Фактори психічного розвитку - це провідні детермінанти розвитку людини. Ними прийнято вважати спадковість, середовище і активність розвитку. Якщо дія фактора спадковості проявляється у індивідуальній властивості людини і виступає в якості передумов розвитку, а дія фактора середовища (суспільства) - в соціальних властивостях особистості, то дія фактора активності - у взаємодії двох попередніх.
Про дії спадковості говорять наступні факти: свернутість інстинктивної діяльності немовляти, тривалість дитинства, безпорадність новонародженого і немовляти, яка стає зворотною стороною найбагатших можливостей для подальшого розвитку. Єркс, порівнюючи розвиток шимпанзе і людини, прийшов до висновку, що повна зрілість у самки настає в 7-8 років, а у самця в 9-10 років. У той же час граничний вік шимпанзе і людини приблизно рівний. М. С. Єгоров і Т. Н. Марютина, зіставляючи значення спадкового та соціального факторів розвитку, підкреслюють: «Генотип містить в собі минуле в згорнутому вигляді, по-перше, інформацію про історичне минуле людини, по-друге, пов'язану з цим програму його індивідуального розвитку». Генотипові фактори типізовані розвиток, тобто забезпечують реалізацію видовий генотипної програми. Саме тому вид homo sapiens має здатність до прямоходіння і мовної комунікації, універсальністю руки і прямоходінням.
Разом з тим генотип індивідуалізує розвиток. Генетиками встановлений величезний поліморфізм, який визначає індивідуальні особливості людей. Кількість потенційних варіантів людського генотипу складає Зх1047, а кількість жили на землі людей всього 7х1010. Виходить, що кожна людина - це унікальний генетичний експеримент, який ніколи не буде повторений.
Для того, щоб підкреслити значення середовища як чинника психічного розвитку, зазвичай кажуть: особистістю не народжуються, а стають. У зв'язку з цим доречно згадати теорію конвергенції В. Штерна, згідно з якою душевний розвиток - це результат сходження внутрішніх даних із зовнішніми умовами розвитку. Пояснюючи свою позицію В. Штерн писав: «Духовний розвиток не є просте виступ природжених властивостей, але і не просте виступ набутих властивостей, а результат конвергенції внутрішніх даних із зовнішніми умовами розвитку. Про функції, ні про яке властивості не можна питати: «чи Відбувається воно ззовні або зсередини?», а треба питати: Що в ньому відбувається ззовні? Що зсередини?. Так, дитина - це біологічна істота, але завдяки впливу соціального середовища вона стає людиною.
У той же час внесок кожного з цих чинників у процес психічного розвитку до сих пір не визначено. Поки що ясно те, що ступінь детермінованості різних психічних утворень генотипом і середовищем виявляється різною. При цьому проявляється стійка тенденція: чим «ближче» психічна структура до рівня організму, тим сильніше рівень її обумовленості генотипом. Чим далі вона від нього і ближче до тих рівнів організації людини, які прийнято називати особистістю, суб'єктом діяльності, тим слабший вплив генотипу і сильніше вплив середовища. Це положення частково підтверджують дані Л. Ермана і П.Парсонса в якій наведено результати різних досліджень про оцінку спадковою і середовищний обумовленості ознак.
З наведених даних видно, що вплив генотипу завжди позитивно, при цьому міра цього впливу стає менше по мірі видалення» досліджуваного ознаки від властивостей власне організму. Вплив середовища вельми хиткий, частина зв'язків позитивна, а частина - негативна. Це свідчить про більшої ролі генотипу в порівнянні з середовищем, однак, не означає відсутності впливу останньої.
Особливий інтерес викликає дію третього чинника психічного розвитку. Якщо погодитися з думкою Н. А. Бернштейна про те, що «фактори чистій випадковості міцно закріплені в еволюції факторами активного програмування в боротьбі за виживання цієї програми», тоді активність може бути зрозуміла як умова і результат взаємодії самої програми розвитку і середовища, в якому цей розвиток здійснюється'. У зв'язку з цим стають зрозумілими факти успішної реалізації «дефектної» програми в скоригованої середовищі, що сприяє посиленню активності організму в боротьбі за виживання програми» і не успішної реалізації «нормальної» програми неадекватну середовищі, що призводить до редукції активності. Таким чином, активність може бути зрозуміла як системоутворюючий фактор взаємодії спадковості і середовища. Для розуміння природи активності корисно згадати один з принципів розвитку-принцип сталого динамічного не рівноваги. «Процес життя, пише Н. А. Бернштейн, є не урівноваження з навколишнім середовищем..., а подолання цього середовища, спрямованої не на збереження статусу або гомеостазу, а на рух у напрямку родової програми розвитку і самозабезпечення»2. Динамічне рівновагу як всередині самої системи (людина), так і між системою та середовищем, спрямований на подолання цього середовища», і є джерелом активності.
Отже, в силу активності, виступає в різних видах і формах, процес взаємодії середовища і людини (дитини) - це двосторонній процес, який є причиною розвитку. Про рівень активності дитини зазвичай судять:
- за реактивним дій дитини на зовнішні стимули (довільність, гальмування, вираз бажань і потреб);
- по тому, як прості одноактні руху (осмикує руки, кричить, повертає голову) перетворюються на складну діяльність: гру, малювання, вчення;
- по мірі оволодіння розумовою діяльністю.
Активність дитини виявляється у наслідувальних (слова, гри, манера поведінки), виконавські (дитина вчиняє дії, до яких його примушує дорослий) і самостійних діях.
