Наукові концепції взаємодії суспільства і природи та їх вплив на формування науки екологічного права

У загальному вигляді екологічне право є галуззю права, якою регулюються суспільні відносини щодо користування природними ресурсами, охорони навколишнього природного середовища і за­безпечення екологічної безпеки.

Назва галузі походить від терміна «екологія» (грецьк. оісоз — бу­динок, житло, місце мешкання, Іо^оз — наука) і буквально означає наука про місце і умови життя людини.

Термін екологія вперше запропонував у 1866 році німецький вчений Е. Геккель. Він походить від грецьких слів oikos, що означає дім, помешкання, місце перебування та logos -- наука. Так Геккель назвав науку, що вивчає організацію та функціонування надорганізмових систем різних рівнів: видів, популяцій, біоценозів (спільнот), екосистем (біогеоценозів) та біосфери. Спочатку цей термін застосовувався тоді, коли йшлося про вивчення взаємозв'язків між рослинними та живими спільнотами, що входять до складу стійких та організованих систем, котрі склалися в процесі еволюції органічного світу та навколишнім середовищем. Сучасна екологія інтенсивно вивчає також взаємодію людини та біосфери, суспільного виробництва з навколишнім середовищем та інші проблеми.

У 70-х роках XX ст. із загальної екології виділилася соціальна екологія (екологія людини) — наука про взаємодію суспільства з на­вколишнім природним середовищем. Вона є теоретичною базою для розв'язання практичних проблем охорони навколишнього природ­ного середовища й організації раціонального природокористуван­ня. Назва «екологічне право» усталилась у 70—80-х роках XX ст. у результаті «екологізації» природоохоронного права. Поряд з нею під впливом Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища 1972 р. набули поширення й інші назви — «право на­вколишнього середовища» та «право охорони навколишнього при­родного середовища». А в Україні був прийнятий Закон «Про охо­рону навколишнього природного середовища» (1991 р.).

За змістовної близькості понять «навколишнє середовище» і «навколишнє природне середовище» перше з них точніше відобра­жає об'єкт правової охорони. Природне середовище — це фактич­но природа, проте її у чистому вигляді вже практично не існує. По­над 90 % екосистем у світі є штучними. Під впливом науково-технічного прогресу в останні півстоліття утворилося нове антро­погенно-природне середовище, яке й отримало назву навколиш­нього середовища (англ. — ептгоптепі).

Концепція права навколишнього середовища є офіційною кон­цепцією ООН, її органів і установ, зокрема Програми ООН з на­вколишнього середовища (ЮНЕП). Вона сприйнята європейським співтовариством і багатьма країнами світу (США, Канада, Велика Британія, Японія та ін.).

На позицію цієї концепції останнім часом перейшов і російський законодавець. Замість Закону «Про охорону навколиш­нього природного середовища» 1991 р. у Російській Федерації з 2002 р. діє Федеральний закон «Про охорону навколишнього сере­довища».

Певний рух у цьому напрямі є і в Україні. Чинна Конституція ввела в екологічний вжиток термін «довкілля» (ст. 50). Звідси по­ходить «право охорони довкілля».

Термін «довкілля» є більш адекватним термінові «навколишнє середовище», ніж «навколишнє природне середовище». Якби було навпаки, то відповідний конституційний термін мав би назву «при­родне довкілля». Отже, зроблено крок до гармонізації екологічно о права України з міжнародним правом навколишнього середови­ща (англ. — епуігоптепіаі Іам/, франц. — дгоіі йе Гепуігоппетепї).

У цьому контексті важко погодитися з деякими правознавцями про обмеженість концепції права навколишнього середовища, яка «виключає із сфери правового захисту найвищу соціальну цінність — життя і здоров'я людини»¹. Навпаки, провідною ідеєю цієї кон­цепції з самого початку був правовий захист життя й здоров'я лю­дини від негативних екологічних факторів. Цією ідеєю пройнята Стокгольмська декларація з навколишнього середовища. Згідно з їїпринципами людина має основне право на задовільні умови жит­тя в навколишньому середовищі (принцип 1); держави вживають усіх можливих заходів для запобігання забрудненню морів речови­нами, які можуть поставити під загрозу здоров'я людини (прин­цип 7); держави мають виробити єдиний і скоординований підхід до планування свого розвитку, щоб цей розвиток відповідав потре­бам охорони і поліпшення навколишнього середовища на благонаселення цих держав (принцип ІЗ)².

Цілком очевидно, що відповідно до загальновизнаного принци­пу пріоритету міжнародного права ми мусимо адаптувати свою еколого-правову термінологію до міжнародних стандартів. Ситу­ацію, коли одна й та сама галузь права називається по-різному (екологічне право, право охорони навколишнього природного се­редовища, право навколишнього середовища, право охорони довкілля), не можна вважати нормальною. Згадаймо у зв'язку з цим Р. Декарта, який писав, що принаймні половини помилок можна уникнути, якщо домовитися про поняття.

Предметом українського екологічного права розуміють спе­цифічні для нього відносини в галузі взаємодії суспільства з навко­лишнім природним середовищем. Ці відносини є органічними і стійкими, що зумовлює стабільність галузі екологічного права.

Дуже широким, є спектр підрозділів екології, в котрий входять спеціалізовані екологічні науки в залежності від об'єкта та - предмета дослідження, а також їх визначення:

Екологія -- частина біології, що вивчає відносини організмів (особин, популяцій, біоценозів тощо) між собою та навколишнім середовищем, називається біоекологією.

До складу біоекології включається:

1) Екологія особин (аутоекологія) – взаємозв'язки представників виду з оточуючим його середовищем;

2) Популяцій (популяційна екологія, демекологія) – вивчає структуру виду: біологічну, статеву, вікову, етіологічну. Описує коливання чисельності різних видів і встановлює їх причини;

3) Спільнот (синекологія) – аналізує стосунки між особинами, що належать до різних даного угруповання організмів, а також між ними і довкіллям.

Інши види:

1) За середовищами та компонентами розрізняють екологію: суші, прісних водоймищ, морську, високогірну, хімічну тощо.

2) За підходами до предмета вивчення виділяють аналітичну та динамічну екологію.

3) В часовому аспекті розрізняють історичну та еволюційну екологію.

4) В системі екології людини існує соціальна екологія, що вивчає взаємовідносини елементарних соціальних груп суспільства та людства загалом з життєвим середовищем.

5) За науковими напрямками витікають промислова, сільськогосподарська екологія, екологія енергетики, канцерогенезу тощо.

Прикладна екологія — дисципліна, що вивчає механізми руйнування біосфери людиною, способи запобігання цим процесам та розробляє принципи раціонального використання природних ресурсів без деградації життєвого середовища. Прикладна екологія базується на системі законів, правил та принципів екології та природокористування.

Прикладна екологія як наука базується, перш за все, на знаннях у різних галузях біології — фізіології, генетиці, біофізиці, але вона також пов'язана з іншими природничими науками — фізикою, хімією, геологією, географією, математикою. Прикладна екологія, крім того, не може бути відділена від моралі, права, економіки, оскільки лише в союзі з ними може докорінно змінити ставлення людини до природи.

6) Інженерна екологія вивчає вплив промисловості на природу і природи на промисловість, вплив умов природного середовища на функціонування підприємств та їх комплексів. Іншими словами, об'єктом дослідження інженерної екології є системи, що утворилися та тривалий час функціонують внаслідок взаємодії конкретного виду суспільного виробництва з навколишнім природним середовищем.