Види механічних ушкоджень. Механічні ушкодження за інтенсивністю дії поділяються на такі групи: а) садна; б) синці; в) рани; г) вивихи; д) переломи; є) розриви; є) розтрощення. Такий порядок має, звичайно, умовний характер, оскільки нерідко рана може бути серйозніша за розрив, а синці — викликати й навіть спричинити смерть.
Саднами називають порушення цілості епідермісу, тобто поверхневих шарів шкіри. Це ушкодження не вріходить за межі товщі шкіри.
Садна в більшості випадків заподіюються тупими предметами, частіше — при їх ковзній дії на поверхню тіла. Розмір садна відповідає розміру поверхні контакту та довжині пройденого шляху. Якщо поверхня предмета невелика, розмір і форма садна залежать від довжини і напрямку пройденого шляху. Оскільки цей шлях часто прямий, то й садно буває лінійним; при широкій ковзній поверхні можна бачити ряд паралельних смуг, що вказують напрям руху предмета стосовно поверхні тіла.
Інколи садна утворюються від удару предмета без ковзання. В цьому випадку форма садна точно повторює форму самого предмета або його поверхні (відбріток гайки, нарізка болта тощо). Тому кажуть, що садно вказує не лише на місце прикладення сили (утворюється в тому місці, де знаряддя стикалося з тілом), а іноді й на форму предмета, який використовували. При утворенні садна епідерміс розривається у багатьох місцях, розкуйовджується. Частинки ушкодженого епідермісу загортаються в напрямку руху предмета. Таким чином, садно допомагає визначити і напрямок руху агента, що травмує.
Ушкоджена частина шкіри швидко вкривається рідиною, яка незабаром висихає і утворює кірочку, що в міру загоєння садна потовщується, починає виступати над поверхнею шкіри, набуває бурого або буро-коричневого (брунатного) кольору. З часом кірка відпадає, залишаючи невелике заглиблення, яке шврідко зникає без жодного сліду, що є істотною особливістю загоєння садна.
Терміни загоювання саден різні — для великих потрібно 10-20 днів і більше, для дрібних, поверхневих — 5-10 днів (залежно від віку, у дітей загоювання відбувається швидше).
Самі по собі садна не є небезпечними для здоров'я, проте інколи вони сприяють проникненню в організм інфекції.
Неушкоджена шкіра майже непроникна для більшості бактерій. Садно ж відкриває шлях мікробам, проникнення яких може викликати тяжке захворювання — флегмону, сепсис, правець, сибірку тощо. Хоча подібні випадки трапляються рідко, але враховувати і передбачати їх необхідно. Що більш забруднене садно, то легше проникає інфекція.
Садно часто є важливим показником місця прикладення сили. При ударі в груди або живіт великим важким предметом можуть статися тяжкі розриви внутрішніх органів і переломи ребер. На шкірі в місцях удару можна знайти садно, тобто це — місце прикладення сили. Його виявлення має велике значення для з'ясування способу ушкоджень і обставин справи.
Садна, якими супроводжуються інші ушкодження, вказують на спосіб їх заподіяння. Так, садна можуть утворюватися навколо забитих ран, навколо вхідних вогнестрільних отворів, іноді — біля країв рубаних ран. Часто вони зустрічаються в комбінації з синцями. Садна вказують на застосування інпшх дій: наприклад, можуть залишитися на шиї при стисканні її руками. Або садна на обличчі, кистях рук часто вказують на боротьбу і самооборону, що передували смерті. Нерідко в таких випадках ці ушкодження мають певну форму і напрямок. Тому, хоч би якими дрібними і мізерними не були садна, їх необхідно знаходити і докладно описувати.
Поняття «синець» об'єднує різні за походженням та інтенсивністю скупчення крові в товщі м'яких тканин тіла чи у проміжках між ними. Власне, синець не є ушкодженням як таким, він —- лише вияв певного виду ушкоджень (порушення цілості судин), однак у силу поширеності і специфічних особливостей його виділяють у самостійну категорію.
Синці — надзвичайно поширений вид ушкоджень і характеризуються великою різноманітністю. Схематично їх можна поділити на кілька груп.
Власне синці — тонкі розлиті скупчення крові у м'яких тканинах (у шкірі, підшкірній клітковині, під слизовими оболонками тощо).
Гематоми — більш рясні й масивні скупчення крові, які трохи піднімають покриви (шкіру, слизову оболонку), або розділяють шари тканини (між черепом і м'якими покривами голови, між двома м'язами тощо), або розсовують товщу органів (у мозку, печінці тощо).
ІІетехії — різко обмежені дрібні скупчення крові, як правило, круглої форми; екхімози — дрібні поверхневі скупчення крові неправильної форми.
Синці утворюються внаслідок виливу крові з ушкоджених дрібних кровоносних судин, найчастіше -- від здавлювання. Судини можуть ушкоджуватися також внаслідок їх розтягнення, тобто утворюються розриви судин, що також призводить до утворення синців. Подібний механізм спостерігається іноді при струсах, вогнестрільних пораненнях, коли судини розтягуються вздовж; при підвищенні внутріш- ньосудинного тиску стінка судини може розтягуватися ушир і також розриватися. Такого виду розриви утворюють екхімози та петехії і зустрічаються не лише при насильстві, а й у інших випадках — при пониженні зовнішньосудинного тиску (синці від медичних банок, від поцілунків у тих місцях, де шкіра тонка та ніжна). Нарешті, порушення цілості судин може виникнути і мимовільно, внаслідок захворювань самих судин (склероз, цинга, сепсис тощо).
Розміри синців і кількість крові, що вилилася, залежать від кількості ушкоджених судин, їх величини, належності до венозної або артеріальної системи), а також від властивості тканин, куди кров виливається.
Якщо ушкоджені лише дуже дрібні судини (капіляри) шкіри, в яких кров'яний тиск невеликий, синець відповідає площі ушкоджених судин і має чітко обмежені краї. Ушкодження більших судин спричиняє більший синець — типу гематоми, особливо при ушкодженні артеріальних судин. Коли кров виливається у щільну тканину, що важко розсовується (наприклад, у товщі шкіри) синець буває невеликим і чітко відмежованим. Синці під шкірою мають зворотну тенденцію: підшкірні тканини пухкі, легко розсовуються і утворюють порожнини, заповнені кров'ю; кров виливається доти, поки не врівноважиться її тиск зсередини та ззовні судини і вона не затромбується. В окремих ділянках тіла підшкірна клітковина дуже пухка, тому синці особливо великі, крововиливи надто рясні й довго не розсмоктуються (клітковина повік, міжм'язова клітковина зовнішніх статевих органів).
Локалізація синців дуже різноманітна, вони можуть зустрічатись у будь-якій ділянці тіла — як на поверхні, так і всередині. Найчастіше травматичні синці бувають на шкірі.
Гематоми також легко утворюються під шкірою і, як правило, трохи піднімаються у вигляді горбка або валика, особливо на голові. Найбільше судово-медичне значення мають гематоми в ділянці черепа, серед яких розрізняють епідуральні — між кісткою черепа і твердою мозковою оболонкою, і субдуральні — між твердою і м'якою оболонками мозку.
У ділянках великих ушкоджень, приміром, переломів, розривів, розтрощень, також утворюються гематоми.
Кров, що вилилася з ушкоджених судин, для організму — чужорідне середовище і підлягає розсмоктуванню — виведенню з організму. Цей процес, однак, потребує деяких перетворень крові, яка вилилася, на що потрібен час.
Кров, що вилилася спочатку, містить багато оксигемоглобіну, тому вона має яскраво-червоний колір. Проте оточуючі тканини дуже швидко забирають із неї кисень, через що вона набуває темно-червоного кольору. Потім відбувається подальше розкладання з утворенням метгемоглобіну (коричневого кольору), білірубіну (оранжево-жовтого кольору), гемосидерину (жовто-бурого кольору) тощо.
Описані зміни крові, що вилилася з ушкодженої судини, зумовлюють зміни забарвлення на поверхні шкіри. Свіжо- утворений підшкірний синець має внаслідок змішування пігментів багрово-червоний колір, який під час переходу оксигемоглобіну в гемоглобін змінюється на синьо-багро- вий, а при великих крововиливах — на ліловий. Потім домішок червоного починає зникати, і синець набуває блакитного або синюватого кольору, а при рясному скупченні крові — синього і навіть сірувато-синього. Це спостерігається приблизно через 1-2 дні після утворення синця. Згодом синій колір, починаючи з країв, переходить у зелений, після цього стає брудно-жовтим або буруватим і поступово зникає.
Терміни цих змін кольору досить різноманітні і залежать від кількості крові, що вилилася, локалізації синця, загального стану організму, віку та застосування лікування. Можна визначити приблизно такі терміни:
— свіжий синець — синій колір, з'являється на 1-3-й день, тримається 3-6 днів;
— несвіжий синець — зелене забарвлення, з'являється на 3-6-й день, тримається 5-10 днів;
— давній синець — жовтуватий або брудно-жовтий колір, з'являється на 8-15-й день після травми і поступово зникає.
Нерідко ці терміни подовжуються. Синець під слизовими оболонками розсмоктується швидше і не встигає набути зеленуватого забарвлення. Крововиливи під сполучнотканинну оболонку очних яблук зберігають червоний колір.
Трапляється, що на шкірі після травми одразу з'являються синці зеленуватого кольору. Вони утворюються тому, що кров, яка вилилася, знаходиться глибоко у м'яких тканинах і поки дійде до поверхні тіла, вже зазнає вказаних змін.
Колір синців під слизовими оболонками або в товщі органів може істотно відрізнятися від описаного, оскільки відсутній вплив на колір власного пігменту шкіри. Отже, висновки стосовно давності утворення синців треба робити дуже обережно.
Синець, як правило, з'являється на поверхні шкіри через 1-2 години (інколи навіть раніше, зрідка — одразу) у випадку внутрішньошкірного крововиливу (при щипанні, стисканні руками, укусі). Від скупчень крові під шкірою може утворюватися припухлість, яка потім набуває синюватого відтінку, а за кілька годин (іноді — через 1-2 дні) з'являється виразне забарвлення шкіри. Що глибше скупчення крові, то пізніше забарвлюється шкіра.
В окремих випадках синець може утворюватися не в тому місці, де були ушкоджені судини. Це трапляється тоді, коли кров у крихкій підшкірній клітковині стікає вниз унаслідок сили тяжіння. Так, при ударі в ділянці перенісся синці утворюються під очима або навколо них. Синці в інших ділянках також із часом переміщуються донизу і змінюють первісну форму.
Форма синця, коли він свіжий, як правило, чітко визначена. В міру розсмоктування краї розпливаються і форма може змінюватися. Нерідко форма синця настільки відповідає формі предмета, яким заподіяно удар, що це дозволяє досить точно визначити вид знаряддя. Такими є синці від удару палицею, пряжкою ременя, обухом сокири, укусу зубами тощо. Однак таке трапляється не завжди. Часто ці ушкодження взагалі не можуть мати характерної форми (при ударі кулаком, ногою, при падінні тощо, тобто коли для відбитка предмета немає сприятливих умов).
Огляд і опис синців, як і інших ушкоджень, слід провадити дуже ретельно. Відомі випадки симуляції синців як з допомогою розфарбовування шкіри, так і заподіянням їх самому собі шляхом ударів, укусів тощо. Іноді випадково одержані синці видаються за сліди насильства.
При огляді мертвого тіла синці можуть сприйматися як трупні плями, так само як і трупні плями — як сліди побоїв.
Отже, дослідження саден і синців дозволяє визначити:
— ділянку і навіть місце прикладення сили;
— форму предмета, яким діяли;
— час утворення ушкодження;
— механізм утворення ушкодження;
— взаєморозташування потерпілого і нападника в момент заподіяння ушкодження.
Ранами називають механічні ушкодження м'яких тканин із порушенням цілості покривів, головним чином, шкіри. У судовій медицині прийнято поділяти всі рани за способом їх заподіяння на: а) забиті; б) різані; в) колоті; г) коло- то-різані; д) рублені; є) вогнестрільні.
У рані розрізняють краї, дно, кінці та рановий канал. Однією з найважливіших ознак є її зяяння і розходження країв. Зяяння рани зумовлюється еластичністю тканин. Більшість тканин тіла (шкіра, м'язи, судини, нерви) в нормальному стані більш або менш напружені і натягнуті. При порушенні цілості вони скорочуються і розтягують краї рани. Ступінь і форма зяяння залежать від напрямку рани щодо еластичних волокнин ушкодженої тканини: найбільше зяє рана, розташована в поперечному до цих волокнин напрямку. Причому її кінці мають вигляд гострих кутів, від чого рана набуває вигляду веретена. Якщо ж вона йде вздовж волокнин, краї менше розходяться. У шкірі еластичні волокна залежно від ділянки проходять у різних, але строго визначених напрямках. Тому в різних ділянках рани, що мають однаковий напрямок, зяють по-різному.
Що довша і глибша рана, то сильніше вона зяє. Забиті рани зяють менше, ніж різані, оскільки тканини навколо них травмуються і втрачають свою еластичність.
Під час огляду рану описують у такому вигляді, якою її бачить спостерігач, без розтягування і без зведення докупи її країв. Форму рани порівнюють з геометричними фігурами — трикутником, квадратом тощо. Це саме стосується і розмірів рани, які вказують у сантиметрах: спочатку більший розмір, потім — менший. Недприпустимо досліджувати глибину рани, вводячи в канал тверді предмети — зонди, лінійки тощо.
Мікрочастинки навколо рани, на її краях, стінках і рановому каналі (частинки металу, фарби, пилу, кіптяви тощо) слід ретельно оберігати, оскільки вони важливі для подальшого дослідження з метою визначення чи ідентифікації знаряддя травми.
Якщо після поранення смерть не настає або настає не зразу, рана може загоїтися, тобто краї її з'єднаються рубцевою тканиною. Цей рубець є досить характерним слідом колишньої рани. З часом рубцева тканина може ставати м'якою, піддатливою, але зникнути повністю рубець не може. Таким чином, слід від рани, що загоїлася, зберігається на все життя. Це дозволить у майбутньому провести експертизу, хоча можливості її досить обмежені.
Рана гоїться тим краще і швидше, чим чистішими і більш зіставленими (зближеними) були її краї та меншою — глибина. Природно, що на її загоєння впливають й інші чинники, наприклад, вік (у молодих людей загоєння відбувається швидше).
Вивихи суглоба — це зміщення кінців кісток, з яких складається суглоб, за межі анатомічної норми. За походженням розрізняють вивихи травматичні і патологічні, що виникають на тлі хворобливих процесів. Об'єктами ж судово-медичної експертизи звичайно стають травматичні вивихи, хоч зустрічаються нечасто.
Вчення про вивихи, їх розпізнавання та лікування становить важливий і досить складний розділ хірургії. Головні ознаки вивиху такі: зміна звичної форми суглоба (поява підвищень і западень), фіксація кінцівок у неправильному положенні, зміна довжини вивихнутої кінцівки, набряклість суглоба, відсутність нормальних рухів у суглобі, біль тощо. Вивихи часто супроводжуються розривами навколо- суглобових м'яких тканин (суглобових сумок, зв'язок), що призводить до крововиливу.
У судово-медичній практиці вивихи зустрічаються при масивній травмі — падінні, обвалах, автотравмах, а вивихи дрібних суглобів кисті, стопи можуть статися і при менших травмах (наприклад, під час боротьби й самооборони).
Переломи зустрічаються в судово-медичній практиці набагато частіше, ніж вивихи, і мають велике значення. Найчастіше — це переломи кінцівок, однак переломи інших кісток скелета людини мають не менш важливе судово-медичне значення (переломи кісток черепа, таза, ребер).
Переломом називають повне або часткове порушення цілості кістки, яке сталося під впливом швидкодіючої сили. Він завжди супроводжується більш-менш значним ушкодженням оточуючих м'яких тканин (м'язів, сухожиль, нервів, кровоносних судин).
Переломи бувають уроджені, патологічні і травматичні. Уроджені й патологічні в судовій медицині мають невелике значення, а найбільшу роль відіграють травматичні.
Переломи поділяються на прямі й непрямі. Прямі утворюються в тому місці, на яке безпосередньо діє сила. Непрямі переломи виникають при дії сили на віддалену частину тіла (наприклад, перелом ключиці при падінні на простягнену руку, переломи довгих трубчастих кісток при їх згинанні або перекручуванні, переломи ребер при здавлюванні грудної клітки спереду або збоку). Опірність і еластичність кістки мають велике значення в утворенні переломів: у дітей переломи зустрічаються рідше, ніж у дорослих, оскільки кістки більш гнучкі й еластичні. У старих людей кістки крихкі, тому й частіше зазнають переломів. Значну роль відіграє напрямок діючої щодо кістки сили. Довгі кістки витримують велике навантаження, що діє у поздовжньому напрямку, і навпаки, опірність їх у перпендикулярному напрямку набагато менша. Ще менше кістка чинить опір скручуванню.
Залежно від властивостей є кілька різновидів переломів. Закритими називаються переломи без порушення цілості шкіри, відкритими — такі, що супроводжуються пораненнями шкіри. За ступенем ушкодженості кістки переломи можуть бути повними (кістки роз'єднані по всій площині) і неповними (цілість кістки порушена частково). Повні переломи, у свою чергу, бувають поперечні, навскісні, поздовжні, спіралеподібні (внаслідок перекручування лінія перелому на кістці має спіральний напрямок), множинні (кілька переломів один біля одного) та осколкові. Неповні переломи поділяються на тріщини й надломи. Це майже одне й те саме, але тріщину кваліфікують як часткове роз'єднання плоских кісток (наприклад, черепа, груднини, лопатки), а надломами називають неповний перелом внаслідок згинання довгої кістки.
З усіх різновидів переломів можна виділити кілька категорій, що мають особливе значення у судово-медичній практиці: переломи черепа, переломи довгих трубчастих кісток і переломи ребер.
Переломи черепа зустрічаються найчастіше, оскільки голова є одним із основних об'єктів прямого насильства. Переломи склепіння черепа спостерігаються внаслідок ударів тупими твердими предметами, гострими знаряддями, вогнестрільні переломи. Найпростіший випадок — перелом від тиснення безпосередньо в місці прикладення сили. Якщо удар тупим предметом був не дуже сильним, кістка в місці удару вдавлюється, а внутрішня кісткова пластинка черепа ламається, однак тріщина проходить не наскрізь, а вдавлювання може бути невеликим. Якщо удар сильніший, ламається і зовнішня кісткова пластинка, тобто утворюється терасоподібний перелом. Такі переломи є характерними для удару знаряддям, що має рукоятку (молоток, обух сокири). Якщо сила удару ще більша, то предмет, яким наноситься удар, може вибивати з черепа одразу цілі ділянки кістки і утворювати дірчастий перелом. Вибита частина кістки може розбиватися на дрібні шматочки і застрявати у м'яких тканинах, речовині мозку. Іноді ж вибита пластинка продавлюється всередину черепа і лежить на поверхні твердої мозкової оболонки. При ударах предметами з широкою поверхнею утворюються осколкові переломи.
Переломи основи черепа дуже небезпечні головним чином через крововиливи, оскільки вони можуть виявляти себе не одразу, а через певний час. Кров при переломі виливається в порожнину черепа, здавлює мозок, що, зрештою, може призвести до втрати свідомості і навіть смерті.
Переломи ребер нерідко спостерігаються при падіннях, транспортних травмах та інших формах насилля. Вони відрізняються тим, що можуть виникати і внаслідок незначних зусиль, а нерідко потерпілий може їх навіть не помітити.
Переломи ребер можуть бути прямими і непрямими (опосередкованими), визначення характеру перелому в цьому випадку має велике значення, оскільки дозволяє встановити характер і механізм утворення ушкоджень, а отже — відтворити картину того, що відбувалося.
Переломи ребер інколи супроводжуються рясним крововиливом у плевральні порожнини, кровоносні судини при цьому ушкоджуються уламками ребер.
Розривами в хірургії називають ушкодження, які виникають внаслідок надмірного розтягнення тканин. У судовій медицині згаданому поняттю надають великого значення, охоплюючи цим терміном усі види ушкодження м'яких тканин від зовнішнього насильства без ушкодження покривів. Зрідка спостерігаються і мимовільні розриви, наприклад, розриви органів.
Розриви можуть бути прямі — від безпосередньої дії на тканини або орган (розриви печінки від удару ногою, розриви легенів від дії уламків ребер тощо). Вони можуть виникати від струсу організму — при падінні з висоти, при автотравмі. Ці розриви спостерігаються на віддаленій від місця прикладення сили відстані. Такі дії викликають струс, а відтак і зміни форми органів, що призводить до розтягування окремих ділянок. Для таких випадків характерним є виникнення поверхневих, паралельних тріщин на поверхні органа.
Розриви внутрішніх органів належать до числа тяжких ушкоджень. Унаслідок розриву порушується функція органа, що особливо небезпечно для мозку і серця: з розірваних судин виливається кров, що може викликати знекровлення організму; розриви кишечника і шлунка призводять до зміни вмісту черевної порожнини і розвитку перитоніту.
Розтрощення — це повне знищення органа на більш або менш значній ділянці, причому тканина руйнується, перетворюючись на кашоподібну чи спресовану масу. Такі ушкодження утворюються при брутальному насильстві, залізничній травмі, травмі при обвалах у шахтах, кар'єрах тощо.
Класифікація пошкоджень
1. За характером чинників навколишнього середовища всі пошкодження можна розподілити на фізичні, хімічні, біологічні і психічні.
1. Пошкодження фізичними чинниками, до яких належать:
а) механічна травма від дії тупих, гострих предметів, знаряддя, вогнепальної зброї, а також усі види механічної асфіксії;
б) термічна травма від дії високих і низьких температур;
в) електрична травма від дії атмосферної і технічної електрики;
г) променева травма від дії іонізуючого випромінювання;
д) барометрична травма від змін атмосферного тиску.
2. Пошкодження хімічними чинниками, до яких відносять хімічні опіки та отруєння.
3. Пошкодження біологічними чинниками (інфекційними, бактеріальними токсинами) за умов введення їх штучним шляхом, або насильним позбавленням людини їжі та води, внаслідок чого настає розлад здоров'я або смерть.
4. Пошкодження психічними чинниками (психічна травма внаслідок страху, переляку, сильного душевного хвилювання).
II. За властивостями пошкодження поділяють на анатомічні (рани, садна, синці, переломи кісток, пошкодження внутрішніх органів, розділення тіла на частини) і функціональні (біль, шок, струс головного мозку, серця). Функціональні пошкодження нерідко поєднуються з анатомічними.
III. За наслідками пошкодження є смертельні і несмертельні. Смертельні пошкодження призводять до смерті людини, несмертельні поділяють на тяжкі, середньої тяжкості і легкі тілесні пошкодження (відповідно до ст.ст. 101, 102, 106 Кримінального кодексу України).
На практиці одні пошкодження спостерігаються рідко, інші за певних умов — часто.
З методичної точки зору під тілесними ушкодженнями слід розуміти порушення анатомічної цілісності чи фізіологічних функцій органів і тканин, які виникли в результаті дії факторів зовнішнього середовища.
Ушкодження класифікуються на
- анатомічні: (садна, рани і т. ін.) і функціональні (струс головного мозку та ін.);
- за наслідками: смертельні і несмертельні, які в свою чергу поділяються на тяжкі, середнього ступеня тяжкості і легкі тілесні ушкодження.
У судово-медичній практиці найчастіше доводиться зустрічатися з ушкодженнями, які виникли в результаті дії фізичних та хімічних факторів. До перших належать ушкодження: 1) механічні (спричинені тупими і гострими предметами, знаряддями і зброєю, вогнепальною зброєю); 2) які виникли від дії високої і низької температур; 3) які виникли від дії атмосферного і технічного електричного струму; 4) які виникли від дії променевої енергії; 5) які виникли від дії барометричного тиску. До хімічних ушкоджень належать: 1) хімічні опіки; 2) загальне отруєння.
У повсякденній практиці деякі ушкодження зустрічаються рідко, інші за певних умов - частіше. Повторення однорідних травм у людей, які перебувають в однакових умовах праці і побуту, називається травматизмом.
Кожний вид травматизму має свої особливості, які пов'язані не тільки з обставинами події, але і з характером заподіяних ушкоджень. Наприклад, при виробничому травматизмі переважають рани, при вуличному - переломи, при спортивному - удари і розтягнення.
Як правило, при наявності ушкоджень, які виникають від дії тупих чи гострих предметів, судово-слідчі органи ставлять перед експертом такі питання:
1. Яка причина смерті?
2. Які ушкодження є у потерпілого, їхня локалізація, чим і коли вони заподіяні?
3. Яке ушкодження є смертельним?
4. Одним чи кількома однотипними предметами заподіяні ушкодження, чи вони заподіяні різними предметами?
5. Чи є на тілі потерпілого і на його одязі ознаки, які дозволяють судити про індивідуальні особливості (форму, розміри і т. ін.) предмета, яким заподіяні ушкодження? Якщо є, то чим вони представлені і про що свідчать?
6. Чи заподіяні ушкодження тіла потерпілого предметом, який представлений на експертизу, чи вони заподіяні предметом йому подібним?
7. Яка послідовність нанесення ушкоджень?
8. Який був напрямок ударів, у результаті яких утворились ушкодження?
9. Чи міг потерпілий заподіяти сам собі ушкодження, чи вони заподіяні іншою особою?
10. У якому положенні перебував потерпілий у момент нанесення ушкоджень?
11. Яким було взаєморозміщення потерпілого і нападаючого в момент нанесення ушкоджень?
12. Чи відповідають ушкодження на одягу ушкодженням на трупі (за кількістю, локалізацією, характером і т. ін.) і якщо не відповідають, то чим це можна пояснити?
13. Чи міг потерпілий після отримання ушкоджень робити які-небудь дії?
14. Який час жив потерпілий з моменту отримання ушкоджень до моменту смерті?
15. Чи вживав потерпілий алкоголь незадовго до смерті, якщо так, то в якій кількості і який ступінь сп'яніння був у момент настання смерті?
16. Яка група крові потерпілого?
Перед експертом можуть бути поставлені також інші питання.
При дослідженнях трупів осіб, які загинули від дії тупих (чи гострих) предметів, велике значення має дослідження ушкоджень і забруднень одягу і взуття. Ушкодження одягу можуть відтворювати розміри і форму предмета, а у випадках, наприклад, транспортної травми - інколи і окремі деталі, якими вони були заподіяні.
При описі ушкоджень одягу слід, перш за все, вказати деталі одягу, на яких вони містяться, а також визначити координати ушкоджень. Горизонтальні координати відраховують вправо і вліво від передньої серединної і задньої серединної ліній, вертикальні - від рівня середини плечових швів на сорочці, піджаку, пальті, сукні, від рівня пояса донизу - на штанах, спідницях, трусах.
Визначивши локалізацію ушкоджень, описують їхню форму, розміри, положення довжини стосовно вертикальної осі предмета одягу, а також властивості їхніх країв, кінців, вміст порожнини, навколишню зону.
При описі ушкоджень неприпустимо вводити в їх розрізи пальці, зонди, пінцети і т. ін.
