Поняття, сутність та види права спільної власності

Майно може належати на праві власності не лише одній, а й кільком особам (суб’єктам права власності) одночасно. Відповідно до ч. 1 ст. 355 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб(співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Такі загальні правові засади поняття права спільної власності [2]. У такому разі між цими суб’єктами і виникає спільна власність. Оскільки спільна власність за своєю юридичною природою є своєрідним способом реалізації суб’єктами права приватної, державної та комунальної власності, то тут не утворюється інша нова самостійна форма власності. Отже, право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об’єкт.

Спільна власність виникає при надходженні у власність двох чи кількох осіб майна, яке не може бути поділене без зміни його призначення (неподільні речі) або ж не підлягає поділу за законом. Спільна власність на подільне майно виникає у випадках, передбачених законом чи договором.

Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками. Спільний об’єкт може скла­датися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути ділимими або неділимими, проте як об’єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвласників поши­рюється на весь об’єкт у цілому, а не на його частину. Отже, право спільної власності характеризується множинністю її суб’єктів та єдністю обєкта.

Існує два основних різновиди спільної власності: спільна часткова власність та спільна сумісна власність.

З правової точки зору між двома цими різновидами спільної влас­ності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно (наприклад, одному співвласнику належить 1/2, двом іншим по 1/4 частки у праві власності на жилий будинок, автомашину). Деякі автори вважають, що кож­ному з учасників спільної часткової власності належить не част­ка у праві власності на річ, а право власності на конкретну част­ку спільного майна. На перший погляд, розбіжності несуттєві. Однак визнання за учасником такої власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб’єкту, а тим самим і про мож­ливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвласники здійснюють свою правомочність за загальною згодою (ст.113 ЦКУкраїни) [2]. Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повнова­жень співвласників. У випадку загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвласників, останній не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповід­не зменшення часток інших співвласників.

У спільній сумісній власностіучасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпоряд­ження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділі або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбачених законом.

Законодавство періоду існування СРСР чітко визначало коло осіб, між якими могла виникнути спільна сумісна власність: по­дружжя, члени колгоспного двору (сім’ї колгоспника), а також члени одноосібних селянських господарств (відповідно до змін, внесених Указом Президії Верховної Ради УРСР 20 травня 1985 р. у ст.127 ЦК УРСР — члени господарств громадян, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю в сільському господарстві) [3]. Закон «Про власність в СРСР» передбачив також виникнення сумісної власності у селянських та усіх видах особистих підсобних господарств громадян. Крім того, це можливо було за зго­дою осіб, а також у випадках, передбачених законодавством со­юзних республік.

Нове законодавство України про власність дещо по-іншому врегулювало відносини спільної власності. Так, в ньому взагалі не передбачена така організаційно-правова форма сімейно-тру­дового об’єднання громадян, як колгоспний двір. Тому є підстави вважати, що з моменту введення в дію Закону України «Про власність» (з 15 квітня 1991 року) на правовідносини, які виникли між членами колишніх колгоспних дворів, правила про спільну сумісну власність колгоспного двору не повинні розповсюджу­ватися. Між тим, відповідні статті про таку власність (статті 120— 127) були виключені з Цивільного кодексу лише Законом від 16 грудня 1993 року. Водночас в Законі України «Про власність» в імперативній формі встановлюється режим спільної сумісної власності щодо майна, нажитого подружжям за час шлюбу (стаття 16), та в диспозитивній формі режим спільної власності (часткової або сумісної) щодо майна, створеного чи набутого іншими гро­мадянами внаслідок спільної праці (стаття 17—18). Крім того, спільною сумісною власністю може бути:

а) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сімї (наприклад, особи, які ве­дуть індивідуальне підсобне господарство без набуття спеціаль­ного правового статусу), якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними;

б) майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, якщо пись­мовою угодою передбачено розповсюдження на нього режиму сумісної власності;

в) майно, створюване членами селянського (фермерського) господарства, якщо інше не передбачено пись­мовою угодою між ними;

г) квартира чи будинок, передані з державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою членів сім’ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст.17—18 Закону України «Про власність», ст.8 Закону Ук­раїни «Про приватизацію державного житлового фонду» [7]).

Чин­не законодавство не виключає також можливості виникнення сумісної власності між громадянами і юридичними особами чи державою, між юридичними особами.

Отже, як спільна часткова власність, так і спільна сумісна власність можуть виникати або на підставі прямої вказівки зако­ну, який передбачає щодо спільно створюваного кількома осо­бами майна встановлення правового режиму першої чи другої, або на підставі угоди (за винятком подружжя, яке, як правило, не вправі угодою скасовувати режим спільної сумісної власності). Такий підхід до встановлення правових підстав виникнення двох різновидів права спільної власності (його закладено і в проекті нового Цивільного кодексу України) в цілому варто підтримати. Водночас є сумніви щодо встановленого Законом «Про власність» правила про виникнення спільної сумісної власності на майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї. Як відомо, до введення в дію Закону «Про власність» між такими особами могла виникнути лише спільна часткова власність, відповідно з чим кожному з членів сім’ї визначалася частка в спільному майні з врахуванням їх трудової чи іншої участі у його створенні. Тобто, за таких умов один член сім’ї (за винятком подружжя), який прийняв меншу участь у створенні спільного майна, може набу­ти на нього рівне право з тим членом сім’ї, який прийняв більшу участь у його створенні. Між тим, у разі спору між членами сім’ї щодо спільно створеного майна, суду так чи інакше необхідно встановлювати факт участі у створенні цього майна кожного з членів сім’ї. Більше того, судовій практиці вже відомі випадки, коли для встановлення за членом сім’ї права спільної сумісної власності суди вимагають від нього докази про конкретний розмір його участі в ній. Якщо така участь виявиться недостатньою, то позивачеві може бути відмовлено в задоволенні позову [24, с. 88].

Спільна часткова власність може виникнути між громадяна­ми, організаціями, а також між громадянами і організаціями. Юридичними підставами для цього можуть бути договори про сумісну, у тому числі і підприємницьку діяльність, придбання майна у спільну власність внаслідок спадкування тощо.

Спільна власність двох чи більше власників із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава або територіальна громада у будь-якому їх поєднанні. Спільною частковою власністю є майно, набуте в результаті спільної діяльності фізичних та (або) юридичних осіб, що об’єдналися для досягнення спільної мети.

У Цивільному кодексі України правовому регулюванню відно­син між учасниками права спільної часткової власності безпосе­редньо присвячено ст.112—119 [2]. При цьому дія розрахована переважно на спільну часткову власність громадян, у зв’язку з чим застосування цих норм до спільної власності організацій можливе лише у тій мірі, що не суперечить спеціальному зако­ну, статутній діяльності останніх. Окремо у Цивільному кодексі України врегульовано сумісну діяльність (статті 430—434), для здійснення якої учасники створюють спільну власність.

Грома­дянам дозволялось укладати договір про сумісну діяльність лише для задоволення своїх особистих побутових потреб.

Сьогодні норми про спільну часткову власність діють з урахуванням еко­номічних реформ, свободи господарської діяльності.

Правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користуван­ня і розпорядження частковою власністю здійснюється за зго­дою всіх учасників, а за відсутності згоди спір вирішується су­дом (ч.1 ст.113 Цивільного кодексу України [2]). При цьому вони мають рівне право голосу у здійсненні цих правомочностей не­залежно від розміру часток кожного. Співвласники вправі за­лежно від призначення майна встановити порядок володіння, користування ним або його частинами у натурі, визначити чер­говість та інші умови користування конкретною річчю.

Встановлення співвласниками порядку користування з виді­ленням частини майна у натурі не припиняє спільної власності, оскільки такі частини не перетворюються в об’єкт самостійної власності кожного з них. У практиці найчастіше укладаються угоди про розподіл користування реальними частинами спільного майна щодо неділимих об’єктів (автомашин, жилих будинків, інших споруд).

Спільна власність може приносити певні доходи або потребува­ти необхідних витрат на її утримання. Кожен співвласник відпо­відно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, відповідає перед третіми особами по зобов’язаннях, пов’язаних з цим майном, і повинен брати участь у сплаті відповідних по­датків і платежів, а також у витратах по утриманню і збереженню спільного майна. В принципі законодавець не забороняє співвлас­никам передбачити інший порядок розподілу вказаних обов’язків.

Учаснику спільної часткової власності надається право на оплатне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні (шляхом укладення угод купівлі-продажу, да­рування, міни, заповіту). Набувачами такої частки можуть бути сторонні особи або інші співвласники. У цих випадках спільна власність не припиняється, оскільки відчужується не конкретна частина майна, а частка у праві спільної власності, тобто відбувається лише заміна суб’єкта цивільного правовідношення.

У законодавстві встановлено також деякі гарантії захисту прав співвласників, які не заінтересовані у відчужені частки у спільній власності стороннім особам. При продажу частки у спільній частковій власності сторонній особі інші учасники спільної часткової власності мають переважне право купівлі частки, що продається, за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Надання співвласникам права привілеєвої купівлі викликане рядом обставин. Насамперед вони можуть бути самі заінтересо­вані у придбанні відчужуваної частки для задоволення своїх ма­теріальних і культурних потреб. Крім того, їм далеко не байду­же, хто стане новим учасником права спільної часткової влас­ності, як виконуватиме обов’язки по утриманню спільного май­на, користуванню ним. Право привілеєвої купівлі не застосо­вується при відчуженні частки шляхом укладення договорів да­рування, довічного утримання, міни.

Законом встановлено також умови здійснення співвласниками права привілеєвої купівлі та наслідки їх недодержання. Продавець частки у спільній частковій власності зобов’язаний сповістити у письмовій формі інших учасників спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких він її продає. Якщо інші учасники спільної часткової власності відмовляться від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять це право стосовно нерухомого майна - протягом одного місяця, а стосовно рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними сповіщення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі.

Може статися так, що кілька співвласників виявить бажання придбати частку у спільній власності. Тоді прода­вець має право вибору покупця з числа цих співвласників (ч.2 ст. 114 ЦК України [2]). Незгода співвласників із запропонованими продав­цем умовами повинна прирівнюватися до відмови реалізувати своє право привілеєвої купівлі. Співвласники можуть відмовитися від придбання відчужуваної частки і раніше вказаних строків. Відпо­відно співвласник-продавець вправі реалізувати свою частку у спільному майні стороннім особам з моменту такої відмови.

Отже, суд насамперед вирішує питання про можливість виді­лення частки у натурі, а грошова компенсація присуджується лише тоді, коли реальне виділення частки у майні є неможли­вим, зокрема у зв’язку з його неподільністю (наприклад, щодо автомашини, холодильника, телевізора). При цьому мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в юридичному ро­зумінні. Так, неподільними з юридичної точки зору є тематичні колекції картин, цілісні майнові виробничі комплекси, зібрання творів одного автора, сервіз, гарнітур меблів.

1.2. Аналіз нормативного забезпечення здійснення права спільності власності

У практичній діяльності, пов’язаній з використанням права спільної власності, слід враховувати нормативне забезпечення про багатоплановість розуміння змісту цієї категорії. Це дає змогу ефективніше здійснювати право спільної власності, головні засади якого встановлені законом (ст. 319 ЦКУкраїни [2]).

Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення їх прав.

Це правило доповнює положення ст. 13 Конституції України та ч. 2 ст. 318 ЦК України, які передбачають, що усі суб’єкти права власності є рівними перед законом [1]. За своєю суттю вказане правило є однією з юридичних гарантій рівності умов здійснення власниками їхніх прав.

Право спільної сумісної власності не передбачає визначення часток співвласників у праві спільної власності, а відтак цей режим спільної власності ще більшою мірою «зв’язує» його учасників, ніж право спільної часткової власності, учасник якої наділений правом вимагати виділення йому у натурі частини майна у володіння та користування (ч. 2 - 4 ст. 358 ЦК), а також самостійно розпоряджатися своєю часткою (ст. 361 ЦК). Навпаки, співвласники майна, що знаходиться у спільній сумісній власності, не тільки володіють та користуються, але й розпоряджаються таким майном за спільною згодою.

Слід уточнити, що у ч. 1 ст. 369 ЦК України йдеться про спільне володіння та користування спільним майном, тобто з загальним правилом усі учасники мають одержати реальну можливість володіти та користуватися спільним майном у натурі. Інше правило може бути встановлено за домовленістю між ними [2].

Отже, без існування такої домовленості, враховуючи те, що право спільної сумісної власності поширюється на усе майно, навіть без приблизного, ідеального визначення часток у праві на нього, кожен із співвласників може вимагати доступу до володіння та користування усім спільним майном. Безумовно, здійснення повноважень володіння та користування одним з учасників щодо усього спільного майна не може не порушувати аналогічних речових прав інших співвласників (ч. 2 ст. 13 ЦК України), тому встановлення домовленості щодо порядку володіння та користування спільним майном може бути вельми доцільним для співвласників.

Ні стаття 369 ЦК України, ні інші норми глави 26 ЦК України, що присвячені регулюванню режиму права спільної сумісної власності, не визначають правових наслідків одержання плодів та доходів за рахунок спільного майна, а також зобов’язань, що пов’язані із спільним майном. Вважаю, що в даному випадку доцільна аналогія з нормами ст. ст. 359, 360 ЦК України, що регулюють відповідні відносини між учасниками спільної часткової власності і побудовані на принципах спільності прав та обов’язків співвласників, якщо їх набуття ґрунтується на спільному майні [2]. Особливості регулювання конкретної ситуації можуть уточнюватись спеціальними правовими нормами (наприклад, ч. 6 ст. 57 Сімейного кодексуУкраїни [4]) або випливати із суті правовідносин.

Частини друга - четверта цієї статті визначають засади розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності. Як і інші речові права, право розпорядження здійснюється за згодою усіх співвласників. Однак, реалізація права розпорядження спільним майном одним із співвласників породжує правову презумпцію, що правочин, спрямований на розпорядження спільним майном, вчинений за згодою усіх інших співвласників. Інші співвласники при цьому зберігають право вимагати визнання відповідного правочину недійсним, як такого, що вчинений співвласником-укладачем без необхідних повноважень (ч. 1 ст. 215, ч. 1, 2 ст. 203 ЦКУкраїни [2]). Центральним моментом, що потребує з’ясування судом для вирішення питання дійсності або недійсності такого правочину, є не факт відсутності згоди інших співвласників на його вчинення (крім випадку, визначеного абзацом третім ч. 2 статті 369 ЦК України, коли згода має бути висловлена письмово та нотаріально посвідчена), а факт незгоди інших співвласників або співвласника на укладення правочину.

«Розпорядження майном» у розумінні статті 369 ЦК України має поширюватись як на правочини, що передбачають перехід права власності на спільне сумісне майно, так і на правочини, що спрямовані на передання майна у користування (найм (оренду), позичку). Інше вирішення цього питання істотно звузило б правовий статус інших співвласників, адже позбавило б їх прав володіти та користуватися спільним майном, а також права вимагати визнання недійним правочину, укладеного співвласником за відсутності необхідних повноважень за ч. 4 ст. 369 ЦК України.

Ч. 3 ст. 369 ЦК України наділяє співвласників правом уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. При цьому закон не розкриває форму такого «уповноваження». На моє переконання, співвласники не мають права видавати на ім’я одного з них довіреність на розпорядження спільним майном або укладати з ним договір доручення. Договір доручення та довіреність, видана на його підставі, є відображенням представницьких відносин. Згідно ч. 1 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. За ч. 2 ст. 369 ЦК України не є представником особа, яка діє від власного імені. При укладенні правочинів одним із співвласників за згодою інших він діє не від імені інших співвласників, а від свого імені і лише він виступає стороною такого правочину. Згідно ж ч. 3 ст. 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах [25, с. 111].

Викладене, з урахуванням законодавства, що визначає порядок розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, дає підстави вважати, що формою уповноваження співвласниками одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном є укладення відповідного договору між усіма співвласниками або написання заяви кожним з них про наділення одного із співвласників такими повноваженнями. Водночас якщо правочин вимагає нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, а у правовідносинах між подружжям - якщо він також стосується цінного майна, єдиним можливим способом підтвердження повноважень співвласника-розпорядника є подання заяви про згоду кожним із співвласників (Дод.А), підпис на якій має бути посвідчений нотаріально (абзац третій ч. 2 ст. 369 ЦК України [2], ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України [4]).

Особливості розпорядження спільним майном подружжя визначені Сімейним кодексом України. Ст. 63 Сімейного кодексу України закріплено принцип рівності прав чоловіка та дружини на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними [5]. Навряд чи будь-яка угода, укладена між подружжям, може змінити основну засаду правовідносин між суб’єктами приватного права - принцип юридичної рівності сторін. Скоріше, словосполучення «якщо інше не встановлено домовленістю між ними» слід розуміти як надане подружжю право на засадах взаємної згоди визначати порядок володіння, користування та розпорядження спільним майном. Причому, якщо права подружжя щодо володіння та користування не одержали глибокого регулювання нормами Сімейного кодексу України, а відтак можуть бути предметом будь-яких домовленостей подружжя, які не суперечать закону, то зміст права подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначений імперативними нормами досить детально, а тому подружжя при розпорядженні майном в першу чергу мають керуватися положеннями закону.

Як і в загальних положеннях ст. 369 ЦК України щодо розпорядження майном, яке є об’єктом права спільної сумісної власності, Сімейний кодекс України закріплює принцип взаємної згоди дружини та чоловіка у відносинах розпорядження спільним майном, а також презумпцію згоди другого з подружжя при вчиненні іншим з подружжя правочину, спрямованого на розпорядження спільним майном. Проте, на відміну від норми ч. 4 ст. 369 ЦК України, яка дозволяє співвласникам пред’явити позов про визнання недійсним будь-якого правочину, укладеного співвласником без необхідних повноважень, ч. 2 ст. 65 Сімейного кодексу дає можливість другому з подружжя на цій підставі звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійним лише, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.

При цьому варто звернути увагу на те, що ч. 2 ст. 65 Сімейного кодексу надає суду право визнати правочин недійсним за відсутності згоди другого з подружжя на його укладення. Це певним чином суперечить ч. 1 ст. 65 Сімейного кодексу України та положенням ст. 369 ЦК України, які не вимагають одержання згоди усіх інших співвласників на вчинення правочину. Винятки з цього правила передбачені спеціальними нормами (абзац третій ч. 2 ст. 369 ЦК України, ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України, ч. 1 ст. 6 Закону України «Про заставу» [8], ч. 1 ст. 6 Закону України «Про іпотеку» [9]). Навпаки, закон виходить з презумпції згоди інших співвласників при вчиненні правочину одним з них. У пункті другому коментаря до цієї статті вже підкреслювалося, що рішення суду про визнання недійсним правочину має ґрунтуватись на незгоді учасників спільної сумісної власності з укладеним правочином, оскільки він суперечить їхнім інтересам, а не на відсутності формальної згоди на укладення правочину. З викладеного випливає, що надання одному з подружжя права оспорювати будь-які правочини, укладені другим з подружжя без його формальної згоди, якщо останні виходять за межі дрібних побутових, свідчить про наявність істотного ризику недійсності таких правочинів та завчасно робить норму ч. 2 ст. 65 Сімейного кодексу України запрограмованою на судовий спір.

Ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України встановлює випадки, коли згода другого з подружжя має бути оформлена письмово та посвідчена нотаріально. Зміст положень ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу дають підставу для висновку про те, що згода другого з подружжя подається у простій письмовій формі, якщо правочин, який укладається одним з подружжя за рахунок спільного майна, стосується цінного майна і разом з тим не вимагає нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації. Якщо правочин вимагає нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, незалежно від того, чи є майно цінним, згода на укладення будь-якого правочину має подаватись у письмовій формі та засвідчуватись нотаріально [27, с.214].

Вельми важливим практичним питанням, яке на сьогодні постає, є питання про те, чи має один з подружжя право надати другому з подружжя згоду на розпорядження усім спільним сумісним майном. Я вважаю, що відповісти на поставлене питання слід позитивно, оскільки прямих заборон у наданні подібної «універсальної» згоди закон не містить. Відмова нотаріуса посвідчити таку заяву може бути оскаржена на засадах законодавчої неможливості обмежити одного з подружжя в праві надання згоди другому з подружжя на розпорядження спільним майном. При цьому нотаріус має роз’яснити другому з подружжя наслідки такої згоди, а також закцентувати увагу заявника на її безвідкличному характері.Строк дії заяви другого з подружжя про згоду на відчуження майна законом не встановлений. Водночас не можна не відзначити, що на практиці нотаріуси приймають заяви від другого з подружжя, інших учасників спільної сумісної власності, якщо від дати видачі заяви до дати посвідчення правочину про розпорядження спільним майном пройшло не більше шести місяців.

Виникає питання з приводу правомірності застосування вищезазначених норм ЦК та Сімейного кодексу, і, зокрема, правила ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України, за яким при відчуженні майна одним з подружжя потрібна письмова (письмова нотаріальна) згода другого, у тих випадках, коли укладається правочин, за яким майно не відчужується, а набувається.