Особливості релігійного життя України в умовах незалежності

Ще на межі 80-90-х років за умов лібералізації державно-церковних взаємин в Україні стрімко зросла релігійна активність населення. Віруючими визнали себе понад половина громадян нашої держави.

Серед суспільних інституцій церква має найбільший авторитет і користується довірою наших співвітчизників. Упродовж 1988- 1990 рр. число релігійних об'єднань щороку збільшувалося на тре­тину і на початок 1991 р. становило 10,5 тис.

На нові реалії духовного життя народу, державно-церковних і міжконфесійних взаємин Верховна Рада України відреагувала ухваленням 23 квітня 1991 р. Закону України «Про свободу сові­сті та релігійні організації». Проте державну політику щодо релі­гії й церкви Україна змогла здійснювати лише після остаточного здобуття незалежності. Насамперед наша держава відмовилася від тоталітарних методів впливу на віруючих і церковні організації, стала на шлях розбудови цивілізованих і демократичних державно- церковних взаємин.

Стаття 35 Конституції України га­рантує громадянам право на свободу світогляду і віросповідання. Церква і релігійні організації відокремлені від держави, а шко­ла — від церкви. Для громадян, чиї релігійні переконання супере­чать службі у Збройних силах, передбачено альтернативну трудову службу. Законодавчо врегульовано питання власності, землекорис­тування, підприємницької і благодійницької діяльності релігійних об'єднань.

Скасовано положення кримінального і цивільного кодексів ра­дянських часів, що раніше застосовувалися для обмеження прав і навіть з метою переслідування віруючих і релігійних органі­зацій.

Дістали можливість легалізувати свою діяльність раніше забо­ронені владою Українська греко-католицька (інша назва — Укра­їнська католицька) і Українська автокефальна православна церк­ви, численні протестантські течії. За роки незалежності вірянам повернули 3 400 храмів, відібраних у них свого часу радянською адміністрацією, збудовано 2 600 нових церков, костьолів, молитов­них будинків. Церковну діяльність здійснюють нині 21,3 тис. свя­щеннослужителів, значна частина яких підготовлена у духовних навчальних закладах, відкритих в Україні протягом останнього десятиріччя.

Україна — багатоконфесійна держава. Згідно з чинним зако­нодавством, усі конфесії та віряни рівні перед законом. Станом на 1 січня 2000 р. у нашій державі діяло понад 23,5 тис. релігійних організацій 90 конфесій, течій і напрямів.

Робота з терміном

Конфесія (від лат. сповідання) — особли­вість віросповідання в межах певного релігійного вчення, а також об'єднання вірян, послідовників цього релігійного віросповідання.

Термін «конфесія» часто вживається для опису різ­них християнських церков, наприклад православ'я, католицизму і багатьох варіантів протестантизму. Половина усіх вітчизняних ре­лігійних громад належить до православ'я (Українська православна церква, що перебуває в юрисдикції Московського патріархату (ді­яльність підпорядкованої йому УПЦ далеко не завжди відповідає державним інтересам незалежної України), Українська православ­на церква Київського патріархату, Українська автокефальна пра­вославна церква).

За чисельністю громад і монастирів друге місце посідає Укра­їнська греко-католицька церква, яка на загал домінує у західно­му регіоні України. Найбільше послідовників католицької церкви традиційно мешкає на Поділлі, Волині, у Галичині та Закарпатті.

Національні православні конфесії, а також Українська греко- католицька церква проводять Службу Божу державною мовою України. Відправи римо-католицької церкви в Україні відбувають­ся переважно українською, почасти польською і меншою мірою — російською мовами. Мовою богослужіння в УПЦ Московського па­тріархату є російська.

Протестантизм в Україні представлено 33 напрямами. Питома вага протестантських громад останніми роками динамічно зростає й становить вже понад чверть релігійної мережі країни. Водночас збільшується число громад мусульман, іудеїв, а також новітніх, нетрадиційних релігійних течій (на жаль, досить часто згубних для душевного та фізичного здоров'я людини).

Релігійне життя України зазнає впливу політичних та еконо­мічних процесів, що відбуваються у нашій державі. Подальший по­зитивний розвиток державно-церковних і міжконфесійних взаємин можливий лише за умови дотримання усіма сторонами вимог чинно­го законодавства України, а також удосконалення правових механіз­мів розв'язання проблем, що виникають у сфері релігійного життя.

Проблеми української церкви сьогодні

Ще проголошення незалежності започаткувало в Україні рух за відокремлення православних від Московського патріархату. Вони обґрунтовували свою позицію тим, що христи­янство на Русі започатковано в Києві у X ст., а самостійна україн­ська держава мусить мати незалежну від Москви церкву, як було це до кінця XVII ст. Керуючись цією думкою, частина духовенства УПЦ та УАПЦ доходить згоди щодо необхідності об'єднання двох православних церков. У червні 1992 р. відбувся об'єднавчий собор. Патріархом Української православної церкви Київського патріар­хату (УПЦ-КП — так вона стала називатися після об'єднання) бу­ло обрано Мстислава (Скрипника), а його заступником — Філарета (Денисенка).

Утім, єдина православна церква в Україні не склалася. Чому? На це було ряд причин:

По-перше, об'єднавчий собор спричинив незадоволення Москов­ського патріархату, який не хотів змиритися із втратою однієї з найвпливовіших і найбагатших церков. Московський патріар­хат зумів взяти під свій контроль більшість українських церков. Українську православну церкву Московського патріархату (УПЦ- МП) очолив митрополит Володимир (мирське ім'я — В. Сабадан). По-друге, не визнав об'єднання, хоча номінально очолював й УПЦ-КП, 92-річний Мстислав, за яким пішла частина авто­кефальних парафій. Після смерті Мстислава 1993 р. розкол поглибився, а патріарший престол у жовтні 1993 р. посів Воло­димир (Романюк) — відомий богослов, видатний український правозахисник. Його заступником став митрополит Філарет (Денисенко).

Таким чином, українське православ'я виявилося розколотим на основні три гілки, що негативно впливало на міжконфесійні стосунки та духовне життя в цілому. Ця проблема залишається нерозв'язаною і до сьогодні.

У західних областях залишається потужним вплив Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Активно діють гро­мади римо-католицької церкви. Зростає вплив на релігійне життя сектантства: євангельських християн-баптистів, Свідків Сгови,

адвентистів сьомого дня тощо. Поряд із християнською релігією в Україні існують іудаїзм та іслам. Громади вірян цих релігій ак­тивно діють у Києві, Одесі, Криму, Львові та інших містах.

Таким чином, релігійну ситуацію в країні на поч. XXI ст. ха­рактеризувало зростання кількості релігійних громад, значне роз­ширення спектра конфесій, напрямів. Так, якщо до 1985 р. в респу­бліці існувало 5,5 тис. релігійних громад 18 конфесій та напрямів, то на початку 1995 р. в Україні діяло вже майже 16,5 тис. гро­мад 67 конфесій, напрямів, на 1 січня 2000 р. функціонувало до 23,5 тис. громад 90 конфесій та напрямів.

Окрім розколу у православ'ї, у духовній сфері існують й інші проблеми.

З одного боку, значна політизація релігійної сфери, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної пар­тії (1990), Української християнської партії жінок (1991), з ін­шого — політика проникає в релігійну сферу. Вже звичною стала практика, коли окремі політики та партії спираються на релігійні організації з метою розширення електорату. Конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. Приводом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ сфер впливу, боротьба за лідерство, культові приміщення, майно.

Особливостями релігійного життя України є:

· по-перше, порівняно високий рівень релігійної активності на­селення: в Україні на кожну релігійну общину припадає в се­редньому 2 387 осіб, що в 4 рази більше, ніж у Росії, і вдвічі пе­ревищує рівень Білорусі;

· по-друге, територіальна нерівномірність поширення релігії: тривала роз'єднаність українських земель, перебування у скла­ді держав, що різняться за соціальним устроєм, культурою, особливостями духовного розвитку, позначилися не тільки на ареалі поширення релігії, її конфесійній палітрі, а й на інтен­сивності релігійного життя;

· по-третє, активний перехід вірян із одних конфесій в інші: якщо на момент проголошення незалежності в Україні до православ'я належало 70 % загальної чисельності релігійних громад, про­тестантизму — 27 %, а кількість римо-католицьких не переви­щувала 2 %, то нині православні віряни становлять лише 52 % від загальної кількості релігійного населення країни, прихиль­ники протестантизму — 25, а прибічники двох гілок католиць­кої церкви (УГКЦ та РКЦ) — 21 %;

· по-четверте, сучасна релігійна ситуація характеризується від­родженням та активізацією діяльності церков національних меншин. Останнім часом виникло багато релігійних організа­цій та об'єднань, що належать до «нетрадиційних культів». Зо­крема, набули поширення Корейська методистська церква, ре­лігійні громади Товариства Свідомості Крішни, буддистів, віри Бахаї, даосистів, ведантистів та ін. Значна кількість релігійних угруповань перебуває в «окультному підпіллі». Так, за деяки­ми даними, в одному лише Києві діє до 140 незареєстрованих об'єднань.

Розгортанню та пожвавленню релігійного життя в Україні знач­ною мірою сприяв візит Папи Римського, який відбувся в червні 2001 року.