Стійкість на спусках і подолання нерівностей

ТЕМА 6. ПОДОЛАННЯ СПУСКІВ

Спуски на лижах по напряму розрізняються на прямі і косі (навскоси). Залежно від завдань, що стоять перед лижником, довжини і крутизни схилу, напрями руху, стомлення лижника і інших обставин застосовуються різні стійки (робочі пози) на спусках. Робоча поза, при якій виконується спуск з схилу, у всіх випадках повинна забезпечувати збереження стійкості, необхідного напряму руху і не бути утомливою. Існують три головні різновиди стійкий: основна, висока і низька.

Мал.1

Основна стійка (мал.1, а ) забезпечує найбільшу стійкість на спуску, найменше утомлива і зручна для виконання інших прийомів під час спусків (поворотів, гальмувань і ін.). Проте при основній стійці сила опору повітря, що гальмує рух лижника, досить велика. У цій стійці лижі розставлені на відстані 10-15см одна від одної, ноги злегка зігнуті в колінах, тулуб дещо нахилений. Руки опущені і небагато винесені вперед, палиці майже паралельні схилу (кільцями назад). Для поліпшення стійкості одну ногу висувають вперед на 10-20см.

При спуску навскоси лижник велику частину ваги тіла переносить на нижню (по схилу) лижу, а верхню декілька висуває вперед. Лижі ставляться на ребра, ноги нахилені досхилу, а тулуб — від схилу. Цим досягається краща стійкість на спуску і попереджається зісковзування.

Висока стійка (мал.1, б ) відрізняється від основної більш випрямленим положенням. Вона застосовується головним чином при необхідності зменшити швидкість: прийнявши положення високої стійки, збільшують лобовий опір повітря, іноді додатково розводять руки в сторони. Змінивши позу, одночасно дають можливість відпочити м'язам ніг і спини. У цій стійці ноги випрямлені майже повністю, але так, щоб мати можливість амортизувати на нерівностях. Тулуб тримають прямо, стопа однієї ноги злегка висунута вперед.

Низька стійка (мал.1, в ) застосовується на відкритих довгих і прямих ділянках спуску для досягнення найбільшої швидкості. У низькій стійці лижник максимально згинає ноги в колінах, тулуб подає вперед, руки з палицями також витягає вперед. Цим зменшується лобовий опір повітря і збільшується швидкість на спуску.

Крім того, застосовуються і інші стійки спуску: «стійка відпочинку», «аеродинамічна».

Стійка відпочинку. Ноги лижника зігнуті в колінних суглобах під кутом 120-130°, тулуб нахилено до горизонтального положення, лікті рук спираються на коліна, кінцівки рук зближені, палиці знаходяться кільцями назад.

 

Стійкість на спусках і подолання нерівностей

Часто на схилах зустрічаються різні нерівності: канави, ями, западини, уступи, спади, горби і ін. Важливою умовою збереження стійкості є надійний контакт лиж зі снігом. Для цього лижник застосовує пружинячі рухи ногами і компенсаторні рухи тулубом і руками.

Стійкість лижника розглядається в двох напрямах: передньо-задньому і поперечному. Стійкість в передньо-задньому напрямі полягає в здатності лижника протистояти падінню вперед або назад при різкому збільшенні або зменшенні опору лиж у зв'язку із зміною ковзання, крутизна схилу і т.д. В цьому випадку для підвищення стійкості лижники застосовують наступні прийоми: одну з лиж виводять вперед в положення кроку або навіть випаду; відхиляють тулуб назад (при загрозі падіння вперед) і нахиляють вперед (для попередження перекидання назад); використовують більш низьку стійку.

Стійкість в поперечному напрямі полягає в збереженні бічної рівноваги (проекція ЗЦВ не повинна виходити за границІ площі опори). Для цього застосовуються: ширше ведення лиж, постановка лиж на ребра, розведення рук з палицями в сторони і інші компенсаторні рухи для відновлення рівноваги.

При подоланні будь-яких нерівностей важливо зберегти прямолінійний рух ЗЦВ (мал.2), що дозволить лижникові весь час підтримувати достатнє зчеплення лиж з снігом, управляти ними, зберігати стійкість. Лижник випрямляє траєкторію на нерівностях схилу шляхом пониження ЗЦВ на горбах, купині і інших виступах місцевості і підвищення її на ямах і западинах. Ці прийоми можна застосовувати на спусках при порівняно невисокій швидкості (до 8-10 м/сек). Навищій швидкості лижник вже не в змозі своєчасно знижувати або підвищувати ЗЦВ тіла. Тоді нерівності долаються, шляхом випереджаючого стрибка, який застосовується головним чином гірськолижниками при подоланні трас швидкісного спуску.

 

Мал.2

 

 

Методичні рекомендації

МЕТОДИЧНІ ПРИЙОМИ НАВЧАННЯ

Показ, розповідь, використання рахунку, полегшення і ускладнення умов виконання.

ПОСЛІДОВНІСТЬ НАВЧАННЯ

Назвати вправи (спосіб): показати в змагальному темпі, пояснити техніку і умови використання, дати випробувати, вивчити головні еле­менти, потім другорядні, закріпити рухи в полегшених умовах, удоско­налити в складних умовах в комплексі з раніше вивченими рухами (способами).

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ПОМИЛОК

Недостатнє розуміння техніки вивчаємого руху, слабка загальна фізична підготовка учнів, несвоєчасність по складності завдання, утома.

 

МЕТОДИКА НАВЧАННЯ

Навчання спускам на лижах доцільно проводити одночасно з вивченням підйомів в гору. Початкове навчання техніці спусків проводиться на відкритих рівних і некрутих схилах. Навчання починається з основної стійки. Діти спочатку приймають позу стійки на місці без руху, а потім по черзі спускаються з гори в прямому напрямі. При спуску повинні звертати увагу на правильний розподіл ваги тіла, враховуючи, що на гоночних лижах (без закріпленого каблука) стійка рівновага збільшується при декілька більшому тиску на п'ятки, чим на шкарпетки. Важливо також навчити дітей швидкому (у разі необхідності) виведенню однієї лижі вперед. Це дозволяє уникати падіння при раптовій зміні умов рельєфу або ковзання. Надалі, при оволодінні технікою прямого спуску переходять до спусків в косому напрямі, ускладнюють рельєф місцевості. Необхідно добиватися уміння проходити увесь спуск без великої напруги.

При навчанні спуску в низькій стійці спочатку також приймають цю позу на місці, а потім по черзі спускаються з некрутої гори. При цьому звертається увага на повне згинання ніг в колінному і тазостегновому суглобах.

В процесі вивчення основної і низької стійкий опановують і їх варіантами: «стійка відпочинку» і «аеродинамічна». Останньою вивчається висока стійка.

Вдосконалення техніки спусків заключається в проходженні спусків з поступовим ускладненням рельєфу, швидкості, проходженням їх в різних стійках з вузьким веденням лиж.

При навчанні подоланню нерівностей потрібно спочатку навчити лижників своєчасно підвищувати або знижувати ЗЦВ при зміні рельєфу місцевості. Після пояснення на пологому схилі і при невеликій швидкості показують техніку подолання горба і западини. Потім діти пробують виконати це самі. Поступово ускладнюючи рельєф, збільшуючи крутизну і величину нерівностей, лижники опановують техніку проходження нерівних ділянок спуску на великій швидкості. При будь-якому спуску палиці необхідно завжди тримати ззаду. Недотримання цього правила може привести до важких травм.

Найбільш типовими помилками при вивченні спусків є: дуже широке положення лиж; прямі або надмірно зігнуті ноги в основній стійці; в низькій стійці лижник стоїть на носках, а не на всій стопі; недостатнє згинання ніг в колінному і тазостегновому суглобах в низькій стійці; значне згинання ніг або великий нахил тулуба у високій стійці; спуск в напруженому стані на прямих ногах; винесення палиць кільцями вперед; волочіння палиць по снігу;