача притулку, трудового мігранта, біженця) та відповідні умови й процедури в міграційних процесах.
Міжнародне міграційне право застосовує для регулювання процесів переміщення людей як загальні, так і регіональні міжнародні документи. Серед загальних міжнародних правових актів варто назвати: Загальну декларацію прав людини 1948 року; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року і Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права; Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 року; Конвенцію про біженців 1951 року.
Серед регіональних правових документів:
у Африці - Конвенція Організації Африканської Єдності 1969 року з конкретних аспектів проблем біженців; у Європі - Європейська конвенція з прав людини 1950 року та відповідні Протоколи; Угода між урядами держав Економічного Союзу Бенілюкс, Федеративної Республіки Німеччини і Французької Республіки про поступову відміну контролю на спільних кордонах від 14 червня 1985 року (Шенгенська Угода 1985 року); Конвенція, яка визначає державу, відповідальну за розгляд заяв про надання притулку, поданих у одній з держав-членів Європейських співтовариств від 15 червня 1990 року (Дублінська Конвенція 1990 року); Договір про створення Європейського союзу від 7 лютого 1992 року (Маастрихтський договір 1992 року); Амстердамський договір про зміну Договору про Європейський союз. договорів, які заснували європейські співтовариства, і низку пов’язаних з ними актів (Амстердамський договір 1997 року). Певні регіональні відмінності, що ґрунтуються на власних традиціях, має Латинська Америка - Договір Монтевідео 1889 року з міжнародного кримінального права, Каракаські конвенції 1954 року та Центральна Америка - Картахенська декларація про біженців, 1984 року.
Національне (внутрішньодержавне) міграційне право більшості держав світу регулює міграційні процеси з урахуванням загальновизнаних принципів та норм традиційного міжнародного міграційного права. Проте скрізь є певні регіональні відмінності й особливості, що враховані і врегульовуються відповідними регіональними чи національними правовими системами.
Таким чином систему джерел міграційного права складають: Конституція України, кодекси та закони України, підзаконні нормативно-правові акти та міжнародні правові акти, ратифіковані у встановленому порядку Верховною Радою України.
Становлення України як незалежної держави, її геополітичне становище, нинішні масштаби й тенденції до зростання різнопланових міграційних потоків обумовлюють актуальність та необхідність розвитку національного міграційного права з урахуванням загальновизнаних міжнародних стандартів.
Особливого значення набувають питання вдосконалення процедури ратифікації міжнародних актів. Загалом ратифікація це затвердження вищим органом державної влади (монархом, президентом, парламентом; в Україні – Верховною Радою) міжнародного договору. Процес ратифікації складається є таких стадій: попереднє схвалення, сама ратифікація та обмін ратифікаційними грамотами (міжнародно-правовий документ, що підтверджує ратифікацію міжнародного договору уповноваженим органом держави). Процедури перших двох стадій закріплюються в різних країнах неоднаково і регулюються нормами конституційного права.
3. Вирішення проблем систематизації міграційного законодавства України здійснюється за допомогою загальновідомих способів: кодифікації, інкорпорації та консолідації.
Найбільш вживаним і перспективним способом систематизації є кодифікація, що відповідає концептуальним положенням адміністративної реформи, та міжнародній практиці.
Складність систематизації міграційного законодавства України пов’язана з досить непростим, а головне – нестабільним характером формування міграційної правової системи, а також з багаторівневою структурою системи міграційного законодавства України.
Зокрема, до міграційної правової системи крім сукупності юридичних засобів, інституційних органів, що функціонують в її межах, належать міграційна ідеологія, міграційна правосвідомість, міграційна правова культура, міграційно-правова практика тощо. Зазначені та інші чинники за умов знаходження України на перехідному етапі розвитку мають істотні національні особливості, а на їх зміст помітно впливають зміни у загальній правовій політиці нашої держави, у тому числі міжнародної.
У свою чергу, й система міграційного законодавства України як сукупність нормативно-правових актів (законів, міжнародних договорів України, указів Президента України, декретів і постанов Кабінету Міністрів України), котрі регулюють суспільні відносини, що виникають у сфері міграції, внаслідок політичної та економічної нестабільності відчуває перманентних змін не лише у кількісному, але й у якісному аспекті.
Виходом із ситуації, що склалася, більшість керівників держави та фахівців вважають прийняття Міграційного кодексу України, а також створення Державної міграційної служби України, що дозволить внести належну упорядкованість у процеси систематизації міграційного законодавства.
Крім того, істотний вплив на вироблення національної міграційної політики, вдосконалення міграційного законодавства, а, відповідно, й поліпшення його систематизації здійснюють науково-дослідницькі організації та установи різного рівня, зокрема регіональні дослідницькі мережі. Завдяки підтримці ЮНЕСКО нині функціонують кілька регіональних мереж дослідників міграції. Азійсько-Тихоокеанська Мережа Дослідників Міграції (АРМКІУ) заснована у 1995 році, об’єднала дослідників і науковців 11 країн регіону: Австралії, Китаю, Фіджі, Індонезії, Японії, Кореї, Малайзії, Нової Зеландії, Сінгапуру і Таїланду.
У 1998 року була створена Мережа Дослідників Міграції в Африці (МОМКА), утворено кілька тематичних дослідницьких напрямів і відповідно груп експертів нової Центральної і Східно-Європейської Мережі Дослідження Міграції. Учасниками цієї мережі є й дослідники з країн СНД (серед них і з України) та Балтії.
В Україні дослідження міграційної політики та права проводять: Благодійний фонд „Міграція”; Відділ громадянства Секретаріату Президента України; Державний комітет у справах національностей та міграції; Інститут держави і права НАН України; Інститут соціології НАН України; Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Одеський державний університет; Міжнародна організація з міграції (представництво в Україні); Науково-дослідний Центр проблем зайнятості населення та ринку праці НАН України і Мінпраці України; Національний інститут стратегічних досліджень; Національний інститут українсько-російських відносин; Програма „Центр плюралізму” при Інституті демократії ім. Пилипа Орлика; Український незалежний центр політичних досліджень; Рада по вивченню продуктивних сил НАН України; Український Центр Прав Людини Української Правничої Фундації; Центр вивчення проблем народонаселення при Національному університеті „Києво-Могилянська Академія”; Центр Досліджень Проблем Міграції.
ТЕМИ ТА ПЛАНИ ДО СЕМІНАРСЬКИХ І ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ ЗМІСТОВОГО МОДУЛЮ I:
семінарські:
1.2. Предмет, метод та система міграційного права – 2 год.
Питання:
1. Поняття та зміст предмета та метода міграційного права
2. Система принципів міграційного права
3. Формування системи міграційного права в сучасних умовах
4. Зв’язок міграційного права з іншими галузями права
2.2. Міграція як невід’ємна складова розвитку людства – 2 год.
Питання:
1. Міграція: поняття та види
2. Причини та наслідки міграційних процесів
3. Сучасні світові міграційні процеси. Масштаби міжнародної міграції
3.2. Проблеми систематизації міграційного законодавства – 2 год.
Питання:
1. Поняття й види джерел міграційного права України
2. Система та характеристика джерел національного міграційного законодавства
3. Гармонізація національного міграційного законодавства до законодавства Європейського Союзу
4. Напрями та завдання систематизації міграційного законодавства України
практичні:
1.3. Сучасний розвиток науки міграційного права– 2 год.
Питання:
1. Наука міграційного права в системі юридичної науки
2. Історичний розвиток і концептуальні положення сучасної міграційно-правової науки
3. Завдання та роль науки міграційного права в побудові української правової держави
2.3. Міграційні процеси в Україні: поняття, сутність, сучасний стан та перспективи розвитку – 2 год.
Питання:
1. Характеристика міграційних процесів в Україні
2. Правові засади міграційної політики України
3. Організаційно-правові державні заходи щодо упорядкування міграційних процесів
3.3. Міжнародні нормативно-правові акти як джерела міграційного права – 2 год.
Питання:
1. Основні міжнародні акти у сфері міграції
2. Міжнародні правові акти як джерела національного міграційного законодавства
3. Захист прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина як принцип і стандарт міжнародного права у сфері міграції
