2.1. Умови виникнення, здійснення та припинення права спільної власності
Право власності, як відомо, є одним із основних, базових інститутів цивільного права, щодо застосування якого протягом століть не припиняються ані теоретичні роздуми та суперечки, ані практичні труднощі у реалізації. Поняття права власності, котре вживається у сучасній юриспруденції, як і багато інших термінів, понять та конструкцій, рециповане із римського права. Одним із найважливіших досягнень римської юридичної думки є поділ права на публічне і приватне. Значна увага приділялась розробці проблем саме приватного права, і передусім цивільного. При цьому, самі римські юристи вважали, що все те, що суперечить принципам (засадам) права, не має юридичної сили. Зокрема таку думку розвивав і Юліан: «Того, що встановлено всупереч сенсу права, ми не можемо додержуватись як юридичного правила» [28]
Виходячи із зазначеного принципу у галузі цивільного права, римські юристи дуже грунтовно розробили питання власності. Особливою ретельністю відрізняється, наприклад, висвітлення ними майнових відносин з позицій захисту інтересів приватного власника і аргументованість аналізу та чіткість формулювань поняття права спільної власності. Саме із римського приватного права дійшов до нас загальновідомий постулат «власність зобов’язує», котрий органічно знайшов своє втілення і у Цивільному кодексі України 2003 р. (ч. 4 ст. 319). Цей припис закону належить розуміти у широкому значенні, оскільки він окреслює межі правомірної поведінки власника у суспільстві, включаючи її відповідність, в тому числі, моральним засадам суспільства. Цей припис не є також і забороною, як такою, проте накладає на власника обов’язок не порушувати права і законні інтереси інших осіб. Сказане значною мірою стосується поведінки власника при здійсненні ним права спільної власності щодо нерухомого майна.
Наразі проблеми щодо визначення основних підстав виникнення права спільної власності є досить актуальними, оскільки на практиці вельми часто виникають складнощі з укладенням та посвідченням договорів про поділ спільного майна та про виділ частки співвласника із спільного майна.
З. Гаєцька-Колотило та Н. В. Ільків визначають розроблену римським приватним правом теоретичну конструкцію права спільної власності наступним чином:
а) Не може бути власності чи володіння двох у повному обсязі (кожен з них не може бути власником чи володільцем у повному обсязі), але вони мають власність в частці на все тіло нероздільно.
б) Стосовно спільного майна жоден із співвласників всупереч волі іншого не може правомірно робити будь-що.
в) Учасник може пред’явити позов про поділ спільного майна.
Як приклад, наводиться наступний текст: «І якщо не всі, які володіють спільною річчю, але окремі з них бажають провести поділ, то може мати місце позов між ними» [22, с 26].
Таким чином, давньоримські юристи наявність права спільної власності пов’язували із можливістю пред’явити позов, тобто, саме можливість звернутися з таким позовом свідчила про наявність певного права (у даному випадку — права спільної власності), а судове рішення було способом встановлення нових прав. Виходячи із посилання на те, що співвласники «мають власність в частці на все тіло нероздільно», треба мати на увазі, що поділу підлягала не сама річ, а тільки право власності на неї відповідно в ідеальних частках.
Зазначені розробки певною мірою втілились у визначення сучасним вітчизняним законодавством (ст. 355 ЦК України) поняття права спільної власності як права двох або більше осіб (співвласників) на один об’єкт, одну річ, сукупність речей, тобто на майно в розумінні ст. 190 ЦК України. Це означає, що усі співвласники володіють одним об’єктом власності в цілому, а не якою-небудь його частиною, тобто спільна власність характеризується множинністю суб’єктів на одне майно. За визначенням Є. Суханова, «спільна власність охоплює такі відносини приналежності матеріальних благ, коли майно належить на праві власності одночасно декільком особам» [35, с 164].
Реалізуючи своє право власності, учасник спільної часткової власності має право самостійно розпоряджатися своєю часткою нерухомого майна, а також має право на виділ у натурі своєї частки із спільної часткової власності та на поділ спільного майна, в тому числі об’єктів нерухомості. Зазначені правомочності учасник спільної часткової власності здійснює шляхом укладення відповідних правочинів. Враховуючи складність цього питання, особливий режим нерухомого майна та настання певних правових наслідків, законодавець надав обов’язковість нотаріальній формі такого договору, недодержання якої тягне нікчемність договору, згідно із ст. 220 ЦК України.
Враховуючи зазначене, необхідно звернутись до Закону про нотаріат, котрий, як спеціальний закон по відношенню до ЦК України, регламентує порядок вчинення нотаріальних дій, в тому числі порядок посвідчення правочинів з нерухомістю. Статтею 54 цього закону передбачено, що нотаріуси та посадові органи місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов’язкову нотаріальну форму, а також за бажанням сторін й інші угоди. Угоди про відчуження та заставу майна, що підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується або заставляється. Ця ж вимога стосується і посвідчення договорів про виділ частки в натурі, оскільки учасник спільної часткової власності повинен, передусім, підтвердити своє право власності на нерухоме майно певним, передбаченим законодавством, правовстановлюючим документом.
Окремо необхідно зазначити, що відповідно до ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно — це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно, що супроводжується внесенням даних до державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень. На підтвердження державної реєстрації права власності на нерухоме майно власнику відповідним уповноваженим органом, зокрема, бюро технічної інвентаризації та реєстрації об’єктів нерухомості, видається витяг з реєстру про реєстрацію права власності на нерухоме майно.
Для вчинення усіх вищезгаданих правочинів щодо нерухомого майна, в тому числі і для договорів про виділ частки в натурі з нерухомого майна (поділ), нотаріусу подається витяг саме із зазначеного реєстру прав власності на нерухоме майно, дійсність якого становить три місяці від дати видачі.
Надання висновку про технічну можливість виділу в натурі частки з об’єкта нерухомого майна, так само, як і про технічну можливість поділу такого об’єкту, покладено на бюро технічної інвентаризації та регламентується спеціальною Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об’єктів нерухомого майна [19], котра визначає порядок проведення робіт з підготовки проектних документів щодо можливості проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток.
Відповідно до ст. 367 ЦК України у разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Це є логічним і повністю відповідає фактичним правовідносинам між співвласниками, оскільки в результаті такого поділу утворюються два (або більше, в залежності від кількості співвласників) нових об’єкта нерухомого майна з наданням їм нових поштових адрес, внесенням їх до державного реєстру прав власників нерухомого майна та з присвоєнням нових реєстраційних номерів цим об’єктам. Для належного посвідчення договору про поділ нерухомого майна у вищезгаданому висновку щодо технічної можливості поділу зазначається перелік будинків, розмірів приміщень та господарсько-побутових будівель, споруд, які становлять реальну частку та знаходяться у фактичному користуванні коленого із співвласників; документи, що підтверджують право власності чи користування земельною ділянкою та можливі варіанти її поділу; а головне, на наш погляд, — склад новоутворених об’єктів нерухомого майна, їх адреси і висновок про те, що за технічними показниками об’єкт може або не може бути поділено.
Необхідно зазначити, що об’єкти нерухомого майна, самочинно збудовані, перебудовані, переобладнані із нежитлового в житлове і навпаки, реконструйовані, тощо, не можуть бути предметом ані договору відчуження або іпотеки, ані поділу чи виділу. У таких випадках нотаріус вимагає подання рішення органу місцевого самоврядування про дозвіл здійснити прибудову, перебудову, реконструкцію та інше.
У світлі сказаного виникає думка про те, що між співвласниками можуть бути поділені лише такі об’єкти нерухомого майна, розташовані на одній земельній ділянці, котрі зовсім не пов’язані один з одним, як то: не мають спільної стіни, чи даху, чи інших споруд. Прикладом таких об’єктів можуть бути земельні ділянки, належні співвласникам на праві приватної власності або у встановленому законом порядку надані їм у користування, на яких збудовано два або більше житлових будинків, а також цілісні майнові комплекси, котрі складаються із декількох будівель та споруд.
Відповідно до ст. 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. На такий виділ необхідна згода усіх співвласників, оскільки право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. На підставі цих норм закону деякі теоретики цивільного права, зокрема О. В. Дзера та А. М. Блащук, коментуючи ст. ст. 364 і 370 ЦК України, роблять висновок про те, що виділ «фактично призводить до припинення права спільної часткової власності, якщо таких співвласників всього двоє, а якщо їх більше — до припинення цього права між співвласником, якому виділена в натурі частка у спільному майні, та іншими співвласниками, між якими продовжують існувати відносини права спільної часткової власності, але вже щодо зменшеного об’єкта власності».
З таким висновком важко погодитись повною мірою, принаймні у випадках, коли йдеться про об’єкти нерухомого майна, з наступних підстав. Відповідно до ст. 367 ЦК України поділ майна між співвласниками тягне за собою, як правовий наслідок, припинення права спільної часткової власності, а при поділі нерухомості ще і створення двох окремих, незалежних один від одного об’єктів нерухомого майна. Такі самі правові наслідки передбачені законодавцем і у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності (статті 372 ЦК України). На відміну від цього, діючим цивільним законодавством при виділі не передбачені такі правові наслідки, як при поділі, тобто у жодній статті ЦК України, що стосується виділу частки із майна, мова взагалі не йде про припинення у цих випадках права власності. На підтвердження цієї тези можна згадати і висновок щодо технічної можливості виділу в натурі частки з об’єкта нерухомого майна, котрий за уже згаданою Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об’єктів нерухомого майна подається нотаріусу для посвідчення договору про виділ в натурі частки із майна, що є у спільній частковій або у спільній сумісній власності. На відміну від попереднього висновку для поділу, у коментованому висновку щодо технічної можливості виділу надається перелік номерів, розмірів приміщень та господарсько-побутових будівель, споруд, які становлять реальну частку, та робиться висновок про те, що за технічними показниками частина об’єкта може або не може бути відокремлена, має або не має окремий вихід і може або не може бути виділена в натурі. Іншими словами, неможливо «поділити» одну квартиру або один будинок, щоб зробити з нього два окремих об’єкта, так само, як і неможливо «виділити частку» у квартирі, щоб відокремити її.
Виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій або у спільній сумісній власності не створює окремого об’єкта права власності, і співвласники і після виділу своєї частки в натурі продовжують залишатися співвласниками та здійснювати своє право власності за взаємною згодою або спільно, залежно від різновиду права спільної власності за деякими винятками. Наприклад, за наявності договору про виділ частки із спільного майна та реєстрації права власності на неї, як на окремий об’єкт нерухомості, співвласник такої частки має право передати її в іпотеку без згоди інших співвласників.
Необхідно відрізняти договір про виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності, передбачений ст. 358 ЦК України, від договору конкретного користування нерухомим майном. Для посвідчення обох цих договорів надається витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно бюро технічної інвентаризації з повним описом об’єкта нерухомого майна, а для посвідчення договору про виділ частки в натурі, крім того, ще й висновок про можливість відокремлення частки за наявності окремого виходу. На відміну від договору про виділення частки в натурі, в результаті укладення договору користування майном деякі приміщення можуть залишатись у спільному користуванні співвласників — сторін договору, котрі у таких випадках можуть бути взаємозобов’язані договором не перешкоджати один одному у проведенні та користуванні необхідними комунікаціями (газ, електропостачання, водопровід, каналізація, тощо), за спільний рахунок здійснювати необхідний ремонт місць спільного користування і тому подібне.
Якщо ст. 364 ЦК України регулює випадки, коли припинення спільної часткової власності учасника здійснюється за його ініціативою, то стаття 365 ЦК України, навпаки, визначає підстави і порядок заявлення вимог іншими співвласниками про припинення права на частку одного з них. Позивачами мають виступати усі інші співвласники. Термін «співвласники» формально означає неможливість звернення з вимогою про припинення права на частку за ст. 365 ЦК України однієї особи, якщо співвласників лише двоє. У таких випадках заінтересований у припиненні права спільної часткової власності співвласник має вимагати від другого укладення договору виділу своєї частки (ст. 364 ЦК) або поділу спільного майна (ст. 367 ЦК). Саме другий варіант є таким, якому слід віддати перевагу. У судовій практиці існують численні випадки, коли позов про припинення права на частку у спільному майні, яке належить двом суб’єктам, заявляється одним співвласником до іншого.
Цікавим є факт, що на практиці існують певні ускладнення з тлумаченням поняття «незначної частки». Останнє є оціночним і має встановлюватись, виходячи з конкретних обставин даної справи. Слід підкреслити, що законодавець як умову припинення права на частку встановив саме незначний розмір «частки» у праві, а не частини спільного майна, яка на цю частку припадає. Такий критерій не завжди дозволяє судам правильно визначити незначний розмір частки у праві спільної часткової власності. Наприклад, 1/2 частки у праві спільної часткової власності в ідеальному, арифметичному виразі є в п’ять разів більшою, ніж 1/10 частки. Проте якщо 1/2 частки існує у праві власності на квартиру загальною площею 30 м кв., а 1/10 - у праві власності на жилий будинок загальною площею 600 м кв., розмір майна, на яке припадає менша у числовому виразі частка (тобто 1/10), є більшим, ніж розмір майна, на яке припадає частка, що є більшою у числовому виразі (тобто 1/2).
Але оскільки закон свідчить про незначний розмір самої частки, а не майна, яке на цю частку припадає, саме з ідеального виразу частки суд має робити висновок про її незначний характер.
Досить складним для розуміння є посилання у пункті першому ч. 1 статті 365 ЦК України на таку ознаку частки, як «неможливість бути виділеною в натурі», в аспекті його співвідношення з нормою пункту другого ч. 1 ст. 365 ЦК України. Справа в тому, що пункт другий цієї частини передбачає таку ознаку, як неподільність речі, що я описував вищу в курсовій роботі. Однак неможливість виділення в натурі охоплює як неподільність речі, коли частка не може бути виділена в натурі внаслідок природних або штучних характеристик речі як єдиного об’єкта (ст. 183 ЦК України), так і заборону виділу згідно із законом (ч. 2 ст. 364 ЦК України). Іншими словами, неможливість виділення речі в натурі вже включає в себе неподільність речі і є ширшим поняттям, тому необхідність для суду встановлювати ознаку, зазначену у пункті другому ч. 1 ст. 365 ЦК України, автоматично відпадає.
Наявність у матеріалах справи третьої та четвертої ознак суди перевіряють досить рідко, що є підставою для наступного скасування прийнятих рішень. Водночас ці ознаки, так само, як і перші дві, є необхідними для встановлення підстав для задоволення позову співвласників.Неможливість спільного володіння та користування майном переважно обґрунтовується недоброзичливими стосунками між співвласниками, що перешкоджають один одному у повному здійсненні прав володіння та користування.
Пункт четвертий ч. 1 ст. 365 ЦК України насамперед спеціально запроваджений для збереження житлових прав співвласника. Тому позов про припинення права на частку у спільному майні (житлі) не може бути задоволений, якщо внаслідок припинення права спільної часткової власності колишній співвласник та члени його сім’ї будуть позбавлені житла. Так, рішенням суду від 25 травня 2005 року був задоволений позов про припинення права на частку у спільному будинку. При цьому суд виходив з того, що позивачеві належало право на 4/5, а відповідачу - на 1/5 частки у праві власності на спірне майно. Між сторонами справи виникли постійні суперечки з приводу володіння та користування спільним будинком, внаслідок чого проживання в ньому виявилося неможливим. Частка, що належала відповідачеві, була визнана незначною, такою, що не могла бути виділена зі спільного майна.
Проте суд не взяв до уваги той факт, що відповідач не мав іншого житла, можливості для придбання іншого житла у нього не було, коштів, одержаних в якості компенсації за частку, для цього не вистачало [36, с. 79].
Крім того, співвласник-відповідач має право посилатися на істотне порушення його інтересів (словосполучення «завдання істотної шкоди інтересам» вживається явно невдало, адже завдання шкоди - протиправне діяння, що є підставою для виникнення недоговірних зобов’язань) і в будь-яких інших випадках на свій розсуд, наприклад, коли позбавлення його частки у праві спільної часткової власності призведе до істотних матеріальних втрат через постійне подорожчання майна, що є об’єктом права спільної часткової власності.
ЦК України встановлює обов’язок попереднього внесення співвласниками-позивачами вартості частки на депозитний рахунок суду.ЦК України не уточнює, коли саме має бути внесена грошова сума, проте в будь-якому випадку це має відбутися до прийняття рішення судом. Разом з тим у позивачів немає обов’язку вносити суму на депозит суду одночасно з поданням позову, як це визначено, наприклад, щодо осіб, чиї переважні права на купівлю частки порушені згідно абзацу першого ч. 4 ст. 362 ЦК України.
Ст. 365 ЦК України, що регулює припинення права на частку за вимогою інших співвласників, є новелою у вітчизняному законодавстві. Раніше чинний ЦК України такого права співвласникам не надавав. Відповідно, при вирішенні таких справ по суті суди позбавлені права посилатися як на законодавство, що було прийнято до нового ЦК України, так і на роз’яснення Пленуму ВСУ, що ґрунтуються та такому законодавстві.
Так, рішенням суду від 20 травня 2005 року було відмовлено у задоволенні позову про припинення права на частку у спільному майні. Як випливає з матеріалів справи, позивач має 3/4 частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок та споруди, які його обслуговують, а відповідач - 1/4. Розподіл спірного одноквартирного будинку з виділенням окремої квартири, влаштуванням другого входу вхідного блоку та експлуатацією господарських будівель виявились неможливими.
Крім ст. 365 ЦК України, суд у рішенні послався також на положення пункту 6 постанови Пленуму «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 р. № 7 [20], за якими у разі неможливості виділу частки будинку в натурі суд вправі за заявленим про це позовом встановити порядок користування відособленими приміщеннями цього будинку. При неможливості виділу частки будинку в натурі або встановлення порядку користування ним власнику, який бажає виділу частки у натурі, за його згодою присуджується грошова компенсація [37, с. 80].
Вищевикладені положення постанови Пленуму, використані судом, не можуть поширюватись на відносити щодо припинення частки за ст. 365 ЦК України, оскільки постанова Пленуму встановлює особливості застосування законодавства щодо припинення відносин спільної часткової власності в результаті її виділу або поділу, а не внаслідок подання позову групи співвласників за ст. 365 ЦК України.
Ст. 366 ЦК України, як і дві попередні статті Цивільного кодексу України, встановлює підстави для припинення права спільної часткової власності у його учасника. Але якщо ст. 364 ЦК України регулює право на виділ частки за ініціативою самого учасника, ст. 365 ЦК України встановлює право на пред’явлення позовної вимоги про припинення права на частку одного з учасників іншими співвласниками, то стаття 366 визначає таку підставу припинення правовідносин спільної часткової власності, як звернення стягнення на частку у спільній власності на вимогу кредитора.
Стягнення за вимогою кредитора може бути здійснене як шляхом виділення частки в натурі, так і шляхом продажу частки з направленням суми виторгу на погашення боргу або переведенням прав та обов’язків співвласника-боржника на кредитора. Згідно ч. 8 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. у випадках, коли боржник володіє майном спільно з іншими особами, стягнення звертається на його частку, яка визначається судом за поданням державного виконавця [13]. При зверненні стягнення слід враховувати також і положення Додатка до цього Закону, яким визначається Перелік видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами.
2.2. Документи, які супроводжують виникнення, здійснення, припинення права спільної власності
Право власності як і будь-яке інше суб’єктивне право виникає при наявності певних юридичних фактів, конкретних життєвих обставин, з якими закон пов’язує виникнення права власності на конкретне майно у певних осіб. Ці обставини нерідко іменуються «способи набуття права власності». Підстави виникнення права власності поділяються на первісні та похідні.
Право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не буде встановлено в судовому порядку, або незаконність права власності не випливатиме із закону. Таким чином, власник не зобов’язаний у кожному випадку доводити іншим особам правомірність набуття права власності на належне йому майно. Водночас окремими нормативно-правовими актами передбачаються різноманітні правовстановлюючі чи інші документи, якими має підтверджуватися право власності. Перелік правовстановлювальних документів на об’єкти нерухомого майна наведено в додатку N 1 до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, яке затверджене наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 року, а нині у ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (Дод. Б). Право власності на інші об’єкти, наприклад, зброю, транспортні засоби тощо, може підтверджуватися реєстраційними документами [14]. Правовстановлююче значення мають також документи зобов’язального характеру, які засвідчують право особи на грошові суми, внесені в банківські установи, на майно, належне за іменними цінними паперами.
Визначення конкретного моменту виникнення права власності в набувача майна за договором має велике практичне й теоретичне значення, оскільки саме з цього моменту на набувача переходить тягар утримання власності, ризик випадкової загибелі майна, а також власник набуває право на захист набутої власності передбаченими законом способами [31, с. 250]. Стаття 334 ЦК України, встановлюючи загальне правило, пов’язує виникнення права власності у набувача за договором саме із передачею речі, а не з іншим моментом, наприклад, сплатою вартості товару. Дане положення знаходить своє підтвердження в судовій практиці Верховного Суду України.
Так, гр-н Ш. пред’явив позов до Р. та інших про визнання недійсними договорів купівлі-продажу автомобіля і визнання права власності на нього. Рішенням Київського міського суду в позові Ш. відмовлено. Судовою колегією в цивільних справах Верховного Суду України рішення суду було залишено без змін. По суті справи встановлено, що договір купівлі-продажу був оформлений документально, а машина і ключі від неї передані позивачем покупцеві. Таким чином, Р. і юридично, і фактично стала власником спірного автомобіля, оскільки відповідно до ст. 128 ЦК УРСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі. Несплата покупцем грошей за придбане майно не може бути підставою для задоволення позову[32, с. 20].
Проте в спеціальному законі чи укладеному між сторонами договорі може бути визначений інший порядок переходу права власності на майно від відчужувача до набувача (наприклад, отримання свідоцтва про право на спадщину, реєстрація договору). Стаття 334 ЦК визначає об’єктом передачі майно. Сам термін «майно» застосовується в цивільному праві неоднозначно. За змістом даної статті під майном слід розуміти річ чи конкретну сукупність речей.
Право власності на майно виникає, відповідно, з моменту нотаріального посвідчення договору, або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним (ст. 209 ЦК України), або з моменту державної реєстрації договору (ст. 210 ЦК України). Дані норми є імперативними, тому сторони договору не мають права відступити від них. Законодавство містить широке коло випадків обов’язкового нотаріального посвідчення правочинів з наступною їх реєстрацією у державних органах. Так, відповідно до ст. 23 ЗУ «Проприватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» право володіння, користування і розпорядження об’єктом приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу [15]. Договір купівлі-продажу підлягає реєстрації відповідною місцевою радою. Подібна норма міститься і в статті 27 ЗУ «Про приватизацію державного майна» [16], яка встановлює, що право власності на приватизований об’єкт переходить з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу. Земелньий кодекс України передбачає, що при набутті громадянами та юридичними особами за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельної ділянки на безоплатних засадах право власності на неї виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності, та його державної реєстрації (ст. ст. 116, 125) [5]. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення (ст. 132).
При цьому слід розрізняти державну реєстрацію договору і реєстрацію самого майна (наприклад, реєстрацію будинків, квартир у складі державного земельного кадастру, реєстрацію зброї в органах внутрішніх справ, реєстрацію автомобілів). Так, відповідно до ст. 34 ЗУ «Про дорожній рух» державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування автомобілі, автобуси, самохідні машини, сконструйовані на шасі автомобілів, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, причепи, напівпричепи та мотоколяски [17]. Власники таких транспортних засобів зобов’язані зареєструвати їх протягом десяти діб після придбання, одержання або виникнення підстав, що потребують внесення змін у реєстраційні документи, в органах державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України. Реєстрація майна, на відміну від реєстрації договору, не має правовстановлюючого значення. З такою реєстрацією законодавець не пов’язує виникнення у особи права власності. Слід також окремо розрізняти реєстрацію прав на об’єкти нерухомості, яка пропонується ЦК (ст. 182 ЦК України).
Підстави припинення права власності, що визначаються у ст. 346 ЦК України, можна поділити на дві групи. Першу групу становлять підстави, що залежать від волі власника: 1) відчуження власником свого майна. У цьому випадку йдеться про різноманітні правочини, що спрямовані на відчуження власником свого майна (купівля-продаж та всі її різновиди, дарування, міна тощо); 2) відмова власника від права власності (ст. 347 ЦК України).
Другу групу становлять підстави, що не залежить від волі власника: 1) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі (ст. 348 ЦК України); 2) викупу пам’яток історії та культури (ст. 352 ЦК України); 3) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК України); 4) викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене (ст. 351 ЦК України); 5) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; 6) реквізиція (ст. 353 ЦК України); 7) конфіскація (ст. 354 ЦК України); припинення юридичної особи чи смерть власника. Проте є такі, які не можна беззастережно віднести ні до першої, ні до другої групи підстав припинення права власності (наприклад, знищення майна - ст. 349 ЦК України).
Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності, не є правом, що самостійно реалізується особою, яка бажає виділу, а має здійснюватись на підставі укладеного між усіма співвласниками договору. Такий висновок випливає з норми ч. 1 ст. 358 ЦК України, яка чітко встановлює засади здійснення права спільної часткової власності за згодою співвласників. І лише у разі виникнення між співвласниками спору справа про виділ вирішується судом.
На практиці відносини за участю двох співвласників, один з яких бажає отримати свою частку у натурі, в багатьох випадках оформляються укладенням договору про виділ частки із спільного майна, а не про поділ майна, що є у спільній частковій власності. Вважаємо за доцільне використовувати в таких ситуаціях саме договірну конструкцію поділу з наступних міркувань. Центральний зміст договору про виділ є вказівка на майно, яке є об’єктом виділу. Відтак, залишається без уваги і не є предметом цього договору майно, яке внаслідок виділу першого співвласника залишається у власності другого колишнього співвласника, що зумовлює для останнього подальші ускладнення при здійсненні речових прав. Договір поділу, навпаки, має своєю основною метою чітко визначити у натурі те майно, яке стане особистою власністю кожного з колишніх співвласників. Укладення договору поділу, а не виділу, є доцільним і в тих випадках, коли учасник, що виділяється, не отримує у натурі майна взагалі, а замість цього одержує грошову або іншу матеріальну компенсацію. В такому разі виділ хоча і не впливає жодним чином на склад майна, яке продовжує перебувати у власності особи - другого колишнього співвласника, проте це майно вже не є об’єктом права спільної часткової власності, а стає індивідуальною власністю [33, с. 159]. Таким чином, саме договір поділу є найбільш оптимальною конструкцією припинення права спільної часткової власності щодо двох учасників на основі їхньої згоди, адже виступає правовстановлювальним документом, що посвідчує факт закріплення конкретного майна на праві власності за кожним з колишніх співвласників, а не тільки за одним з них, як це відбувається при виділі частки (Дод. В).
Юридичним наслідком поділу майна завжди є припинення права спільної часткової власності між колишніми учасниками. Оскільки ЦК України не містить детальної регламентації порядку поділу спільного майна у натурі, слід використовувати норми, що визначають процедуру виділу майна ст. 364 ЦК України. Застосування норм ст. ст. 365, 366 ЦК України, що регулюють виділ частки майна в судовому порядку за позовом співвласників та звернення стягнення на частку за вимогою кредитора, у відношенні поділу уявляється недоцільним, оскільки вони присвячені регулюванню специфічних питань, пов’язаних з виділом частки і не спрямовані на припинення відносин спільної часткової власності.
