Політична думка України ХІХ – ХХ століття

У ХІХ ст. Розвиток політичної та правової думки в Україні відбувався під впливом соціально-економічних відносин визначених занепадом феодалізму і зародженням капіталізму. Явищем соціально-політичного життя в Україні в цей період можна вважати функціонування КИРИЛО-МЕФОДІІВСЬКЕ ТОВАРИСТВО.

ОСНОВНІ ПРЕДСТАВНИКИ – М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін.

ІДЕЯ – слов’янського об’єднання, що виникла в результаті прагнення до національного визволення своєї Батьківщини – України і в подальшому набула конкретної політичної форми у вигляді слов’янської республіканської федерації. Основні ідеї товариства були викладені в “Книзі буття українського народу”, а шляхи і засоби осягнення мети – у “Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”.

МЕТА – об’єднати усі слов'янські народи в єдину федеративну республіку. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло б передусім свободу Україні. Але щоб його осягнути, потрібно добре усвідомити та осмислити минуле й сучасне. У програмній частині “Статуту Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія” зазначалося, що “духовне і політичне об’єднання слов’ян є їх істинне призначення, до якого вони повинні прагнути”, і це призначення – історична доля кожного із слов’янських народів, у тому числі й українського.

ПОЛІТИЧНИЙ ІДЕАЛ – розкривався у “Книзі буття українського народу”, де давалася характеристика історичного розвитку України. В основу суспільно-державного устрою, тобто “управління, законодавства, права власності й освіти у всіх слов’ян” ставилися принципи християнської релігії. В усіх республіках передбачалися рівноправність всіх віросповідань, обов'язковість навчання народу, скасування кріпосного права і тілесних покарань тощо.

Відзначалося, що усі свободи український народ почав втрачати, коли Україну включили до складу Речі Посполитої. Єзуїти, пани, шляхта, магнати виступили проти козацтва як небезпечного явища, що розросталося і зміцнювалося, бо хотіли тримати народ у послухові й неволі.

Увесь секрет самозбереження і порятунку від загибелі України полягав у тому, що “вона не хотіла знати ні царя, ні пана”.

У системі відносин Україна – Польща – Московщина усі народи поневолені царем і панами, але народом-рабом був таки український, бо він терпів гніт у найстрахітливіших і найжорстокіших формах. Це становище визначало його долю як найголовнішого поборника свободи, рівності і братерства.

Отже, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності і братерства для українського та інших, насамперед слов’янських народів.

І нарешті, висувалася вимога представницької влади, тобто існування загального слов’янського собору з представників усіх племен.

МИКОЛА КОСТОМАРОВ (1817–1885) – автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою “Закон Божий” (Книги буття українського народу)”. Провідною ідея цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу – рятувати слов’янство.

У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною, самодержавною.

Становленню і зміцненню в Росії монархічної форми правління, за М. Костомаровим, сприяло прийняття християнства, яке передбачало освячення влади зверху, а також татаро-монгольське панування, зацікавлене у створенні сильного апарату та одній довіреній особі для збору данини. Таку особу було знайдено серед московських князів.

Перевагу він віддає такому республіканському устрою, де влада є виборною, змінною та підзвітною народним зборам, а відносини між народами будуються на федеративних засадах. Для М. Костомарова – федерація в поєднанні з республіканською формою правління булла найдоцільнішою формою державного устрою. Він вважав її традиційно слов'янською формою, що має свої початки ще в Київській Русі і дає змогу поєднати прагнення українського народу до політичної самостійності та застерегти його від появи експлуататорських класів.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Різко засуджує не тільки самодержавство, а й класове розшарування всередині самого українського народу. Причини рабського становища українського народу він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти – гетьманів і козацької старшини – завданням національного й соціального визволення.

Неоднозначним було його ставлення до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг простити йому союзу з Росією.

Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму глибоко розкрита, зокрема, в поемі “Кавказ”. У цьому творі симпатії поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів.

Т. Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержавством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність і насильство.

Політичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республіка – суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі.

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ (1841–1895) – український історик, етнограф, літературознавець і публіцист.

Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Перехід від родоплемінної організації суспільного життя до держави він пояснював дією таких чинників, як розвиток сім'ї, матеріального виробництва, класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань. Не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Люди прагнуть до спілкування та об'єднання, основними формами яких є громада й товариство.

Суть держави полягає в правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави – аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була “своя воля кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств”.

Україна також має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель (Київської, Одеської, Харківської, Поліської та ін.) і, у свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії. У зв’язку з цим М. Драгоманов відкидав націоналізм і сепаратизм, виступаючи з позицій інтернаціоналізму.

ІВАН ФРАНКО (1856–1916) – видатний український поет, письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч, був одним із організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні її друкованих органів, видавав журнал “Житє і слово”. Є автором близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць.

Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму.

Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він пов’язував з виникненням приватної власності та суспільних класів. Найважливішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства.

Головними осередками влади народу вважав громади, що виконуватимуть усі функції управління суспільством. І. Франко віддавав перевагу безпосередній демократії, хоча не заперечував необхідності і представницької демократії. Органи представницької демократії утворюються на рівні вільного союзу громад, представники яких формують єдиний представницький орган для вирішення важливих питань – зовнішньої торгівлі, суду, оборони та ін.

І. Франко виступав за політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою політичної незалежності соціальне звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації.

З початком XX cт. українська національна ідея набула значного поширення. Попри суперечності її розвитку, різні інтерпретації політичними партіями і представниками суспільно-політичної думки, поразку національно-визвольних змагань у революційну добу української історії, вона надавала практичного сенсу становленню політичної думки в Україні та політичної організації України. Українська політична думка XX ст. стала фундаментом, на який на зламі тисячоліть змогла опертися сучасна вітчизняна політична наука.

В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ (1882–1931) – видатний історик і політолог. Заснував консервативну школу в українській політології.

В. Липинський написав чимало фундаментальних історичних і політологічних праць, у яких остаточно викристалізовується його монархічно-консервативна державотворча концепція. Насамперед це – “Україна на переломі, замітка до історії українського будівництва в XVII-ім столітті” (1920), “Релігія і Церква в історії України” (1925), “Листи до братів-хліборобів” (1925).

Доктрина українського консерватизму зводиться до таких основних положень:

- політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національної ідеї;

- особливий політичний режим влади класократія є противагою до республіканської парламентської демократії;

- суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих (за духом, здібностями, активністю) людей;

- реалізація доктрини консерватизму де проголошується поширення консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму;

- в центрі доктрини є концепція хлібороба-власника, з якої випливає, що монархія - це трудова держава, що спирається на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед, на хліборобський клас.

Політичне кредо В.Липинського: «До української нації через українську державу»
Держава для нього - це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил нації.

У цьому контексті необхідно особливо виділити внесок Михайла Петровича Драгоманова (1841-1895), який спробував об’єднати ідею ліберальної демократії з ідеєю народного (і національного) самоврядування. Драгоманов вважав людську особистість найвищою цінністю, основою всіх соціальних устроїв. Державна ідея є неприйнятною для Драгоманова тому, що її розглядають як щось зовнішнє, нав’язане (особистості) зверху, тому неприродне і для людини, і для людства. Саме тому може правити тільки вільна самокерована "громада" (асоціація), федеративний союз яких створює альтернативу унітарним бюрократичним структурам держави. Максимальним наближенням на практиці до такого ідеалу соціального ладу Драгоманов бачив державний устрій Швейцарської конфедерації.

Основні ідеї української політичної думки одержали розвиток у творчості Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934). Його політичні ідеї ґрунтуються на двох принципових моментах: по-перше, це представницька система правління; по-друге, це широка децентралізація держави на базі національної і регіональної автономії. Національно-територіальні утворення із широкими правами місцевого самоврядування (із власним сеймом) могли б стати основними складовими майбутнього федеративної держави. Особливість цієї конституційної ідеї Грушевського полягала в тому, що вона передбачає розподіл влади не тільки горизонтально (за класичною теорією розподілу влади), але і вертикально: значна частина владних повноважень повинна бути передана національно-територіальному сейму. Конституційні ідеї.

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР (1866–1934) – у своїх творах “Конкордизм”, “Нова заповідь” і “Слово за тобою, Сталіне”, В. Винниченко схиляється до висновку, що причина жорстокості суспільно-політичного розвитку – в самій людині. А щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все, що становить єство людини – психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ.

Твір В. Винниченка під назвою “Заповіт борцям за визволення” відображає еволюцію його політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях.

Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами: “Українська держава, була і є. її... створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів; народ її захищав і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними”. Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціально-політичним прагненням.

Друга заповідь цієї книги – необхідність орієнтації на розв’язання національне-державного питання України не через війну, а через мир, зближення двох протилежних соціальних систем. Розмірковуючи над жорстокістю XX ст., він розчаровується в ідеях соціалізму, бо на його очах носії найрадикальніших, найгуманніших ідей свободи, прийшовши до влади, створили жорстоку систему терору й насилля.

Політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його соціально-політичній програмі так званої “колектократії” – системи всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети. Протилежні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політично і зблизити я економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збігаються з ідеями представників “теорії конвергенції” (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Р. Арон, А. Сахаров та ін.).

Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М. Міхновський (1873-1924). На його думку, «державна самостійність є головною умовою існування нації». М. Міхновський пропонував йти до незалежності проторованими шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. Саме М. Міхновському належить максималістське гасло «Україна - для українців!», яке стало невід’ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. В брошурі «Самостійна Україна» він чітко поставів питання про незалежну українську державу, публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ (1893–1933) – проводив ідею поєднання комуністичного світогляду та ідей національного визволення українського народу. Хвильовий вірив у те, що національна свобода невіддільна від визволення та розвитку людської особистості, прорікав майбутню “емансипацію колоніальних народів», «азіятський ренесанс». Він був глибоко переконаний, що покликання України полягає в тому, щоб бути посередником між Європою та відродженими націями Сходу.

Хвильовий у яскраво публіцистичній формі проповідував ідею української незалежної держави, яка має слугувати орієнтиром для українського патріота, і зрадити якій – означає зрадити своїй матері. Найкатегоричніше ідея самостійної державності звучить у памфлеті “Україна чи Малоросія?” (1926).

Необхідність самостійності України Хвильовий обґрунтовує тим, що “цього вимагає залізна і непоборна воля історичних законів”, прагненням нації досягти природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав. У М. Хвильового була ідея переродити українця так, щоб він став самосвідомою одиницею, позбувся рабської психіки, що породжувала до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічної конструкції Д. Донцова (1883-1973). Він увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології «інтегрального» (чинного) націоналізму. Особливого звучання ідеї Д. Донцова набувають у праці «Націоналізм», у який він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації, вказує на необхідність цілеспрямованого виховання національно наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:

- вольовий принцип;

- постійне прагнення до боротьби за незалежність;

- романтизм і фанатизм у національній боротьби;

- синтез національного та інтернаціонального;

- необхідність виховання нової політичної еліти;

- орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

Націоналістична ідеологія в творчості Д. Донцова дала поштовх тієї суспільно-політичної думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує засоби. Цієї думки дотримувались Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера та інші проповідники українського націоналізму. Однак націоналізм ніколи не був ані першим, ані основним носієм української національної ідеї.

ІВАН ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ (1919–1984) – уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX ст. до середини 80-х років XX ст.

Дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, неповторний, національний характер, який визначається “комплексом культурних вартостей, правилами поведінки і системою звичаїв”, характерних для певної країни.

Український народ він відносить до так званих неісторичних, або недержавних народів, характерною прикметою розвитку яких булла відсутність власної держави і нерозвиненість національної еліти як носія політичної свідомості й елітарної культури.

На його думку, процес націотворення, відродження певного народу може відбуватися через національне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури.

Він передбачав крах Радянського Союзу, поштовхом масового національно-визвольного руху в Україні вважав боротьбу за владу в середовищі державно-партійної верхівки, утворення опозиційних політичних структур. Так воно, зрештою, і сталося.