Поняття та загальна характеристика доказів та доказування у цивільному процесуальному праві України

Доказами в цивільній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги чи заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ст.57 ЦПК).

Факти об'єктивної дійсності відбуваються за межами процесу по справі, й тому їх можна пізнати тільки за допомогою відомостей про них. Безпосередньо суд це пізнати не може, але за допомогою доказів цей факт можна виявити. Фактичні дані, тобто інформація про факти, є відображенням фактів реальної дійсності і тому несуть інформацію про них.

Фактичні дані встановлюються за допомогою передбачених законом засобів: пояснення сторін та третіх осіб, покази свідків, речові та письмові докази (у тому числі аудіо та відеозапис), висновок експерта.

Судові докази мають такі ознаки: 1) зміст, тобто інформацію про пошуковий факт, який є належним; 2) процесуальну форму, тобто носія інформації і спосіб доведення її до суду; 3) певний процесуальний порядок отримання та дослідження доказової інформації.

Класифікація судових доказів може проводитися по різним критеріям. Зокрема по характеру зв'язку з пошуковим фактом докази можна поділити на прямі та непрямі. Поділ доказів на прямі та непрямі ґрунтується на тому, чи дає доказ можливості досягнути однозначного висновку про існування чи відсутність факту або декількох можливих висновків. Прямі докази – це докази, в яких зміст має однозначний зв'язок з пошуковим фактом. Цей зв'язок дозволяє зробити єдиний висновок про існування чи відсутність факту. Наприклад, в справі про встановлення батьківства відповідач посилається на те, що він протягом півтора року до народження дитини знаходився за межами країни й не зустрічався з матір'ю дитини. Факт його відсутності є прямим доказом, що виключає батьківство. Пошуковим фактом є факт батьківства, а факт не можливості виступити батьком дитини є встановленим в суді фактом. Між цими двома фактами існує тільки один зв'язок і він носить негативний характер: один факт виключає інший. Непрямий доказ – це доказ, в якому зміст має з пошуковим фактом багатозначний зв'язок. В справі про відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, суд, наприклад, встановив: а) потерпілий в момент заподіяння шкоди знаходився в стані оп'яніння; б) наїзд на потерпілого відбувся поза зоною переходу, на проїзній частині; в) в наслідок різкого тормозіння, яке зробив водій відбулося зіткнення декількох машин і т.д. Кожен з вказаних фактів, не підтверджує вини потерпілого, але в сукупності вони дають підстави для висновку про наявність грубої необережності в його діях, що виключає вину у заподіювача шкоди. Отже, використання непрямих доказів обумовлено необхідністю використання декількох фактів. Любий доказовий факт, як прямий, так і непрямий повинен бути достовірно встановлений судом. Про те, якщо достовірність прямого доказу обумовлює достовірність пошукового факту, з яким прямий доказ знаходиться в однозначному зв'язку, то достовірність непрямого доказу прямо не забезпечує достовірність пошукового факту, для визнання достовірності якого необхідно ланцюг декількох непрямих доказів. Це обумовлено тим, що наявність багатозначних зв'язків дозволяє прийти при доведенні до декількох можливих висновків. Це піднімає закономірне питання – чи достатньо мати непрямий доказ для обґрунтування істинного висновку. Якщо одного прямого доказу достатньо, то стосовно непрямих доказів його одного недостатньо. Так, квитанція про поштовий переказ не є достатнім доказом наявності між сторонами договору займу, оскільки із непрямого доказу може випливати декілька версій. Тому їх вимагається сукупність чи поєднання з прямим. При доведенні за допомогою непрямих доказів обґрунтування висновку відбувається шляхом виключення хибних версій.

За джерелом доказування докази поділяються на речові та особисті. Під джерелом розуміють певний об'єкт чи суб'єкт, на якому або в свідомості якого знайшли відображення різні факти, які мають значення для справи. В результаті в одному випадку джерелом інформації є людина, а в іншому – річ. До особистих доказів відносять пояснення сторін та третіх осіб, покази свідків. До речових доказів відносять письмові та речові докази. Особливе місце займає висновок експерта, який можна розглядати в якості змішаного виду доказів: джерелом інформації є й сама особа, а також висновок, який заснований на дослідженні підданих експертизі речей, предметів, фізичних та хімічних процесів і т.д. Поділ доказів на особисті та речові має важливе значення для процесу збору, дослідження та оцінки доказів. Так, якщо ми говоримо про особисті докази, то людина як джерело таких доказів повинна володіти здатністю свідчити, тобто правильно сприймати, зберігати в пам’яті та відтворювати те що вона сприйняла.

За способом утворення доказів вони поділяються на первісні та похідні. Первісні докази формуються внаслідок безпосереднього впливу пошукового факту на носія інформації. Похідні докази – зміст, яких відтворює інформацію, отриману з інших джерел. Наприклад, очевидець події може записати своє враження в щоденнику, сфотографована річ тощо. Похідні докази виникають на підставі первісних, вони також можуть бути достовірними, але суд при їх оцінці повинен бути обережним. Покази свідка-очевидця можна перевірити, уточнити, цю же інформацію, яка викладена в письмі, інколи в письмі перевірити взагалі не можна. Коли аналізують первісні та похідні докази, особливу увагу приділяють похідним, оскільки саме вони містять в собі можливість допущення помилки при їх формуванні. Як правило поняття первісні та похідні докази зводять до письмових документів. Саме тому в процесуальному законодавстві закріплено правило, що письмові документи повинні до суду подаватися в оригіналі. Але дана ситуація може мати місце і стосовно речових доказів (наприклад, знята копія.