Право спільної власності – це право двох чи більше осіб на один об’єкт (на одну річь або сукупність речей). Право спільної власності характеризується множинністю її суб’єктів та єдністю об’єкта, адже данне право здійснюється кількома особами – співвласниками.
Порівнюючи старе цивільне законодавство і сучасне, можна зробити висновок, що протягом тривалого часу цивільне законодавство обмежувало можливість створення спільної власності. Зокрема обмежувало існування спільної власності між громадянами і «соціалістичними організаціями», а в разі виникнення в певних випадках права спільної власності держави й громадянина, організацій і громадян закон вимагав обов’язкового її припинення протягом одного року. Новий Цивільний кодекс України зняв ці та інші обмеження щодо виникнення права спільної власності то його функціонування.
Новий Цивільний кодекс України, як і Цивільний кодекс УРСР 1963 року, передбачає два різновиди права спільної власності. З правової точки зору, між двома різновидами права спільної власності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед «ідеальну» частку у праві власності на спільне майно. У спільній сумісній власності її учасники не мають наперед визначених часток, але тут діє презумпція рівності часток співвласників.
Так, ЗУ «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 року (до цього діяв ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 року) передбачено, що майно, яке використовується для ведення фермерського господарства, закріплюється за ним на праві власності, а члени фермерського господарства можуть утворювати спільну власність щодо майна, не переданого до складеного капіталу господарства [10]. За Законом від 20.12.1991 року майно, необхідне для функціонування фермерського господарства, могло належати його членам на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено угодою між ними.
Відповідно до ЗУ «Про особисте селянське господарство» від 15.05.2003 року майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю його членів (стаття 6) [11].
Частина 4 статті 355 Цивільного кодексу України встановлює презумпцію дії правового режиму спільної часткової власності, якщо інше не встановлено договором або законом. Інколи може діяти презумпція спільної сумісної власності, наприклад, між подружжям відповідно до положень Сімейного кодексу України, якщо інше не встановлено шлюбним договором.
Закон може встановлювати для співвласників належність, одного майна на праві спільної сумісної власності, а іншого – на праві спільної часткової власності. Так, відповідно до ст. 19 ЗУ «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» неподільне майно багатоквартирного будинку перебуває у спільній сумісній власності, а загальне – у спільній частковій власності співвласників такого будинку [12]. Згідно ст. 142 Конституції України, об’єкти спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах можуть перебувати в управлінні районних і обласних рад.
Здійснення права спільної власності безпосередньо регулюється ст. 369 Цивільного кодексу України [2], а також Сімейним кодексом України [4], «Про заставу» [8], «Про іпотеку» [9]тощо.
Вельми важливим практичним питанням, яке на сьогодні постає, є питання про те, чи має один з подружжя право надати другому з подружжя згоду на розпорядження усім спільним сумісним майном. Я вважаю, що відповісти на поставлене питання слід позитивно, оскільки прямих заборон у наданні подібної «універсальної» згоди закон не містить.
Отже, право спільної власності – це право двох чи більше осіб на один об’єкт (на одну річ або сукупність речей).
